13% українців мають достатні знання з домедичної допомоги. Це мало чи багато?
Ми у БФ "Вдячні" спільно з Фундацією ЗМІN уже два роки працюємо над популяризацією навичок домедичної допомоги. За цей час окремі ініціативи об'єдналися в кампанію "Докрути корисну звичку!", мета якої – збільшувати кількість людей, які володіють такими навичками.
У цій роботі ми багато комунікуємо з активною спільнотою: людьми, які самі шукають курси, їздять на вишколи, стежать за темою. Проте їхній досвід не вичерпно репрезентативний, тож ми щоразу прагнемо розширювати авдиторію та поширювати ці навички серед різних груп. Тому наступним кроком для нас стало дослідження: ми хотіли зрозуміти, що вже знають про домедичну допомогу українці та українки загалом, наскільки готовими себе вважають і що допомагає або заважає їм навчатися.
З таким запитом ми і прийшли до Центру ініціатив "Повернись живим" – дослідити це питання та зрозуміти, яке становище домедичної допомоги в Україні зараз, які є бар'єри до проходження навчання, а що може змотивувати більше людей навчитися.
Результати дослідження "Між відповідальністю та примусом: стан сфери домедичної допомоги та рівень обізнаності населення в Україні" показали: 46% опитаних вважають себе готовими надати допомогу, тоді як достатній рівень знань під час перевірки продемонстрували близько 13%. 34% уже проходили навчання, 22% планують це зробити, а 38% – ніколи не навчалися і поки що не планують.
Серед реакцій у соцмережах помітили емоційні коментарі на кшталт: "13% – дуже мало", "це катастрофа".
Але чи маємо ми критерій, із яким можемо порівняти ці 13%?
Універсального порога, після якого можна сказати, що достатня частка населення країни володіє домедичною допомогою, не існує. Як і не існує іншого прецеденту країни, яка була б у ситуації, в якій ми сьогодні, тож навіть цифри для інших країн не можуть бути показником для нас. В українських умовах практична мета зрозуміла: людей, які знають, як діяти до прибуття фахівців, має ставати якомога більше.
У рамках нашої кампанії ми формулюємо за ціль: "Щоб у разі поранення поруч була хоча б одна людина, яка знає як та має чим надати допомогу".
Інший приклад орієнтиру маємо від Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця у First Aid Vision 2030: щонайменше одна людина, навчена першої допомоги, у кожному домі, кожній школі та на кожному робочому місці.
Тож 13% для нас – не "багато" і не "мало". Це показник, який ми заміряли, аби мати реалістичну оцінку того, з чим ми, як країна, професійна спільнота та активна частка суспільства, маємо справу. Цікавіше, ніж ця цифра – те, що за нею стоїть.
Серед цікавих знахідок під час дослідження – розрив між самооцінкою і фактичними знаннями. 46% вважають себе готовими допомогти, але об'єктивно достатній рівень підготовки показують близько 13%. На противагу, спостерігається й інша ситуація: людина вже неодноразово навчалася, але досі не впевнена, що зможе застосувати свої знання. Важливо зменшувати обидві крайнощі – і переоцінку власної готовності, і невпевненість після навчання.
Відповіддю може стати регулярність. Серед тих, хто регулярно проходить курси, 51% заявляють про повну готовність діяти, тоді як серед тих, хто ніколи не навчався, таких 2%. При цьому третина людей із досвідом навчання проходила його понад п'ять років тому, тож їхні навички можуть потребувати оновлення.
Регулярна практика дає можливість одночасно критично оцінювати власні знання, поновлювати їх і формувати достатню впевненість, щоби застосувати в потрібний момент.
Домедична допомога – не лише про війну
Воєнний контекст в Україні вплинув на ототожнення поняття тактичної медицини і домедичної допомоги для цивільних.
З одного боку, саме воєнна загроза підвищила інтерес до теми: люди шукають курси, купують аптечки, проходять військові вишколи. З іншого – досвід допомоги в бойових умовах не завжди можна на 100% просто переносити в цивільні ситуації. Є свої особливості, які не варто оминати, здобуваючи знання.
Домедична допомога – це і допомога після обстрілів, і дії при раптовій зупинці серця, втраті свідомості, судомах, опіках, побутових травмах чи ДТП.
У 2025 році в Україні зафіксували 25 934 ДТП із постраждалими: 3 249 людей загинули, 31 898 отримали травми. Тож добре складена автомобільна аптечка та вміння правильно зупинити кровотечу можуть стати вирішальними у перші хвилини після ДТП – і потенційно змінити цю статистику.
Правильний алгоритм дій, коли дитина подавилася їжею, – це теж домедична допомога.
Навичка може знадобитися будь-де. У березні 2025 року український військовий Яніс Терещенко під час відпустки у Венеції допоміг чоловікові з ножовими пораненнями й зупинив кровотечу до приїзду медиків. У жовтні того ж року троє бойових медикинь Третього армійського корпусу під час перебування в Лондоні стали свідками ДТП, зупинили кровотечу постраждалому та контролювали його стан до приїзду медиків.
Ці люди мають значно глибшу підготовку, ніж базовий курс для цивільних. Але самі ситуації добре показують, що потреба надати допомогу не обмежується воєнним контекстом.
"Страх крові" – на поверхні. Що насправді перешкоджає здобуттю навичок?
Один із найпрактичніших результатів дослідження – розуміння того, що заважає людям навчатися.
Серед тих, хто не проходив курси:
- 32% раніше серйозно про них не замислювалися,
- 27% не мають доступного навчання у своєму населеному пункті,
- 25% не бачили інформації про курси.
Ці бар'єри не можна пояснити лише браком мотивації. Частина людей не знає, де навчатися, частина не має доступних курсів поруч. Тому питання не тільки в готовності людини піти на навчання, а й у тому, наскільки воно для неї видиме й доступне.
Це різні бар'єри. З інформаційними можуть працювати громадський сектор, медіа, локальні ініціативи, самі люди, які вже навчилися. Територіальна та фінансова доступність потребує системних рішень і ресурсів держави, громад, роботодавців та міжнародних організацій.
Водночас найпоширенішими місцями, де люди вже проходили навчання, були робота – 44% та заклади освіти – 41%. Для порівняння: громадські й волонтерські організації – 17%, онлайн-платформи – 12%, військові вишколи – 11%.
Ці дані важливі для комунікації. Заклик "знайдіть курс і запишіться" передусім працює з людьми, які вже мотивовані. Але для багатьох навчання стає доступним тоді, коли таку можливість організовують у середовищі, де вони вже є – на роботі чи в закладі освіти.
Тому, якщо ми хочемо збільшувати охоплення, недостатньо лише переконувати людей самостійно шукати навчання. Потрібно робити його видимим і доступним та використовувати канали, через які люди вже до нього приходять.
Окремі дані показують, що охоплення зростає. Український Червоний Хрест повідомляв про майже 270 тисяч людей, які пройшли його тренінги з початку повномасштабного вторгнення станом на вересень 2024 року, а у серпні 2025-го – вже про понад 365 тисяч. Це статистика одного провайдера, а не всієї країни, але вона показує динаміку.
Україні критично потрібно навчити багато людей, і до того ж зробити це якнайшвидше. Водночас даних уже достатньо, щоб не будувати систему методом спроб і помилок: ми знаємо основні бар'єри, бачимо, через які канали люди найчастіше приходять до навчання, і знаємо, що навички потрібно поновлювати. Дослідження водночас дає відповіді на запитання, які раніше залишалися припущеннями, та порушує нові – часом складніші – про межі впливу й відповідальності кожного учасника процесу.
13% – це точка відліку, а не оцінка. Важливо, щоб людей із достатніми знаннями та впевненістю діяти ставало якомога більше.
Наталія Ціпліцька, керівниця БФ "Вдячні", спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.