"Треба вчитися сприймати війну як частину історії, а не як травму". Військовий психолог про роботу на фронті, допомогу бійцям і ШІ-терапію
10 жовтня відзначається Всесвітній день психічного здоров'я. За даними Всесвітньої організації охорони здоровʼя, майже половина українців має проблеми із психічним здоров'ям через війну.
Допомоги психологів потребують як цивільні, так і бійці на позиціях. Саме тому військо також запрошує відповідних фахівців.
До повномасштабного вторгнення військовий психолог, офіцер артилерійського дивізіону бригади "Хартія" Тарас Шумиляк працював у цивільній психології та психотерапії. А вже в перші дні великої війни приєднався до лав НГУ.
"Я живу життям рок-зірки, – усміхається він. – У мене беруть інтерв'ю, дівчата зі мною фотографуються. Мама казала, що я ніколи не буду рок-зіркою, а ось воно".
Спеціально для "УП. Життя" Тарас Шумиляк розповів, з чим до нього звертаються військовослужбовці, чим робота військового психолога схожа на роботу психолога у школі і як бійцям опанувати себе на позиціях. А також про те, чи може ШІ стати помічним у психологічних консультаціях та як українцям не втратити здоровий глузд.
Чернівці-Київ-війна
– Тарасе, розкажіть, будь ласка, чим ви займалися до військової служби?
– Я працюю психологом із 2007 року. З 2008-го почав практикуватися в психотерапії. І з 2014-го вже був більш-менш притомним спеціалістом, волонтерив як психолог в організаціях, які готували добровольців до ротацій.
Потім багато працював із дітьми, переселенцями. Зрештою, до 2022-го вся моя практика складалася наполовину з дітей і сімей, наполовину – з дорослих, переважно чоловіків. Насамперед це були керівники організацій, люди творчих професій, ті, які заробляли головою, інші психологи і психотерапевти.
– Психологу також потрібен психолог?
– Звісно. Час від часу.
– Чому вирішили обрати для себе саме таку професію?
– Я жив і сформувався як фахівець у Чернівцях. Навчався в технікумі на зоотехніка, був на третьому курсі. Випадково зайшов у приймальну комісію набору на психологічний факультет Чернівецького національного університету. Дивлюся – а там купа дівчат. І всі такі гарні, розумні. Думаю: "Мені треба саме тут вчитися". І наступного року вступив. Моя перша дружина – одногрупниця, я свою задачу закрив. (Усміхається)
За пару років до повномасштабки переїхав у Київ. Там у мене був чудовий кабінет, в який я приходив, сидів, махав головою. Працював переважно онлайн. У мене були упередження щодо онлайн-роботи, але ще до ковіду довелося трохи цьому вчитися. Зараз – це рятівна можливість.
"Капелюх Дамблдора визначив мене в Нацгвардію"
– Яким для вас було 24 лютого 2022 року?
– Я був як коняка в шорах. Працював з ранку до ночі. Жив у своїй бульбашці і не надто цікавився зовнішнім середовищем. Того дня був у Києві. О четвертій ранку чую, що щось гримить – такий неприємний звук, шкрябаючий. Підходжу до вікна, а там люди з валізками. Думаю: "Куди вони йдуть?"
Допрацював цей день. Почав дивитися новини. Й ох*їв.
25-го я ще був у прострації, думав, що робити. Подруга подзвонила: "Ми на шашлики зібралися. Допоможи моїй подружці забрати кота". Кажу: "Ну ладно". Хоча нічого не зрозумів. Вона каже: "Візьми про всяк випадок свої речі". Я взяв паспорт, шкарпетки, що там ще треба на пару днів на шашлики?
Ми забрали кота, і поки я доїхав за місто, офігів. Нема людей, у Києві якісь мутні тіпочки лазять, оглядають кожну машину, що проїжджає повз. Думаю: "Що взагалі відбувається?"
Я приїжджаю до друзів, а вони там зібралися колоною їхати на Захід. Ця дівчинка попросила мене супроводити її до Львова, бо боялася їхати сама. Це була триденна мандрівка, під час якої я багато думав про те, для чого мені моя професія.
Затори, люди в селах, які роздавали чай, канапки. Розмови людей, що робити, куди йти. Це був момент єднання, взаємодопомоги.
До мене, здається, почало доходити, що війна і треба щось роботи. Але я був дуже злий через те, що моє життя, яке мені дуже подобалося – плани, стосунки, професійний ріст – вже тією мірою стало неможливим. І поки доїхав до Львова, вирішив, що треба вже піти до військкомату, бо я здорова людина, руки, ноги є. Потім зі Львова швиденько дістався до Чернівців. Декілька днів проходив у військкомат.
На третій чи четвертий день, на мій день народження, 7 березня, мене забрали. Капелюх Дамблдора визначив мене в Нацгвардію. За рік, 7 березня, я з чернівецької НГУ зміг перевестися до дніпровської. Ще за два роки, 7 березня 2025-го, перевівся до "Хартії".
– Тобто від самого початку ви були у війську саме психологом?
– Я був посіпакою в новоствореній військовій частині. Спочатку мав бути кулеметником, але тільки-но взяв кулемет, як заступник по роботі з особовим складом запитав: "Ти що, психолог?" Кажу: "Так". А він: "Маєш вищу освіту? Тоді лишай той кулемет, підеш до мене". Тож рік я прослужив діловодом у групі по роботі з особовим складом.
– А в дніпровській частині ви чим займалися?
– До дніпровської частині я вже переходив саме на посаду психолога. Але зайняти цю позицію вийшло місяців за дев'ять. Я там займався психологічними справами тишком-нишком. А на перший виїзд поїхав яккулеметник бронеавтомобіля.
Згодом отримав посаду психолога, перший досвід психологічної роботи у війську, роботи в виїзних тимчасових органах управління. Дуже важливий і непростий.
Нещодавно ми були на похороні у [побратима з артдивізіону]. І там у почесній варті був якийсь пацанчик бородатий, підійшов до мене: "Радий тебе бачити. Співчуваю твоїй втраті". Я дивлюся і не розумію, хто це. А він каже: "Ти що, не пам'ятаєш? У Новосілці ти мені допоміг!" Нічого я, звісно, не пам'ятаю. Це був дуже важкий виїзд, де було багато роботи. Але те, що людина запам'ятала мене, отримала досвід допомоги, означає, що сама зможе комусь допомогти. Для мене такі історії важливі і підтримуючі.
Як працює військовий психолог?
– Якщо пояснювати для чайників: чим взагалі займається військовий психолог?
– Військовий психолог займається підтримкою боєздатності підрозділу і кожного військовослужбовця. Робимо ми це через підтримку психічного здоров'я. Бо ситуація непроста, ми всі далеко від дому, складна робота, "конкурси інтересні" і багато стресу.
З того, що я роблю найчастіше – пояснюю людині, як працювати з власним стресом і як можна покращити якість свого життя в тих обставинах, в яких ти перебуваєш. Це стосується і якості відпочинку, і того, як привести себе до ладу безпосередньо на позиції. Навчаю необхідним психологічним навичкам.
– Чим відрізняється робота військового психолога від роботи психолога, психотерапевта в цивільному житті? Обставинами, умовами, можливо, рівнем стресу і травм людей, з якими ви працюєте?
– Не зовсім.
Перша відмінність у тому, що я сам приїжджаю до людей, своїх побратимів. Вони мене не чекають, як правило. Я приходжу і кажу: "Привіт, як справи?" І визначаю, до кого звернутися і сказати: "Друже, чи все з тобою добре?" Я майже щодня об'їжджаю райони зосередження і балакаю з ними. Психотерапевт сидить у себе в кабінеті, до нього люди приходять за рекомендаціями. А тут ти сам ходиш і формуєш ставлення людей до психології. Це більше схоже на роботу психолога у школі, бо ти постійно пояснюєш, для чого це, що треба робити, чого очікувати від психолога, а чого не варто.
Друга відмінність – у цивільній психотерапії амплітуда переживань начебто трохи вужча, але палітра значно ширша. Тобто це не "їб*ний п*здець", а горе, сум, смуток, різні відтінки сорому тощо. У військовій психології амплітуда переживань значно ширша – від "ох*їти, як добре" до "п*здєць, ми всі помремо". Але палітра значно вужча. Здатність до переживання і розпізнавання емоцій менша. Є страх, злість, лють прямо. І є різні форми агресії – гумор як найвища її форма. Дуже зручно виражати всі переживання лише в формі агресії. І це накладає відбиток на особливість роботи.
Тут мені не треба подобатися людям. Не треба піклуватися про те, що до мене хтось не прийде. Бо я сам прийду, куди захочу.
– Чи не є це примусом? Я, наприклад, чув від хлопців з піхоти: "Після повернення з виходу до нас приходив психолог, але мені це не потрібно". Що про це скажете?
– Це прекрасна робота, коли приходить психолог і людина розуміє, що їй це не потрібно. Тоді ми можемо провести час в іншому руслі, або я можу приділити час комусь іншому.
– Але, може, людина навмисно дистанціюється, а насправді їй це треба?
– У той час, як цивільний психотерапевт часто працює з прихованим, невидимим, чимось між строк, ми працюємо з очевидними речами. Наприклад, з гострою стресовою реакцією. Людина не спить. Очевидно, що з цим треба щось робити.
Щодо примусу. Моя робота – сформувати можливості, де люди можуть взяти собі щось корисне. Іноді ми проводимо тренінги, навчання, тут вже хочеш-не хочеш – мусиш бути. Але все, що відбувається всередині цієї рамки, сильно залежить від психологів. Добровільність прийняття допомоги – одне з наших базових правил. Моя робота – показати, як це працює, домовитися з військовослужбовцем: "Хоча б спробуй, а потім подивимося, що з цього вийде".
Цей процес формування довіри і подолання стигми тривалий, і кожен психолог знаходить свою дорогу до людей у підрозділі. Я намагаюся бути тим, хто щось дає, а не вимагає. Це стосується і фізичних речей – наприклад, можу дати в користування коліматор [приціл – УП], який мені не потрібен.
Перше, чим я зайнявся в підрозділі – сформував можливість відвідувати іпотерапію, плавання і скелелазіння. Тоді в "Хартії" були дуже жорсткі рамки безпеки, бо ми жили значно ближче до лінії бойового зіткнення. Коли я приїжджав, запитував: "Хто хоче на плавання?" Який тут примус? Поки ми поїхали туди і повернулися, вже познайомилися, набалакалися. Так люди починають мене впізнавати. Іноді навіть через заперечення, проте це вже діалог.
– З якими родами військ ви працюєте?
– У кожному бойовому підрозділі "Хартії" є психолог. Я працюю саме зі своїми підопічними, артилеристами. Плюс іноді мені телефонують з тих чи інших питань люди, яких я зустрічав раніше.
– Зазвичай ви консультуєте бійців на пункті дислокації після ротацій? Чи є якась регулярність і обставини, коли саме ви до них їдете?
– У нас є план на тиждень і на місяць. Але ми звертаєтмося до нього, коли немає ніяких викликів і очевидних потреб. А зазвичай життя підрозділу саме диктує, куди треба їхати. Хтось вийшов з позицій – значить ми маємо туди поїхати. Була якась пригода – маємо подивитися, що там відбувається, в якому стані військовослужбовці. Хтось прибув з відпустки – треба з ним побачитися. Перебуває в лікарні – провідати.
– Чи можна говорити про тенденції скарг? З чим військові найчастіше звертаються до вас?
Втома фізична і моральна – це дуже помітно. Зараз я прицільно працюю з розладами сну, бо для багатьох це вже звична штука. Також – з темами тривалих стосунків,. цьогоріч була пошесть таких запитів, бо зараз багато криз.
– Це через дистанцію, неможливість бачитися, як у цивільному житті?
– Не зовсім. Дистанція – це те, що проявляє стосунки, показує очевидні речі, які у повсякденному житті були не настільки очевидними або компенсувалися присутністю, грошима, побутом, соціальними обов'язками тощо. Справа в тому, що люди змінюються: зокрема, наприклад, ті, хто з 2014 року або з 2022-го живе на війні. І їм доводиться заново звикати одне до одного. А це буває дуже непросто.
– Щодо методів, які ви використовуєте. Чи є медикаментозне лікування одним з них, чи це суто консультації?
– Залежно від ситуації. Я ніколи не виписую жодних ліків, кажу: "Проконсультуйся з нашим медиком. Він тобі щось випише, якщо потрібно".
Якщо говорити про сон, найчастіше я працюю з гігієною сну, дихальними і тілесними вправами. Коли був з піхотою, подеколи зустрічав після виходу з позицій людей, які не могли заснути. Забирав у них "Нон-стоп", каву. Казав: "Лягай". І розминав напруження у спині та ногах. Це було боляче. І дуже азартно. Мацаєш тіло, бачиш м'яз. (Імітує звук хрусту) Людина оре, материться, але тільки забираєш руку і все (Відтворює храп).
Оскільки я гештальт-терапевт, у якого хороша підготовка і багато досвіду, то ще не поїхав кукухою. Безпосередньо в роботі використовую поведінкові, когнітивно-поведінкові і тілесні методи – те, що працює тут і зараз, безвідносно до того, вірить в це людина чи ні. І це щось таке, що не потребує занурення в глибину особистої історії.
Вже після того, як цей перший "біль" сходить і людина бачить, як це працює, "відкриває чакри" і розповідає про себе, сім'ю, про те, що було до війни. Тоді вже ми можемо зайнятися розмовами.
Як бійцям опанувати себе на позиціях та чи допоможе ШІ?
– Якщо бійцю потрібна психологічна допомога безпосередньо на позиції, які є лайфхаки? Зв'язуватися з вами, з психологом, через умовний Zoom, або є методи, якими людина може сама опанувати себе?
– Ми вчимо операційній стійкості – що робити з собою і побратимами. Це навик, який можна тренувати і підтримувати. Коли я був з піхотою, в деяких критичних ситуаціях ми зв'язувалася по рації. Зараз, оскільки я в артилерійському підрозділі, в мене є розкіш – можливість поїхати на позицію і там виконувати загальну військову роботу: сидіти на телефоні чи готувати їсти, й водночас робити свою психологічну роботу безпосередньо з тим чи іншим військовослужбовцем. Але психологи не мають їздити на позиції піхоти. Першою психологічною допомогою мають займатися самі військовослужбовці. І я радий, що зараз ця підготовка на значно вищому рівні, ніж була у 2022-му.
– А як навчитися цим методам?
– Допомагають тренінги для особового складу, лекції, якщо це командири взводів. Під час цих тренінгів вони практикуються, хтось бере для себе маленькі ноу-хау.
Зараз працюємо над тим, щоб зробити додаток на основі протоколів самодопомоги з шаром штучного інтелекту, щоб людина на позиції могла поговорити і прийти до тями.Чи вести щоденник свого стану. Це вже стосується більш системної роботи над підтримкою свого психічного здоров'я.
– А яка роль штучного інтелекту в цьому застосунку? Поради, що робити, не ШІ даватиме?
– Роль штучного інтелекту – зв'язувати між собою різні протоколи, підтримувати пам'ять, тобто казати: "У тебе за 10 днів якість сну ось така". Або давати сигнал і казати: "Друже, зараз час відпочинку. Давай не страждай своєю хєрньою!"
Крім того, проводити опитувальники, анамнез, грубо кажучи, який дозволяє вже психологу, якщо дозволив сам клієнт, більш якісно і глибоко працювати з цією людиною. Відповідно до особливостей психодіагностики, ШІ може рекомендувати ті чи інші вправи і допомогти їх зробити. Це стосується начитування голосом, створення аудіоматеріалу, підлаштованого під конкретну людину.
Найгірше, що може бути – ці вправи просто не допоможуть, але точно не зашкодять.
– На якій стадії зараз розробка цього застосунку?
– Вихід MVP [Minimum Viable Product – мінімально життєздатного продукту] планується в жовтні. Ми вже працюємо рік. І тільки зараз більш-менш зрозуміли, що хочемо бачити.
– Але, в принципі, говорити про те, що ШІ може конкурувати з дипломованими психологами поки що зарано?
– Цього не буде ніколи. Це зовсім різна робота.
– Чому ви так впевнені?
– Бо я знаю, як працюють психологи. У ШІ немає тіла, дзеркальних нейронів, він не може співпереживати. Важлива робота, яку робить психотерапевт – це контейнування. Коли людина заплутана, розбита, переповнена емоціями, психолог має пережити це разом з нею, усвідомити, що відбувається, структурувати ці переживання і повернути як щось ясне і зрозуміле.
У цьому плані ШІ може допомогти там, де треба підтримати структуру, що стосується, наприклад, заповнення щоденника. Безвідносно до якогось розладу.
На позиціях психологів, як правило, немає. А інтернет і телефон, як правило, є.
Як психолог може допомогти рекрутам?
– Коли людина тільки потрапляє до війська, наскільки їй потрібна психологічна допомога та якою вона може бути?
Я згадую ситуацію зі свого БЗВП, коли в нас були перші стрільби. Всі стоять у черзі за патронами, і психолог, який там був, каже: "Підніміть руки, хто вперше стріляє". Майже всі піднімають руки. А потім він запитує: "Кому страшно?" Я підняв руку, бо мені було стрьомно робити це вперше. Але так і не зрозумів, навіщо було це запитання, бо жодного фідбеку від психолога не послідувало.
– (Іронічно) Боїшся? Не бійся! Тривожишся? Не тривожся!
– Щось на кшталт такого. Тож як психологу поводитися і працювати з рекрутами?
– Насправді це рідше психологічна допомога, більше – психологічний супровід і навчання. Робота психолога в тому, щоб допомогти сформувати рекруту певні навички. Але складніше допомогти сформувати ідентичність воїна, людини, яка вміє поводитися зі зброєю, має побратимів, зустрічається з небезпекою та іншими викликами.
У цьому плані, на мою думку, психолог має допомогти військовослужбовцю навчитися спиратися на свій колектив. Це про братерство, взаємну підтримку. А також про вміння просити допомогу, висловлювати свої переживання, вільно ділитися думками, вирішувати конфлікти, а не уникати їх за рахунок внутрішнього напруження.
– За той час, що ви працюєте військовим психологом, як змінилися настрої бійців? Чи можна виділити щось, що перестало бути актуальним, або навпаки набуло більшого значення?
– На жаль, мої спостереження не будуть репрезентативними, бо я працював у трьох різних організмах. Одна справа бути психологом у військовій частині на Заході Україні. Інша – у підрозділі на Сході, де більшість людей свідомі і знають, для чого вони тут.
Зараз актуальними стали моральна втома, виснаження та гостре відчуття несправедливості: це стосується і мобілізації, і якості державного управління. В тилових частинах лякають бойовими – це неправильно.
У "Хартії" мене вразило ставлення до військовослужбовців, увага до компетентності та прагнення до інновацій. За той час, що я тут, командування прийняло або принаймні розглянуло всі мої ініціативи.
Що буде із психічним здоров'ям після війни?
– Як гадаєте, що нас чекає, коли війна закінчиться і військові повернуться додому? Чи буде в усіх колективний ПТСР?
– Добре, що ви не запитуйте, коли закінчиться війна. (Усміхається)
Не всі люди з важким досвідом мають і матимуть посттравматичний стресовий розлад [ПТСР – ред.] Переважна більшість військовослужбовців, які можуть виглядати дивакувато, "попаяно" чи ще якось, не мають ПТСР, бо ця їхня поведінка абсолютно адекватна за тих умов, в яких вони живуть. Як люблять казати військові психологи: "нормальна реакція на ненормальну ситуацію". Й після війни поступово ці навички зміняться до тих, які потрібні після війни. Тому ПТСР буде у меншості. Проте цей досвід сильно відбиватиметься на нашій культурі тривалий час.Моя бабуся, коли я приходив до неї, до останніх своїх днів намагалася мене нагодувати. А я думаю, що буду таким дідом, який до останніх своїх днів онуків тягнутиме на полігон і казатиме: "Пішли постріляємо!"
– Наскільки складно, на вашу думку, відбуватиметься інтеграція ветеранів у суспільство?
– Насправді вона починається з мобілізації. Те, що зараз відбувається з мобілізацією – дуже вдала робота ворога, який підхопив наше очікування, що ми постріляємо два тижні і повернемся додому. Тому інтеграцію треба починати зі зміни підходів до мобілізації. Нам треба розуміти, що війна і військова служба – важлива частина нашої роботи, що немає цивільної і військової культури. Це наша загальна культура, і ми маємо бути уважним одне до одного. Цивільні – до військових, але і військові – уважними до цивільних, не забувати, для чого ми взагалі прийшли до війська і чим займаємося.
Я очікую, що у нас пожвавиться робота ветеранських організацій і сфери mental health загалом, що ця індустрія буде квітнути. Нещодавно був у Франківську, бачив ветеранський простір і я в захваті від того, що він є. Дуже шкода, що люди гинуть, але я радий, що ті, хто вижили, мають можливість лишити війну частиною своєї історії. Нам треба вчитися сприймати війну саме як частину історії, а не виключно як травму.
– Чи могли б ви дати універсальну пораду українцям, як нам пройти через це все і врешті залишитися у тверезому розумі?
– Мандруй, стріляй, кохай. Принаймні собі я так кажу. Зараз буду поправляти своє ментальне здоров'я. (Запалює цигарку).
По-перше, не варто очікувати, що Україна буде такою, якою була до 2022 року.
По-друге, не варто очікувати від себе того, чого ви очікували до повномасштабки чи до війни.
Якщо ви бізнесмен, і у вас знизилися прибутки, це означає, що у вас є прибутки. Якщо вам вдається підтримувати виробництво чи хоча б не втратити людей – це ох*єнно, бо ви даєте людям роботу і можливість жити, підтримуєте економіку. Якщо раніше ви могли опрацювати сотні сторінок інформації, а зараз вам важко прочитати десять – пам'ятайте, що так буде не завжди.
Ми живемо у стресовому середовищі. Треба піклуватися про базові речі – сон, їжу, спорт, базові навички спілкування. Ми маємо підтримувати одне одного, а не каналізувати енергію на своїх. І шукати своїх, бути зі своїми та підтримувати стосунки з близькими, піклуватися про своє місце сили, відпочинок. Пам'ятати, для чого ви живете і жити відповідно до своїх цінностей, наскільки це зараз можливо.
Як стати військовим психологом?
– Чи потрібні зараз у "Хартію" психологи і якщо так, що для цього треба? Які навички мають бути у людини?
– Потрібна вища освіта, психологічний досвід. Залученість у військову культуру – готовність і бажання долучитися. Проактивність, особистісна зрілість, якісна психогічна підготовка. Офіцерське звання буде перевагою. Наявність бойового досвіду – теж. Особливостям роботи із військовими – навчимо.
Телефонуєте в рекрутинг-центр 3333 і кажете: "Я хочу бути психологом у "Хартії".
– А чому потрібне офіцерське звання?
– Бо в НГУ психологом може бути лише офіцер. І станом на зараз від мобілізації або підписання контракту до отримання офіцерського звання пройде від семи до дев'яти місяців. Спочатку – БЗВП, адаптація, далі – навчання за спеціальністю, взагалі військове навчання, курси, співбесіди, бо має бути заглиблення у військовий контекст.
– Ну і стресостійкість?
– Стресостійкість – діло наживне. Думаю, що скоріше готовність бути легким на підйом.
Дмитро Кузубов, спеціально для "УП. Життя". Фотографії – Микола Підюрчин та Владислав Клименко для "Хартії".
