Володимир Рутківський: Влада дуже схожа на сороку – одному дала, другому не дала

Володимир Рутківський пише давно – з 1959 року. Але в масову дитячу літературу він потрапив на початку 2000-х. Історія почалася з видання трилогії "Джури" ("Джури козака Швайки", "Джури-характерники", "Джури і підводний човен").

Шевченківську премію 2012 року письменник отримав саме за цю трилогію.

Володимир Рутківський за отримані кошти планує створити нову літературну премію в царині дитячої літератури.

Письменник живе в Одесі. Завдяки інтернет-зв’язку "Українська правда. Життя" поспілкувалась із Володимиром Рутківським. Говорили про класиків, натхнення, дітей, мислення і любов.

- Шевченківська премія - це такий ніби потужний акт визнання і легітимізації. Плюс величезні наклади та любов читачів. Одним словом, цікаво: чи Ви відчуваєте себе літературним класиком?

- Аплодую вашому шанобливому ставленню до цієї премії. Хоча, в ідеалі, вона й заслуговує на це.

Але де, дозвольте запитати, ви сьогодні бачите ті величезні наклади? Де така всенародна любов до українського автора, як допустім, до автора "Володаря перстнів"?

Так, я був би згоден з вами тоді, коли книжка новоспеченого лавреата негайно видавалася б, скажімо, двохсоттисячним накладом, аби забезпечити потребу в ній бодай в найважливіших шкільних, сільських та міських бібліотеках. І ще стільки б випустити у вільний продаж.

Тоді б її прочитали мільйони читачів, і може, кілька десятків тисяч і справді полюбили б її, а відтак і автора. Але про яку всенародну любов до письменника – навіть Шевченківського лавреата, максимальний наклад творів якого складає 5-10 тисяч примірників на майже 40 мільйонів потенціальних читачів, можна говорити зараз?

Це не любов, а так, збоченство одне.

Тут і далі - фото Марі Семенченко з "ЛітАкцент"

Ні, давайте, повертати словам їхнє первісне значення. Коли ти вже класик – то класик для тисяч і мільйонів, а не лише для маленької жменьки поціновувачів. Тож класиком себе я не відчуваю. А з усіх цих відгуків і відзнак я вивів висновок, що чесно робив свою справу, і мені не соромно дивитися в очі добрим людям.

- Шевченківську премію вручає Янукович. Ставлення до нього в письменницьких колах дуже різне. Чому Ви прийняли премію?

- Сталося так, що ще в 2008 році в одному з інтерв’ю Олександрові Гаврошу я пообіцяв, що коли отримаю Шевченківську премію, то її грошову частину покладу на депозит, аби на відсотки заснувати приватну премію, альтернативну кабмінівській премії ім. Лесі Українки, яку, вважаю, нещадно забюрократизували.

А слова, як відомо всім, треба дотримуватися. Навіть без оглядки на те, хто сьогодні президент.

Я не одне десятиліття працюю в дитячій літературі, і знаю, в який глухий кут суспільство загнало дитячого письменника.

Тож саме ця премія не лише дещо підніме престиж письменницької праці в дитячій літературі, а й дасть переможцеві змогу бодай рік пропрацювати над новою книжкою, не думаючи про те, як прогодувати сім’ю.

Є ще одна причина, чому я не відмовився від премії. Вважаю, що її мені присудив не президент, а двадцять сім найяскравіших особистостей в українській культурі, що входять до складу Шевченківського комітету. І ігнорувати їхню волю я не маю права.

- Наприклад, Анатолій Дімаров відмовився отримувати орден Ярослава Мудрого з рук Януковича. Як Ви ставитеся до подібних ситуацій?

- То право самого Анатолія Андрійовича. Я ж вважаю, що він заслуговує на більше.

Мені лише цікаво, чому рішення Дімарова озвучив не він сам, а за нього це зробили інші.

А взагалі моя думка така, що якби влада створила рівні і гідні умови праці для всіх митців, то й потреби у виробництві всіляких брязкалець ні в кого не виникало б. А так влада дуже схожа на ту пані Сороку, що одному дала, другому не дала.

- Коли вручили "Книгу року Бі-Бі-Сі" книжці "Сині води", я пам'ятаю розмови про те, що дитячу літературу відзначати ніби і не варто, бо вона якась, мовляв, менш вартісна. На Вашу думку, дитяча література справді простіша? Де її місце в ієрархії літературного процесу?

- Я теж пам’ятаю ті розмови. Вони точаться й зараз, і, мабуть, точитимуться завжди. І цьому нічим не зарадиш. Так вже водиться у дорослих: чим більше фраза закручена і затуманена, тим більше вона вважається "дорослою".

В цьому відношенні дитяча література має вигляд значно простішої, бо дитина, скажімо, не в стані опанувати суть якогось занадто зафілософленого трактату.

Але це не значить, що вона менш вартісна. Навпаки, дитяча література набагато ґрунтовніша і глибша від дорослої, бо сягає не лише мізкових звивин чи статевих органів читача, а дістається першоджерел дитячої душі.

Адже лише дитина з перших літ пізнає, що таке любов, честь, істина, Батьківщина. А що, скажіть, будь ласка, лишилося пізнавати дорослим?

Що ж до місця дитячої літератури в літературному процесі, то, на мою думку, залишаючись його складовою, вона не повинна залежати від літератури для дорослих.

Так, як, скажімо, поезія не залежить від прози. В неї своя специфіка і своє призначення. І я не здивуюся, коли письменники, що пишуть для дітей, створять свою асоціацію і надалі вже працюватимуть без оглядки на своїх "дорослих" колег.

- В ставленні широкого загалу таки часто ковзає певна меншовартість дитячої літератури на тлі дорослої. Чим це можна пояснити?

- Бодай тим, що справжніх "дитячих" письменників бодай у тій же письменницькій спілці лише кілька десятків на дві тисячі осіб.

Тож "дорослі" письменники, користуючись чисельною перевагою, створили з літератури для дітей такий собі прохідний двір, де кожен, хто хоче, ставить свої мітки – особливо коли посутеніє, як зараз.

А звідсіля – і відповідне ставлення до неї, як літератури упослідженої. На мою думку, такі письменники чимось нагадують наших національних перекинчиків. Доросліючи, вони починають кпинити все, що було для них знаковим у дитинстві.

А зрікатися свого дитинства – все одно, що зрікатися власного кореня.

- Мені здається, що писати дитячу літературу - це ніби закладати в мозок дітям певні програмні речі - це щось дуже стратегічне, що може дати довготривалі результати. Які цінності, яку програму "вкладаєте" в дитячі голови Ви?

- З власного досвіду знаю, що коли людина привчена не нудьгувати в дитинстві – вона і в дорослому стані залишиться діяльним оптимістом.

І взагалі все, що є гіршого чи кращого в людині – закладається в неї з дитинства. Але й тут, гадаю, є своя послідовність.

Тож я намагаюся говорити з нею спочатку про загальнолюдські, християнські цінності, і вже тоді - про такі поняття, як патріотизм, любов до рідної землі і свого минулого. Бо ж без поваги до інших людей і народів, не виховати і поваги до себе.

А ще я хочу вкласти в мізки дорослим, що Дитина – це теж звучить гордо. Це особистість, до якої треба ставитися з повагою.

- Про що сьогодні потрібно писати?

- Про те, що тобі ближче до серця.

І зовсім не обов’язково відгукуватися на нагальні проблеми, бо це швидше схоже на латання дірок. Автори, що віддають перевагу нагальним проблемам, приречені на забуття.

Чим більш різновекторною буде наша література, чим ширшим стане кругозір уподобань наших творців, тим розмаїтішою і збалансованішою буде й сама література.

От зараз, наприклад, літературі бракує поем і п’єс. Але це не значить, що всі літератори повинні негайно сісти за їх написання. У кожного з них є своя схильність до чогось. І колись і в нас з’явиться свій гарний драматург чи поет-епік.

Тож на сполох бити не треба, а от говорити про це – варто.

- Розкажіть, як Ви пишете. Чекаєте на натхнення? Чи "ни для без строчки" ?

- Всього потроху. Не скажу, що дотримуюся принципу "ни дня без строчки", а от "ні дня без думки" - так.

Моя голова, наче сорочаче гніздо, повсякчас наповнена тим, що я запозичив у довкілля: незвичним краєвидом, підслуханою фразою, уривками з книжок інших авторів. І звісно ж, в ній постійно миготять образи і описи того, що має увійти до майбутньої книжки.

Це дає змогу під час творення тексту не відволікатися на пошуки потрібної деталі – вона з’являється сама, немов за помахом чарівної палички.

Причому нотатниками я не користуюся, бо вважаю, що пам'ять сама збереже те, що варте її уваги. Таким чином я виправдовую свою лінь, а відтак і нелюбов до ведення всілякої документації.

А ще виховав у собі потяг до короткої, чіткої, як наказ, фрази. Бо вважаю, що головне не фраза, а думка, закладена в неї.

Намагаюся уникнути зайвої описовості, дієприкметникових та інших зворотів, що сповільнюють дію.

І взагалі мої герої люблять милуватися краєвидами не з якогось статичного бугра, а в динаміці, на повному скаку.

А ще вважаю, що письменник повинен вносити в текст побільше нових чи забутих слів. Для цього потрібно мати не лише чуйні вуха, а й любов до словників…

- В письменництві важить натхнення?

- Натхнення – це найважливіший чинник у творчій роботі. Проте приходить воно лише тоді, коли кожна мізкова звивина, кожна клітинка творчого єства готова відгукнутися на нього. Але цей стан готовності приходить лише в результаті копіткої, накопичувальної праці.

Власне натхнення для мене – то як блискавка в голові. За якусь мить вона освітить все, що я зібрав, причому на першому плані якимось дивом виникає те, що мені найбільше потрібно саме цієї миті.

- Дайте пораду: як виховати справжню людину?

- Відповідь на таке питання може дати лише Господь Бог чи принаймні справжня людина. Я себе до таких не відношу. Єдине, в чому переконаний, це те, що не останню роль у вихованні важить любов.