Інна Совсун: Влітку почалось закриття малокомплектних шкіл, кількість вчителів теж доведеться скоротити
"Ми не будемо вам заважати? А то в сусідній кімнаті інтернету нема, ми всі тут працюємо", - кажуть співробітники першого заступника міністра освіти Інни Совсун.
Двоє дівчат так і будуть сидіти цілу годину в кімнаті Інни і за паперами і ноутбуками, поки ми записуватимемо інтерв’ю.
До цього секретарка Інни відправила журналіста у буфет. "У нас нема кулера, можу налити кип’яченої, або ж спустіться поверхом нижче і в буфеті купіть", - сказала жіночка і справді налила собі в чашку простої кип’яченої води.
"У вас строгий режим економії?" – запитую Інну.
"Мені навіть чоловік з дому техніку для роботи дає, папір з роботи приносить", - відповідає перший заступник міністра освіти і науки.
Режим економії МОН торкнувся усіх сфер – цього року коштів не вистачило навіть на друк нових підручників для 4-го і 7-го класів, відтак зараз йдеться про оплату батьками 50% їхньої вартості. Для оплати іншої частини суми грошей не вистачає.
З Інною Совсун та міністром освіти Сергієм Квітом ми говорили не так давно. Але події довкола міністерства освіти розвиваються настільки стрімко, що без ще однієї розмови з його очільниками не обійтись.
Приміром, доволі непроста ситуація з рамковим законом про освіту, а на засіданні колегії МОН з Яценюком було прийнято рішення відтермінувати час подачі цього важливого законопроекту до ВРУ.
Це інтерв'ю мало з'явитись кілька тижнів тому. Вступна кампанія на той момент була ще попереду, а в українському центрі оцінювання якості освіти ще не відбулося дивних обшуків.
За час, відколи перший заступник міністра освіти читала та узгоджувала інтерв'ю, стало відомо, що половину вартості підручників таки оплатить держава. А претенденти в Нацагенство поки не можуть приймати ніяких рішень – доки ВР і Кабмін не уточнять всі обставини виборів до цієї структури.
Оскільки більшість розмови стосувалась законопроекту "Про освіту", який має бути поданий до Верховної Ради восени, розмова не втратила свою актуальність. І ми пубілкуємо її повністю.
– Робоча група комітету ВР працювала більше року, напрацьовуючи законопроект. І раптом з'являється окремий "МОНівський". Між ними є спільні речі, але є й чимало відмінностей.
– У чому вони полягають?
– Наприклад, у законопроекті Робочої групи прописано державно-громадське партнерство, до освітньої сфери активніше залучаються батьки…
– Я щиро намагаюсь зрозуміти, у чому люди вбачають суттєві відмінності…
– …це не просто люди вбачають відмінності. На нещодавній міжнародній конференції експертами з закордону було прийнято рішення не підтримувати ваш законопроект, бо він не відповідає європейським нормам. Але давайте повернемось до питання. Чому ви не працювали разом?
– Насправді ми працювали з робочою групою. Був законопроект, напрацьований нею, але всі обговорювання тривали багато часу. Тоді як у нас є вимоги, дедлайни, які ми маємо виконувати. Було три листи від Комітету ВРУ з питань освіти і науки з проханням подати текст законопроекту.
– І тому ви вирішили написати окремий?
– Ми більшість положень взяло із законопроекту, розробленого робочою групою. Є моменти, з якими ми не погоджувались. Крім того, ми вважали, що сама форма подачі має бути дещо іншою. Якщо це рамковий закон, то, вочевидь, він не може бути на 80 сторінок. Наше завдання поляало у ому, щоб зробити його більш лаконічнішим.
– Ви самі визнаєте наявність принципових відмінностей. Що саме для МОН було неприйнятним, що ви не могли взяти з законопроекту робочої групи?
– Це розділ, який стосувався економіки освіти. Більше того, голова комітету теж з ним не погоджувалась.
– Але є загальний висновок – що законопроект не сприяє плюралізму форм навчання і суперечить європейському вибору країни.
– Так, але це дуже велика міфологія, тому що я не розумію, що там суперечить європейському вибору. Гроші ходять за дитиною? Скажіть, де це у Європі є?
– У Польщі, наприклад.
– Там це є, але в досить обмеженому вигляді. А де ще?
– У Фінляндії за все платить держава, вона оплачує все і повністю. Але у них інший рівень економіки.
– У Німеччині держава теж оплачує повністю всю освіту.
– Знову ж таки – там інший рівень економіки.
– Так, але тут питання в тому, що є спершу – курка чи яйце. Бо у Фінляндії нинішній рівень економіки почався з того, що 50-60 років тому вони почали вкладати гроші в освіту. Початково країна була сільськогосподарською, яка мало що виробляла.
Фіни прийняли рішення про кардинальну зміну системи освіти, про те, що це принципово важливо – і відтак вони отримали те, що мають сьогодні. Тут треба дуже чітко розуміти, що економіка не розів'ється, якщо зараз не почати вкладати гроші в освіту.
– У нас нема для цього важелів, крім варіанту децентралізації і надання більше можливостей громадянському суспільству, місцевим громадам і батькам. Що заважає нам у рамках чинного законодавства інвестувати більше в освіту? Грошей же нема. У нас згідно з законодавством держава і зараз все оплачує в освіті, але по факту – платять батьки.
– Так. Питання в тому, чи ми хочемо це поміняти.
– Звісно хочемо. Що у цьому законопроекті є такого, що дозволяє змінити систему, аби якість освіти покращилась? Крім зміни середньої освіти на 12-річку і посилення ролі держави у питаннях сертифікації, атестації.
– У ньому є декілька важливих речей. По-перше, створення системи якості освіти. І це те, чого у нас сьогодні немає у системі шкільної освіти. Бо на сьогодні хто інспектує і перевіряє школи?
– Районо.
– Точно. А за законом перевіряти якість освіти буде новостворена установа – орган з забезпечення якості освіти.
– …який буде підпорядкований Міносвіти.
– Не зовсім, він буде підпорядкований КМУ. І матиме представництва на місцях, бо зараз МОН не має таких представництв у регіонах.
Зараз від Міносвіти очікують дуже багато: що ми вирішимо всі проблеми в кожній окремій школі. Але управління освіти нам не підпорядковані, районні управління тим паче, і механізмів впливу у нас немає.
Натомість у законопроекті передбачено створення окремого органу центральної влади з забезпечення якості освіти, який матиме представництва і який здійснюватиме функцію нагляду, інспектування шкіл.
– Писати стандарти буде МОН?
– МОН не має такого штату людей, аби писати ці стандарти. Зараз стандарти пише переважно Національна Академія педагогічних наук.
Справа в тому, що все не можна прописати у рамковому законі про освіту, вказувати, хто конкретно писатиме стандарти освіти. Це має бути виписано у законі про середню освіту.
До речі, від ідеї створення окремого Експертного інституту, який би цим займався, відмовились експерти Робочої групи. Бо це дуже велика формалізація тих процесів, які можна зробити на нормальних засадах – просто за наявності політичної волі, відібравши добропорядних та фахових експертів.
Але якщо ми запровадимо систему сертифікації експертів, яким чином це буде децентралізувати систему – я, їй Богу, не розумію. Тому що це створюватиме додаткову ланку – сертифікації експертів.
І чого ми тоді доб'ємось? Хто буде сертифікувати експертів? Хто буде формувати експертний інститут?
– Але потрібно передбачити децентралізацію. Що будуть автономні інституції, які цим займатимуться.
– Практика показала, що в наших умовах автономія – це поняття, яке далеко не завжди гарантує підвищення якості процесу. Тому тут треба уважно дивитись на практику, а не лише на те, як ми хочемо, як би воно працювало.
Є досвід того, як все спрацювало з Нацагенством з забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), коли ми надали право університетам вибирати людей до Нацагенства.
– Тим більше. Ми бачимо, що у системі освіти немає людей, якщо не брати до уваги батьків і експертів, які могли б щось міняти і рухати. Є великий брак кадрів. Які ще новинки, революційні зміни ви передбачили? Крім створення окремого органу, аналогічного до НАЗЯВО?
– Цей новий орган схожий на Нацагенство, хоча там вочевидь має бути інший функціонал і ступінь відповідальності. Якщо якийсь університет не проходить акредитацію в Нацагенстві за певною спеціальністю, то цей ВНЗ не може видавати дипломи за неакредитованими спеціальностями.
Якщо якась школа не проходить акредитацію, то це неможливо. Бо ми маємо дітям забезпечити якісну освіту.
Тому в законопроекті зокрема передбачена норма, що якщо в школі виявляються проблеми, то їй дається період до одного року для того, аби усунути ці проблеми. Якщо цього не відбувається, то приймається рішення про зміну керівництва школи.
Цього зараз немає. І це дуже серйозна зміна, яка значно посилює відповідальність керівників шкіл за те, що у них відбувається.
Адже на сьогодні ця відповідальність дуже розмита, немає чіткої підзвітності за якість освіти, за те, що відбувається у школах.
Є районні управління освіти, де сидять інспектори, які знають усіх директорів, завучів, усіх вчителів, і всі школи проходять інспектування, що у них все добре.
Деякі директори мені розповідали, що районні управління освіти, які мають забезпечити діяльність школи, не виділяють гроші. Директор роками пише: "У нас немає нормального спортзалу, виділіть гроші".
Управління освіти каже: "Вибачте, у нас грошей нема". Після цього приходить інспектор з цього ж управління освіти і каже: "Аяяй, це порушення, у вас немає спортзалу".
Це абсолютно ненормальна ситуація, котру давно треба було вирішити. І в законі пропонується вирішення цієї проблеми шляхом розведення функцій: забезпечення діяльності школи і інспектування результатів діяльності.
Це дуже суттєва зміна.
– Пропонується, що цей центральний орган виконавчої влади з забезпечення якості освіти матиме регіональні представництва на рівні області.
– Саме так, на рівні області можна адекватно відслідковувати якість освіти по школам. Ми обговорювали можливість формування окремих підрозділів на рівні районів, але зрозуміли, що на рівні району одразу встановлюють неформальні зв’язки, котрі після цього порушують об’єктивність оцінювання.
Цей центральний орган з забезпечення якості освіти ми виписували з моделі британського Ofstead (The Office for Standards in Education, Children's Services and Skills). У Британії це незалежна установа, яка на регіональному рівні має сертифікованих інспекторів.
Тут треба зважати на те, що британська система управління є іншою. Голова інспекції призначається королевою.
Те, що ми пропонуємо - дуже схоже на пропозицію Робочої групи при комітеті. Тільки РГ пропонувала регінальні комісії з забезпечення якості, ми ж запропонували виділити це в окремий центральний орган вконавчої влади (і це не Міністерство освіти і науки..
Міністерство не претендує (і це моя принципова позиція) на те, щоб напряму управляти школами.
Міністерство не претендує на те, щоб здійснювати експертизу діяльності шкіл, просто тому що у нас інституційна спроможність є дуже маленькою.
Усі вважають, що міністерство – це щось велике і роздуте, але насправді наше Міністерство освіти й науки є одним з найменших у Європі.
Контроль, нагляд і все інше має виконувати хтось інший.
Наша принципова позиція тут абсолютно не має розбіжності з законопроектом робочої групи. У нас просто назви інші.
 |
– Ви дуже критично відгукуєтесь про досвід Грузії. Але вони зробили таку правильну річ – залучення батьків до роботи школи через наглядові ради. Чому у вас не прописане це активне втягнення батьків у контроль над діяльністю школи?
– (відкриває текст законопроекту і шукає законопроект на сайті). У проекті закону передбачено створення батьківського комітету при школі. Основними функціями є захист прав дітей на якісну освіту.
– Але батьківські комітети є й зараз у кожній школі. У чому нововведення?
– Норма про батьківський комітет – це те, що ми переписували з законопроекту робочої групи.
– У законопроекті робочої групи був пункт про те, що батьки беруть участь в управлінні школами.
– (Читає законопроект робочої групи): "громадське самоврядування в системі освіти здійснюється громадськими інститутами, діяльність яких передбачена статутами у сфері освіти". Що це таке?
– Наприклад, є "Батьківський контроль", в статуті якого написано, що він займається аналізом системи освіти.
– Але це не самоврядування в системі освіти. Бо вони не є в системі освіти. Якщо це самоврядування, то воно має бути всередині системи освіти.
– Так, але якщо уявити собі, що у кожній школі створюється такий батьківський контроль…
– …прекрасно, але це передбачено в законі. Є можливість створити батьківські комітети.
– Але тут є ще питання – освітньої послуги і того, хто є її замовником. Батьки вважають, що якщо це є освітня послуга, то вони мають право її оцінювати. А якщо ми говоримо про освіту як суспільне благо, то як ми її можемо оцінювати?
– Чому ні?
– За якими критеріями?
– Варто подивитись на результати ЗНО. На жаль, вони є дуже невтішними і демонструють, до прикладу, що 23% з числа тих, хто записався на ЗНО з математики, не змогли отримати прохідний бал.
Я не знаю, що краще може показати якість освіти. Коли моя дитина буде вчитись у школі, як мама, я можу оцінити якість управлінського процесу в школі, але я поняття не маю, як оцінити якість освіти з фізики, до прикладу.
Для цього у будь-якому випадку потрібня зовнішня фахова експертиза.
– Є PISA (Programme for International Student Assessment, міжнародна програма оцінки освітніх досягнень учнів – ред.)
– Але вона проводиться раз в чотири роки, вибірково і не в кожній школі. Проте як один з механізмів для оцінки рівня знань по країні це може використоуватись. Але оцінити рівень викладання фізики чи хімії - далеко не кожна мати чи батько зможе.
– Я можу оцінити якість початкової освіти і сказати, що вона неякісна.
– Так, вона неякісна.
– Але які я маю права вимагати, аби ця освітня послуга була якіснішою?
– А як ви хочете їх вимагати?
– Наприклад, якщо у школі буде створений батьківський комітет, який буде відстежувати скарги батьків, вони матимуть право вимагати, аби некомпетентні вчителі пішли з школи. А у даній системі у нас, батьків, таких прав нема.
– Тут ще треба зважати, що можуть бути батьки, які скажуть, що ці вчителі надають погану послугу моїй дитині, бо ставлять їй двійки. А насправді дитина не хоче вчитись.
– Але якщо йдеться у батьківський комітет, то це не один батько.
– Позиції батьків можуть бути дуже відмінними. Вочевидь, є батьки, їх значно більше, котрі дуже переймаються якістю освіти своїх дітей.
– Ще одне зі спірних питань – можливість передбачити опцію "гроші ходять за дитиною". Уявімо, що мені не подобається школа, в якій навчається дитина. Я би хотіла перевести її до приватної, але вона занадто дорога. Якби держава покривала частину цих витрат у форматі "гроші ходять за дитиною", я мала б можливість навчати дитину у кращій приватній школі.
– Але проблема в тому, що хтось, хто не може оплатити хоча б частину цих грошей, буде залишатися в старій школі. Таким чином ще більше поглибиться розкол. Тобто люди, які зможуть доплатити якусь частину, вони підуть в кращу школу.
– Так, але тоді школи будуть конкурувати за учнів і покращуватимуть якість свого навчання.
– Якщо в маленькому містечку є одна школа, то ми за всього бажання конкуренцію в цьому містечку не забезпечимо.
– Вона і зараз є. Якщо в маленькому містечку батьки будуть активно зацікавлені і розуміти, що вони можуть так робити...
– А якщо не будуть?
– Якщо не будуть, то вони і зараз цього не роблять, тоді через таку інертність для них нічого не змінюється.
– Але наша відповідальність перед цими дітьми має переважати в першу чергу. Ми повинні створити умови, за яких різні діти зможуть здобути хорошу освіту. Не тільки діти тих батьків, чиї батьки будуть вмотивовані перевести їх в кращу школу.
– Зараз це називається повна соціальна зрівнялівка. Тобто у батьків, які можуть бути освіченими, але не є бізнесменами, діти з хорошим потенціалом не мають можливості вчитися у кращій школі.
– Тобто ви пропонуєте створити систему, в якій діти, яких будуть вмотивовані батьки перевести їх в кращу школу, отримають кращу освіту... А чиї батьки не зможуть, будуть отримувати погану освіту.
– Чому? Якщо кошти, які треба буде доплачувати, будуть підйомною сумою, тоді більша частина людей зможе отримати цю, кращу освіту.
– Зараз в Україні дуже обмежений бюджет. Якщо країна почне доплачувати за приватні школи...
– Ви ж усе одно платите ці гроші. Держава оплачує з наших податків навчання дітей і поганих школах. "Гроші ходять за дитиною" взагалі поширена в Європі практика.
– Ну, де вона поширена? Єдина держава в Європі, де працює система ваучерів – це Голландія. І то це нетиповий приклад.
По-перше, треба зважати на географію.
Голландія – дуже густонаселена країна, у неї хороша інфраструктура тощо. В Голландії дійсно різні школи можуть бути, але гроші, які видаються державою за одну дитину в школах – і в приватні, і в державні – видається однакова сума. І заборонено брати додаткові гроші на додачу до тих, які прийшли за дитиною у цю школу.
Це заборонено, тому що вважається, що в такому випадку будуть погіршуватися шанси на отримання хорошої освіти у тих дітей, чиї батьки не зможуть доплатити.
І на це варто зважати і шукати інших механізмів покращення якості.
 |
Повертаючись до законопроекту. У нашому законопроекті прописана незалежна сертифікація вчителів. Це знову ж таки те, що сьогодні не здійснюється, тому що сьогодні атестація вчителів – це неефективний процес.
– Але вона у вас була прописана як обов'язкова.
– Після спілкування з робочою групою ми вирішили залишити її добровільною. В принципі, я від початку не була проти того, що на початкових етапах вона може бути добровільною. Це те, що зробили в Грузії. І зробили вдало.
Зараз після опрацювання з робочою групою це зафіксована незалежна сертифікація вчителів з тим, щоб вони могли отримати надбавку до зарплати. Це стимулюватиме підвищення власної кваліфікації.
Наступний момент, який там прописаний, що гроші на підвищення кваліфікації мають іти безпосередньо на школу. Вчителі можуть обирати, де вони хочуть підвищити кваліфікацію.
Вочевидь, що має бути певна сертифікація організацій, які надають підвищення кваліфікації. Тому що якщо в Інституті післядипломної освіти ще є справді хороші методисти, то в методкабінетах, які існують у великій кількості і на які витрачаються державні кошти, – ні.
Вони створюють ситуацію відсутності конкуренції в плані підвищення якості, підвищення кваліфікації вчителів.
– Раніше була передбачена обов'язкова сертифікація вчителів, в тому числі після закінчення ВУЗів.
– Так. Я досі вважаю, що на певному етапі ми повинні будемо вийти на обов'язкову сертифікацію.
– Навіщо випускника, який щойно отримав диплом, з яким він може йти викладати, додатково сертифікувати?
– А ви впевнені на 100%, що нові вчителі, які приходять в школу, є кваліфікованими?
– Це запитання тому, хто видає їм диплом.
– Так. Але сьогодні у нас немає механізму перевірки того, як їм видають дипломи. Тому перевірка якості викладацьких кадрів повинна бути. Не думаю, що тут будуть розбіжності між різними учасниками процесу.
А от як це запроваджувати – це питання.
Відтак наразі вирішили зійтися на компромісному варіанті – запровадити на початкових етапах добровільну сертифікацію.
Хоча я вважаю, що для випускників педуніверситетів потрібно запроваджувати незалежну оцінку перед тим, як вони отримуватимуть дипломи. Вочевидь, вони не зможуть продемонструвати високі навички з методики викладання, тому що у них просто не було досвіду, і це ті речі, які здобуваються тільки в процесі роботи.
Але принаймні підтвердити, що ти йдеш працювати вчителем англійської мови і що хоч трохи знаєш англійську мову – потрібно.
– У цьому законопроекті, який ви вже готові подавати в кабмін, яку модель реформування ви взяли за основу, якої країни?
– Ми дуже багато консультувалися з поляками, ключовий експерт, який нас консультував – Ян Герчинський. Але всі ж прекрасно розуміють, що не можна просто так взяти і накласти чиюсь модель і якісь уніфіковані речі прописати.
Наприклад, МВФ вимагав, щоб ми прописали в законопроекті, що в класі в базовій профільній школі має бути мінімум 20 чоловік. Ми категорично не погоджувалися, інакше позакривали б більше половини шкіл. Попри те, що у нас справді дуже дрібні класи у порівнянні навіть з європейськими показниками.
Але цю норму неможливо застосовувати, бо це призвело б до колапсу в системі. Навіть показник "10", який ми прописали, є проблемним.
– Ви зараз розумієте, яку кількість шкіл доведеться закрити?
[L]– Не зовсім. По-перше, тому що передбачено механізм можливості залишення цієї школи, якщо громада бере на себе частину її фінансування. Це та сама польська модель, про яку розповідала Ліля Гриневич, і яка вперше була виписана саме в законопроекті МОН.
Це буде дуже залежати від того, яка частка громад зможе забезпечувати існування таких шкіл, а яка – ні. Ми не можемо це зараз передбачити на 100%.
Разом з поляками працюємо над пілотним проектом підтримки децентралізації в Україні, пророблений дуже великий шмат роботи.
Розумієте, ми витрачаємо дуже велику частку грошей в дуже малокомплектні школи, які ні якості освіти не забезпечують, та ще дорожчі в розрахунку на одного учня в 5-10 разів більші, ніж міські школи.
Так-от, ми взяли 10% районів з найменшою наповнюваністю класів, писали скрипти, щоб одразу дивитися їхні адреси і на Google Maps перевіряти відстані між різними школами для того, аби зрозуміти можливості об'єднання. У цьому проекті перевіряється навіть якість доріг. Адже навіть якщо дві школи дуже маленькі, але між ними немає дороги, то за всього бажання об'єднати їх буде складно.
У майбутньому на рівні профільної школи, де діти вже трохи старші (15-17 років), там можна забезпечувати гуртожитки. І в нас навіть сьогодні є школи, при яких функціонують гуртожитки.
Але весь процес закриття малокомплектних шкіл триватиме кілька років. Це неможливо одразу передбачити і чітко сказати, коли буде і як. Зараз у нас більше половини шкіл – це школи в сільській місцевості. Загалом по країні третина шкіл – це школи з наповнюваністю класів менше 5 дітей.
Наступне питання – це те, про що Лілія Михайлівна вам говорила. Маю на увазі кількість вчителів. Через це пройшли поляки, і це необхідно зробити нам.
Так, це дуже складні речі. Але всі країни, які працювали над підвищенням рівня якості освіти, йшли на це. Якщо ми встановлюємо якісь нормативи щодо наповнюваності школи, це автоматично означатиме і звільнення вчителів.
– Про яку кількість йдеться? Лілія Михайлівна говорила про близько 10 тисяч.
– Це реалістичні цифри. Лілія Михайлівна права, у нас припадає 8 дітей на одного вчителя, у сільській місцевості взагалі 6. У Європі – 13-15. Це одна з причин того, чому сьогодні не вистачає грошей на все.
Тому що ми витрачаємо більшу частину грошей на утримання малокомплектних шкіл, ми нераціонально використовуємо ті кошти, які є на сьогодні в системі.
– Коли може початися закриття малокомплектних шкіл?
– Цей процес почнеться вже під час цих літніх канікул. Але він буде не масовим. А вже на наступний рік...
Очевидно, закривати школи чи переформатовувати мережу можна тільки під час літніх канікул. Тому що тут є й інший контекст, про який ми повинні пам'ятати – адміністративну реформу, утворення громад і так далі.
Окрім того модель освітньої субвенції, так як вона зараз працює, створює можливості для того, щоб район отримав певну суму грошей залежно від кількості учнів, а потім сам розподіляв ці гроші між школами. Менше - шкіл - то кожна конкретна школа більше отримає, а хтось продовжує тримати десяток малокомплектних шкіл - то ясна річ тоді фінансування кожної конктреної школи буде мінімальним і коштів на ремонт чи закупівлю обладнання не буде лишатись.
– Скільки малокомпактних шкіл може бути закрито цього літа?
– Ми ще не маємо цих даних. Не маємо пропозиції від регіонів з цього приводу. Йде ж децентралізація, це їхнє рішення. Але тут насправді дуже залежить від регіональної, від місцевої влади.
Тому що рішення про закриття шкіл приймають вони, це їхня відповідальність. І тут уже питання того, наскільки вони готові самі це робити. Якісь із них готові йти на такі кроки й укрупняти мережу, інші - воліють відмовчуватись і робити вигляд, що цієї проблеми не існує. Проте відповідальність тут дійсно більшою мірою лежить на місцевих органах влади.
Зараз усі говорять про децентралізацію. В контексті децентралізації фінансування шкіл було централізовано і піднято на державний рівень.
Очевидно, що логіка, яка за цим стоїть, полягає в тому, що забезпечення якісної освіти для дітей в школах – це є питання державної відповідальності і Конституцією гарантовано рівень доступу до якісної середньої освіти. І вочевидь, що ми не можемо узалежнювати доступ до якісної освіти від наявності грошей у місцевих бюджетах.
Але разом з цим місцевим бюджетам ніхто не забороняє доплачувати.
Сьогодні усі говорять, що місцеві бюджети отримали на 38% більше грошей, ніж минулого року. При тому, що минулого року вони повинні були фінансувати школи, а цього року вже не повинні.
Тобто в принципі у них з'явилося значно більше грошей. Але ми щось не бачимо, що вони масово кинулися дофінансовувати школи.
В окремих районах (це дуже депресивні райони з дуже низькою економічною активністю) звертаються з проханням додати фінансування. А от інформації про те, що всі масово кинулися дофінансовувати школи, попри те, що у них з'явилися ресурси, немає.
І тут є великий шмат відповідальності місцевої влади за те, чи готові вони брати на себе відповідальність за якісну освіту своїх дітей.
– Рік тому був прийнятий закон "Про вищу освіту". Які ви бачите найбільші проблемні моменти, пов'язані з його імплементацією?
– У процесі реалізації закону про вищу освіту вилазить дуже багато проблем. Мій "улюблений" прокол в тексті закону – у тому, що в перехідних положеннях ніде не написано, що поки не сформовано Нацагентство забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), ті функції, які вимагають погодження з Нацагентством, можуть виконуватися без погодження з Нацагентством.
Це заблокувало нам половину документів. Тому що Мін'юст не погоджує, бо немає погодження з Нацагентством. А самого Нацагентства немає, тому чекайте, поки воно буде. Але в нас стоїть термін до виконання, який ми пропускаємо через те, що немає погодження!
Наступна велика проблема по імплементації полягає в тому, що наша система
державного управління спрямована на збереження старої системи, а не на зміни. Бюрократичні процеси вкрай повільні та непрактичні.
– Давайте ще повернемось до рамкового законопроекту Про освіту. Що ви робите для того, щоб провести аналогічну децентралізацію, яка запроваджена у вищій освіті? Зробити школи вільнішими, позбавити їх бюрократизації і долучити туди більше громадськості.
– Насправді для дуже складних проблем немає дуже простих рішень. Я підтримую те, що треба залучати батьків. Безперечно, з цим треба працювати, і в багатьох випадках батьки стають рушієм для змін в системі освіти.
Разом з тим є й інші речі, які треба міняти.
Батьки не зможуть проконтролювати якість навчальної програми. Вони можуть сказати, що їм щось не подобається, але вони не зможуть самі сформулювати самі інші програми.
– Якщо ви будуватимете централізовану систему, яка буде консервувати те, що є зараз і посилюватиме повноваження МОН, то при зміні влади ситуація в освіті може кардинально змінитись. Умовно кажучи, якщо сюди повернеться Суліма…
– …Якщо сюди знову прийде Суліма, то який би ми закон не написали, він нікого не врятує. Тому що є люди, які чинять бєспрєдєл.
– Я маю на увазі, що мають бути прописані права, за якими ця система може жити без тотального ручного управління.
– Рівень автономії університету не може бути таким, як рівень автономії дитсадка чи школи.
Тому що в школах є стандарт, він досить жорсткий і досить типовий в усіх країнах. Тому тут треба розуміти, що ступінь автономії школи й університету не може бути однаковим апріорі. Це різні установи з різними вимогами, з різними запитами.
Якщо в університеті необхідно робити диверсифікацію програми, різні підходи, різний зміст навчання, крім регульованих професій (медики мають бути уніфікованими, вчителі також, до прикладу), то щодо шкіл основна проблема – це навіть не стільки уніфікація, а зменшення бюрократизації процесів.
Більшість вчителів дратує не те, що у них немає автономії визначати зміст навчання, а потреба заповнювати безкінечну кількість папірців, звітності, що абсолютно віддалено від якості навчальної освіти.
– Мене цікавить, яким чином підручники будуть кращі, а програми адекватніші.
– Я хочу сказати, що експертний інститут – це не механізм вирішення цієї проблеми. Експертний інститут, голову якого призначає Міністерство освіти й науки, може так само продукувати як хороші підручники, так і дуже погані підручники.
Питання завжди в тому, чи міністерство відкрите до критики громадськості, чи ні.
Рішення включити Іванну Коберник до колегії МОН – це не було рішення, котре вимагалося від нас будь-яким законодавчим органом. Це було політичне рішення про те, що ми повинні озвучувати різні думки на колегії з приводу якості освіти.