Малий бізнес, а легендарний: чому на сукні від майстрині з Бердянська займають чергу

У Наталії Солов’ян три дочки – старша займається сучасними танцями, середня – східними, а молодша – художньою гімнастикою.

І всім треба костюми.

Всім їх шиє мама.

Середня донька Наталії Солов’ян Аліса у маминій сукні

Раніше у Наталі в Донецьку була швейна майстерня, прямо на Центральному ринку, зараз – невеличке ательє в Бердянську. Ательє називається "Легенда" і шиють там танцювальні костюми, причому вже давно не тільки дітям Наталі.

– Сукня латино – це така бальна сукня, де ззаду оголена спина, а спереду складні елементи: чашки, драпіровки, підвороти, стрази, – пояснює майстриня.

Раніше тільки дивлячись на таку сукню, я могла злякатися: ого, як складно. А тепер нічого не лякає. Мабуть, я просто доросла до цього.

До Бердянська Наталя з родиною переїхали в 2014-му. Ще у червні. Її молодшій дочці на той момент було 6 місяців.

– Довго не роздумували, – каже жінка. – Ми швидко вивозили дітей.

І додає: після "референдуму" якось одразу стало ясно, що вже все…

"Все" – це війна.

– У нас тут у Бердянську, мабуть, пів-Донецька сиділо, і ми все літо чекали – ну от нас звільнять, ну ще трохи…

Відчуття, що повернення не буде, прийшло вже глибокою осінню. А потім постало питання, що робити далі, – згадує Наталя.

[BANNER1]

Вже тоді вона привезла до Бердянська стару бабусину машинку і потроху почала підробляти на дому.

– Моя мама була кравчиня, бабуся теж, це в нас сімейне. Як і розуміння того, що шиття – це те, що тебе завжди прогодує, – пояснює Наталя.

Коли їй було 13 років, мама дала підкоротити джинси і заплатила за це гроші. Як дорослій.

Наталка вже не пам’ятає скільки, але пам’ятає, що для неї, школярки, це була колосальна сума.

– Вона мене так заохотила, що все літо на канікулах я допомагала в майстерні.

Щоправда, я тоді не думала, що це стане моїм основним фахом, – розповідає Наталя.

До речі, за спеціальністю вона діловод, колись працювала і в гіпермаркеті "Бум", і на Горлівському молокозаводі, але після того, як відкрила майстерню на ринку, шиття стало тим, що приносить основний шматок хліба.

У 2014-му Наталя з чоловіком кілька разів моталися до Донецька – забирати речі.

Коли поїхали за обладнанням для шиття – вже майже не було що забирати. Неподалік Центрального ринку влучив снаряд. Це не було пряме попадання, але все посікло осколками, завалило сміттям.

Вдалося врятувати відсотків 40 матеріалів і техніки. Але улюблена швейна машинка не вижила…

Часи були складні.

У Бердянську почалися проблеми з житлом. Хазяйка квартири, де вони мешкали, попередила, що її продано, треба було знайти нову квартиру чи дім за два тижні.

– Взагалі не вибирали, йшли в те, що вдалося розшукати, потім шукали краще – знову переїзд, підвищили ціну – знову переїзд…

Грубо кажучи, переїжджаємо два рази на рік, головне, щоб не влітку, – каже Наталя.

Влітку дуже страшно лишитися без житла: Бердянськ – курортне місто, і влітку тут житло здається подобово.

Зараз, каже Наталя, їм пощастило – вже півтора роки на одному місці.

Наталія Солов’ян і її чергова легендарна сукня

А ще вона згадує, як раділа будь-якій дрібниці, яку вдавалося привезти "звідти", з дому.

– Як я раділа цій подільській машинці. Я навіть не уявляю, що би я без неї робила! – говорить Наталка.

Першою клієнткою в Бердянську стала маленька дівчинка – бальниця.

– Я їй пошила дуже красиву сукню, а слідом за нею до мене звернулося ще кілька людей, – згадує Наталка.

Саме тоді вона почала придумувати "Легенду". А коли дізналася про грант від проекту ЄС "Містки громадської активності", то одразу сіла й написала бізнес-план.

Каже: не сумнівалася ані хвилини. Вона знала, що першим ділом треба придбати швейну машинку.

– Нормальну, – як каже Наталя.

Свою "Подільську" вона називає "годувальницею" і ще каже: "Її хоч в музей здавай":

– Коли я писала грант, у мене взагалі не було всього цього "вийде-не вийде". Я розуміла, що мені потрібне обладнання. В мене вже були на той момент серйозні замовлення, з дорогих тканин, які за всього бажання неможливо обробити ані на старій машинці, ані вручну. Я тоді бігала по знайомих – просилася на годинку за чужу машинку. Але ж вічно так не бігатимеш, правда?

Ще Наталя згадує, що їй дуже допомогли менеджери проекту ЄС – підказали те, чого вона не врахувала.

– Складнощі в мене були щодо позиціонування товару і реклами. Власне, вони і лишилися, – резюмує вона й сама себе критикує, що в неї мало робіт на Facebook, що треба і сторінку зробити, і групу. І що роботи треба фотографувати. Але коли?

– Ніяк руки не доходять… І якщо чесно, поки в цьому й потреби мало: я обмежена у своїх ресурсах. Я можу зробити лише стільки, скільки можу зробити сама. А роботи багато, – чи то скаржиться, чи то хвалиться Наталка.

Поки ми домовлялися з нею про інтерв’ю, в мене склалося враження, що вона весь час працює: нам вдалося поговорити лише пізно увечері.

[BANNER2]

Але Наталка невгамовна: каже, що має великі плани на майбутнє – розширятися, навчати людей.

– Тоді й реклама в соцмережах буде працювати на ательє. А так, який зараз сенс набрати замовлень? А коли я їх зроблю?

Зараз це рівень самозайнятості, а я мрію вийти на рівень всієї України, – каже вона.

І пояснює, що заснувала "Легенду", щоб шити всім українським танцюристам, щоб наші танцювали в складних красивих костюмах.

– Ви ж розумієте, що це не просто шиття, там ще й багато складного декору… – говорить Наталка.

Я роблю вигляд, що розумію, а вона розповідає мені про легенди і звичаї танцювального світу.

Більшість суконь, особливо для дітей-танцюристів, шиється для одного – двох виступів, тому часто танцюристки сукні одна в одної відкуповують. Але тут працює чітке правило: чим відоміша танцюристка – тим легендарніша її сукня.

Причому чергу "на сукню" можуть займати заздалегідь.

– На сукні, в яких Аліса (середня донька Наталі, – ред.) танцювала на чемпіонатах України, покупці з’являлися під час самих чемпіонатів, а відкупали вони їх тоді, коли ми з них виростали, – розповідає Наталка.

– Я чула таке: "Це сукня самої Аліси". А Аліса тоді увійшла в трійку на чемпіонаті України, – втішається Наталя успіхам дочки.

– А ваша дочка колись танцювала не у ваших сукнях? – цікавлюся я.

– Ні. Це питання принципове. Ми колись один раз взяли напрокат – бо я не встигала пошити, але зайняли погане місце, й Аліса сказала: все, більше напрокат не беремо, – згадує Наталя.

Їй страшенно подобається, коли Аліса наголошує, що вона танцює тільки в маминих сукнях. Для неї це гордість.

– У танцювальному світі часто так буває, що мама обшиває дочку. Це стосується навіть зірок, які, досягнувши слави, все одно танцюють у маминих сукнях, бо це талісман, – зазначає Наталка.

Зараз "Легенда" – це кімната в квартирі. Наталя каже, що їй пощастило: знайомі підказали, що в’язальники здають одну кімнату в своїй майстерні.

– Зняти вітринну площу – поки нереально, – хитає вона головою.

Найменша її дочка – Алексія – вже теж брала участь у своїх перших змаганнях з художньої гімнастики. Костюм для виступу їй теж шила мама.

– Я раніше думала, що починала в Донецьку свій малий бізнес з нуля. В Бердянську я зрозуміла, що тоді це була метафора. Реально з нуля – це зараз, – сміється Наталя.

І ще каже: війна зробила нас сильнішими. Тільки говорити далі про війну вона не хоче.

Леся Ганжа, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

• Як Валентина із Горлівки відкрила свій магазин хенд-мейду, після закриття ВКонтакте
• Як працює велокав’ярня, або Микита варить каву і мріє про дитячий садок
• "Не завжди виходить те, що загадуєш": Як ейчар з Макіївки проміняла персонал на вовну
• "Життя з "нуля". Як чемпіон світу, бізнесмен та адвокат "воюють" за Донбас в Україні