За підтримки радниці – уповноваженої Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар'ї Герасимчук у партнерстві з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ)
Авторка: Олена Кущенко
14 березня 2025
З чим у вас асоціюються підлітки? Широкі штани, капюшони, гормони? Можливо, суперечки чи навіть хамство? Однак чи часто ми задумуємося над тим, що насправді турбує тінейджерів? Що їм болить, від чого ховаються і до чого прагнуть?
Радниця – уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук зазначає, що підлітковий вік – непростий не тільки для дітей, а й для батьків, які намагаються зрозуміти їхню мову. Але часом дорослі вважають, що підліткові проблеми – це дрібниці, які не потребують уваги.
"Коли ми чуємо слово «дитина», уявляємо малюка чи молодшого школяра. Але насправді дитина – це кожен і кожна, кому ще не виповнилося 18 років. Як мама підлітка, хочу запитати у всіх: «Чи задумуємося ми про те, що підліток – це все ще дитина?» Дитина, яка вже здатна оцінювати суспільно-політичні проблеми, бачити проблеми у власній родині. Це дитина, яка може мати певні проблеми в комунікації, в соціумі, в стосунках з оточенням. Дитина, яка має купу власних роздумів, але про них часто ніхто не запитує...", – говорить Дар’я.
Дарʼя Герасимчук з дочкою (фото: з особистого архіву Дарʼї Герасимчук)
Тож над якими питаннями задумуються підлітки? Про що міркують? Ми поцікавилися у хлопців та дівчат. Звісно, ці відповіді не претендують на вичерпність та відвертість, а є лише окремими мазками до загальної картини.
Аутизм – це НЕ захворювання, і його НЕ треба лікувати.
Це стан розвитку, за якого людина по-іншому сприймає інформацію, інакше взаємодіє з навколишнім середовищем. Розлади аутистичного спектру не лікуються, вони компенсуються. Рання діагностика та втручання фахівців (наприклад, дитячого психіатра, а також логопедів, терапевтів мови та мовлення, психологів, сенсорних терапевтів, нейропсихологів і корекційних педагогів) здатні допомогти дитині адаптуватися до вимог суспільства. Водночас чим раніше розпочинається корекційна робота спеціалістів, тим легшим буде процес адаптації дитини.
"Хочу, щоб після мене лишилося щось добре"
Аріна, 15 років, Київ – Моршин
– Я навчалась у київському ліцеї. Але через те, що в Києві щоночі тривоги й часто літають шахеди, ми переїхали до Моршина. Тут я теж навчаюся в ліцеї. Після школи вчу уроки. Якщо мама змусить (посміхається – ред.). Я люблю малювати та сидіти в телефоні.
Я знімаю відео для ютубу. На жаль, буває, що в коментарі приходять люди, які пишуть якусь гидоту. Я фільтрую такі коментарі. Мені все одно, що люди про мене думають.
А от від однокласників у Києві довелося пережити булінг. Я не дуже люблю загадувати людей, які мені не подобаються. В мене скоріше було запитання: що я їм такого зробила, що вони до мене причепились? Я нормально до них відношуся, нічого їм не роблю, а вони чогось причепились до мене. Я не розуміла навіщо. Чому діти хочуть самостверджуватися за чужий рахунок? Я дуже довірлива і не очікувала від них такої злості. Якось вони витягли в мене з рюкзака зошит, де я писала казку, і вирішили посміятися наді мною, що я таке пишу. Їм було смішно, а мені не дуже.
Нам дуже пощастило зі школою. Вчителі й директорка вступилися за мене і розібралися з цією ситуацією. Однак цей випадок показав, що не можна всім довіряти. Я трохи подорослішала після цього всього і навчилася себе захищати.
Вирішила, якщо не поступлю в коледж, то продовжу навчання і піду в 10, 11 клас. Я хочу піти на дизайнерку одягу. Цікаво, чи можна бути впевненою в тому, що я дійсно вступлю? А, може, мені піти на сценаристку? Чи акторку? А, може, режисерку? Чи на костюмерку? А, може, на все разом? Школа ще не закінчилась, тому багато часу для того, щоб подумати.
Я б хотіла на цілий день піти гуляти десь у центрі Києва. Але мама каже, що треба робити уроки й завжди хоче знати, де я і з ким я гуляю. Батьки підтримують мене, але мають телефони всіх моїх друзів. Раніше я бунтувала. Навіть думала, може, мені піти окремо жити, зняти квартиру подалі й не сказати, де я. А потім побачила платіжку за квартиру і передумала. Квартира – це дорого. Де брати гроші? Може, піти підпрацьовувати? Але це можливо тільки влітку. Тепер я до прохань батьків подзвонити ставлюсь спокійно. Треба подзвонити, то подзвоню.
Я хочу, щоб після моєї смерті лишилося щось добре і про мене згадували гарними словами. Може, це буде картина, може, книжка, може, ще щось. Хочу бути кимось на зразок Тараса Шевченка. Тому що я так вирішила. А якщо я так вирішила, так і буде.
"Як побудувати кар’єру і як жити самостійно"
Женя, 14 років, м. Ізяслав
– Я захоплююся програмуванням, тіктоком і блогерством. Мрію запустити власний проєкт.
Коли мій двоюрідний брат записався в IT-школу, я теж захотів спробувати. Спочатку було дуже важко. Але завдяки цим урокам ми не тільки вчимося програмувати, а ще й дізнаємося, як боротися зі стресом, що таке публічні виступи, вчимося виступати перед батьками. Ці заняття додають мені трохи впевненості. Звісно, що сором’язливість є й досі. Але вже значно простіше спілкуватися з незнайомими людьми.
Настя Шинкар
Я збираюся й надалі розвиватися в програмуванні. Бо нащо відмовлятися від заняття, від якого я просто кайфую? Можливо, це буде моя професія, до речі, з непоганим заробітком. Мені трохи незрозуміло, як навчатися далі. Адже університет – це не школа. Як потім шукати роботу, як влаштовуватися на неї? Я думаю про те, як побудувати кар’єру і як жити самостійно.
Я мрію запустити декілька проєктів на ютубі. Піднятися до найвищого рівня в професії й заробити багато грошей, щоб була можливість все оплачувати самостійно.
У мене є найкращий друг. Мій однокласник. Ми з ним дружимо вже 7 років. Також є дуже файний двоюрідний брат. І подруга Маша. Я їм довіряю, і вони підтримують мене у всьому.
Але мене турбує питання, як зробити так, щоб з тобою дружили як з нормальною людиною? Я не розумію, чому люди ображають одне одного. От таке буває в чатах знайомств. Ти виставляєш свою анкету, пишеш про себе, а потім хтось починає писати образливі речі.
Чому люди постійно хочуть мене жаліти? Якщо не знаєте, як себе поводити, то просто спитайте. Я можу сказати так або ні.
Часом я уявляю себе в якійсь ролі та фантазую, як би це могло бути. Якщо я образив якусь людину, то міркую, як вибачитися. Або думаю, якщо закохаєшся, то як про це сказати людині?
Буває, що люди нав’язують свою думку. Тоді я просто говорю: "Слухай, якщо ти вважаєш, що це для тебе так, то, будь ласка, не нав’язуй свою думку іншим людям".
Якби в мене була можливість обрати суперсилу, я б обрав таку, щоб могти зцілювати людей. У нас багато дітей і дорослих, які хворіють, і я хотів би їм допомагати.
"Сподіваюся, в освіті запрацюють діджитал-технології"
15-річний Ілля Маслаков має порушення слуху та спілкується жестовою мовою. Він навчається у 10 класі Житомирської спеціальної школи. Щодня ходить до волейбольної секції та мріє стати вчителем фізкультури.
"Нечуючі випускники шкіл обирають професію не за своїми талантами чи здібностями, а за наявністю перекладачів жестової мови у навчальних закладах, – розповідає Ілля про невидимі обмеження для абітурієнтів з порушенням слуху, – і таких професій дуже мало".
Сучасна освітня система України для таких, як Ілля, пропонує вибір з обмеженого списку професій: оператор комп’ютерного набору, взуттєвик і ще п’ять-сім спеціальностей. У навчальних закладах передбачена ставка перекладачів жестової мови тільки при наявності 10 студентів з порушенням слуху. Якщо їх чотири-п’ять – то такого спеціаліста не надають.
Ілля Маслаков
"У мене запитують, чи можу я вчитися без перекладача? Так, можу, але багато інформації проходить повз. Моя знайома здобуває професію психолога і вчиться на 3 курсі університету. Їй допомагають мама, бабуся, брат. Вони просто передають інформацію від викладачів. Фактично вони працюють перекладачами жестової мови.
У мене попереду ще є два роки, щоб розвиватися. Але я боюся, що не зможу вступити до університету через брак інформації. Я дуже не хочу, щоб наявність порушення слуху визначало майбутню професію людини. Сподіваюся, за цей час ситуація в освітній системі України зміниться і будуть використовувати діджитал-технології для студентів з порушенням слуху", – каже Ілля.
У мене попереду ще є два роки, щоб розвиватися. Але я боюся, що не зможу вступити до університету через брак інформації. Я дуже не хочу, щоб наявність порушення слуху визначало майбутню професію людини. Сподіваюся, за цей час ситуація в освітній системі України зміниться і будуть використовувати діджитал-технології для студентів з порушенням слуху", – каже Ілля.
Бути в контакті з людиною
Аллі Гінкул з дитинства довелося навчитися захищатися. Сьогодні вона працює проєктною менеджеркою в ГО "Боротьба за права". Алла пересувається на кріслі колісному й має супровід.
Жінка згадує, що часто стикалася з несприйняттям в середовищі однолітків. Діти або жаліли її, або просто не помічали. Але найбільшим обмеженням, крім комунікації, жінка вважає частковий доступ до навчання.
"У мене було лише шість годин навчання на тиждень. Це були основні предмети: математика, українська мова і література, історія. Інших предметів, такі як географія, у мене не було взагалі. Донедавна вважалося, що інші дисципліни мені не потрібні, – розповідає Алла і додає: – Якщо у людини є фізичні порушення, то часто помилково сприймають її як менш інтелектуально розвиненою або нездатною до навчання. Але так не є".
Алла не розуміла, чому її позбавляють можливості складати іспити на рівні з іншими, коли вона може і хоче показати свою обізнаність. Вона вважає, що їй пощастило з класною керівницею. Вчителька у різний спосіб підкреслювала рівність усіх дітей в класі. Завдяки чому Алла була присутня на шкільних лінійках, відкритих уроках, а коли вона хворіла, то класна керівниця вчила дітей проявляти увагу і піклування та провідувати свою однокласницю вдома.
"Моя вчителька робила все для того, щоб я не відчувала себе відкинутою, а щоб бачила, що в мене такі ж можливості, як і в інших дітей", – з теплою посмішкою згадує Алла вплив педагогині.
Жінці й досі доводиться стикатися з ситуаціями, коли в її присутності ставлять питання до людини, що супроводжує. "І коли я відповідаю самостійно, бачу великий подив в очах співрозмовника", – каже Алла Гінкул, проєктна менеджерка ГО "Боротьба за права".
Проєктна менеджерка Алла Гінкул (фото: Марія Христенко)
"Безбар’єрність – це нова суспільна норма. Це наскрізна тема, яка буде актуальна ще десятки років. За час повномасштабного вторгнення кількість людей з інвалідністю зросла до трьохсот тисяч, і кожен день це число росте. Вони повертаються з фронту, приїжджають з тимчасово окупованих територій та інших місць та адаптуються до суспільного життя і воно має бути повноцінним. Ці люди так само мають бути працевлаштовані та мати вільний доступ до інформації та культурних послуг", – підкреслює начальниця відділу політики безбар’єрності, гендерної рівності та ментального здоров’я МКІП Леся Хемраєва.
*Авторка матеріалу вдячна за допомогу в підготовці матеріалу Ірині Терновій, перекладачці жестової мови.
Читайте також: Міфи про розлади аутистичного спектру, які варто забути
"Захоплююся вивченням штучного інтелекту"
Ярослав, 15 років, м. Одеса
Я народився в Донецьку. У 2014 році, коли почалася війна, ми переїхали жити на Кінбурнську косу, а у 2022, коли почалося повномасштабне вторгнення, нашим містом стала Одеса.
Я часто беру участь у різноманітних тренінгах. Завдяки цьому маю багато знайомих і досягнув значних результатів у спілкуванні. В Одесі у мене багато приятелів. Часом я думаю, що я занадто довго висловлюю свої думки, тому друзям може бути важко мене слухати. Тому я постійно вдосконалююсь і вчусь говорити коротко і ясно.
Я захоплююся вивченням штучного інтелекту і вирішив, що буду вести блог про нього. Думаю, я зможу бути рилсмейкером і заробляти на цьому гроші.
Я вважаю, що треба жити сьогоднішнім днем, тому не часто задумуюсь над майбутнім. Професія в мене буде скоріш за все якась неординарна. У мене вже був проєкт, де ми розробляли настільні ігри, якими можуть користуватися незрячі діти.
Я вважаю, що всьому навчитися можна через інтернет. Зараз стільки можливостей, що для того, аби заробляти гроші, диплом необов’язковий. Коли в мене щось не виходить, я думаю: ну чому я такий невезучий? А коли виходить: ну чому мені так щастить?
Я задумуюсь про те, як висловлювати свої почуття. Чи мають це бути компліменти, чи подарунки?
Для мене головне зараз – саморозвиток, а потім уже стосунки, гроші та гармонія.
Моя мама завжди мене підтримує. Коли перед першим побаченням я нервую, не знаю, що робити, то це можна обговорити з рідними людьми.
Але бувають ситуації, коли надмірний контроль з боку дорослих бісить. Коли в мінус п’ять я одягаю куртку, шапку і рукавички, а перед виходом з дому чую: "Синку, ти забув шарфик" – це реально бісить.
Я б хотів здихатися егоїзму. Егоїзм для мене як заноза в нозі, через яку я не можу йти далі.
Якби була фантастична можливість обирати суперсилу, я б хотів мати силу рандома. Це така здатність змінювати здібності залежно від потреб. Ти не можеш контролювати, яка сила випаде саме зараз. Це несподівана і цікава штука.
"Хочеться брати активну участь у житті країни"
Віра, 15 років, м. Львів
– Я навчаюся в ліцеї імені Соломії Крушельницької у Львові, граю на фортепіано, пишу вірші й люблю собак. А ще люблю читати. Нині, наприклад, читаю "Моральні листи" Сенеки й багато його думок відгукуються мені. Зокрема про те, що все, що потрібно людині, їй уже дала природа. Але сучасні люди постійно прагнуть більшого, женуться за тим, що по суті є надлишком і без чого можна прожити.
Ніч для мене – найпродуктивніша у плані роздумів. Я думаю про те, чому люди спершу оцінюють іншу людину лише за рівнем успіху. Чому їх цікавить не сама людина, а наскільки красива картинка в соцмережах? "Ах, ти не ведеш соцмережі? А чому? А що ти взагалі за людина? А ти взагалі існуєш? Як мені з тобою познайомитися, якщо тебе немає в соцмережах?"
Настя Шинкар
Я часто думаю про те, що ми дізнаємося про людину з переписок, соціальних мереж, і все менше спілкуємося наживо. Як знайти баланс? Ось це мене турбує.
Мене зачіпає ставлення дорослих до молоді. Коли хочеш запропонувати якусь ідею, то тебе не сприймають всерйоз: "Та що ти можеш знати? Ти підліток, в тебе гормони".
Дуже бісить, коли говорять, що раніше ніякого підліткового віку не було. Справді? А, може, просто не звертали увагу? Тоді, можливо, залишимо і зараз жорстоке ставлення до дітей? Не будемо нічого змінювати?
Я постійно думаю, як складеться моє подальше життя? Я дуже допитлива, багато речей мені цікаві. Я вагаюсь, чи буде моя професія пов’язана з людьми (психологія), чи буде це музика? Чи вдасться поєднати?
Я не хвилююсь за себе в майбутньому, але хвилююсь, чи буде це майбутнє взагалі. Ми живемо під час війни. І я щодня стикаюсь з різними поглядами: хтось оптимістично каже, що ми виберемося, а хтось впевнений, що це всесвітня змова, аби знищити світ. І тоді я думаю: а як так сталося, що якісь люди вважають себе вищими за інших? Чому вони мають вирішувати, як жити всім?
Мене лякає те, що ми все більше стаємо залежні від швидкого дофаміну. Між тим, щоб почитати статтю чи книгу, люди обирають скролити стрічку. Я для себе встановила ліміт в телефоні. Я розумію, що без гаджетів сьогодні ніяк, але хочеться знайти той баланс, який даватиме змогу отримувати задоволення від справ, до виконання яких треба докласти зусиль.
Всі свої почуття і роздуми я втілюю у вірші. Це такий собі ліричний щоденник. У творчості я можу ділиться думками та емоціями.
Колись почула таку думку, що молодь, наше покоління, або врятує світ, або остаточно знищить його. Я багато думаю про це. На якийсь відсоток погоджуюся з такою думкою. Ми живемо в переломні часи, і мені не хочеться бути пасивною спостерігачкою, а хочеться брати активну участь у житті країни.
А тепер – увага!
"Щойно ви прочитали роздуми чотирьох підлітків. Чи впізнали ви в цих молодих людях, в цих підлітках, свою дитину? Гадаєте, що ваша дитина думає про щось інше? Часто батьки дітей з інвалідністю забувають про особистість власної дитини. Вважають їх дітьми неповноцінними, неповносправними, несамостійними. Проте кожен із них має свої роздуми й турбується про майбутнє у своїй країні. Бо це діти як діти", – говорить Дар’я Герасимчук.
Звісно, дітям з інвалідністю доводиться проходити через випробування і докладати більше зусиль, аби бути прийнятими, досягти успіху чи навіть знайти друзів. Але турбують їх ті ж питання, що й інших підлітків. Вони просто діти: часом впевнені, часом розгублені, часом засмучені. Вони так само навчаються, мріють, закохуються, сваряться і миряться. Їхній стан здоров’я не повинен визначати ставлення до них.
Маючи купу роздумів, шукаючи відповіді на питання, підлітки потребують підтримки від батьків та часом не знають, як про це сказати. Як саме підтримати підлітків і до чого бути готовими, ми спитали психологиню Вікторію Любаревич-Торхову.
Поради батькам
Експертка зазначає, що в підлітковому віці діти можуть кричати на батьків, говорити образливі речі, адже ними керують страхи. Дорослим слід розуміти дитячу фрустрацію і знати, що ці слова – не про них. Тут головне – набратися терпіння.
"Це такий спосіб очищення від внутрішньої фрустрації. Це можна порівняти з блюванням при інтоксикації. Адже підлітки отруєні страхами про себе. Тому в мене є така ментальна вправа для батьків: уявити тазик і підставити його підлітку, який кричить, щоб слова лились не в вас, а в таз. Щоб не «копирсатися в тазику», не треба аналізувати слова, виправдовуватись, соромити дитину, якою б жорстокою і несправедливою вона не була в той момент. Краще ставити питання, які будуть спонукати дитину виговоритися по повній. Дати можливість вийти з дитини отим всім токсинам: «що ти розумієш», «ти не вмієш, а мене вчиш», «відвали», «ненавиджу» тощо. Коли батьки це витримали, дитині полегшало, можна попити чаю", – говорить Вікторія Любаревич-Торхова.
Якщо дитина виливає бруд на батьків, це тільки тому, що вона підсвідомо вірить, що потрібна, що вона в безпеці. Батькам варто не змагатися з дитиною, а дати прокричатися і підтримати:
"Я вірю, що в тебе вийде краще, ніж в мене"
"Я бачу, що тебе це турбує"
"Я бачу, що ти дуже засмучена(-ий)"
"Я бачу, що ти дуже знервована(-ий)"
"Мені здається, тебе щось лякає"
"Ти можеш сказати мені все"
"Людину сприймають за тим, наскільки вона вміє отримувати насолоду від життя і своїх справ. От буває людина їсть і прямо смакує. Від одного споглядання на неї іншим теж хочеться їсти. Тож єдиний спосіб бути по справжньому цікавим – знаходити для себе цікаві справи й вчитися робити їх добре. Неважливо, що з тілом, якщо люди смакують своєю справою, то стають неймовірно привабливими", – підсумувала Вікторія Любаревич-Торхова.
Читайте також:
- "Які труднощі долають люди з інвалідністю"
- "Міфи аутистичного спектру, які варто забути"
- "Інклюзія в дії: як створити простір для прийняття інакшості"
- "Свій серед своїх: як допомогти дитині адаптуватися та підтримати її в інклюзивному навчанні"
- "Моя дитина - не мій хрест. Як і чому піддаються стигматизації діти з інвалідністю"
- "Кістки курчат і чорна ганчірка. Чим лікують дітей з інвалідністю і чому це не діє"