"Нас називали укропами, а потім німцями". Спогади лікарів у цивільному і підпільників у воєнному житті Донецька
Дитячий лікар Юрій Шаповалов та анестезіологиня Олена Лазарєва працювали в одній лікарні у Донецьку. Обидва опиралися російській окупації 2014 року – чоловік вів проукраїнський блог у "Твіттері", а жінка – передавала розвіддані про росіян.
Ще двоє медиків з інших лікарень Донецька – Ігор Назаренко та Ігор Кірʼяненко – у той самий період "здавали" окупантів і поплатилися за це 7 роками свободи.
Усі вони – інтелігентні й успішні люди, які обрали шлях підпільників. Якби ми жили у сталінські часи, усі четверо могли б стати фігурантами сфабрикованої справи про "контрреволюційну терористичну організацію".
Насправді вони не були знайомі між собою і навіть не здогадувалися про діяльність одне одного. Та зрештою, як і дисиденти часів червоного терору, опинилися за ґратами після тортур і судилищ.
У спецпроєкті "Обличчя опору" ми фіксуватимемо портрети та розповідатимемо історії таких українців. Лікарі-підпільники – лише частина цивільних, які протидіяли росіянам в окупації. Хтось очевидно мусить тримати в таємниці свої імена, хтось безслідно зник, а хтось – досі в полоні. Маємо надію, що колись побачимо в цьому проєкті і їхні обличчя.
Важливо: Матеріал містить описи жорстокості.
Ігор Назаренко: "Я весь час відчував себе українцем. Країну, як і матір, не вибирають"
Хірург Ігор Назаренко все життя прожив у Донецьку і не виїхав навіть після початку війни. Спочатку він, як і багато хто, вірив, що окупантів швидко виженуть.
"Думав, що це якесь жахіття або паморок. Але нічого не закінчувалося", – згадує чоловік.
У лікарні Назаренко бачив наслідки війни щодня. Працював переважно з травмами, оперував поранених російськими обстрілами цивільних. Та на операційному столі дедалі частіше опинялися російські вояки.
І хоч як лікар він мав би берегти конфіденційність пацієнтів, як громадянин – вирішив діяти на користь України.
"Було спілкування з працівниками СБУ, погодився працювати… Але це не за якусь матеріальну винагороду – за моїми внутрішніми поглядами", – акцентує чоловік.
Він передавав дані про поранених бойовиків і росіян – імена, адреси, характер поранень. Та у 2017 році його викрили, затримали просто перед роботою.
"Під час допиту були катування струмом. На голову накинули мішок, руки скували. Кажуть: ми все знаємо, тому відповідай, на кого працював", – говорить чоловік.
Найважче, згадує Назаренко, було не тільки пережити це самому, а й думати про дружину, яка не знала, де він. Росіяни тільки реготали, коли вона в сльозах шукала чоловіка.
Підписавши папери з обвинуваченнями після тортур, Ігор опинився в Донецькому СІЗО. А потім – у Макіївській колонії, де вперше зустрівся з Юрієм Шаповаловим і Ігорем Кірʼяненком – своїми "побратимами" по нещастю.
У неволі Назаренко провів майже 8 років. Виживати допомагала лише внутрішня дисципліна.
"Не вір, не бійся, не проси – ось це три принципи, через які можна в тюрмі залишатися чоловіком.
Ставлення було різним. Були такі [наглядачі], що виконували тільки свою роботу, а були і з садистичним уклоном. Нас, політичних, називали "укропи", а потім у колонії – "німці", не знаю чому", – згадує він.
Навіть після арешту, суду й полону Ігор не відмовився від своєї ідентичності. Найбільше його досі вражає абсурдне формулювання з обвинувачення: "Назаренко Ігор – українець, громадянин України, зайняв проукраїнську позицію".
"А яку ще я мав позицію зайняти, як не українську? – дивується підпільник. – Мене так виховували, і я весь час відчував себе українцем. Країну, як і матір, не вибирають. Хай вона буває хвора, може не дуже красива, але рідна".
14 серпня 2025 року Ігор Назаренко разом з Кірʼяненком і Шаповаловим повернувся на вільну землю. І передусім його вразили люди.
"Найбільше вразило, як люди зустрічають тебе з прапорами. Там уже звик, що ставились як до скотів. [Казали], що ніколи не вийдеш, не потрібен Україні… Коли я побачив людей з прапорами, то зробив висновок: це було варто того, що відсидів і страждав", – ділиться чоловік.
Юрій Шаповалов: "Я став писати про все, що бачив на вулицях свого міста"
Лікар Юрій Шаповалов народився на Луганщині, але називає себе корінним донеччанином у п'ятому поколінні. Дитячий невролог, лікар функціональної діагностики, колекціонер кактусів – він може похвалитися широким колом інтересів.
Усе життя чоловік прожив у Донецьку і працював в обласній клінічній лікарні.
"Усе було гаразд, поки в 2014 році не настала гібридна путінська окупація", – каже він.
Жодних сумнівів щодо власного українства у Юрія ніколи не було. Тому опір російському режимові був питанням часу.
"З дитинства мене виховували, що я громадянин України, попри те, що все життя в російськомовному регіоні проживав.
У 2014 році я, як житель цієї місцевості, чудово розумів, що ніяких підстав для сепаратизму не було. Все це була імітація, російська інформаційно-психологічна спецоперація, яка, на жаль, спрацювала", – каже чоловік.
Ще до повної окупації Юрій виходив на проукраїнські мітинги в Донецьку. Він відвідував і великий протест 5 березня 2014 року, і трагічний мітинг 13 березня, де загинув проукраїнський активіст, і останню велику акцію 28 квітня.
Останнім відкритим проявом позиції проукраїнських донеччан була патріотична хода центральною вулицею міста, яку окупанти вже розігнали силою. Після цього масові проукраїнські виступи в Донецьку фактично припинилися – стало занадто небезпечно.
Шаповалов обрав іншу форму опору – документування. Спершу він просто читав Twitter як джерело інформації, а потім сам почав писати про повсякдення окупованого міста.
Він не їздив на якісь "секретні об'єкти", не мав спеціальної техніки і не працював із розвідкою, але три роки ходив вулицями Донецька і фіксував те, що бачив: військову техніку, підозрілі автомобілі та росіян, присутність яких Москва ще намагалася заперечувати.
Юрій вів блог під ніком "Залишенець Донецький". Тоді для багатьох було відкриттям, що в окупації є проукраїнські люди.
Один із перших постів "Залишенця" стосувався машини, яку він сфотографував поблизу Критого ринку в Донецьку. Інші користувачі допомогли ідентифікувати її як російський військовий кунг.
"Я зрозумів, що можу цим якусь користь принести. І став писати про все, що бачу на вулицях свого міста. На якісь секретні об'єкти не потрапляв. Просто ходив по вулицях.
Я все робив з власної ініціативи, виходячи зі своєї громадянської позиції, зі свого світогляду. Не за завданням спецслужб", – каже чоловік.
Майже три роки лікарю вдавалося залишатися анонімним. Як саме його вирахували, він досі точно не знає. Припускає, що це могло статися через зміну інтернет-провайдера, а можливо – через міські камери спостереження. Один із працівників "МГБ" пізніше сказав йому, що за ним довго стежили.
Затримали Шаповалова просто на вулиці, коли він повертався з роботи додому і говорив телефоном із матір'ю. "Попався, залишенець донецький", почув він із вуст нападників.
"Ззаду на мене накинулися якісь люди, повалили на землю, вибили телефон з рук, мішок на голову, руки за спину з затяжкою, в автомобіль і відвезли в МГБ", – згадує чоловік.
Перший день арешту минув під безперервними побиттями. Протягом кількох годин із нього вибивали "зізнання": на кого працював, хто куратор, скільки отримував грошей.
Тієї ж ночі вдома у Юрія провели обшук, змінили паролі на сторінках у соцмережах, а самого підпільника відправили до "Ізоляції" – колишнього мистецького центру, перетвореного на таємну катівню. Там він пробув 100 днів, більшість із яких – у підвалі.
Перший місяць Шаповалова регулярно возили на допити, били і душили, вимагаючи "зізнань". Росіяни підсовували йому гіпертрофовані звинувачення – співпрацю з СБУ та шпигунство.
Юрію було водночас і трохи легше, і трохи важче, ніж іншим підпільникам: він справді ні з ким не співпрацював і не міг нікого "здати".
"Я вирішив: краще підпишу їхню версію, але збережу своє здоров'я, ніж мене покалічать", – каже він.
Після "Ізоляції" лікаря перевели до Донецького СІЗО, а потім – у Макіївську колонію, де він провів майже 5 років. Загалом у неволі – понад 7. Після "Ізоляції" всі інші тюрми здалися Юрію "піонерським табором".
Полегшувати собі неволю Шаповалов намагався книжками і навчанням. У СІЗО йому потрапив до рук самовчитель іспанської, і він почав її штудіювати, аби хоч чимось завантажити мозок.
Окремим ударом стала смерть мами у 2023 році. Деякий час чоловік узагалі був без жодного контакту з рідними – після двох передач від матері зв'язок раптом обірвався, і він 5 місяців не знав, що сталося. Лише коли інший слідчий продовжив йому строк утримання, Юрій зміг відновити контакт із найріднішою людиною.
У колонії, на відміну від СІЗО, уже дозволяли короткі, а згодом і довгі побачення. Мама приїздила до нього тричі. Востаннє – приблизно за два тижні до смерті.
Одного разу Юрій намагався зателефонувати матері, але відповіді не було. Знайомий, який мав ключі від квартири, згодом розповів чоловікові про її смерть. На поховання мами політвʼязня, звісно, не відпустили.
Єдиним, що тоді допомагало Юрію втриматися, був старий український підручник з алгебри за п'ятий клас. "Я розв'язував рівняння, щоб не провалитися в розпач", – згадує Юрій.
На той момент чоловік майже втратив надію на звільнення і готувався до найгіршого, адже велика війна примножила кількість полонених у десятки разів. Тим більш несподіваним для чоловіка став обмін у 2025 році. Після важкого добового "вояжу" Юрій опинився на свободі.
Україну після семи років полону він побачив уже в стані великої війни, але все одно впізнав у ній рідний край.
"Це наша Україна, та ж сама, яку ми любимо. Може, є якісь вади, щось нас не влаштовує, але ми розберемось між собою, як жити. Головне, щоб ніхто ззовні не нав'язував своїх законів", – каже чоловік.
Тепер Шаповалов їздить в адвокаційні поїздки за кордон і говорить прекрасною українською, хоча майже все життя розмовляв лише російською. А ще планує долучатися до допомоги війську, як тільки стане на ноги.
"Треба допомагати країні. Яким чином я можу бути корисним, я ще для себе не сформулював чіткого уявлення, але буду допомагати", – впевнений лікар.
В окупації у нього залишились "патріотичні кактуси" – велика колекція, яку друзі ще у 2018 році допомогли перевезти до Донецького ботанічного саду. Юрій сподівається, що і на "великій землі" збере чимало цікавих рослин.
Олена Лазарєва: "Я зробила, що мала зробити як громадянка України"
Олена Лазарєва – лікарка-анестезіологиня з Донецька. Усе життя вона пропрацювала в Донецькій обласній лікарні, у відділенні нейрореанімації.
До 2014 року жінка не надто багато рефлексувала про свою ідентичність. Коли ж Росія окупувала Крим, для Олени це стало шоком.
"Я не могла зрозуміти, як зараз, у цивілізованому світі, коли всі колоніальні війни вже давно залишились в минулому, одна держава просто прийшла в іншу", – згадує лікарка.
У 2014 році вони з чоловіком залишилися в Донецьку, але регулярно їздили на вільну територію до мами Олени, яка жила в Покровську. В один із таких виїздів їх запросили на розмову співробітники українських спецслужб. Тоді й почалася співпраця.
Подружжя передавало інформацію про російських вояк і колаборантів у лікарні, їхні пересування, появу скупчень, військові локації. Часто бойовики лежали в лікарні під псевдонімами, без документів, але іноді навіть фото вистачало, щоб українська сторона їх ідентифікувала.
"Люди, з якими я співпрацювала, сказали, що завдяки деяким моїм фотографіям їм вдалося ідентифікувати декого. Виявилось, що була людина з неокупованої території України, яку вони спіймали і засудили. Тому я бачила в цьому сенс", – каже жінка.
Чоловік Олени працював в інтернет-компанії, локальному провайдері на околиці Донецька, тому також фіксував і передавав інформацію. За свою допомогу Україні подружжя не брало жодних грошей і навіть не думало про це.
"Я це робила, тому що вважала за потрібне. На той момент, якби мені запропонували винагороду, це було б образливо.
Тому що я патріотка України. Я думала, що не можу брати гроші за ті речі, які можуть допомогти Україні звільнитися від всієї цієї шушери", – ділиться підпільниця.
Жінка не приховувала своєї позиції. На роботі всі знали, що вона не підтримує ані "референдум", ані фейкову "республіку". Тоді вона ще не знала, що ходить по лезу ножа.
У 2017 році Олену затримали, ймовірно, після витоку інформації. Вона саме поверталася з підконтрольної Україні території, а біля під'їзду її вже чекали. Спочатку все виглядало майже буденно: двоє окупаційних силовиків у цивільному гралися в "добрих поліцейських".
Жінці чемно запропонували "проїхати у відділок для протоколу впізнання", але щойно її посадили в машину, ввічливість закінчилася.
Силовики тицяли Олені пістолетом під ребра, душили пакетом, заламували руки так, що вони ледь не виверталися в плечах. Вони вже мали ключі від квартири і змусили Олену подзвонити чоловікові, щоб заманити його в пастку. Жінці ніяк не вдалося його попередити.
З мішком на голові і в наручниках жінку привезли в будівлю "МГБ". Конвеєр допитів проводили і місцеві колаборанти, і росіяни. З кожною "неправильною" відповіддю пакет на голові бранки затягували сильніше.
Окупанти погрожували віддати її "в окопи хлопчикам, які зроблять з нею все, що захочуть", а потім "розріжуть на шматочки". Але зламала її інша погроза – про онуків.
"Вони сказали: у тебе ж сім'я, онуки маленькі… Ми зараз привеземо їх і будемо відрізати їм по одному пальчику, а ти будеш дивитись… Я розуміла, що вони можуть це зробити. Вирішила, що підпишу все, що вони мені скажуть, і навіть зізнаюсь, що я вбила царську сім'ю", – каже лікарка.
Олені інкримінували "шпіонаж на користь іноземної держави Україна" і ще якісь розмиті "заклики до ненависті".
"Я у слідчого запитала: у вас є паспорт України? Він каже: є. Я кажу: так може ви теж іноземний шпигун?" – пригадує жінка.
Після цього їй заборонили отримувати передачі від родичів – мовляв, вона "знущається над слідством".
Перші десять місяців Олена провела в "Ізоляції". Назва цілком відповідала реальності: це дійсно була повна ізоляція від світу.
Світло в камерах горіло цілодобово, працював відеонагляд і прослуховування. Їжа була недоварена, з жуками і хробаками.
Коли охоронці напивалися, починали "розважатися": змушували полонених марширувати і співати, принижували, стріляли з автоматів у коридорі так, що кулі рикошетили від металевих дверей. Жінки постійно чули, як знущаються з чоловіків у сусідніх камерах.
Щоб не збожеволіти, бранки підтримували одна одну: жартували пошепки, читали книжки вголос по ролях, спостерігали за павуками і давали їм імена.
Але навіть там Олена не переставала бути лікаркою: то огляне когось із побитих бранців, то дасть поради щодо ліків. Так і отримала прізвисько "доктор Лєна".
Потім Олену перевели в Донецьке СІЗО, а після "суду" – у жіночу колонію. Там не катували так, як в "Ізоляції", але приниження було системним.
Роками жінка сиділа разом із кримінальними ув'язненими, так званими "ополченками", наркозалежними, жінками з туберкульозом і гепатитами, в умовах антисанітарії, серед щурів, тарганів, клопів і вошей.
Політичних в'язнів змушували тягати мішки по 50 кілограмів, розвантажувати будматеріали, носити вугілля, а потім посадили на швейне виробництво, де з ранку до вечора політвʼязні шили в неопалюваному цеху.
"Суд" над Оленою і її чоловіком відбувся влітку 2019 року у пришвидшеному режимі. Жінці дали 15 років. Олена спостерігала за своїм судилищем, як за поганою комедією, але її весь час підтримувала думка про можливий обмін. І справді 29 грудня 2019 року вона вийшла на волю в межах великого обміну.
Жінка згадує, що влада тоді пафосно зустріла звільнених, але майже нічого реально не зробила для їхнього повернення до життя. Довелося самотужки відновлювати документи, шукати шлях назад у професію.
Зрештою вона повернулася до роботи за фахом. З 2020 року жінка працює анестезіологинею у Свято-Михайлівській клінічній лікарні в Києві, а також – у релокованій Маріупольській лікарні, яка відновила роботу в столиці.
У 2020 році Олена долучилася до Мережі постраждалих від сексуального насильства "СЕМА Україна". Вона досі ходить на допити і в суди, знову і знову проговорює те, що хотіла б забути. Хоч це виснажує, щоразу жінка повертає себе до головної думки: вона вижила і може свідчити.
"Я зробила, що мала зробити як громадянка України", – говорить вона.
Ігор Кірʼяненко: "Я не міг стріляти чи когось підірвати. Просто намагався бути корисним"
Ігор Кірʼяненко – лікар-стоматолог, підприємець і колекціонер із Донецька. Він добре знається на золоті, антикваріаті, орденах і банківських картках, яких зібрав понад 4,5 тисячі з усієї України. А ще – на тюремному жаргоні та тонкощах підпільного опору.
У 2014 році він залишився в окупованому місті разом із дружиною, бо не міг покинути брата з інвалідністю. Ігор бачив, як рідний Донецьк перетворюється на цитадель свавілля. Часто сварився з росіянами, коли ті чіплялися до жінок, грабували чи "віджимали" бізнеси.
Чоловік каже: якби не вік, пішов би в українську армію, але вирішив обрати інший шлях опору.
"Я почав допомагати Україні потроху з зими 2015-го. Я сам знайшов як, сам звернувся. В армію мене б уже не взяли, а я хотів якось наблизити перемогу. Я ж бачив усі ці пограбування, цапався з ними не перший раз.
Нічого особливо серйозного я не зробив. Я ж не міг стріляти чи когось підірвати. Просто намагався бути корисним. Хотів, щоб це швидше закінчилося", – розповідає підпільник.
У 2016 році він відкрив антикварний магазин просто навпроти окупаційного "МГБ". Російські військові заходили туди як клієнти – пили чай, купували ордени і залишали свої дані. Ігор тим часом передавав інформацію до українських відомств.
"У мене був магазин комісійного типу: люди приносили речі, я ставив на продаж і брав 20%. Часто заходили [російські] вояки, я купував нагороди й документи. У мене залишалися їхні дані, бо я все записував (…)" – ділиться чоловік.
30 грудня 2018 року Ігоря схопили. Затримували кількома машинами та великою групою силовиків, наче "особливо небезпечного злочинця".
Окупанти провели обшук у нього вдома: забрали гроші, золото, антикваріат. Тим часом на підпільника чекали нелюдські тортури спочатку у відділку, а потім в "Ізоляції".
Росіяни звинуватили чоловіка у зв'язках із українською контррозвідкою і паралельно намагалися "пришити" будь-які фантастичні злочини, аж до убивств відомих бойовиків.
Щоб змусити бранця "зізнатися", його катували струмом через "тапік", накручуючи дроти на вуха й геніталії. Били по ребрах, по голові, по зубах. Чоловік пережив інфаркт, мав зламані ребра і вибиті зуби.
"Я в мішку був, не бачив, хто б'є, але чую: говор російський. Один бив мене по обличчю, всі зуби вибив якимось металом – мабуть, пласкогубцями. Інший – якимось веслом по голові. Хоча яке весло може бути в кабінеті? Може, палиця чи книга.
Я лікар, читав багато, бачив різне, і по молодості всі ми бились. Але таких збочених катувань я навіть собі уявити не міг", – ділиться чоловік.
Спочатку Кірʼяненко заперечував звинувачення, але коли росіяни пригрозили зґвалтувати дружину, яку також затримали, погодився все підписати.
Ігоря перевезли до Донецького СІЗО, а після фейкового суду – у Макіївську колонію. На зоні Ігор носив жовто-блакитні резиночки на руці, відкрито говорив про свою проукраїнську позицію та 6 разів відмовлявся від російського паспорта. Постійно сперечався з проросійськими вʼязнями та працівниками колонії. Навіть на запитання, чи повернеться в Донецьк після звільнення, відповідав: "Назбираю на "Абрамс" і вернусь".
"У санчастині був один майор-сепар. Ми з ним часто сперечалися про політику. Казав мені: "От побачиш, 9 травня – Україні кінець". Я кажу: "Подивимось".
Коли потопили крейсер "Москва", я спитав: "Ну що, закурив твій матрос?" Він аж посірів", – з усмішкою згадує Ігор.
З початком повномасштабного вторгнення Ігор намагався схопити бодай крихту інформації про Україну з пропагандистських новин. Він перестав сподіватися на обмін: розумів, що у пріоритеті повернення військовополонених.
"Ми з азовцями розмовляли, коли ходили на "хрест" (у санчастину – ред.). Такі хлопці завзяті. Я, звісно, радий, що потрапив додому, на волю. Але краще б азовців міняли", – казав Ігор уже після звільнення.
Неочікуваний для підпільника обмін стався 14 серпня 2025 року, за 10 днів до Дня Незалежності України.
На волі Ігоря та інших звільнених героїв зустрічали десятки людей, і чоловік не міг повірити, що всі вони щиро вийшли підтримати його.
За проукраїнську позицію та опір росіянам чоловік відсидів 7 років, втратив здоров'я і статки, які здобув за роки успішного бізнесу. Та він не втрачає позитиву і відновлює своє життя з нуля.
На блошиних ринках у Києві Ігор уже почав купувати улюблені рідкісні монети й картки.
Текст: Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"
Фото: Олександр Чекменьов, "Українська правда"
