"У мене з'явилася божевільна ідея: вийти в центр Луганська з прапором". Як українці не скорились окупації та заплатили за це свободою
Люди, які опираються російській окупації, мають багато облич. Це не лише "традиційні" підпільники, які підпалюють ворожу техніку, немов у фільмах про партизанів, а й волонтери, митці, журналісти чи навіть школярі, які відмовилися приймати нав'язану Росією реальність.
Наприклад, футбольний фанат Владислав Овчаренко з Луганська став на шлях опору в 17 років, коли тільки закінчив школу. Від проукраїнських мітингів та інформаційних листівок він перешов до серйознішого опору: передавав ЗСУ ворожі координати та інформацію про окупаційних вояк.
Волонтерка Ірина Довгань з Ясинуватої у 2014 році годувала українських військових та допомагала їм фінансово. Київська режисерка Аліса Коваленко того ж року добралася на "нуль", щоб висвітлювати правду про російську агресію. А учасник Революції Гідності Володимир Фомічов – просто приїхав додому в Макіївку та опинився в неправильному місці в неправильний час.
Герої цього тексту не схожі одне на одного, але всіх об'єднує одне: від початку російсько-української війни вони підтримували свою країну і заплатили за це високу ціну.
У спецпроєкті "Обличчя опору" "УП. Життя" розповідатиме історії таких людей.
Важливо: Матеріал містить описи жорстокості та сексуального насильства.
Владислав Овчаренко: "Ми готові бути останніми романтиками, а якщо треба – відсидіти"
Владислав Овчаренко – відомий підпільник з Луганська, який став на шлях опору в 2014 році, коли йому було 17.
"Я хотів народитися в Лос-Анджелесі, а вийшло в Луганджелесі.
У мене "вугільний" характер. Я з Донбасу. Мені здається, ми всі готові бути останніми романтиками, а якщо треба – то й відсидіти", – каже Влад, описуючи себе.
Іронічно, але Влад ріс у будинку між управлінням СБУ в Луганській області та СІЗО. Правда, тоді не уявляв, що за проукраїнські погляди сам опиниться у тих місцях.
Ще у школі хлопець захоплювався історією України. Підлітком став ультрасом "Зорі" й обріс друзями з усієї країни. Там, на футбольних стадіонах, гартувалися його характер і любов до України.
"Маму ще в сьомому класі викликала директорка школи за те, що я казав, що УПА герої, а радянська армія – це понти. Директорка була схиблена на темі 9 травня. Для неї це було святіше, ніж Різдво", – згадує він.
З дитинства Влад знав, що війна між Росією та Україною станеться. Коли ж Росія вторглася в Луганськ, 17-річний хлопець навіть не сумнівався, чи підтримувати Україну.
У 2014 році підліток почав писати про окупацію в Twitter, коли побачив російську техніку під триколорами. Та з червня до вересня 2014 року в Луганську стався блекаут: місто занурилося в пітьму, навіть їжу доводилося готувати на вогні у дворах. Ціле літо Влад не міг виходити в мережу.
Коли звʼязок знову зʼявився, Влад відновив свій блог ("Луганська хунта") і співпрацю з українськими військовими.З його будинку було видно панораму від міста Щастя до Станиці Луганської.
У 2015 році хлопець почав передавати бійцям "Айдару" дані про пересування техніки, позиції й скупчення окупантів.
"До лютого 2015-го у мене кожен виїзд із міста був під контролем. На одному виїзді жив один знайомий, на другому – інший. Я всіх взяв в оборот: "Хлопці, давайте сидіти біля вікна, якщо буде гучно". Я знав, хто, скільки і коли виїжджає. У мене була фотофіксація.
Періодами, коли техніка йшла на Станицю і на Щастя, по цій техніці працювали. Я це бачив на власні очі: буквально 10 хвилин із моменту передачі інформації, і з того боку вже гучно. Мене це надихало", – каже підпільник.
Згодом Влад почав виконувати більш специфічну роботу: розповідав соціально-політичні інсайди, верифікував машини, які стояли біля окупаційної адміністрації – "дому правительства ЛНР".
Хлопець тоді не надто переймався безпекою: знімав техніку на телефон серед білого дня. Та, мабуть, найризикованішою була його витівка до Дня Незалежності.
"Перед Днем Незалежності тодішній президент України Петро Порошенко приїжджав [на Луганщину] і на камеру сказав, що нібито в Луганську патріотів не залишилося: усі, хто хотіли, вже виїхали. У мене тоді з'явилася ідея, яку я зараз вважаю божевільною: вийти в центр до стели "Я люблю Луганськ" з українським прапором і сфотографуватися", – згадує він.
22 серпня, о шостій вечора, Влад із товаришем вийшли на свою місію. На знімку з прапором Влад закрив обличчя смайликом, а за 2 дні запостив його у Twitter на День Незалежності.
Світлина миттєво набрала тисячі репостів, її підхопили українські ЗМІ. Тоді окупований Луганськ ще не був "всіяний" відеокамерами, тож росіяни не могли повірити, що хтось наважився на таку зухвалість. А Влад пишався собою, бо це була реальність, а не ІПСО.
"Тоді я безпечно себе почував. Думав: стільки разів прокатувало, прокатить і зараз. Мабуть, ми втратили страх через юнацький дебілізм", – згадує хлопець.
На диво, тоді дійсно "прокатило". Хлопець продовжував передавати інформацію про вогневі точки й позиції противника до осені, поки удача не скінчилась.
10 жовтня 2016 року Влада з товаришем в місті заарештували "мгбісти". Це була випадкова перевірка, з якою окупаційним силовикам дуже пощастило – вони ж бо не сподівалися схопити коригувальника.
"Вони не цілеспрямовано нас взяли. Коли захопили управління МВС у Луганській області, у них з'явилася база даних футбольних фанатів. Вони почали пробивати, хто де. Спочатку нас взяли як ультрасів "Зорі" – просто поговорити.
Потім провели обшуки вдома, забрали носії даних, системні блоки, айпади, телефони. А в мене на комп'ютері був клондайк: топографічні карти, специфічні розмови, які я не повидаляв. Я ж не думав, що мене хтось прийме. Дурачок", – усміхається Влад.
Після затримання хлопця відвезли на тортури у підвал так званого "МГБ" – колишнього управління СБУ в Луганську, а потім перевели до СІЗО.
Влада звинуватили у "державній зраді у формі шпигунства". Окремим епізодом у справі стало відео, яке хлопець із друзями зняв раніше у памʼять про загиблого друга – як зрізають прапор так званої "ЛНР" зі стадіону "Авангард" і спалюють його.
Відео призначалося для закритої групи ультрасів "Зорі", але воно залишилося на телефоні, який силовики знайшли під час обшуку. Тож, окрім зради, хлопцю додали статтю "хуліганство" за наругу над символікою. "Судили", до речі, за Кримінальним кодексом України у своїй інтерпретації.
Окупаційний "суд" призначив серйозне покарання – 17 років тюрми. Якби довелося відсидіти повний термін, хлопець вийшов би на волю аж у 36 років.
Розуміючи сумну перспективу, Влад трохи занепав духом, але вирішив жити одним днем. Навіть у тюрмі організував собі більш-менш нормальний побут і був у повазі серед "блатних".
26 грудня 2017 року його раптово покликали до вʼязничної спецчастини. Сказали: "Україна хоче бачити тебе в наступному обміні". Підпільник до останнього не вірив, бо чув, як інших бранців везли нібито міняти, а потім повертали.
Та коли замість тюремної каші з хробаками йому принесли пюре, котлету і салат – перспектива волі уже не здавалася такою примарною. "Розкішну" вечерю Влад розділив між усіма сусідами по камері.
27 грудня Влад нарешті потрапив на обмін і був шокований, що його зустрічає політичне керівництво країни з натовпами журналістів. Тоді вперше політав на гелікоптері Мі-8 та літаку Іл-76, якими звільнених бранців везли до Києва.
На шляху до шпиталю підпільника забрали друзі з "Азову", де було багато ультрасів "Зорі". Патронатна служба допомогла йому стати на ноги.
Зараз Владислав працює в Українській премʼєр-лізі та живе футболом. Він не припинив супротив окупантам. Щоправда, про це поки не час розповідати.
І хоч зараз він розуміє, що у 2015 році варто було діяти обережніше – зовсім не шкодує про своє партизанство.
"Я ні про що не шкодую. Якби я якось прокинувся на 12 років раніше, мабуть, зробив би все те саме. Тільки зробив би це розумніше", – говорить підпільник.
Аліса Коваленко: "Будь-якою ціною треба зупинити це зло"
Змінено 19 червня
Режисерка Аліса Коваленко обрала шлях опору ще у 2014 році, коли студенткою-документалісткою брала участь у Революції Гідності. Натхненна ідеалізмом і романтизмом Майдану, у 2014 році дівчина поїхала на Донеччину фіксувати початок війни в надії запобігти біді.
"Коли розумієш, що ти документаліст, а тут така неймовірно важлива подія в історії твоєї країни, починаєш усе знімати", – пояснює Аліса свою мотивацію.
Коваленко знімала під проросійськими адміністраціями, маскувалася під іноземку і навіть пропагандистку Russia Today, прослизаючи через блокпости. Та одного разу у Словʼянську, коли Аліса виїжджала з останнього українського "острівця" в оточенні окупантів, її затримали. Місцевий таксист здав її на першому ж російському блокпості.
"Мене витягли з машини, трохи побили і повезли на допит. Завели в кімнату, де був великий стіл, завалений купою особистих речей людей, які вже були в полоні. Сумочки, паспорти, телефони, які періодично дзвонили…
Тоді прийшов [бойовик на псевдо] "Гром", який представився головою контррозвідки… Він був російським військовим – було легко здогадатися за його неприхованим акцентом", – згадує жінка.
У відділку Алісу били. Погрожували відрізати пальці та зуби, добратися до батьків і коханого. Вивозили на квартиру, де жінка зазнала сексуального насильства.
Полон тривав 4 дні. У цей час, поки Алісу утримували в неволі, її партнер, французький журналіст Стефан Сіоан, бив на сполох.
На початку російсько-української війни росіяни ще трохи зважали на розголос за кордоном. Чоловік поїхав до проросійського бойовика, самопроголошеного "мера" Словʼянська Вʼячеслава Пономарьова, і, можливо, це спонукало бойовиків відпустити жінку.
"Вони зрозуміли, що преса в курсі, і це мене врятувало… Коли [Гром] мене відпускав, то сказав, що я маю бути вдячна, що вижила", – згадує Аліса.
Дівчина місяцями не могла говорити про пережите зґвалтування. Її мучили нічні жахи про полон, а всередині була порожнеча. "Я думала, що помру", – згадує вона.
Коли ж Аліса почала грати у столичному Театрі переселенця – нарешті змогла розповісти свою історію. У документальній виставі "Полон" вона вперше вилила біль, і тоді її рідні вперше дізналися про сексуальне насильство, що вона пережила.
У 2018 році Аліса долучилася до організації СЕМА-Україна і вперше познайомилася з іншими жінками, які пережили сексуальне насильство в полоні. Спільні обговорення і взаємопідтримка стали для дівчини зціленням.
Та дівчина ніколи не припиняла працювати біля фронту: навіть 23 лютого 2022 року мала зйомку на сході. Після повномасштабного вторгнення – евакуювала героїв свого фільму, підлітків із прифронтових територій, і пішла служити як доброволиця.
"Коли ти бачиш хоча б одну з форм російського зла, розумієш, що будь-якою ціною треба його зупинити. Моє материнство зробило це відчуття ще сильнішим.
Хоча воно здається парадоксальним: як мати, ти маєш хапати дитину і бігти в безпечне місце. Але в мене було відчуття, що я маю відправити дитину в безпечне місце, а сама піти і захищати її майбутнє", – ділиться жінка.
У добровольчому підрозділі Аліса була штурмовичкою в піхоті, і 4 місяці прослужила без зарплати чи соціального забезпечення. Щоправда, потім повернулася, щоб закінчити фільм "Сліди".
У 2025 році її стрічка, присвячена жінкам, які пережили сексуальне насильство з боку росіян, отримала престижну нагороду на Берлінському кінофестивалі.
"Нам важливо зберегти цю пам'ять… використовувати кіно як інструмент адвокації, як гучномовець", – пояснює режисерка.
Аліса звикла виливати біль в мистецтві. Коли вона боролася проти ворога на фронті, писала синові листи на випадок своєї загибелі.
"Я писала листи сину, бо думала: якщо загину, хочеться щось залишити йому. Бо він виросте і буде намагатися зрозуміти, чому я зробила цей вибір", – каже жінка.
Потім листи стали окремим документальним фільмом My Dear Théo ("Мій милий Тео") або "З любовʼю з фронту". Як визначає сама жінка, цей фільм – своєрідний місток пам'яті між дітьми та батьками, які пішли захищати Україну.
"Пам'ять про близьких тобі людей має містити світло. Треба вчитися його зберігати у всій пітьмі навколо", – каже жінка.
У "Мій милий Тео", як і в кожному фільмі Аліси, наскрізною темою є війна. Та зараз режисерці мало боротьби через мистецтво.
Аліса знову планує повернутися на фронт, уже в ролі операторки БПЛА. І знає, що колись маленький Тео зрозуміє її рішення.
Володимир Фомічов: "Вони дуже хотіли зробити з мене лідера екстремістської організації"
Володимир Фомічов – журналіст із Макіївки. У 2013-2014 роках він брав участь у Революції Гідності, передусім через відчуття несправедливості у власному місті. Коли ж Росія вторглася в Крим і на схід – підтримував українську армію.
"Мені все не подобалось тоді в Донецьку. Місцева влада була закритою і клановою, кар'єру робили сини мажорів… Ми, місцеві, знали, що ми – просто обслуговуючий персонал.
Мені не подобалось і їхнє ставлення до української мови, до людей з різних регіонів України", – згадує чоловік.
Участь у донецькому Євромайдані стала для нього логічним кроком.
"Я бачив, що всі мої ровесники-студенти виходили на Майдан, і мені було важливо вийти. Для мене це було про ліберально-демократичні реформи", – каже він.
Тоді хлопець не уявляв, що після революції Росія розпочне війну. Не уявляв, що доведеться покинути дім. І тим паче – що поїздка туди завершиться для нього тортурами і роками неволі.
У 2016 році 23-річний Володимир поїхав додому провідати батьків. Раніше він уже навідувався в Макіївку, хоч і ненавидів окупаційну владу, і якось минулося.
Та цього разу все було інакше. У 2016 році квазіформування "ДНР" остаточно "інституціоналізувалося": силовики й органи окупаційної влади стали більш організованими, ніж у 2014 році. Дуже швидко Володимира затримало окупаційне "МГБ" за доносом його знайомого.
"Вони нас пам'ятали ще по Майдану. Дізналися, що я приїхав – і просто заарештували, бо я непоганий обмінний фонд", – каже чоловік.
Фомічову приписали участь у ВО "Свобода" і намагалися зробити фігурантом справи про "екстремізм". Тоді чоловік не надто позитивно сприймав націоналізм, тому такі звинувачення були особливо абсурдними.
"Вони дуже хотіли з мене зробити лідера екстремістської організації. Коли мене катували, казали визнати себе членом "Свободи"", – згадує Фомічов.
Він провів у неволі майже два роки – спершу в підвалі "МГБ", де його катували струмом і побиттями, потім у донецькому СІЗО, а згодом у колонії №27 у Горлівці. Там учорашні земляки й однолітки, досі власники українських паспортів, називали його "укропом" – і це здавалося їм найбільшою образою.
27 грудня 2017 року Володимира, як і Владислава Овчаренка, визволили з неволі в рамках обміну. Після звільнення він не одразу навчився жити з цим досвідом. Та найцінніше, що виніс із полону, – це відчуття свободи.
"Найголовніше в житті – це можливість бути вільним", – каже Володимир.
Від початку повномасштабної війни Володимир хотів долучитися до українських спецслужб як фахівець з OSINT, але через бекграунд відвідування окупованих територій і полону його кандидатуру не схвалили.
Нині він займається журналістикою і пише переважно про Київ (від проблем міста до барної культури), проте не забуває і про тему полону.
Після звільнення Фомічов почав займатися адвокацією прав "цивільних полонених". Одним із перших почав публічно говорити про відсутність виплат і реабілітації.
"До повномасштабного вторгнення на нас дивилися як на дураків – типу, самі винні.
Зараз, коли тема полону торкнулася всіх, змінюється і ставлення. Це вже історія всієї країни", – додає чоловік.
Ірина Довгань: "Я боролася, щоб Україна повернула контроль над моїм містом"
Уродженка Ясинуватої Ірина Довгань – громадська діячка, засновниця організації для постраждалих від сексуального насильства жінок "СЕМА-Україна", мама двох дітей і бабуся.
У минулому житті вона працювала косметологинею у власному салоні краси, жила у великому затишному домі з чоловіком і донькою-підліткою, дбайливо вирощувала сад.
З чоловіком вона багато подорожувала і завжди помічала, як зверхньо й непристойно поводяться росіяни. Але тоді жінка не могла уявити, що зіткнеться з російським злом віч на віч.
Коли почалася війна, Ірина почала волонтерити. З окупованої Ясинуватої вона крізь російські блокпости добиралася до українських позицій та годувала військових.
Разом із подругою-волонтеркою жінка возила їжу (від борщу до гори домашніх млинців), одяг, речі першої необхідності, а також перераховувала гроші. Згодом росіяни зненавидять її за це – адже гроші дісталися не їм.
"Я боролася, щоб Україна повернула контроль над моїм містом. Українська армія була десь там – за 10-15 кілометрів від Ясинуватої. Я їздила кожен день із місцевими жінками – ми збирали гроші, постіль, ковдри, їжу, ліки, сигарети – все, що вони замовляли.
Там стояв якийсь кіровоградський батальйон. Вони всі були трохи розгублені, це червень 2014 року, все дуже сумно. Але те, що ми тоді були поруч із ними, також дало їм якихось сил. Можливо, саме ті підрозділи і втримали Авдіївку тоді, і не пустили далі цю навалу", – згадує жінка.
Влітку 2014 року Ірину затримали, коли росіяни знайшли в іншої людини планшет з її доказами волонтерської діяльності. Наступні 5 днів Ірину били й принижували у донецьких катівнях, поки росіяни розграбовували її дім.
"У мене було стільки жахливих катувань і принижень, що я можу добу розповідати за ті п'ять діб", – каже вона.
Волонтерку катували, їй погрожували зґвалтуванням та найжорстокішими методами вбивства, а потім – вивезли на український блокпост, щоб там жінку "застрелили українці". Та в останній момент окупанти побоялися виходити на прострілювану територію і зрештою вирішили повезти волонтерку на площу в Донецьку.
Ірині наказали стати біля стовпа з табличкою "Она убивает наших детей. Пособник карателей", поки інші містяни плювати в неї, кидалися помідорами, били ногами і палицями.
"Вони не говорили: "Ми забрали жінку, яка кормила українських військових і перераховувала гроші українській армії. Вони кричали всім, що "Вона – наводчиця! Вона клеїть радіомаячки на ваші будинки, а українська армія по цих радіомаячках стріляє! Дивіться на цю тварюку – вона шукає будинки, де більше старих і дітей!" – згадує жінка.
Ірина могла б загинути у полоні, якби не одна випадкова фотографія. Публічні знущання з жінки зафіксував бразильський фрілансер Мауріціо Ліма, який того дня працював у Донецьку, а потім світлину опублікували The New York Times.
Після розголосу іноземні журналісти звернулися до командира бойовиків проросійського батальйону "Восток" Олександра Ходаковського та переконали звільнити Ірину. Жінку показово відпустили, дозволивши забрати з обкраденого будинку лише домашніх улюбленців.
Разом із журналістами Ірина виїхала до Маріуполя, який на той момент частково перебував під окупацією, а звідти – до Києва. Перший час вони з чоловіком і донькою жили без грошей, ночували в машині.
"Я з родиною залишилася сам на сам із обваленою банківською системою, з утраченим усім, що ми нажили. Саме в нашому випадку це було дійсно через патріотизм. Дуже багато людей мені сказали в обличчя: "Ну і що ти отримала за свій патріотизм?".
Потрібно було втримати в собі віру, що це все робилося заради країни, і вона того варта. Тут, на цій землі – єдине місце, де я можу бути щасливою. І вже заради неї треба було так ризикувати", – міркує волонтерка.
Ірина не отримала жодної психологічної чи матеріальної допомоги від держави, але доля завжди посилала їй людей, які від щирого серця намагалися допомогти. Одного разу додому до підпільниці приїхав навіть політвʼязень Левко Лукʼяненко, але жінка посоромилася брати в нього гроші – найціннішою була моральна підтримка.
У 2015 році Довгань заселилася у власний будиночок на Київщині, придбаний за позичені кошти. Відбудувавши життя з нуля разом із чоловіком і донькою, у 2018 році Ірина очолила організацію "CEMA Україна", що об'єднує жінок, які пережили сексуальне насильство у війні. Разом із ними Довгань стала однією з героїнь фільму "Сліди" режисерки Аліси Коваленко.
"Ми вже на такому етапі, що жінки реально отримують допомогу, зокрема від Фонду народонаселення ООН, ми витягуємо ці кошти для них. Навіть стоматологічну допомогу організували. Ми вже понад рік возимо скорочену версію фільму "Сліди", діаспора збирає нам кошти. Із цих донатів ми оплатили постраждалій жінці операцію на хребті – більш ніж 120 тисяч гривень. Де б переселенка з Донбасу взяла такі гроші?
Це мене надихає неймовірно. Я – проста людина, яка цього всього не вміла. Тепер я дивлюся на своїх жінок, читаю їхні інтерв'ю, чую, що для них означає "СЕМА", і пишаюся", – каже Ірина.
Тепер кожен день активістки – це адвокаційні поїздки за кордон, зустрічі з іншими постраждалими та пошук можливостей для них.
"Якщо ми будемо плакати й жаліти себе, то злочинці ніколи не будуть покарані (…)
Міжнародний кримінальний суд нарешті запрацював. Я сподіваюся, це приведе до того, що ці тварюки будуть бігати по своїй тайзі й ховатися. Щоб там їхнє життя і скінчилося. Це надає мені сили", – каже Ірина.
Навіть попри найбільшу травму в житті, і попри те, що її рідне місто окуповане вже 12-й рік, Ірина зараз почувається щасливою від усього, що робить.
"Що б не сталося сьогодні – настане завтрашній день. І від тебе залежить, чи ти проживеш його щасливо, чи як зламана хворостинка", – говорить жінка.
Текст: Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"
Фото: Олександр Чекменьов, "Українська правда"
