"Одна бабця сказала: дай гранату, росіян підривати". Як від Київщини до Запоріжжя окупантів зустрічали опором, а не квітами

24 лютого 2022 року РФ розраховувала на "швидку і переможну війну". Росіяни вірили, що українська армія впаде за кілька днів, а мешканці прифронтових містечок і сіл зустрічатимуть загарбників із квітами.

Натомість на шляху окупантів стали не лише військові, а й цивільні люди, які ще вчора працювали в офісах, вчили дітей у школах, лікували пацієнтів, відкривали магазини чи просто жили буденним життям.

Українці від Київщини до Херсонщини виходили на вулиці з прапорами, перекривали дороги, передавали захисникам координати ворожої техніки, готували коктейлі Молотова та волонтерили для армії. А в перервах між цим – вчилися жити без світла і звʼязку, під обстрілами й терором.

Серед таких українців, зокрема, волонтер Олексій Сівак і держслужбовиця Ольга Черняк із Херсона, організаторка протестів Тетяна Тіпакова з Бердянська та журналіст Дмитро Хилюк із Київщини.

Усі вони підтримували Україну і потрапили в російський полон: хтось на 7 днів, а хтось на 3,5 року. У рамках проєкту "Обличчя опору" ми розповімо вам їхні історії.

Важливо: матеріал містить описи жорстокості.

Тетяна Тіпакова: "Я просто не могла не вийти"

Тетяна Тіпакова – підприємиця родом з Донецька, яка жила в Бердянську. Вона керувала туристичною агенцією та магазинами, будувала готель. Жінка обʼїздила 68 країн і мала багато мрій.

Та у 2022 році вона мусила полишити успішний бізнес і обрати нову для себе роль – організаторки масових протестів проти російської окупації.

"Уже другий день війни, а наша місцева влада нічого не робить. Ми дивимося по телевізору – Київ, Одеса ллють коктейлі Молотова, хтось десь перекопує дорогу, щоб не пройшов ворог, а в нас нічого. І я подумала: чому не я?

Більш ніж 10 років у мене була туристична агенція, тому багато людей мене знало. Перший допис [із закликом виходити на мітинги] я зробила 28 лютого. Я самостійно вийшла до нашої міської ради, де була ще невеличка група людей. Там стояла російська техніка. Я написала у фейсбуці: "Бердянці, ви мені потрібні, нам треба прогнати російську техніку з центру міста".

Я не очікувала, що вони будуть такі багаточисельні, і просто закохалась у свою громаду. Хтось казав, що Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь – "ждуни", а ні. Ми показали, що ми українці", – говорить жінка.

Десятки людей вийшли з українськими прапорами і змусили ворожу техніку відступити від міської ради. Хоч вночі росіяни повернулися ще більш озброєні, тоді це була маленька перемога.

Мітинги проти окупації стали щоденними. О 12-й годині люди збиралися біля міської ради і рушали центральною вулицею до площі. У Бердянську, де мешкало більш ніж 100 тисяч людей, на протести виходило по 10-15 тисяч. Разом з Тетяною ці акції координували ще троє активістів.

Спочатку росіяни не стріляли, тільки спостерігали. Але в натовпі знайомих облич Тетяна почала помічати підозрілих людей, які маскувалися, не співали гімн.

"Через два тижні ми вже відчули, що за нами стежать. Ми намагались якось міняти вигляд, але це не допомогло. Я розуміла, що [полон] – це питання часу", – згадує жінка.

Невдовзі почалися затримання: росіяни викрали спочатку одного з організаторів, потім іншого. А 20 березня приїхали за Тетяною. Окупанти в масках провели обшук, надягли на неї кайданки і мішок на голову, а потім повезли в колонію за 16 км від міста.

"Я була в карцері сім днів, але... Коли ти їдеш відпочивати, сім днів – це мало. А коли сидиш у тюрмі – дуже багато", – говорить жінка.

Перший допит був відносно "спокійним", та коли жінка відмовилася співпрацювати, почалося системне насильство. Тетяну били, психологічно ламали, намагалися зґвалтувати, але вона відбивалася, як могла.

"Найважче було бачити, як наших хлопців тягнуть на допити. Він кричить, впирається, а назад його вже не ведуть – тягнуть тіло, і ти нічого не можеш зробити", – ділиться Тетяна.

Зрозумівши, що жінку не так легко "розколоти", росіяни вирішили зімітувати розстріл. Бранку вивели за територію тюрми і сказали йти вперед, рахуючи кроки. Вона почула, як позаду клацнули затвори, і почала прощатися з життям.

"Я думала тоді не про Україну, а тільки про дві речі. Перше, що мене застрелять, я тут лежатиму і моє тіло будуть тягати собаки. Я навіть не буду похована, як людина…

І друге – що я не побачу дитину. На той час моя донька навчалась у Варшаві. Але коли їй написали, що я затримана, вона за два дні повернулась в окупований Бердянськ", – ділиться жінка.

Того разу Тетяну не вбили, а відпустили додому. У перший же вечір, коли після тижня неволі жінка повернулась додому, на кухні побачила свою доньку, яка приїхала рятувати маму.

Волонтерка зрозуміла, що треба тікати. Та раптом у двері будинку постукали знову.

"Коли ми збирали речі, мене ще раз забрали. Я зробила вигляд, що це не моя донька, а донька сусідки зайшла в гості", – каже жінка.

Цього разу Тетяна пробула в полоні 4 дні. Щоб повернутися до доньки, жінка почала діяти інакше: погодилась записати пропагандистське відео, але вирішила перехитрити росіян.

Вона вигадала фантастичну історію: мовляв, для організації опору вона отримує гроші від Європи, і є ціла схема передачі коштів, а вона – лише частина великої мережі. Жінка пообіцяла взяти гроші, а тоді – передати росіянам. Ті повірили.

"Зранку вони випустили мене і сказали: у тебе є кілька годин, щоб принести гроші. Ми з дитиною почали тікати одразу. Їхали стежками, через села, не через головний блокпост", – ділиться жінка.

Дорога до підконтрольної Україні території тривала немов вічність. На шляху жінок було понад 20 блокпостів. Тетяна то вдавала скорботну доньку, яка їде на похорон матері, то відкупалася грошима й алкоголем.

Коли жінки вперше ступили на вільну землю, то заплакали. У першому ж магазині Тетяна купила хліб і почала їсти, не дійшовши до каси.

Після полону жінка оселилася в Запоріжжі. Долучилася до організації для постраждалих від сексуального насильства жінок "СЕМА-Україна", а також створила громадську організацію "Рідна Стежка", яка допомагає бердянцям, переселенцям і військовим.

"Зараз моє життя повністю стоїть на рейках війни. Я працюю на перемогу", – додає Тетяна.

Попри пережите, вона не шкодує про свій активізм. "Я просто не могла не вийти", – додає жінка.

Олексій Сівак: "Вивішене опудало означало: "Ми вам тут не раді, їдьте додому"

Моряк Олексій Сівак провів 17 років життя на воді. Але так, як за рік в окупації та полоні, його не "штормило" ніде.

Коли росіяни окупували Херсон, чоловік не міг виїхати з міста, бо разом із дружиною доглядав тещу з інвалідністю. Втративши роботу і доступ до адекватної медицини, сімʼя почала виживати: знайти продукти, ліки та засоби першої необхідності було тим ще квестом.

Проте Олексій зосередився не лише на власному виживанні. Ризикуючи життям, він разом із сусідом Романом та іншими херсонцями вирішив нагадати росіянам, що їм тут не місце.

Перша акція, про яку згадує Олексій – опудало російського окупанта, яке партизани вивісили за 500 метрів від російського блокпосту біля ринку.

"Вони говорили: "Ми прийшли вас спасати". Вивішене опудало означало: "Ми вам тут не раді, їдьте додому", – пояснює ідею Олексій.

На 9 травня 2022 року Олексій намалював плакат із написом "Нет рашизму" і вивісив його на залізничних мостах у Херсоні.

У відповідь на георгіївські стрічки окупантів Олексій з однодумцями вивішував жовто-блакитні стрічки та українські прапори. Чоловік згадує: все робив за власним покликом серця, не консультувався зі спецслужбами чи іншими рухами опору.

На "місії" підпільники виходили вдень. Методи захисту були обмежені: лише власна обачність, закритий одяг з капюшоном і хтось на "шухері".

"Ми не злодії, ми вдома. Не бачили сенсу виходити вночі", – каже чоловік. – Це були не тільки акції супротиву росіянам, а й підтримка містянам. Давало якесь розуміння, що вони не одні".

Невдовзі до руху опору почали підключатися літні жінки, які розклеювали і поширювали листівки.

"Одна бабця сказала – дай гранату, піду росіян підривати. Я запропонував краще листівками. Вона принесла вірші Ліни Костенко. Потім додали класиків – Тараса Шевченка, Петлюру. Різні історичні цитати про москалів", – пригадує чоловік.

Продукти та медикаменти, які в магазини завозили росіяни, були дорогі та неякісні. Чоловік памʼятає, як навіть від звичних препаратів у літніх жінок починалися алергічні реакції. Він добре розумів їхній біль, адже теж не міг купити специфічні ліки для тещі. Так почав шукати по всіх усюдах препарати і для неї, і для інших.

"Окупація – це інша реальність… Доводилося шукати українські ліки по підвалах. Гроші з карток зняти було неможливо: всі шукали, де можна було їх перевести в готівку.

Допомагали друзі і знайомі [з підконтрольних територій], переважно фінансово", – каже чоловік.

На початку літа однокласник дружини Олексія знайшов польову кухню. Чоловіки скооперувались і почали тричі на тиждень годувати всіх, у кого вже не було запасів.

Удень Олексій з друзями готував мінімум 200 літрів харчів, а вночі – малював плакати і банери для своїх партизанських вилазок.

Перші 5 місяців в окупації волонтеру вдавалося залишатися непоміченим. Аж ось наближалося 24 серпня – День Незалежності України.

До свята Олексій із сусідом Романом вирішили вивісити в Херсоні український прапор, але зробили ключову помилку: обрали місце на районі, де Рому всі знали.

Росіяни швидко знайшли та схопили сусіда, а потім навідалися додому і до Олексія. На очах у дружини волонтера вивезли у невідомість, де на нього чекали два місяці катувань.

"Цілодобово когось унизу били, цілодобово я чекав, коли мене будуть бити, двері відчинялися в будь-який момент – і треба було кричати "слава путіну-шойгу" чи співати гімн Росії (…)

Ти лежиш, слухаєш, як унизу в підвалі жінку катують, і не знаєш – це твоя дружина чи ні", – згадував чоловік.

Йому пощастило вибратися з полону завдяки банальній удачі: коли затриманих у Херсоні бранців мали етапувати на Лівобережжя, в машині просто не вистачило місця, тож Олексія відпустили.

Після 57 днів неволі Олексій перетворив свій біль на паливо, з якого розгорівся активізм сотень чоловіків. Разом із дружиною та однодумцями він заснував першу в Україні спільноту чоловіків, які пережили тортури і полон – Alumni або "Випускники". Неволя назавжди залишила на його тілі й душі шрами, але тепер він допомагає зцілюватися іншим чоловікам, зраненим полоном.

"Випускники" надають психологічну та юридичну допомогу всім, хто постраждав від катувань, допомагають повернутися до життя після травми, а ще беруть участь у міжнародній адвокації. Завдяки їхньому внеску, зокрема, у травні 2026 року ООН внесла РФ до "списку ганьби" за злочини проти полонених.

Ольга Черняк: "Ми знищували ворога, якого не запрошували на нашу землю"

Ольга Черняк – держслужбовиця з Херсона, яка не пішла на співпрацю з росіянами. Разом із чоловіком та сином вона залишалася в місті й допомагала Україні, передаючи інформацію про пересування окупантів. Каже: навіть не думала брати за це гроші.

"Ми знищували ворога, якого ми не запрошували на нашу землю. Я не вважаю, що щось велике зробила, але намагалася хоч якось допомогти, щоб прогнати ворога", – говорить вона.

У серпні 2022 року підпільницю затримали – як вона вважає, через донос сусідки. Ольгу катували струмом, били, принижували. Після першого ж дня знущань у жінки відмовила ліва сторона тіла.

Умови утримання були окремою мукою: в камерах не було води, їжі, елементарної гігієни, тому доводилося рвати одяг на ганчірки.

"Нам треба було хоч якось обтерти своє тіло… Гарячої води не було. Ми спали по двоє на нарах, було дуже холодно", – згадує жінка.

На першому ж допиті росіяни запропонували їй піти працювати в окупаційну адміністрацію, та вона відмовилася. Потім хотіли записати відео, в якому Ольга мала назвати точки, які нібито "здавала" українській стороні, але вона мовчала.

Жінка додає, що жодного військового, якому передавала координати техніки, вона не видала.

"Я вирішила: як би там не було, я буду мовчати. Я не мала права признатися", – каже держслужбовиця.

Найстрашніше Ользі було чути катування її 19-річного сина, який також опирався окупації: брав з собою вудки та під виглядом рибалки рахував російську техніку і блокпости.

Під тортурами хлопця змусили підписати документи з обвинуваченнями проти матері. За це він потім довго ненавидів себе.

"Дитину вони били кожного дня, два тижні. Його забирали з камери і закривали в кімнаті. Били, потім покидали, знову били. Підʼєднували струм, поливали водою. Казали: твоя мама з нами не хоче [співпрацювати], а отримувати будеш ти. Вони зіштовхували лобами чоловіка і дружину, матір і дитину…

Він мене в ті моменти ненавидів, потім просив вибачення. Я сказала: тобі немає за що вибачатися. Ти рятував своє життя", – каже Ольга, ковтаючи сльози.

Зрештою, чоловіка і сина Ольги відпустили, а на неї чекала багатомісячна "подорож" між неофіційними місцями утримання, навіть без "слідства".

Коли росіяни відступали з Херсона, полонених вивезли на окупований лівий берег Херсонщини: до Голої Пристані, у Новотроїцьке. У Новотроїцькому Ольгу і ще кількох жінок тримали в колишньому архіві без свіжого повітря і води. Вона згадує, що доводилося відстоювати буквально все – право помитися, сходити в туалет.

Годували бранок не кожного дня і переважно дертю – дрібним зерном, яке в селах дають худобі. Тоді навіть колаборанти, яких росіяни залучали до охорони катівень, жаліли жінок і тихцем передавали їм варені овочі.

Росіяни тим часом глузували з українок, вдавалися до сексуалізованих знущань. У якийсь момент Ольга вирішила, що гірше не буде, і почала боротися: постійно стукала у двері, вимагала пояснень, добивалася перевірок, навіть оголосила голодування.

"Я казала: на якій підставі ви мене тут тримаєте? Якщо я винна – покарайте мене", – говорила жінка. Навіть тюремний строк тоді здавався їй кращим майбутнім, ніж безцільне сидіння без жодного обвинувачення.

У полоні Ольга провела 280 днів. Останні місяці вона сиділа удвох з жінкою Світланою. Ніяких розпоряджень щодо бранок не було. Коли навіть самим росіянам набридло, що їм немає що "повісити" на жінок, 17 травня 2023 року їх відпустили.

Попереду був довгий шлях через окупаційні блокпости, перевірки і допити на Чонгарі. Жінки їхали через Крим, Росію, Латвію, Польщу і, зрештою, дісталися вільної України. Ольга повернулася в рідний Херсон.

"Коли я побачила наші ЗСУ, мені хотілося їх обіймати, цілувати… Іду, а в мене сльози отак котяться. Коли я побачила, що місто вільне, що наші хлопці там… ми ще в Новотроїцькому почули, що Херсон – це Україна, і тоді просто ридали від щастя", – згадує Ольга.

Після звільнення вона повернулася на держслужбу в Херсоні, але травма давалася взнаки. Було страшно лишатися самій удома, дивитися у вічко дверей.

Російська мова, звук металевих засувів, чорний одяг чи білі фургони, в які росіяни кидали бранців, нагадували про пережиті знущання. До того ж син Ольги залишався в окупації.

Після звільнення з неволі він переїхав на Лівобережжя і ніяк не міг виїхати, коли Херсон деокупували. Лише в березні 2025 року матері нарешті вдалося повернути хлопця додому.

Сімʼя Ольги продовжує жити в Херсоні, що тепер постійно зазнає російських дронових атак, та допомагати військовим.

Також Ольга Черняк долучилася до організації вцілілих "СЕМА Україна", почала адвокатувати права "цивільних полонених" і свідчити про пережите за кордоном.

"Ми – голос людей, які не можуть говорити. Закатованих, убитих… Треба говорити. Бо якщо ми будемо мовчати – цього злочину не існувало", – вважає Ольга.

Дмитро Хилюк: "Ніяких списків не було. Вони брали в полон і молодого, і старого"

Дмитро Хилюк – журналіст із села Козаровичі на Київщині, яке росіяни окупували майже одразу від початку повномасштабного вторгнення. Дмитро, як і багато місцевих, фіксував усе, що відбувалося навколо, і передавав інформацію про російських військових.

"У нас пів села були коригувальниками. Скидали дані на певні номери, поки зв'язок був. Я теж, звісно", – каже чоловік.

Але Дмитро думає, що окупанти схопили його не за це: просто брали в полон усіх чоловіків, яких бачили. Журналіст тоді саме йшов по продукти.

2 березня 2022 року в будинок, де жив Дмитро з батьками, влучив "Град". Вибухова хвиля вибила двері. Хвора мати переночувала у сусідки, а Дмитро з батьком наступного ранку повернулися по їжу і речі. Тоді їх схопили російські військові.

Спершу чоловіків обшукали просто на вулиці, відтак під конвоєм повели на місцеве підприємство. Дмитра з батьком розділили: сина кинули у приміщення без вікон, а батька кудись повели.

Дмитро побачив навколо себе десятки інших людей з навколишніх сіл, затриманих під час окупації. "Я думаю, ніяких списків не було. Вони брали в полон і молодого, і старого, і розумного, і дурного", – міркує він.

На допиті Дмитро одразу сказав, що працює журналістом. Чоловіка довго розпитували, що він "видивлявся" і "знімав", та він ні в чому не зізнавався.

Три дні чоловік провів у повній темряві разом з іншими цивільними. Він пригадує сильні обстріли: поруч лягали вибухи, стіни здригалися, а поранених і вбитих окупантів носили буквально поруч.

Потім полонених повезли на територію заводу в сусідньому селі, де вже було близько десяти цивільних бранців. Одному хлопцю з Козаровичів, якого схопили за фото російської техніки в телефоні, молотком перебили пальці. Інших водили на фейкові розстріли.

Там, на заводі, Дмитро вперше знову почув голос батька. "Вони мені брехали: "Мы твоего отца отпустили"… І те саме говорили моєму батьку про мене", – згадує чоловік.

Умови полону були жахливі: їжі майже не було, на шістьох людей видавали один армійський сухпайок на день. Після 9 днів полону батька Дмитра відпустили, а журналіста етапували далі – спочатку до Новозибкова у Брянській області РФ, а потім до Пакіно у Володимирській.

У Новозибкові він пробув понад рік – від 18 березня 2022-го до 11 травня 2023-го. Там полонених били і принижували, але принаймні один із охоронців домігся, щоб бранцям почали приносити хоч якусь літературу.

"Книжки – це була єдина розрада в полоні. Здебільшого це були дешеві жіночі романи 1990-х або радянська макулатура, але читали всі – навіть ті, хто до того майже не тримав книжки в руках", – каже чоловік.

У колонії в Пакіно, що відома як одна з найжорстокіших в Росії, тортури були щоденні. Навіть спорт, який для полонених міг бути хоч якоюсь формою самозбереження, окупанти використовували як спосіб катування – примушували присідати та відтискатися сотні разів. Правда, потім змінили тактику і взагалі заборонили займатися фізичними вправами.

"Їжа була погана всюди. Спочатку страшний голод, а вже останніх півтора року – просто недоїдання", – також згадує журналіст.

24 серпня 2025 року на День Незалежності Дмитро нарешті повернувся додому. Побачивши українські прапори і людей, які вздовж дороги вітали звільнених, Дмитро був ошелешений.

"Це було так зворушливо, навіть слів підібрати важко", – каже він.

Після обміну та лікування чоловік повернувся на Київщину, завів котів. Зараз він поступово повертається до журналістської професії. І постійно нагадує про "побратимів", які досі залишаються у неволі.

Текст: Олена Барсукова, журналістка "Української правди. Життя

Фото: Олександр Чекменьов, "Українська правда"