Ірина Дерюгіна: "Хороший тренер вчиться у своїх учнів"

Наші герої вважають, що спортсмену потрібна постійна конкуренція. Він має рости разом із суперниками. Однак щоб конкуренція була здоровою, спортсмен повинен звертати увагу насамперед на себе, свої досягнення і боротися із собою. А потім — із конкурентами.

Весь цей шлях зі спортсменом проходить тренер. І звичайно, тренерство вимагає витримки, терпіння та спеціального підходу до кожного учня, незалежно від того, чи був твій учень тим, з ким ти нещодавно конкурував.

Привернути увагу суспільства до ролі тренерів у житті спортсменів вирішив міжнародний благодійний фонд Parimatch Foundation.

Саме для цього була створена ініціатива "Тренер № 1", щоб нагадати всім нам про те, наскільки важлива професія вчителя фізичної культури й тренера.

"Професія тренера втрачає свою популярність через низьку оплату праці й відсутність спеціальних пільг. Багатьом викладачам доводиться розвиватися та рости професійно самостійно, — каже президент міжнародного благодійного фонду Parimatch Foundation Катерина Білоруська. — Те ж саме стосується і вчителів фізичної культури. Але ж дуже часто саме вони стають тими людьми, завдяки яким діти виростають у справжніх чемпіонів. Саме вчитель вперше серйозно знайомить дитину зі світом спорту і стає її тренером. Важливо, щоб це знайомство було надихаючим".

Плавець Денис Силантьєв, баскетболіст Максим Пустозвонов і гімнастка Ірина Дерюгіна поділилися своїми історіями про роль тренера в їхньому житті та про те, як це — допомагати перемагати тим, з ким ще недавно конкурував.

ДЕНИС СИЛАНТЬЄВ

чотириразовий володар Кубка світу з плавання у стилі Батерфляй

Батьки віддали мене на плавання ще в садку, тому що я багато хворів. У мене були не до кінця розкриті легені, й потрібно було це виправляти.

Я не вмів плавати, мріяв кинути плавання, тікав, але батьки мене повертали. І тільки у 8-му класі почало вдаватися: я вигравав на змаганнях і виконував норматив кандидата в майстри спорту. Саме тоді мені захотілося залишитися.

З тренером я перебував більше, ніж із батьками, ніж у школі, ніж в інституті. У чому велика роль тренера? У тому, що він може зацікавити спортсмена. Сергій Гусєв, мій тренер, міг і похвалити, і правильно підказати та направити, не відбиваючи бажання сказати, що не виходить. До 32 років ми були, як сім'я.

Я закінчив займатися спортом у 2008 році, після Олімпійських ігор у Пекіні. Тоді почав організовувати соціальні та громадські проєкти. Одним із напрямів було навчання дітей плаванню й оздоровлення. Ми робили це безкоштовно. Це не була безпосередньо тренерська робота — швидше, хобі. Ми допомагали тим, хто не має можливості оздоровлюватися. Часто до нас приходили тренери, відбирали дітей, яких я навчив плавати. І діти робили успіхи: хтось далі займався плаванням, хтось — тріатлоном.

Коли я почав тренувати, то зрозумів, наскільки це вимагає витримки, терпіння й спеціального підходу. Тренер — це не та робота, де ти можеш заробити багато грошей. Для цього має бути бажання й покликання.

Тренери віддають своїй роботі не тільки частину часу, а й своє життя, своє здоров'я. Траплялися випадки, коли тренери помирали під час змагань, тому що серце не витримувало переживань та навантажень, які розгорталися в моменті.

Дуже важливо не зіпсувати дитину, не порушити її психіку, не переконати, що вона нездатна. Тренер повинен мотивувати, показувати, що дитина найкраща, у неї все виходить, варто тільки дещо підправити. Це дуже тонка психологічна робота.

У Запоріжжі, коли я тренував дітей, на прохання батьків ми завели зошит відгуків і пропозицій. Так ось, до мене ходила дитина, яка взагалі не вміла плавати. Хлопчику було 5–6 років. До кінця проєкту, який тривав 1,5–2 місяці, він зміг проплисти 25 метрів без зупинки. Пам'ятаю, він підбігає і запитує: "А можна я напишу в зошит?". І своїм кострубатим почерком виводить: "Спасибо большое, я плыву! Ура! ". Це було дуже зворушливо.

Я пояснював дітям на особистому прикладі, як потрібно досягати результатів. Мовляв, я був не найвищим, не найсильнішим, останнім у групі навчився плавати. Ніщо не означає, що в тебе не вийде. Просто потрібно більше часу, ніж іншим.

Показував і розповідав, що все починається з простого. І якщо ви хочете, щоб у вас все вийшло, потрібно докладати зусиль. Якщо ж хочете, щоб виходило краще, ніж в інших, потрібно докладати більше зусиль, ніж інші. Ви повинні ще трохи попрацювати після того, як втомилися.

МАКСИМ ПУСТОЗВОНОВ

професійний баскетболіст

Мій тато був водієм баскетбольної команди. Коли були ігри, тато брав мене із собою. У перерві я кидав м'яч у кільце, знав усіх баскетболістів, тренера, ми добре спілкувалися.

Пам'ятаю, на фізкультурі, коли я був у третьому класі, в один прекрасний момент з'явився тренер, якого я знав, із команди Суперліги. Він підійшов до мене і сказав: "Ти зростом ніби високий, хочеш спробувати?". Я сказав, що хочу.

Буквально через місяць нецікавих для дітей виснажливих силових тренувань, коли дуже болять ноги, із 50 чоловік у команді лишився тільки я. Мене перевели в старшу групу, я почав розвиватися.

Напевно, мені допоміг мій характер та працьовитість. Я не кинув усе у важкий момент, як інші хлопці, а пішов до кінця. Пізніше не раз у моїй кар'єрі траплялися моменти, коли було прикро, боляче, важко, але я йшов далі, не опускав руки. Я давав собі два дні паузи і знову йшов у зал. Тому що без цього вже не міг.

Згодом я склав іспити, у мене з'явилася тренерська ліцензія. І оскільки я є майстром спорту міжнародного класу, я маю право тренувати дітей.

Тому влітку, під час карантину, коли в нас із Дімою Кривенко була перерва в роботі, а підопічним скасували тренування, ми вирішили підтримати дітей, баскетбол і спорт у цілому. Ми влаштовували майстер-класи для дітей у великих містах України: Львів, Харків, Київ, Біла Церква (рідне місто Максима — ред.).

Хотілося зробити це настільки круто, щоб дітям запам'яталося і вони хотіли дедалі більше займатися баскетболом. Тому придумали завдання, за виконання яких можна було отримати подарунки, запросили чемпіона НБА з баскетболу, зробили футболки з логотипами, запросили диджея.

У неусвідомленому дитячому віці більше подобається не власне баскетбол, а колектив і можливість побавитися, покидати м'яч. Діти дуже далекі від аспектів професійного баскетболу, координації, техніки. Але однак класно показувати їм свій досвід, демонструвати вправи, які вони ніде не можуть побачити.

Я розумію це зі свого досвіду. Коли мені було 7-8 років і я вже займався баскетболом, хлопці з команди Суперліги кілька разів приходили до нас. Це було настільки круто! Я міг підійти, сфотографуватися, отримати автограф. І після цього мене переповнювали сили, я чекав наступне тренування, щоб пограти зі своїми хлопцями і показати, чого навчився у старших.

Зараз я в Америці й гадаю, скоро ми придумаємо якийсь івент, щоб наші діти могли показати себе не тільки в Україні, але й в інших країнах.

Наприклад, коли ми проводили майстер-класи у великих містах, приходило багато талановитих хлопців із великим потенціалом. А якщо вони не припинять професійно займатися і продовжать в якомусь американському коледжі, де є хороша інфраструктура, то матимуть всі шанси потрапити в НБА. І мій обов'язок — просувати таких хлопців, надавати їм усі умови для розвитку.

Головна мотивація в баскетболі — це перспектива й гроші. Навіть для зовсім маленьких важливі призи за перемогу в конкурсах, а старші, більш усвідомлені, зазвичай розуміють, чи хочуть займатися професійно, та прекрасно знають, які гроші можна заробляти в НБА. Також дітей має захоплювати дух суперництва.

Але насамперед це має подобатися. Наприклад, для мене баскетбол ніколи не був роботою. Це хобі, за яке мені платили гроші, а я отримував від цього кайф.

На жаль, часто батьки більше за дітей хочуть, щоб вони займалися спортом. Деякі змушують їх займатися через силу. В результаті ніхто від цього не вигравав, тому що ні дитина не хотіла тренуватися, ні тренеру нецікаво тренувати.

ІРИНА ДЕРЮГІНА

заслужений майстер спорту з художньої гімнастики

Я виросла в сім'ї спортсменів: тато в мене чемпіон із п'ятиборства, а мама — тренер із художньої гімнастики. Тому я в 3 роки вирішила, що теж буду тренером.

Із 4 років я почала займатися балетом, потім навчалася в хореографічному училищі й досить пізно перейшла в гімнастику. Моїм тренером була моя мама — Альбіна Миколаївна. Але свою долю я обрала сама, мені все подобалося, я цього дуже хотіла.

Так ось, Альбіна Миколаївна завжди говорила, що якщо я дуже хочу стати хорошим тренером, спочатку повинна стати дуже хорошою гімнасткою. Тоді я зрозуміла, що повинна стати дуже хорошою гімнасткою.

Коли ти спортсмен, найголовніша мета, якої ти повинен досягти, — це подолати себе, свої проблеми. Спортсмен бореться насамперед із собою, а вже потім — із конкурентами.

Відмінність тренера від спортсмена в тому, що тренер має спуститися на рівень новачка — того, хто перед тобою стоїть, і разом із ним почати розвиватися й рости.

Хороший тренер вчиться у своїх учнів, вчиться у всіх. Тому що тільки тренер, який постійно працює над собою, розвивається.

Тренерська робота — одна з найбільш невдячних робіт, і водночас — одна з найбільш унікальних професій. Якщо тренер знає, що робити, то, вважайте, дитині пощастило: тренер бере дитину за ручку і веде по доріжці.

Дитину неможливо виростити без інших людей. Знаєте, іноді кажуть, що з дитиною потрібно займатися індивідуально. Це все дурниці! Спортсмену потрібна конкуренція, він повинен тягнутися, рости разом з іншими дітьми. Це дуже важливо.

У моїй тренерській кар'єрі були унікальні гімнастки, в яких чотири роки ніхто не вигравав. Це рідкість. І це спільна заслуга: тренера і учениці. А взагалі, якщо спортсмен дуже працьовитий, тоді пощастило тренеру й спортсмену.

Підготовка до Олімпіади — це мінімум 10 років тісної співпраці. Це практично родинний зв'язок. І з кожною гімнасткою, яка в нас була, пов'язано дуже багато теплих моментів — можна складати цілі книги. Ми змогли відкрити особливі якості кожної гімнастки і зробити її неповторною, індивідуальною. Жодна гімнастка не схожа на іншу.

Тренеру потрібно володіти дуже багатьма якостями. Наприклад, мати естетичний смак. У нашому виді спорту без нього неможливо. Ти не тільки тренуєш, а й складаєш довільні, шукаєш музику, підбираєш одяг... Це дуже тривалий процес. Все повинно бути ідеально.

"Тренер № 1" — проєкт, в основі якого лежить тема важливості підтримки тренера для досягнень спортсмена. Під час підготовки проєкту відомим українським спортсменам ставили питання: "Хто для вас тренер? Яку роль у вашому становленні він зіграв?". Найчастіше нам відповідали: "Наставник", "Вчитель", "Друг", "Сім'я". Із цих слів очевидно, що для дитини тренер — це не просто вчитель. Це людина, яка має дуже подібний до батьківського авторитет, але вчить саме тим речам, які недоступні батькам через їхню безмірну любов. Щоб показати цей зв'язок між тренером і спортсменом, команда Parimatch Foundation створила проєкт "Тренер № 1".

Далі у спецпроєкті читайте інші історії спортсменів про їхніх тренерів на шляху до переможних п'єдесталів.