Театр нового формату: MONO ‒ імерсивна вистава для одного

В минулому тексті ми ділилися з вами відгуками людей, внутрішній світ яких змінився під впливом мистецтва ‒ вони довірилися імерсивному театру та як він допоміг їм проаналізувати й змінити своє життя.

Цього разу ж ми дослідили на власному досвіді, що таке імерсивний театр та як він працює. Для знайомства з ним ми обрали унікальну для України виставу ‒ MONO від театру поза театром uzahvati.

Сенс вистави схований вже в її назві: MONO ‒ це імерсивний досвід тільки для одного глядача. Вистава проходить в незвичних для театру і звичних всім нам локаціях ‒ супермаркетах, а присвячена темі вибору між "хочу" і "треба", тобто внутрішнім пошукам людини.

Глядач стає учасником того, що відбувається навколо у середовищі та всередині нього ‒ справжнім головним героєм серед продуктів, полиць та незнайомців. Оскільки імерсивний жанр перемикає глядача зі звичного "дивлюся" та "оцінюю" на "відчуваю" і "проживаю", під час MONO кожна людина отримує власну, індивідуальну історію, хоча сюжет залишається незмінним.

Отже, познайомитися з uzahvati прийшов час особисто. Я розкажу про свій індивідуальний імерсивний досвід: як він відбувався і що дав мені врешті решт.

"Зважувати своє життя ‒ цінна звичка.

Зваж по справжньому потрібне і зрозумієш йому ціну"

MONO ‒ це моя перша вистава від uzahvati. Я зовсім не знала чого очікувати, тому прогнозовано перед походом до супермаркету начиталася відгуків, статей та рецензій моїх попередників. І підготувавшись морально до того, що зі мною відбуватиметься, взяла навушники і почала слухати голоси в них.

Поряд дійсно не було інших глядачів, а окрім основного голосу, що супроводжував мене протягом всієї години, також звучали й додаткові. Вони зовсім нічим не відрізнялися від тих, що ми і так чуємо в магазинах щоразу: роздуми сімейних пар про те, яке м’ясо обрати на вечерю, прохання маленької дитини купити йому солодощів, суперечки друзів при виборі снеків до фільму. Такий драматургічний задум.

Імерсивний досвід MONO присвячений темі вибору між "хочу" і "треба", тому локація супермаркету ‒ ідеальний вибір.

Адже саме там ми чи не кожного дня робимо цей вибір. Чи дійсно нам потрібно те, що ми кладемо в свої продуктові кошика, або ж це просто вибір, нав’язаний суспільством?

"А чим наповнений мій вибір? Він взагалі мій?"

Окрім навушників, зі мною був список покупок. Продукти там були різноманітні: від звичайного сиру для салату до екзотичних фруктів та авокадо. Вже на етапі перегляду списку я відчула це саме "нав'язування". Я з тих людей, що складають список покупок чітко для якихось певних страв, а от з отриманого мною списку ніяк не складалася повноцінна вечеря.

Ну, от нащо мені сир для салату, якщо решта продуктів зі списку ніяк в цей салат не складається?! Сир я врешті решт обрала. Але не той, що просили у мене в списку, а свій улюблений, і баночку меду до нього. А наступного вечора запросила друзів до себе на вино і сирну тарілку, і це й було моє одночасно і "хочу", і "треба".

"Слухай, а може не будемо солодкість від життя заміщати солодкістю штучною, як думаєш?

Ти ж в цілому сам здатен без плиток шоколаду ендорфін в собі підняти.

Інакше виходить, що твій гарний настрій залежить навіть не від тебе …"

Для мене MONO став виходом з зони комфорту. Знаєте, є такий тип людей ‒ недоінтроверти. Нам комфортно бути наодинці з собою, проте не завжди. Для мене MONO ‒ це саме про це. На початку мені було дуже дискомфортно ходити одній по супермаркету в навушниках. Ні, я не думала про те, що я якось дивно виглядаю, і що про мене думають люди. Я відчувала певну незахищеність.

І тут все як в житті ‒ страх відчувається тільки спочатку, а потім ти починаєш довіряти голосу в навушниках і вже не думаєш про те, що ти тут зовсім одна. Для когось індивідуальний імерсивний досвід ‒ це можливість нарешті навчитися проводити час з собою, для когось ‒ рефлексії на тему самотності.

"Давай залишимо все те, що потім просто лежатиме вантажем в шафах і тумбах і в голові.

Життя твоє не радянський балкон... усе поспіль там зберігати немає потреби. І місця, якщо чесно …"

Якщо говорити театральними термінами, то в MONO є своя кульмінаційна сцена ‒ це момент, коли голос в навушниках сказав мені зупинитися, залишити свої покупки та пройти на фудкорт.

Мабуть, я б спокійно кинула свій візок і пішла пити чай, якби слідувала списку непотрібних мені продуктів. Але ж у мене там мій улюблений сир з медом, та й ігристе вино я взяла не зі списку! Бо якщо я люблю брют, навіщо мені брати напівсолодке? Я пила чай на фудкорті і не випускала з поля зору свій візочок.

Проводячи внутрішній діалог з самою собою і аналізуючи все те, що відбувалося зі мною протягом години, я змогла себе похвалити. Ні, я не пережила якийсь катарсис, не відчула кардинальні зміни в собі, не почала міняти своє життя на 180 градусів. Але я змогла побороти відчуття дискомфорту і самотності, що переслідувало мене на початку вистави. Я змогла відійти від списку продуктів і робити вибір, спираючись на свої вподобання. Я почала свій шлях примирення з самою собою і нагадала собі, що головний голос ‒ це мій.

Супермаркет ‒ це метафора життя. І моя мета після MONO ‒ завжди робити вибір, спираючись на свої вподобання і слухаючи себе.

"Дякую, що поки ще є час ... ходити, думати, сумніватися, зважувати вибирати і питати себе"

Авторка: Марія Ситник