"Не бачили тіла – не телефонуйте мені з плітками". 6 історій рідних зниклих безвісти про життя між розпачем і надією

"Я роблю все, щоб повернути його з полону, але нічого, щоб знайти тіло"

Анастасія Степаненко, донька бійця 110-ї бригади ТРО "Німця"

Тато Анастасії Геннадій зник безвісти 24 листопада 2024 року на Запорізькому напрямку

Мій тато Геннадій ("Німець") пішов до ТрО в перші дні повномасштабного вторгнення. Він зник у Запорізькій області 24 листопада 2024 року. Точних обставин ми не знаємо. Нікого зі свідків не лишилось, всі в статусі зниклих безвісти. Одні побратими кажуть, що був стрілецький бій, і начебто чули в рацію наказ всіх розстріляти, крім командира. Інші кажуть – артобстріл.

Я тішу себе думкою, що він живий, а потім розумію, наскільки малі шанси. Пригадую його слова про дві гранати – що в полон не здасться, загине разом із тим рашистом, який спробує його взяти. Але найстрашніше думати про те, що він пережив. Одне діло, коли людина йде уві сні. А інше – коли смерть оповита страхом, жахом, болем.

Коли рідні на війні – найбільше лякаєшся їхньої смерті. Але смерть – це визначеність. Статус "зниклий безвісти" для мене виявився страшнішим.

Я заспокоюю себе тим, що роблю всю бюрократію, щоб знайти тата живим. Але не телефоную в морги, не шукаю його, як ніби він мертвий. Шанси на те, що батько живий – дуже низькі. Але думаю: якщо він був командиром і росіяни сказали лишити його – може, він вижив?

Ми раді себе обманювати, щоб полегшити біль. Напевно, тому я роблю все, щоб повернути його з полону, але нічого, щоб знайти тіло. Якщо він живий – я зменшу його страждання. Якщо загинув – то йому вже не болить.

Анастасія з татом у ботсаду рідного Запоріжжя, 2007 рік

Ми з хлопцем зʼїжджаємось, плануємо дитину і весілля влітку 2026 року. Думаю, що тато буде в шоці, коли повернеться й побачить онука або онучку. Сказала про це мамі, а вона – "Як же без батька? А якщо тоді нічого не буде відомо?" Не знаю, що відповісти.

Мама вдарилась у релігію. Мене дратує оце "будемо молитися за нього", але я розумію – їй так легше. Коли люди говорили їй "співчуваємо", вона сприйняла це як скорботу і була зла.

Я не вірю в молитви. І від суспільства потребую лише одного – поваги до військових і ветеранів. Це важливо і для родичів зниклих безвісти, і для рідних тих, хто на фронті.

Читайте також :

Зниклий безвісти, полонений чи загиблий? Як дізнатися про долю військового, який не виходить на зв'язок

"Ми – ніяк. Ми чуємо лише "Чекайте"

Анастасія Молоток, дружина бійця 47-ї ОМБр "Молота"

Мирослав Молоток зник безвісти у березні 2024 року

Мій чоловік Мирослав вступив до лав ЗСУ на початку 2022 року. 1 вересня 2023 року він перевівся до 47-ї окремої механізованої бригади "Маґура", став піхотинцем. Вночі з 8 на 9 березня 2024 року я чула його востаннє, він їхав на бойове завдання.

Наступного дня я писала його побратимам, але відповіді не було. 12 березня зранку мама Мирослава додзвонилася до когось із хлопців. Їй сказали: "Мені шкода. Мирослав у вічному строю". Того ж дня нам принесли сповіщення з ТЦК: "зниклий безвісти".

Істерика, крики, налякані діти… Через годину після дзвінка я вже з двома дітьми їхала до його мами. Перші тижні були найважчими. Тоді не було навіть кому підказати, що робити далі. На всі звернення мені відповідали: "Територія окупована, інформації немає".

Побратими сказали: "200-й під завалами. Без шансів на життя". Спочатку я заперечувала. Казала всім, що це не може бути правдою, постійно моніторила всі сайти й Telegram-канали з полоненими. Нічого. Мої нерви не витримали. Були постійні спалахи агресії, перепади настрою, страх. Звернулася до психіатра, пів року приймала антидепресанти.

Найважче, і тоді, і зараз – це страждання дітей. Старшому синові Даниїлу чотири роки. Він був дуже прив’язаний до тата, постійно дзвонив йому по відео в Signal, а тут – тиша. І тільки одне запитання: "Мамо, де тато? Чому він не дзвонить?" Я відповідала: "Тато на роботі, загубив телефон". Молодшому сину Дмитру зараз майже два роки. Він бачив тата у 8 місяців, тобто не пам’ятає його, знає лише по фото…

У жовтні 2024-го я знайшла, чим себе відволікти. Почала активно шукати всіх зниклих безвісти з нашої бригади, організовувати мирні акції. Уся моя діяльність пов’язана з бригадою й поверненням наших хлопців. Мене тримають мої діти і люди, які також живуть у невідомості. Коли відволікаєшся на чужий біль – свій відходить на другий план. Факту загибелі я не сприймаю. Поки немає прямих доказів – для мене Мирослав живий.

Як і багато інших родин, дружина "Молота" Анастасія знаходить розраду в акціях-нагадуваннях

Коли в твоїй родині є зниклий безвісти – ти живеш у підвішеному стані. На жаль, у суспільстві нас мало розуміють. Найбільш шокуюча фраза, яку я чула після зникнення чоловіка: "Ну ви ж були до цього готові, це ж війна". Я досі не розумію, як можна бути готовим до втрати, до невідомості.

Багато хто каже, що мирні акції нічого не дають. Повірте, дають. Коли ми виходимо на вулиці, бачимо, що ми не одні. Нас об’єднує одна біда і надія повернути наших рідних додому. Я не просто потребую, я вимагаю від суспільства нарешті стати свідомим. Хлопці стояли за нашу свободу, тепер ми маємо боротися за їхнє повернення.

І не запитуйте родичів зниклих безвісти: "Як ти?", "Чи щось чути?", "Є новини?" Ми – ніяк. Ми чуємо лише: "Чекайте".

"Найбільший страх – що коханий може не повернутися ні живим, ні мертвим"

Ірина Богусевич, дружина бійця 14-ї бригади НГУ "Мустанга"

Чоловік Ірини Олександр зник безвісти на Покровському напрямку

Мій чоловік Олександр служить у 14-й бригаді НГУ "Червона калина" з серпня 2022 року, а загалом боронить нашу землю ще з 2018-го.

Сашко зник 11 серпня 2024 року на Покровському напрямку. Зранку ми ще листувалися. Він писав, що втомився, любить нас, сумує. Обіцяв написати пізніше. І з того дня – жодного слова.

Увечері 11 серпня я почала шукати його через дружин тих, з ким він служив. Уже тоді почала надходити тривожна інформація, що з Сашком щось сталося. 15 серпня в російських Telegram-каналах з’явилося відео, як окупанти зачищають посадку. Мій Сашко був кулеметником, працював на "Браунінгу". Цей кулемет із номером видно на одному з відео. А в кінці ролика – тіла хлопців. Родичі змогли опізнати декого з них, але Сашка я не бачила. За номером кулемета дізналася, що це саме ті позиції, де він був.

З того моменту – тиша. Територія повністю захоплена. Репатріаційні заходи проводили в сусідніх селах, але з села, де зник мій чоловік – поки жодного тіла. Офіційної інформації про полон немає, у Telegram-каналах теж. Від нашої бригади взагалі дуже мало підтверджених полонених.

Були плітки, що Сашка і ще одного хлопця взяли в полон. У перший місяць говорили, що він поранений у полоні, але також – що загиблий. З тих позицій ніхто не повернувся, отже, це лише здогадки…

Ірина знаходить силу в дітях та планує відкрити чаярню, про яку мріяв її коханий

Жити й боротися мені допомагають діти. У мене двоє хлопчиків – 11 років і 2. Загалом я по життю сильна. Звісно, бувають дні, особливо вечори, коли дуже тяжко. Але я щодня пишу Сашкові – розповідаю про свій день, про дітей, надсилаю відео. Сподіваюсь, колись він прочитає ці тисячі повідомлень.

Глобальних рішень без Саші я не ухвалюю. Ми планували будівництво, я сама цього не робитиму. Будинок, про який ми мріяли, чекає його повернення. Зараз думаю над проєктом чаярні. Кавʼярень багато, а Сашко завжди мріяв про чаярню. Можливо, напишу грант і вдасться відкрити…

Безвісти зниклих дуже багато – потрібно постійно про це говорити. Мій найбільший страх – що коханий може не повернутися додому ні живим, ні мертвим. І найбільший страх родин зниклих безвісти – все життя бути в цьому статусі.

Зараз я спілкуюсь виключно з людьми, які опинилися у схожій біді. Мене підтримують їхні слова: "Ти молодець, ти правильно все робиш". А от жалісливі погляди дратують. Від них я почуваюся безпорадною.

"Поки я не побачу тіло, я в це вірити не збираюся"

Валентина, дружина бійця 46-ї бригади Олександра

Чоловік Валентини Олександр зник безвісти 18 лютого 2024 року

Ми з коханим почали зустрічатися 17 років тому. У мене вже був син, і Сашко став для нього найкращим батьком. Відтоді ми були майже нерозлучні, разом працювали, але щовечора мали що розповісти одне одному. Якось я сказала коханому, що у нас така любов, про яку колись напишуть роман…

Сашко завжди казав: "Ти маєш розуміти, що настане час – і я піду захищати тебе, сина, маму". У 2023 році він отримав повістку, а згодом потрапив у 46-ту бригаду. На Новий рік, з 31 грудня на 1 січня 2024 року, він зателефонував мені по дорозі на Донеччину. Ми встигли привітати одне одного. Він ще тоді сказав: "Знаєш, усі казали, що ти везуча. А я – завжди везучий, коли біля тебе". Я і плакала, і раділа.

Вже на третій день на бойових Сашко побачив смерть, витягував побратимів на собі з-під обстрілів. Після одного з виходів їх отруїли газом, але він встиг зорієнтуватися, вивів людей. Коли отямився у шпиталі, сказав мені: "Давай одружимося. Якщо щось станеться – я хочу, щоб ти була дружиною офіційно". Ми розписалися 7 лютого. А через тиждень він знову поїхав на фронт.

14 лютого ми попрощалися, 17-го ввечері я з ним говорила, а вночі він зник. Жодного пояснення, жодного побратима поруч, щоб розповісти, що сталося. Я зібрала стоси документів, сама почала шукати. Мені снився сон – ніби бабуся мене будить і каже: "Він живий". Відтоді я в це вірю і не дозволяю нікому переконувати мене в іншому. Якщо не бачили тіла – не телефонуйте мені з плітками. Поки не побачу тіло, я в це вірити не збираюся – для мене він живий.

Спочатку мені снилися дуже чіткі сни з коханим. Я просила: "Саш, підкажи, що робити". І ніби він мене вів – куди йти, як діяти. Це дуже допомагало. Ми з родинами обʼєдналися і зараз маємо групу родичів зниклих безвісти 46-ї бригади.

Розрадою для Валентини стала вишивка, розпис та повернення до спільної справи

Я працюю на "Укрпошті", а вечорами шию для нашого спільного бізнесу. Ми з Сашком ще з 2014 року допомагали військовим – робили муфти для рук. Мій світ перевернувся з ніг на голову, але я повернулася до справи, яку ми мріяли розвивати разом із Сашком – шиття, розпис, своя майстерня. Наша спільна справа мене тримає. Коли Саша повернеться, я хочу, щоб він пишався мною, побачив, що я не опустила руки.

Коли сину виповнилося 20, він хотів іти воювати добровольцем, шукати тата. Я насилу відмовила. Батьки Саші зараз живуть з нами. Я вдячна, що його мама поруч і підтримує мене. Ми усі разом шукаємо його, ходимо на акції.

Найболючіше в суспільстві – це байдужість. Його друзі, з якими ще вчора хліб ділили, жодного разу не подзвонили. Ніхто із сусідів не запитав: "Може тобі хоча б допомогти по господарству?" Потім кажуть: "Я не знав, як із тобою говорити". А ти спробував?

Якщо знаєте родину, в якій зник військовий, просто підійдіть і скажіть: "Я поруч". Суспільство ніби поділилося навпіл: ті, в кого рідні зникли, загинули чи воюють, і ті, хто живе, ніби нічого не сталося. Я вже не маю сил щось їм пояснювати. Можливо, коли вони самі опиняться на нашому місці – тоді зрозуміють.

"Найбільше болять фрази на кшталт "Не муч себе"

Оля Примаченко, донька бійця 47-ї бригади "Прими"

Віктор Примаченко ("Прима") зник безвісти на початку березня 2024 року

Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій тато Віктор Примаченко був у Бородянці в окупації. Поїхав туди на роботу і не встиг повернутися, два тижні був без зв’язку. Тоді здавалося, що це найстрашніші два тижні мого життя.

Коли тато нарешті приїхав додому, пробув лише два тижні – й одразу записався в тероборону. Він сказав: "Я не хочу, щоб у нас було так, як там. Я хочу вас захищати". Він доєднався до 47-ї бригади, яка тоді лише формувалась. Із захопленням розповідав про навчання і про людей.

Побратими називали його "батьком" – не тільки через вік, а й тому, як він поводився. Він витягував хлопців із мінних полів, ніколи не відступав, навіть після поранення повернувся на фронт. На всі прохання поберегти себе відповідав: "Мої хлопці там. Я не можу їх лишити".

Перед виходом на завдання тато завжди телефонував мамі – ми старалися наговоритися по максимуму, бо ніколи не знали, коли буде наступна розмова. 2 березня 2024 року ми прокинулись і побачили від нього повідомлення, надіслане вночі: "Я на вихід".

Ми навіть не встигли поговорити. Минуло кілька днів, але він не виходив на зв’язок. Лише 7 березня побратими зізналися, що тато зник безвісти під час виконання бойового завдання.

Ми віримо, що він у полоні. Їздимо на всі зустрічі, стоїмо на акціях, тримаємо зв’язок із побратимами. Вони стали мені дуже близькими, і кожен описував тата як мужнього воїна, який ніколи не залишить у біді.

Зараз не опускати руки мені допомагає моя боротьба. Я в складі ініціативної групи рідних нашої бригади. І коли відчуваю, що моя діяльність має сенс – стає трохи легше.

Оля бореться за зниклих і полонених бійців 47-ї ОМБР та постійно спілкується з побратимами тата

Жити в очікуванні та невідомості – це як стояти на межі, де кожен день стає випробуванням. Ти ніби живеш, але не повністю. Не можеш будувати плани, не можеш святкувати як раніше. Усе відкладаєш на той день, коли він повернеться. Бо поки він там, не можеш дозволити собі жити, ніби нічого не сталося.

Чим би ти не займався, усе здається менш важливим, ніж пошук. І навіть коли намагаєшся відволіктися, думки завжди повертаються до того, що лишилося невідомим.

Я часто стикаюся з нерозумінням. Хтось каже: "Стільки часу минуло, пора жити далі". Але як жити далі, коли твій рідний у невідомості? Найбільше болять фрази на кшталт: "Не муч себе", "Відпусти його". Люди просто не розуміють, як це – жити в очікуванні.

Ми зіштовхуємося з юридичними труднощами, бюрократією, відсутністю відповідей. Але найбільше болить невідомість.

На акціях нам кажуть: "А що вам це дасть?" Але акція – це не просто мітинг. Це крик. Це спосіб нагадати, що за словами "зник безвісти" – наші рідні. Суспільство має усвідомити: це спільний біль, а не трагедія кількох родин. Бо наші воїни віддають життя за кожного з нас.

"Працівниця ТЦК сказала: "Можливо, він у полоні. Але якщо ні – дай Бог, ви ще раз вийдете заміж"

Тетяна Танцюра, наречена бійця 115-ї ОМБр "Великого"

Олег ("Великий") зник 18 липня 2023 року на Донеччині

Мій чоловік Олег приєднався до ЗСУ в липні 2022 року, а за рік зник на Донеччині поблизу селища Богданівка. 14 липня 2023 року я востаннє з ним говорила, а за чотири дні він зник разом із побратимами під час виконання бойового завдання.

Донині ми не маємо ні збігів ДНК, ні підтвердження, що хтось із них перебуває в полоні. Уже рік і 10 місяців я живу зі статусом нареченої зниклого безвісти.

Ми з Олегом познайомилися в грудні 2021 року, за два місяці до великої війни. Разом були пів року. Потім – рік на відстані. Лише раз у нього була відпустка. Під час неї, 9 лютого 2023 року, він освідчився мені. Відтоді я не бачила його жодного разу.

Я нікому не побажаю того, що проходимо ми. Але якщо ваша рідна людина зникла безвісти – шукайте об’єднання родин саме тієї бригади. Коли ви не самі, легше боротися.

Я в якийсь момент самоізолювалася, і це було дуже важко. Зараз, коли накриває, телефоную до дружини побратима мого чоловіка, з яким вони зникли. Вона слухає і все розуміє без пояснень.

У моменти відчаю Тетяні допомагає організація акцій, написання запитів та інша активність із пошуку коханого

Моя нервова система – як натягнута нитка. Зараз менше істерик, але коли згадую чоловіка чи чекаю на новини про обмін – усе повертається. Кожного разу сподіваюся на диво. Спершу зʼявляються фото – я відкриваю, збільшую, не знаходжу. Потім чекаю списки – його немає.

Після кожного обміну більшість родин, які чекають "зниклих безвісти", розбиті. Ти не бачиш кінця, не хочеш жити. Але наступного дня прокидаєшся і знову щось робиш. Бо, можливо, буде ще один обмін.

Не було жодної години, щоб я не думала про свого чоловіка. Мені радили більше відволікатися на роботу, але навіть коли я працюю, у голові постійно: що я ще можу зробити? Раніше робота й реалізація були дуже важливі, а зараз сенс мого життя – знайти і повернути мого чоловіка.

Я розумію, що маю працювати, годувати кота, заправляти машину, їздити на акції. Але я навіть у кіно не ходжу, не можу собі дозволити. Хоч і знаю, що це неправильно.

Читайте також :

"Сумую за його смаженою картоплею і словом "кицюня": 5 історій про закоханих, яких розділив полон

Я стикалась із недоречними словами. У нашому ТЦК я подавала заяву про щорічну допомогу. Працівниця, яка мала просто прийняти документи, сказала: "Я вам дуже співчуваю, це велике горе. Можливо, він у полоні. Але якщо ні – дай Бог, ви ще раз вийдете заміж".

Це не була випадкова людина з вулиці – вона працює з родинами зниклих у моєму місті. Я думаю, для таких працівників мають бути тренінги. Бо після подібних тригерів я довго приходжу до тями. Я кохаю і чекаю свого чоловіка, і мені не потрібні непрохані поради.

Мабуть, єдине, чого я хочу від інших – щоб люди приходили на акції підтримки полонених і зниклих. Просто постояти з нами годину. Це дуже цінно – відчувати, що людям не байдуже. Але нас не треба жаліти, нас треба підтримувати. І не ставити запитання: "Ти як?" Бо ми – ніяк. Краще сказати: "Чим я можу допомогти?" або "Давай поговоримо".

Що суспільству треба знати про невизначену втрату

Ілюстрація: Валерія Сухаренко

Часові межі між умовною "нормою" та ускладненим горюванням стираються, коли йдеться про невизначену втрату.

"Коли йдеться про зникнення безвісти, часові рамки зсуваються. Горювання як реакція на смерть у гострій фазі може тривати рік, півтора. Але якщо людина зникла – може минути рік лише на те, щоб усвідомити сам факт зникнення чи пошук якоїсь базової інформації.

І якщо за цей час з’являється нова інформація, – усе запускається заново. Якщо рідні дізнаються, що людина в полоні – з'являється ціль. Вмикається активна фаза: писати листи, звертатися, шукати. Є орієнтир, і це змінює стан.

А буває навпаки – з’являється інформація, що людина загинула. Тоді починається інше горювання", – пояснює психотерапевтка Марія Фабрічева.

Невизначеність не тільки ранить людину, а й викликає в оточення бажання нарешті зробити якийсь висновок, знайти визначеність, бо напруга від невідомості здається нестерпною.

"Коли є визначеність, навіть болюча, є крапка. Є структура, у якій можна рухатися. Є ритуал, схема, а тут – пустка. І ця пустка розколює людину навпіл.

Ми звикли, що на кожну ситуацію є інструкція, а тут немає. Інші люди, хоч і з добрих намірів, починають нав’язувати свої моделі: "Я б на твоєму місці…", "Ти маєш…". Але це тільки посилює тиск", – каже Марія Фабрічева.

Читайте також :

"Вже на манікюр прийшла?" Як "поліція скорботи" контролює горювання людей, які втратили близьких на війні

Як підтримати людину з невизначеною втратою

Слухати і приймати почуття

Як і з усіма іншими втратами, невизначена втрата потребує прийняття та слухання без непроханих порад та осуду.

"На початку – головне створити безпечний простір. Бути "великим контейнером" для емоцій, думок і почуттів жінки", – каже психологиня Анна Грубая.

Не підштовхувати до висновків чи рішень

"Ви не можете знати, що буде в майбутньому. Є випадки, коли ДНК збіглися, руку людини поховали, а сама людина згодом прийшла додому. Не забирайте в людини надію – навіть якщо вона здається вам абсурдною.

Якщо ця віра не шкодить людині, не забирає в неї життя, не руйнує її побут – не треба її ламати. Можливо, ця надія – єдине, що її тримає. І краще жива людина з надією, ніж мертва без неї", – каже Марія Фабрічева.

Не можна намагатися "готувати людину до найгіршого". По-перше, людина і так проживає катастрофічні сценарії, метаючись від розпачу до надії.

По-друге, – це тільки вкотре завдає болю. По-третє, якщо загибель зниклої людини підтвердиться, – завчасне оплакування все одно не полегшить біль втрати.

"Не можна казати: "Він загинув, почни жити далі". По-перше, ви не знаєте, чи це так. По-друге, не можна форсувати усвідомлення загибелі, навіть якщо всі факти на це вказують. У когось це займає пів року, у когось – три роки, а в когось 10, і це їхній процес", – каже психотерапевтка.

Не давати обіцянок

В очікуванні близької людини цілком нормально чіплятися за надію. Є випадки, коли немає жодної інформації: ні свідків загибелі, ні повідомлень про полон, – просто порожнеча.

Зазвичай у цій пустоті у людини виникає потреба створити собі хоч якусь визначеність, навіть вигадати її.

"Жити в постійній тривозі неможливо. Людина прагне знайти якусь точку, на якій можна стояти, хоча б тимчасово", – пояснює Марія Фабрічева.

Утім, не варто поспішати з обіцянками, які ви не можете гарантувати. Не можна вигадувати умови (якщо будеш сильніше вірити/боротися "краще" – близька людина обов’язково повернеться).

Втручатися лише тоді, коли людині загрожує небезпека

Марія Фабрічева радить делікатно пропонувати допомогу в тому разі, якщо людині загрожує екзистенційна небезпека: вона перестала їсти, спати, галюцинує, має суїцидальні думки.

Якщо людина будує деструктивні чи небезпечні плани (наприклад, піти на співпрацю з ворогом, поїхати до РФ шукати зниклого безвісти самотужки) – варто проговорити всі загрози й запропонувати людині інші варіанти.

Наприклад, звернутися до Координаційного штабу, скористатися можливостями психологічної допомоги, знайти обʼєднання родин, яке допоможе не бути наодинці з бідою тощо.

Іноді людина, яка проживає невизначену втрату, шукає відповіді у ворожок, які обіцяють, що її рідний повернеться. Але крім надії, такі обіцянки несуть небезпеку: людина може опинитися під впливом шахраїв, потрапити в секту тощо.

"З одного боку, магічне мислення може тимчасово допомагати впоратися з тривогою та гострим болем втрати, поки психіка не буде готова зіткнутися з реальністю.

З іншого боку, якщо людина повністю занурюється у магічне мислення, вона віддаляється від реальності. Це працює подібно до наркотиків або алкоголю: дає ілюзію полегшення, але заважає прийняти істину", – коментує Анна Грубая.

У такому разі варто запропонувати людині психологічну допомогу. Фахівці з психічного здоров’я допоможуть людині поступово адаптуватися до реальності.

"Якщо є дані, які свідчать про загибель людини, психолог підтримує людину в поступовому прийнятті цієї інформації. Якщо ж підтверджень немає – допомагає пережити час очікування.

У будь-якому випадку важливо проживати емоції та водночас зберігати зв’язок із реальністю, щоб пережити цей надскладний період", – каже психологиня.

Приймати будь-який життєвий вибір людини з повагою

Будь-які способи проживання невизначеної втрати, окрім загрозливих для життя, – це окей.

Якщо людина рухається далі (наприклад, вступає у нові стосунки), не отримавши підтверджень – це її особиста справа, в яку не слід втручатися.

"Кожна проходить цей шлях по-своєму. Хтось хоче бути сам, хтось хоче їхати за кордон, хтось хоче створити нову сім’ю. Але це вибір людини, а не ваш.

Вона має право будувати нові стосунки чи бути самою, мандрувати. Вона – не в’язень свого горя, і має право на повноцінне життя", – каже Анна Грубая.

Марія Фабрічева додає: хотіти уваги, спілкування, тепла – це абсолютно нормально, навіть коли ви проживаєте втрату.

"Це не зрада. Це просто означає, що ви – жива людина, яка має потребу в підтримці, у теплі, у приємних словах.

І навіть якщо людина почне стосунки – це її право, її інтимна зона. І ніхто, жодна "поліція скорботи", не має права в це втручатися. Бо суспільство часто каже: "Чекай до останнього", або навпаки – "Забудь уже, живи далі". І те, і інше – тиск. А людина має право не поспішати".

Не мучити постійними запитаннями

Не варто постійно запитувати у родин зниклих безвісти "А що там? А вже є тіло? А вже обміняли?".

Якщо ви у достатньо близьких стосунках – ви і так дізнаєтеся, якщо буде якась інформація. Якщо ж ви стороння людина – такі запитання будуть болісним втручанням.

"Ці запитання – як зривання корочки з рани, навіть якщо це роблять "з добрих намірів". Перед тим, як спитати це, запитайте себе: "Навіщо мені це?" Часто це просто цікавість. Але ми не маємо права тягнути людину в її біль тільки тому, що нам хочеться щось знати.

Зникнення людини – це не смолток, не "світська бесіда". Смолток – це погода і серіал. А теми смерті, горя, зникнення – це дуже особисті площини, які не варто перетинати без запрошення", – каже Марія Фабрічева.

Натомість краще уточнити, чи потрібна допомога, запитувати про побутові справи чи інші новини, якими людина хотіла б поділитися.

Читайте також :

"Мої сини – це мій світ. Залишилася половина світу". Історії невидимого горя чоловіків, які втратили дітей на війні

Як полегшити свій стан у невизначеній втраті? Рекомендації психологів

Не підганяти себе

Під тиском суспільства людина у втраті може почуватися якоюсь не такою, якщо не може "рухатися далі". Але чекати – навіть дуже довго – це нормально, як і відкладати якісь рішення до повернення близького.

Якщо ви готові купити житло, але не готові переїхати в інше місто, готові до нових симпатій, але не до романтичних стосунків, – це ок.

"Людині можуть казати: "Починай усе заново". А вона не хоче. І має на це право. Вона може й не стати готовою – і це теж нормально.

Коли ти не знаєш, чи близька людина жива, – починаєш жити паралельно: одна частина тебе щось робить, а інша – застигла й чекає. І психотерапія допомагає з’єднати ці частини в одне ціле.

Але спочатку потрібно хоча б дати собі право так почуватися. Легалізувати свій стан. Ми хочемо або/або – або чекати, або жити. А правда в тому, що ти можеш і жити, і чекати одночасно. І це – нормально. Це не патологія, не слабкість", – каже Марія Фабрічева.

Не боятися звертатися по допомогу

"Хороший психотерапевт не має схиляти до тих чи інших рішень. Він допоможе проговорити біль і сумніви, знайти ресурси для стабілізації, якщо людина у гострому стані.

Часто жінки самі починають ставити собі запитання: "А якщо він загинув – як мені жити далі?" Якщо жінка каже: "Я хочу нові стосунки", ми проговорюємо це. Не штовхаємо вперед, а розглядаємо, до чого вона готова, які потреби закривають ці стосунки", – каже Анна Грубая.

Щодо виду психотерапії – все індивідуально. Комусь спочатку може підійти індивідуальна терапія, а потім – групова, додає Марія Фабрічева.

"Психотерапія – це простір, де можна виговоритись: поплакати, покричати, зізнатись у своїх страхах.

Часто рекомендують групи підтримки – це чудовий ресурс. Але в перші місяці, особливо при втраті або полоні, краще індивідуальна терапія. Бо є потреба у конфіденційності. Людина може боятися сказати якесь зайве слово, якщо її рідний в полоні".

Якщо можливо, знайти оточення, яке підтримає

Героїні, які поділилися з нами своїми історіями, радять усім, хто чекає зниклих безвісти, не замикатися в собі й шукати тих, хто опинився в такій самій ситуації.

Спілкуватися, підтримувати одне одного, створювати обʼєднання родин того підрозділу, у якому служила ваша рідна людина.

"Навіть просто поговорити з кимось, хто тебе розуміє, вже допомагає. І, як би важко не було, берегти себе. Бо наші сили дуже важливі", – додає Оля Примаченко.

Авторка: Олена Барсукова

Ілюстраторка: Валерія Сухаренко

Читайте також :

Розбите серце – це не метафора. Як тіло реагує на втрату й чому не існує ліків проти горя