"Вже на манікюр прийшла?" Як "поліція скорботи" контролює горювання людей, які втратили близьких на війні
"Мій тато загинув на війні. Він був чудовою людиною, патріотом, справедливим і чесним. Біль і розпач зі мною кожен день…
Спочатку наша родичка звинувачувала маму, мене і мою сестру, що це ми винні у татовій загибелі, буцімто мама "відправила його на війну".
У свій бік я чула: "Як круто, що вашій родині дали купу грошей". Люди навіть називали суми в доларах та перераховували, що за них можна купити. А рандомні знайомі казали: "Досить горювати і плакати, час рухатись далі", – розповіла нам дівчина, яка побажала залишитися анонімною.
У травні 2022 року її батько, військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, загинув на Харківському напрямку.
Окрім втрати найближчої людини та бюрократичного пекла, через яке мусять проходити родини загиблих, дівчина зіткнулася з байдужістю та осудом від оточення. І цей біль проживає не тільки вона.
Після 10 років війни з РФ, сотень опублікованих матеріалів про горювання та психологічних тренінгів, рідні загиблих бійців досі отримують неадекватні поради та знецінення замість підтримки.
Хтось засуджує родини, які втратили своїх найближчих людей на війні, за матеріальну допомогу від держави. Знаходяться й люди, які кажуть: "Не плачте, у вас ще є діти" або "Ти молода, вийдеш заміж знову".
У мережі навіть зʼявився окремий термін – "поліція скорботи". Це збірний образ коментаторів-моралістів, які відстежують, хто "неправильно" одягається на похорон, як швидко після втрати починає фарбувати нігті чи усміхатися.
"Українська правда. Життя" розпочинає серію текстів про втрату з матеріалу про жінок, чиї близькі загинули на війні. Пʼятеро героїнь розповіли нам про ставлення суспільства до їхнього горя та підтримку, яку вони хотіли б отримати натомість.
А психотерапевтки Марія Фабрічева та Катерина Тімакіна пояснили, як правильно комунікувати з людьми у втраті, щоб не завдати ще більшого болю.
Далі – історії наших героїнь.
Катерина Захарченко
Дівчина бійця 72 ОМБр Івана Гальченка ("Фічі")
"Сусідка кинула на мене поглядом і запитала: "Що, вже на манікюр прийшла?"
22 лютого 2023 року загинув мій коханий хлопець. Приблизно через два тижні після прощання я записалася до сусідки в селі, аби зробити манікюр. А точніше – привести до ладу свої пальці, які були повністю в крові і ранах, бо від нервів я згризла на них шкіру ледь не до кісток.
Виходячи від майстрині, я натрапила на нашу сусідку. Та кинула на мене поглядом і запитала: "Що, вже на манікюр прийшла?". У цей момент мені вперше захотілося послати людину, але замість цього я розревілася і побігла додому з думками: "Я не так горюю? Люди вважають, що я недостатньо його кохала? Що зі мною не так?"
Люди не уявляють, як складно повертати себе до життя. Навіть якби я йшла робити яскраво-червоний манікюр зі стразами, бо мені це подобається, або вдягнула мінісукню з височенними підборами – яка вам у біса різниця?
Я просто намагаюся жити, то дайте мені це зробити і не лізьте зі своїми оцінками. У момент, коли ти й так збираєш себе по шматочках щодня, аби взагалі продовжувати жити, такі речі завдають ще більшого болю.
Ще один тип людей, яких мені хотілося послати, – це "порадники-всезнайки". Страшенно дратують ті, які лізуть зі своїм "треба просто відпустити", "треба жити далі", "вийди в люди/займися спортом/заведи кота". Слушна порада – тільки та, про яку просять. І крапка.
Немає двох людей, які переживають цей процес однаково, як і немає універсального засобу "вилікувати ". Хочете допомогти – просто будьте поруч. Слухайте, заварюйте чай, обіймайте, але не давайте порад, доки вас не запитають.
Найбільшою підтримкою після втрати для мене стала сімʼя. Також поруч зі мною була моя колега з роботи, яка щодня писала з банальним запитанням "як ти?". Це "мої люди", які приймали мене з усіма вибриками, істериками, виттям і небажанням що-небудь робити.
Я досі підтримую звʼязок із рідними Вані, бо ми цінні одне для одного. Повертаюся до спогадів. Головне про "зараз" – це вдячність. Багато хороших речей завдяки Вані відбулися зі мною. За деякі з них я буду вдячна все життя.
Анна Гончарова
Наречена бійця "Азову" Олеся Самчука ("Каркаде")
"Люди хочуть, щоб ти жила далі, але не сильно"
День загибелі Олеся, 11 березня 2024 року, розпочався як і всі інші. Зранку я пішла на роботу, а Олесь був на виході. Ми спілкувались, а потім пропав звʼязок. Я думала, що він просто спить і відпише мені пізніше. Але він не вийшов на звʼязок ані ввечері, ані вночі.
Це було суцільне пекло, яке тривало до 11-ї ранку 13 березня. Тоді мені подзвонили та повідомили про його загибель. Вже пройшло більш ніж пів року, а я досі плачу, коли ніхто не бачить.
Важко знайти баланс, які емоції можна показувати іншим, а що краще залишити при собі. Люди хочуть, щоб ти жила далі, але не сильно. Тому для когось ти горюєш мало, а для когось забагато.
Була ситуація, коли мені "заборонили" плакати. У власників моєї орендованої квартири згоріло власне житло і вони попросили мене швидко зʼїхати. Я почала складати наші з Олесем речі. До цього я взагалі не торкалася його речей, це було морально важко. Мене дуже "накривало" весь час, бо я мала з'їжджати з квартири, де ми були разом.
Коли я подзвонила родичам, щоб вони приїхали і дещо забрали, на мене трохи наїхали за те, що я раніше нічого не відправила. Я плакала, коли ми перебирали речі, і коли розмовляла з родичами.
Але мені сказали щось на кшталт: "Досить плакати і розклеюватися. Тепер треба бути сильною". З одного боку, я розумію, це було сказано, щоб нібито мене підтримати. Але я вважаю, що можу дозволити собі проявляти скорботу і плакати, коли та скільки мені захочеться.
Зараз кожен день емоційно відрізняється від іншого. Бувають дні, коли я їду в маршрутці і просто не можу стримати сліз. Сьогодні я ні з ким не хочу бачитися та спілкуватися, а завтра в мене купа активностей і багато людей навколо.
Коли накриває, я розумію, що не можу сидіти на місці, тому швидко кудись лечу. Це постійні емоційні гойдалки та боротьба.
Дарія Левіна
Наречена бійця 3 ОШБр Олександра Барсукова ("Дворфа")
"Засуджувати – це найгірше, що можна зробити для людини в горі"
12 вересня 2023 року загинув мій наречений. Після найбільшої втрати в моєму житті дехто говорив мені недоречні, жорстокі речі, як-от "Це було потрібно", "На це була воля Божа", "Ми не знаємо, як би склалося по-іншому", "Така доля".
Умови, в яких ми живемо: горе, зло, загибель, постійні втрати – це ненормально. Не потрібно нав’язувати думку, що вони закономірні.
Розповсюдженою "псевдопідтримкою" були слова, що мій чоловік хотів би для мене якогось іншого життя. Можливо, комусь це приємно чути, але особисто мені це не допомагало.
Дуже ранили коментарі щодо того, як я проживаю горе: "Ти так не роби, тобі від цього гірше". Особисто мені психотерапевт сказав, що те, як я проживаю втрату – це і є нормально для мене.
У всіх нас різний досвід, різний бекграунд. Тому навʼязування, кому як одягатися, як доглядати за собою, куди витрачати виплати, працювати чи ні – зовсім недоречне. А засуджувати – це взагалі найгірше, що можна зробити для людини в горі.
Протягом року після втрати мені найбільше допомогли стабільна психотерапія, оточення, яке підставило плече, залученість в акції на підтримку полонених та збори для військових.
Спочатку я щодня переглядала відео та фото коханого, слухала голосові повідомлення і спільні улюблені пісні, носила його речі. Також багато дивилася на природні явища, спостерігала за воронами, які були для мене символом присутності коханого, адже в нього було багато татуювань із круками…
Після роковин загибелі я помітила, що менше плачу. Але я досі підтримую свій стан антидепресантами та заспокійливими. Максимально віддаюся роботі та волонтерству, спілкуюся з іншими дружинами полеглих воїнів, скеровую негативні емоції на тренування в спортзалі й тактичні навчання для цивільних.
Після втрати з мого оточення зникло багато людей. Але найважливіше – чути себе, а не інших.
Анна Даниленко
Дружина військового Святослава Романчука з позивним "Нутрій"
"Люди просто відвертались і тікали, наче я прокажена"
28 грудня 2023 року мій чоловік загинув на Лиманському напрямку. Після цього велика кількість людей від мене відсахнулася – це завдало мені багато болю.
Коли я вперше прийшла на роботу після похорону, тільки дві людини з поверху сказали "ми тобі співчуваємо", а не почали від мене морозитись та бігати. Люди просто відвертались і тікали, наче я прокажена. Але ж горе не передається повітряно-крапельним шляхом…
Якщо ви не знаєте, що сказати, можна обмежитись фразою: "Ми не знаємо, що сказати, але ми тебе бачимо, ми тебе любимо, ти можеш покладатися на нас і звертатися по допомогу". Це набагато приємніше, ніж відчувати ігнор та одинокість.
Елементарні прояви уваги та піклування дуже зцілюють. Важливо не вдавати, начебто нічого не трапилось. Бо це трапилось. І не бачити це горе – надзвичайно жорстоко.
Мене дуже порвало, коли мої знайомі переді мною почали хвалитися, як вони "тримають економічний фронт", а колеги на роботі обговорювали, за скільки можна вивезти своїх чоловіків за кордон.
Мені казали: "Ти просто зла, бо твого вбили, і ти хочеш, щоб всіх вбили". Але я маю право на свою громадянську позицію, я поважаю військових і злюся не тому, що мого чоловіка вбили, а тому, що ви дозволяєте собі таку неповагу до найкращих людей, які захищають нашу країну.
Деякі люди з мого оточення казали максимально нечутливі речі типу "відпусти хлопчика", або починали порівнювати своє горе з моїм: "Я тебе так розумію, в мене колись бабуся померла, я так сумую за нею". І я сиджу зі своєю величезною живою раною та не розумію, що я маю зробити. Втішати людину через її бабусю чи послати і перервати спілкування?
Перший час я пояснювала. Потім задовбалася. Я просто встаю і йду. Люди можуть сприймати це як неввічливість, але я втомилася слухати токсичні речі. Найгірше, що їх дуже часто кажуть люди з близького кола. Але можуть і незнайомі люди спитати: "А скільки тобі заплатили?"
Які виплати? Я перший місяць не могла дихати від болю, у мене шалено боліли щелепи від постійно стиснутих зубів. Я ходила по вулицях і вила, не могла їсти і спати, постійно блювала…
Я ненавиджу, коли мені кажуть, що я щось "мушу". "Мусиш загрузити себе роботою, бути сильною, жити далі, зайнятися собою, планувати майбутнє, займатися спортом, тому що це точно допоможе", або "мусиш забути й перестати плакати, бо вже пройшло багато часу". Мені це сказали, коли від загибелі Слави минуло два місяці.
Я хочу відповісти: я прийму від вас пораду, якщо вашого чоловіка теж привезуть в пакеті, ви побачите його тіло в глині та крові, зрозумієте, як ваша кохана людина мучилась, а потім поховаєте її. Поки ви не на моєму місці, ваші поради просто недоречні. Ви не проживаєте те, що проживаю я.
Після втрати я почала відрощувати величезні кордони, тому що це фактор виживання. Якщо ти їх не відростиш – люди дедалі більше будуть тебе кривдити. Цивільним я чітко кажу: у мене немає ресурсу вас підтримувати. Ви не уявляєте, скільки зусиль потрібно, щоб просто прокинутися.
Перші три місяці я не могла зрозуміти, чому помер він, а не я. Я кричала на могилі і вечорами чула, що жінки кричали так само, як і я. Цей крик болю і відчаю дозволяв хоча б дихати. Я дуже багато плакала в його закривавлений бронік, обіймала, розмовляла з ним, іноді била.
Мене дуже підтримували інші жінки з втратою. Окрім друзів, які інколи приходили і мене годували, ресурсом для мене була природа. Там можна побути наодинці, покричати.
Потім я взяла портрет Слави і пішла на шлях Святого Якова (Каміно де Сантьяго), щоб розказати його історію. Раніше я досить мало писала про наші стосунки, але зараз мені важливо щось про нього розповідати та відкривати. Так Слава залишається зі мною. Він є в моєму серці, у моїй пам'яті, його фрази звучать в моїй голові. З людиною помирає велика частина тебе, але любов і стосунки залишаються.
"Правильного горювання" не існує. І ось чому
"Горювання – це процес відреагування на втрату, у якому людина намагається прийняти факт втрати і знайти опори в нових умовах життя. Багато хто спочатку відчуває шок, відсторонення від реальності, а потім проходить різні етапи проживання втрати. Насправді ці фази нелінійні.
Кожен проходить горювання індивідуально, виходячи з попереднього досвіду, своїх особистих якостей, можливостей нервової системи, життєвих обставин. Тут взагалі не може бути "якось ти дивно горюєш, я тобі не вірю, чому ти не носиш чорне", – пояснює Марія Фабрічева.
Реакція на втрату може бути різною: від шоку й мовчання до плачу чи сміху. І сміятися під час втрати – це нормально, наголошує Катерина Тімакіна.
Фази горювання також проходять нелінійно. На стан людини впливає те, чи достатньо соціальної підтримки вона отримує після втрати, чи достатньо у неї матеріальних опор, чи має вона опікуватися ще кимось, крім себе (дітьми, батьками).
"У мене є декілька клієнтів, які мусили переїжджати зі свого містечка, бо вони на похоронах сміялися, а всі подумали, що вони радіють, бо чоловік помер.
Я хочу наголосити: людина в гострому горі може сміятися. Це може бути істеричний сміх, захисна реакція, спосіб зняти напругу", – каже Катерина.
Чому деякі люди не дають іншим проживати втрату
За словами психотерапевтки Марії Фабрічевої, у частини українського суспільства немає культури співчуття.
"Людей довгий час не вчили приймати свої почуття та емпатійно ставитися до інших. У радянські часи репресій і терору горювання було табуйоване. Іноді людям навіть не можна було визнавати втрати: треба було вдавати, що все нормально.
І оця культура "треба завжди бути сильною, замовчувати емоції, бо це збереже життя" передавалася з покоління в покоління. Змінилися умови життя, але ця культура затягнулася. І альтернатива, на жаль, поки що не прижилася", – пояснює Марія Фабрічева.
Через те, що ділитися почуттями було не прийнято, а в багатьох випадках навіть небезпечно, люди не звикли сприймати інтенсивні емоції інших.
Почувши плач, першою реакцією багатьох людей буде спроба заспокоїти або розвеселити того, хто плаче. Люди відчувають безпорадність і страх перед проживанням і обговоренням горя, не можуть витримати емоційну напругу.
Також несприйняття плачу може означати, що з дитинства людям самим забороняли плакати, або емоційність та вразливість у сім’ї вважалися проявами слабкості.
"Коли люди кажуть "Не плач", це можна продовжити як: "Не плач, бо я не знаю, що робити зі своїми емоціями. Я гублюся і теж хочу плакати, але боюся цього. Ти можеш плакати, але так, щоб я не бачив", – додає психотерапевтка.
Багато помилок у контексті втрати повторюються через наслідування поведінки попередніх поколінь. Дехто не має сил і знань для опанування нових способів взаємодії.
"У стані війни, коли горя і стресу дуже багато, люди стають агресивнішими, імпульсивнішими. Коли людина перебуває у стані стресу, в неї вмикається шаблонна поведінка, яка відклалася на підсвідомості з раннього дитячого досвіду. Люди відтворюють поведінку, яку бачили у своїх батьків, бабусь, дідусів...
Я не маю на увазі, що у нас живуть якісь страшні, злі, нечемні люди. Ці процеси мають своє пояснення. Але я кажу, що бажано все-таки крок за кроком змінювати своє ставлення до горя і розвивати емпатію", – наголошує Марія Фабрічева.
Часто замість співчуття люди у втраті отримують звинувачення. Суспільству важко прийняти, що "з хорошими людьми трапляються погані речі", які неможливо передбачити або відвернути. Тому звинувачуючи, люди намагаються убезпечити себе, відсторонитися від власних страхів і фантазій "а якщо це станеться зі мною".
"Наш мозок намагається все раціоналізувати і знайти запобіжники, як уникнути травматичних, страшних подій. Важко прийняти, що зараз війна і ніхто не захищений від втрати. За запитаннями "А що ви зробили чи не зробили?" часто стоїть віра в справедливий світ і дуже сильний страх. Це та сама історія, коли потерпілу від зґвалтування питають, в чому вона була одягнена. Звісно, такі репліки неприпустимі.
Єдине, що можна радити – це бути чуйними одне до одного і кожен раз питати себе: "А як би мені було таке почути на місці цієї людини? Чи дійсно я хочу саме це сказати?" – каже психотерапевтка Катерина Тімакіна.
Зрештою, деякі люди втручаються в чуже життя через нудьгу, нездорову допитливість або потребу самоствердитися.
"Дехто просто любить влазити у фейсбучні сварки з присмаком моралі. Мовляв, "ви всі тут неправильно горюєте, а я звісно не така…" Такі люди просто не навчені співчуття, а ще гірше – не хочуть вчитися", – додає Марія Фабрічева.
Як правильно підтримати людину, яка втратила близьких на війні
Уникати слів "псевдопідтримки"
"Все буде добре", "Тримайся", "Будь сильною", "Час лікує", "Я тебе розумію", "Герої не вмирають" та інші шаблонні фрази підтримки зазвичай більше дратують, ніж підтримують.
Фрази "Ти така сильна", "Ти такий молодець, що тримаєшся", "Ти так добре опановуєш себе", "Молодець, що прийшла на роботу і не розкисаєш" також мало кого можуть підтримати. Насправді вам не відомо, чи людина "тримається" і чого це їй вартує.
Краще сказати кілька простих щирих слів співчуття: "Мені дуже шкода", "Обіймаю тебе" тощо.
"Мене тригерить фраза "Герої не вмирають". Вмирають. Я в морзі тричі перевірила. І коли мені кажуть, що я сильна, я часто відповідаю, що в мене немає виходу. Це не той комплімент, який я хотіла би про себе чути. Не треба оцінювати, як людина проживає втрату, чи "тримається", чи ні", – каже Анна Даниленко.
Також не можна казати "Як ти тримаєшся? Якби зі мною таке сталося, я б помер". Ця фраза взагалі може сприйматися з посилом "якщо ти живий, значить тобі недостатньо болить". Це деструктивний меседж, коли поруч з вами людина, яка щодня намагається знайти сили жити далі.
Давати простір
Для проживання втрати дуже важливо мати простір – і психологічний, і фізичний. Наприклад, для багатьох людей важливо побути наодинці із загиблим до поховання, якщо це можливо.
Не можна відмовляти людині у її субʼєктності, постійно контролювати, заспокоювати, допитувати. Вона може не хотіти обговорювати втрату або навпаки – говорити дуже багато. Це варто поважати.
Навіть допомагаючи в побуті, важливо не перетинати особисті межі людини, не порпатися в її речах, не радити їй заховати речі померлого.
"Базові правила, як комунікувати з людиною в горі, це повага, обережність і втручання тільки там, де ви дійсно бачите екзистенційну загрозу. "Червоні прапорці" чи зони підвищеної уваги – коли людина ігнорує базові потреби, припинила їсти, зовсім не спить, забуває пити воду, лежить декілька тижнів.
Це вже привід запропонувати медичну допомогу. Навіть якщо ваша рідна людина не хоче йти до спеціаліста, ви можете звернутися, змалювати вашу ситуацію і отримати рекомендації щодо того, як вам поводитися", – каже Марія Фабрічева.
Бути поруч
Найважливіше в контексті втрати – бути поруч з людиною, яка горює. Дуже часто люди тікають, ігнорують, бояться говорити, бо ніби зустрічаються з власним страхом.
Хтось просто губиться і не знає, як правильно комунікувати з людиною у горі, а хтось вірить у безпідставний міф, що обговорення смерті "накличе" смерть на його власну родину.
Але від підтримки оточення у момент гострого горя залежить те, чи буде втрата інтегрована, чи перетвориться на "ускладнене горювання", яке може затягнутися на роки, пояснює Катерина Тімакіна.
Важливо не ізолювати людину від спільноти. Краще перепитати: "Ти хочеш піти з нами погуляти?", ніж самому вирішити, що вона нічого не захоче. Можна запрошувати людину в кіно, на прогулянки чи інші активності, які вона любить, та при цьому не намагатися "відволікти" її від втрати.
"Від горя неможливо відволікти. Але можна супроводжувати людину в цьому процесі і бути поруч. Зазвичай після гострої фази 3-4 тижнів можна пробувати кудись виходити. Для когось взяти паузу від соціальної активності – означає здатися, а для когось навпаки. Тому єдина порада – питати і прислухатися", – каже психотерапевтка.
Якщо ви фізично не можете бути поруч, варто підтримувати спілкування на відстані, залишатися в контакті та приймати, якщо людина попросить про дистанцію. Можна одразу перепитати: "Я хочу підтримати тебе. Скажи, що для тебе буде підтримкою?"
Запитувати і чути
Базове правило: підтримуйте близьких не так, як треба підтримувати вас, а так, як вони цього потребують. Завжди краще спитати, а не вгадувати.
"У мене зараз є клієнтка, яка просить: "Мені не треба нічого казати, мені добре, коли мене обіймають". А для когось дотики неприпустимі. Буває по-різному. Можна запитати: "Як ти хотів би, щоб я тебе підтримав?" Тут ніколи не вгадаєш – це має бути діалог з двох сторін.
Існує думка, що суспільство має на 100% підготуватися, як зустрічати військових, як підтримувати родини, які втратили. Але кожна родина має різні потреби. Тому це важлива навичка самої людини – сигналізувати іншим, якщо їй не окей", – каже Катерина Тімакіна.
Інколи людина настільки знесилена, що не може попросити про підтримку. Можна спробувати ще раз написати їй, перепитати (наприклад, "Знай, що ти можеш на мене розраховувати", "Ти не проти, якщо я буду телефонувати тобі раз на тиждень?" або "Хочеш я допоможу тобі з дітьми на вихідних?").
Не навантажувати власним болем
Не варто театралізувати й катастрофізувати, надмірно емоціонувати стосовно чужого горя ("Як же тепер діти житимуть без батька?", "Така молода загинула, навіть не встигла народити дітей", "Бідна ти бідна, як же тепер житимеш одна").
"Коли я бачу, що до мене підходять люди зі скорботним виразом обличчя, беруть мене за руки і починають плакати, я одразу віджартовуюсь типу: "Не переживайте, у мене антидепресант смачний" чи "Все нормально, Слава уже на кладовищі, поводиться нормально, не вилазить". І всі думають: "Мабуть, вона поїхала головою".
Я просто жартую по-чорному, щоб захиститися. Люди звикли, що я завжди всіх підтримую. Але зараз я не маю на це ресурсу, підтримка потрібна мені" – розповідає Анна Даниленко.
Не давати непроханих порад, не вимагати
Уникайте непроханих порад і псевдомотиваційних закликів на кшталт: "Ти маєш думати про дітей", "Ти маєш помститися", "Ти маєш продовжувати справу загиблого".
Релігійний вплив, народні забобони та національна культура і так диктують рідним загиблих і померлих дуже багато "треба".
Наприклад, за народними традиціями, рідні загиблих мають вдягатися в чорний одяг на поховання, запрошувати сусідів на поминальний обід, справити 9 і 40 днів.
Психотерапевтка Катерина Тімакіна зауважує: у цих ритуалах насправді є сенс. Поховальні традиції важливі для сім’ї та громади, але кожна сімʼя має право сама обирати, як вшановувати загиблого.
Не моралізувати, не засуджувати
Люди у втраті досі зазнають осуду за те, як одягаються, куди ходять, які життєві рішення ухвалюють. Не треба вимагати у людини, яка втратила, зовнішніх проявів скорботи.
"У людини може бути такий стан, що вона навіть не усвідомлює, яку хустку чи спідницю на себе вдягає. І їй абсолютно байдуже, що подумають сусіди, бо її світ звузився до точки незворотності, її рідна людина пішла з життя, їй боляче. Чому вас хвилює, яка на людині спідниця?" – додає Марія Фабрічева.
Не боятися складних тем
Потрібно бути готовими обговорювати складні теми, якщо у людини, яка втратила, виникає така потреба. Толерантно ставитися до чорного гумору, до різних емоційних проявів, фантазій, екзистенційних питань, вірувань (якщо вони безпечні).
"Головне, спостерігати, щоб той чи інший прояв віри не переходив у дезадаптивну форму, коли людина за фантазіями перестає бачити реальність, галюцинує або у неї з’являються якісь деструктивні ідеї", – пояснює Фабрічева.
Не звинувачувати
Не можна звинувачувати людину у втраті або нав’язувати думку, що вона могла запобігти трагедії. Проживання горя і так супроводжується дуже сильним, нераціональним почуттям провини.
Тому фрази на кшталт "Чому ви його відпустили", "Чому ж він не носив шолом", "Навіщо ж він пішов", "А якби ж його вчасно врятували" – неприпустимі, каже психотерапевтка.
Не порівнювати горе
Не можна знецінювати чи порівнювати горе. Це нікому не допоможе, а тільки ранить.
Репліки на кшталт "Дружину шкода, але найгірше батькам", "Комусь зараз точно гірше", "А от у когось взагалі вся сім’я загинула" мають бути абсолютним табу.
Приймати нову реальність
"Нам тяжко бути поруч з людьми з інтенсивними стражданнями, бо ми теж починаємо страждати. Тому є люди, які починають смішити, коли ти плачеш, – вони просто хочуть припинити страждання. І, власне, роблять так від неспроможності бути поруч зі своїми й чужими емоціями.
Натомість потрібно приймати нову реальність і адаптовуватися до того, що ваша близька людина може вже ніколи не бути такою, як ви звикли", – каже Катерина Тімакіна.
Отже, не намагайтеся "вилікувати" людину чи повернути до стану "до" втрати. Не підганяйте "жити далі", не закликайте знайти нових друзів, переїхати, одружитися/вийти заміж знову.
"Людина не потребує ворожіння на майбутнє чи пустих обіцянок. Через деякий час вона сама зможе зрозуміти, чого хоче у своєму майбутньому. Дайте людині підтримку тут і зараз. Стільки, скільки їй потрібно", – додає Марія Фабрічева.
Проявляти терпіння і повагу
Коли людина горює, в ній часто говорить біль. У цей час весь ресурс спрямований на виживання, тому вона може не фільтрувати слова.
"Після загибелі мого хлопця я могла дещо агресивно спілкуватися з людьми поруч. Я робила це не зі зла чи бажання зробити боляче. Просто в той момент біль виривався з мене назовні всіма можливими шляхами.
Отже, до тих, хто опинився поруч із людьми в горі, маю важливе прохання: будьте добрими, терплячими і сильними. Не ображайтеся у період гострого горя – це найгірший час, аби зʼясовувати стосунки", – ділиться Катерина Захарченко.
Не привласнювати горе
Це важлива порада насамперед для збереження психічного здоров’я тих, хто перебуває поруч з людиною в горі. Є межа між емпатією та "пірнанням" у горе іншої людини.
"Я багато підтримувала людей, які втратили. Важливо тримати в голові думку: "Я тобі співчуваю, але не проживаю горе замість тебе", – зауважує Анна Даниленко.
Не забувати з часом
У перші тижні після втрати родичі та друзі зазвичай намагаються активно підтримати сім’ю, яка втратила, але минають місяці, і рідні загиблих залишаються з болем сам на сам.
Якщо у вас є можливість продовжувати підтримувати сім’ю, яка втратила, – це варто робити.
"Можна допомагати з вшануванням пам’яті: взяти участь у створенні меморіалу, допомогти перейменувати вулицю, навіть просто посидіти разом за чаєм і поговорити про позитивні риси людини, яка загинула", – радить Дарія Левіна.
Постійно вчитися
Не знати чогось – це нормально. Але важливо вчитися.
Окрім порад фахівців із психічного здоров’я, можна звернутися до літератури. Наприклад, Дарія Левіна й Анна Даниленко радять прочитати книгу про те, як підтримати людину із втратою – "Це Ок, якщо ви не Ок".
"У цій книзі йдеться про те, що горе – зворотна сторона любові. Що більша любов, то сильніше ми відчуваємо горе. І воно таке ж індивідуальне, як любов. Повномасштабна війна принесла багато насильницьких смертей. Втрату проживають дружини, чоловіки, батьки, діти, родичі, друзі та побратими загиблих…
Тому формувати нову, гуманну культуру горювання – надзвичайно важливо. Це допоможе нам пережити травми, яких завдала війна", – додає Анна.
Авторка: Олена Барсукова
Ілюстраторка: Валерія Сухаренко
