Плекати національну ідентичність:

– Варто уточнити, що Amal News – це загальний проєкт: спершу виникла арабська редакція (Amal перекладається як "Надія"), потім приєдналася редакція мовами дарі та фарсі для людей з Афганістану й Ірану, а у 2022 році з’явилася наша – українська. Сьогодні ми маємо редакції у Берліні, Франкфурті та Гамбурзі. Головна місія, яка залишається незмінною й досі, – посилити обізнаність українців у новій країні, але й зшити громаду, об’єднати людей. Медіа виступають містком між різними організаціями та ініціативами. Вони дають унікальну, виважену, перевірену інформацію, а не чутки чи маніпуляції з пабліків і соцмереж.

Я багато подорожую і в кожній країні шукаю зв’язок з українськими громадами. Власні професійні медіа за кордоном – велика розкіш, яку мають далеко не всі. Німеччина в цьому питанні попереду. Наприклад, ми організовуємо конференцію для мігрантських медіа Європи, куди приїздять колеги з Ірландії, Австрії, Польщі, Чехії тощо. Опрацювавши величезний масив інформації, я переконалася: якісних українських медіа за кордоном справді бракує. Наші читачі мало не щодня пишуть нам, що завдяки Amal News дізналися про важливі події, акції, бізнеси чи ініціативи, які згодом підтримали: прийшли на мітинг, завітали до щойно відкритого українського кафе чи відвідали культурний захід. Це відчуття корисності дає наснагу працювати.

– По-перше, ми робимо фокус на подіях і проблематиці, актуальних саме для українців у Німеччині. Але є й зворотний процес, який нас самих дивує: 40% наших читачів – з України! Українські медіа часто передруковують наші матеріали, адже не всі мають власних кореспондентів у Німеччині. А Німеччина – велика країна з масштабною українською присутністю, де постійно щось відбувається: партнерства між містами, фестивалі, презентації книжок, унікальні ініціативи. Окремий мій улюблений пласт – історичні розвідки. Це справжня скарбниця недосліджених тем про українців, які жили тут під час попередніх хвиль міграції. Наприклад, Євген Коновалець мешкав у Берліні близько 10 років у будинку з тризубом. Цей будинок існує досі, і тризуб на ньому зберігся! Це був великий центр українців у "золотих двадцятих" у Берліні. Ми зняли про це рилс і сторис, зробили кілька статей – і для багатьох це стало відкриттям. Таких пластів – від Середньовіччя до XX століття – безліч.

– Жодної суперечності немає. Досліджуючи українські діаспори в різних країнах світу, я бачу: можна одночасно будувати життя, кар’єру й родину за кордоном – і залишатися глибоко зануреним в український контекст. Звісно, йдеться про активне ядро спільноти. Як і в Україні, проактивних людей за кордоном – певний відсоток, але саме вони рухають процеси вперед, тримають руку на пульсі новин, дивляться аналітику, беруть участь у громадських ініціативах і волонтерять. Цілком реально "сидіти на двох стільцях" у найкращому розумінні цього вислову – бути інтегрованим у німецьке суспільство й водночас залишатися активною частиною України.

– Якщо говорити про настрої щодо повернення, то суспільство можна умовно поділити на кілька груп: ті, хто твердо налаштовані повернутися, – вони чекають, коли в Україні стане безпечніше. Дехто навіть свідомо стримує власну інтеграцію (наприклад, не вчить мову), щоб не створювати "гачечків", які триматимуть їх за кордоном; ті, хто перебуває у стані невизначеності, – ці люди вагаються, збирають речі додому, але після чергових обстрілів чи відключень світла в Україні вирішують зачекати заради безпеки дітей; ті, хто вирішив залишитися, – представники цієї групи уже влаштувалися, отримали документи чи навіть громадянство. Проте це не означає, що вони втрачені для України. Наприклад, моя подруга, отримавши німецький паспорт, працює в організації, яка залучає та виділяє великі фондові суми для підтримки України. 

Щодо самоорганізації, то тут колосальний сплеск активності. Українці відкривають власні справи, засновують школи, створюють мережі та культурні хаби. Для мене це певне дежавю. Аналогічний сплеск Німеччина вже переживала 100 років тому – у "золоті двадцяті". Тоді в Берліні діяли десятки українських видавництв, функціонував Український науковий інститут, існували масштабні медіамережі. Наприклад, Українська пресова служба (УПС) мала власних кореспондентів по всій Європі, у Тегерані та навіть у Харбіні (нині це Китай). Вони постачали новини для німецьких та українських медіа й працювали на такому рівні, що з ними узгоджували інформаційну присутність найбільші світові агенції. Нині історія певною мірою повторюється: українці знову є видимими в Європі. Тут йдеться про відкритість, високу культуру й партнерство.

– Звісно, бувають непорозуміння. Іноді від тих, хто приїхав раніше, можна почути: "Вам зараз усе дається легше, відкриті всі двері, а ми свого часу все вигризали самі". Але я не вважаю це глибинним конфліктом, на якому варто акцентувати. Зараз не час розділяти те, що й так травмоване. Важливо шукати точки дотику. Стара й нова міграція мають одну спільну мету – підтримку України та перемогу, і кожен робить свій внесок.

– Такий ризик є завжди. Збереження зв’язку – це свідомий щоденний вибір. Це внутрішнє переконання: "Я обираю залишатися українцем і хочу передати цю ідентичність своїм дітям". Хоч би де ми жили – у Британії, Німеччині чи Італії – ми ніколи не станемо на 100% німцями чи британцями. Суспільство може бути приязним, і ми можемо бути чудово інтегрованими, але завжди залишатимемося іншими. Я це бачила сотні разів! Коли людина і свою ідентичність втратила, але і їхню не отримала. Бо це просто неможливо. Як у класика, "Лєбєдь красивий, як лєбєдь, а обізяна – як обізяна". І щоб не зависнути між світами, краще свідомо докладати зусиль і продовжувати бути самим собою. Інструменти для цього очевидні: мова, культура, освітні ініціативи, медіа та власна активність. Ми маємо єдину базову ідентичність. Якщо її втратити – станеш ніким.

Нещодавно я робила матеріал про активних мам у Кельні, які самоорганізувалися й за півтора року (це рекордні терміни для Німеччини) відкрили приватну українську школу вихідного дня. Туди одразу зголосилися майже 200 дітей! Вони їздили до інших міст, дивилися, як там зроблені школи, налагоджували зв’язки. Так створюються цілі мережі українських шкіл, галерей, медіа-, культурних і бізнесових ініціатив по всій Європі. Головне – позбутися шкідливих наративів про "розколоте суспільство" чи "зрадників, які виїхали". Українці за кордоном залучають мільйонні надходження, формують лобі в Європарламенті та Конгресі США, організовують гуманітарну допомогу. Розмірковувати категоріями "хто гірший" – це працювати на ворожу пропаганду. Ми не можемо дозволити собі розкидатися мільйонами наших людей.

– Для мене це про те, що кожен українець за кордоном є амбасадором України. Твоя діяльність за кордоном може працювати на користь батьківщини краще за будь-які дипломатичні концепції, якщо ти розказуєш про Україну через власну історію та дії. Це проявляється в побутових і культурних речах: коли пригощаєш іноземних друзів українським вином, що перемагало на міжнародних конкурсах у тій же Німеччині, наприклад, або роздаєш німецьким колегам українські цукерки, коли купуєш і даруєш французьким знайомим мистецькі альбоми французькою ж мовою про український авангард чи традиційні писанки на Великдень, коли вдягаєш українські прикраси, рекомендуєш українські книги, виходиш на демо з прапором, закликаєш донатити українським волонтерам. Коли ти говориш про свою країну із зачаруванням або показуєш це через конкретні речі, то й люди довкола починають любити її.