Кондитерка, яка збиває дрони, чи ротний, що пішки виніс пораненого. 10 історій захисників і захисниць України
2026-й рік був багатий на великі й маленькі перемоги українського війська, яким раділа вся країна.
Військовий Назар Далецький, якого вважали загиблим і "поховали" три роки тому, повернувся живий із полону.
Ротний 475-го окремого штурмового полку "Code 9.2" Владислав Польський сам евакуював двох поранених бійців на пікапі під російськими дронами.
У Нацгвардії звання Героя України вперше отримала жінка – кулеметниця Олександра Давиденко.
Силам оборони на півдні вдалося деокупувати територію до 435 кілометрів. Третій армійський корпус вразив суспільство успішною операцією "Вівальді": контрнаступом на Донеччині.
До Дня захисників і захисниць України "УП. Життя" нагадує 10 найцікавіших матеріалів цього року про наших оборонців. Ви не пошкодуєте, якщо прочитаєте всі!
"Четверо були неходячі". Як командир роти ССО пішки евакуював пораненого, а потім повернувся за тілом загиблого
Командир роти ССО на псевдо "Вісімнадцятий" зазвичай мав би керувати евакуацією з командного пункту. Але коли після бою та підриву на вибухівці четверо його бійців уже не могли пересуватися самостійно, він сам вирушив у район.
"Хлопцям все на ноги пішло. В групі залишилося двоє непоранених операторів, плюс один медик (…)
І тут я зрозумів, що потрібно заїжджати в район і витягувати своїх людей. Ніхто не міг уявити, що із групи з 8 людей у нас буде буде чотири важких і один легкий "трьохсотий". Четверо були неходячі", – згадує ротний.
"Найважчого" пораненого, "Малого", несли до медиків 15 годин. У хлопця було тяжке поранення руки та живота, пошкодження печінки.
"Були моменти, коли він уже не міг, падав духом. Говорив: "Я не хочу, нікуди мене не треба нести". Але обезбол все вирішує. Зрозуміло, йому було дуже боляче. Але він молодець, тримався", – згадує "Вісімнадцятий".
Щойно "Малого" передали лікарям, командир повернувся назад по тіло загиблого побратима "Сави". Загалом порятунок групи тривав п'ять днів, а під час евакуацій бійці подолали понад 50 кілометрів. Усі, крім "Сави", вижили.
Ця дивовижна операція вкотре довела, що навіть в епоху НРК вирішальне слово у бою за тими, хто працює "на ногах".
"Думав поскручувати турнікети й стекти кров'ю, щоб не мучитися". Історія порятунку важкопораненого піхотинця, на якого полювали 6 дронів
"Геродот" – старший солдат 3 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр, який півтора року воював у штурмовому підрозділі та дивом вижив, коли на нього полювали 6 ворожих дронів.
Тоді захисник був сам у посадці. Після першого поранення він уже був без стопи, а під час евакуації ворожий дрон розбив НРК і понівечив йому другу ногу.
"Геродот" повз, ховався від FPV і навіть грав з одним із них у "кішки-мишки" навколо капоніра – пересувався так, що не потрапити в поле зору ворога. Свої весь цей час бачили його з дрона, скидали воду, знеболювальне та їжу і шукали спосіб витягнути.
Зрештою по нього прийшли троє бійців і винесли на собі близько 2,5 кілометра. "Геродот" втратив обидві ноги, але вижив. Каже, в найгірші моменти згадував, що обіцяв рідним повернутися.
"Ось, дивіться, що в мене замість ніг. "Тра-та-та, тра-та-та!.." А що мені тепер – плакати? Вже так сталося… Я живий, значить, усе нормально має бути. В житті буває повна ср*ка, але вигребемо", – з оптимізмом говорить боєць.
"Ми прийняли свою смерть, тому що варіантів, по суті, не було". Історія військового анестезіолога, який добровільно полетів на оточену "Азовсталь"
Навесні 2022-го військовий анестезіолог Олександр Демченко добровільно сів у вертоліт, який летів на оточену "Азовсталь" у Маріуполі. Він розумів, що це може бути дорога в один кінець. Згодом дізнався: вертоліт, яким вони прилетіли, на зворотному шляху збили.
На "Азовсталі" Олександр оперував поранених у підземному шпиталі, в холоді й сирості, з крихітним запасом медикаментів. Навіть ампутувати кінцівки доводилося під місцевим наркозом.
Після одного з авіаударів п'ять поверхів будівлі над медиками склалися, а всередині залишалися сотні людей.
"Ми всі там прийняли свою смерть, тому що варіантів, по суті, не було", – згадує Олександр. Та йому пощастило вижити.
Чоловік пережив "Азовсталь", російський полон та Оленівку, повернувся додому і знову став лікувати людей.
"Я повернувся до професії, бо я її люблю. Я реально фанат своєї роботи", – зізнається він.
"Готова ще 6 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього". Історія медсестри, яка поміняла білий халат на піксель
До ЗСУ Таміла 15 років працювала медсестрою в районній лікарні. А потім змінила білий халат на піксель і зрештою стала начальницею медпункту 3-го гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр.
Восени 2022-го, коли бригада вела контрнаступ на Херсонщині, жінка постійно їздила евакуювати поранених.
"Першу допомогу я надавала в машині. Доводилося зупиняти кров при відірваних руках і ногах, накладати турнікети, вводити знебол. Бригада вела штурмові дії, хлопці гинули й на полі бою, і при мені", – згадує жінка.
Одного разу через два роки вона випадково зустріла бійця, якого колись вивозила з відірваною рукою. Він упізнав її першим: "Ви мене тоді вивозили, дякую вам".
Перший контракт Таміли давно закінчився, і вона могла звільнитися з війська, але залишилася. Іноді навіть виїжджає на евакуації, хоч нинішня посада це не передбачає.
Каже, готова служити ще, тільки б її 16-річному сину ніколи не довелося продовжувати її справу.
"Я вже 6 років у ЗСУ, і вони нелегкі для мене – дуже важкі. Тому що війна – це найгірше жахіття, яке лише може бути. Але я готова ще 6 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього, тільки б йому не довелося воювати", – зізнається жінка.
"Кілька разів ворожа піхота застрибувала в наші траншеї". Історія командира роти, який безвилазно пробув на позиціях 343 дні
343 дні – це час, за який люди встигають відсвяткувати Різдво, Новий Рік і Великдень. Та для командира роти Олексія на псевдо "Ботанік" – це тривалість перебування на позиціях на Оріхівському напрямку без ротації.
У роті "Ботаніка" приблизно половина бійців – старші за 50 років, багато хто постійно хворіє. Через це нормальні ротації майже неможливі, тож доводиться перебувати на "нулі" тривалий час.
Найдовший бойовий вихід Олексія стався у червні 2025 року. Росіяни штурмували українські позиції на БМП, мотоциклах, квадроциклах і пішки. Коли їм вдавалося дістатися траншей, у бій вступали кулеметники й оператори дронів. Евакуаційні екіпажі забирали поранених під вогнем.
"Я старався полегшити перебування бійців на бойових, наскільки це можливо. Слідкував, щоб кожен щодня мав можливість зв'язатися з рідними, це дуже допомагає", – ділився ротний.
Олексій вийшов із "нуля" лише 8 березня 2026 року, і одразу поїхав у відпустку привітати доньку з 10-річчям. А потім знову вирушив на фронт.
"Своє головне призначення як командира бачу в тому, щоб мінімізувати втрати особового складу. В ідеалі – щоб їх зовсім не було", – говорить він.
Вдень робить десерти, а вночі – захищає небо. Історія кондитерки з Київщини, яка знищує ворожі дрони
Людмила з Бучі – незвичайна доброволиця. Вдень вона готує розкішні торти й тістечка, а після настання темряви – захищає небо Київщини.
Усе почалося у 2024 році, коли знайома розповіла Людмилі про "Бучанських відьом" – жіночий підрозділ мобільних вогневих груп ППО, який створили у складі Бучанського добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). Людмила не змогла стояти осторонь.
Коли жінка вперше збила російський "шахед", адреналін зашкалював. Тепер вона командує мобільно-вогневою групою, хоча ще два роки тому про військову справу майже нічого не знала.
Усе це вона робить добровільно й без оплати. Після нічних чергувань повертається додому, відкладає зброю і знову береться за торти.
"Буває складно – виснажливі нічні чергування та зимові морози, коли руки буквально примерзають до кулемета, але мені подобається ця справа. Тепер я зовсім інакше сприймаю безпеку і завжди подумки дякую тим, хто оберігає мій сон, коли я не на зміні", – розповідає захисниця.
"Мене їло, що моя країна воює, а я тут". Шлях хірурга з Маріуполя, який повернувся з-за кордону заради служби в ЗСУ
У березні 2022-го хірург-уролог Дмитро Гетманов оперував поранених цивільних у Маріуполі. Найважче було, коли батько приніс на руках пораненого сина-підлітка. Зовні поранення здавалося невеликим, але серце й судини дитини були фактично розірвані. Хлопця врятувати не вдалося.
16 березня Дмитро разом із батьками та сусідами вирішив вириватися з міста. Дорогою Дмитро бачив, як догорає розбомблений драмтеатр, довго проходив російські блокпости.
Два роки по тому чоловік уже працював хірургом в Університетській клініці в Катовицях. Робота була, життя поступово налагодилося, але думки про батьківщину не відпускали.
"Мене їло, що моя країна воює, а я тут. Частина моїх друзів долучилася до Збройних сил, а я тут сиджу, кайфую від життя", – зізнався чоловік.
Зрештою, Дмитро написав заяву на звільнення і поїхав з Польщі в Україну. Пройшов БЗВП, підписав контракт і долучився до Сил безпілотних систем. А за пів року зрозумів, що сумує за хірургією.
Тепер "Гетмані" знову служить хірургом, вже у складі 4-го медичного батальйону 3-го армійського корпусу. Працює з бойовими пораненнями, асистує під час ампутацій і навіть уперше спробував себе в нейрохірургії.
Хоч донька Дмитра живе у США і рідко бачить тата, чоловік не шкодує про своє рішення долучитися до війська.
"Мене реально записали у покійники". Азовець "Веб" про теракт в Оленівці та реабілітацію після трьох років полону
Після російського теракту в Оленівці Дмитра "Веба" Тіщенка вже записали до загиблих. Він прийшов до тями серед уламків металу й бетону, з пробитою легенею та закривавленою рукою, і сам виповз із зруйнованого барака.
"Ми просили у русаків хоч якісь медикаменти, але нам принесли просто пакет з армійськими простирадлами. Ми розривали тканину на куски й робили перев'язки", – згадує азовець.
Коли його нарешті привезли до лікарні, один із росіян здивувався, почувши прізвище: "Ти живий? А я тобі вже чорний пакет приготував".
На момент теракту "Вебу" був лише 21 рік. Військовим він став у 18, обороняв Маріуполь, був поранений у ногу, потрапив на "Азовсталь", а звідти – у російський полон.
Після теракту в Оленівці Дмитро ще два місяці провів у госпіталі, а потім його перевозили з однієї колонії до іншої. Чоловік мусив терпіти тортури, холод, голод, години стояння на ногах.
Через осколкове поранення нога почала гноїтися настільки, що рана просто розкрилася. Щоб зрештою потрапити до лікарні й не втратити кінцівку, йому довелося симулювати непритомність.
У неволі Дмитро пробув майже три роки. У квітні 2025-го його раптово вивели з камери, дали чистий одяг і повезли в невідомому напрямку. Це був обмін. Додому "Веб" повернувся напередодні Великодня – саме тоді, коли й мріяв.
Тепер "Веб" лікується після поранень і полону та допомагає іншим молодим військовим, які теж повернулися з російської неволі.
"Інколи забуваю, що ноги немає". Як піхотинці "Хартії" повернулися у стрій після важких поранень
Штурмовик "Білий" підірвався на міні за 15-20 метрів від позиції. Сам наклав турнікет і чекав на евакуацію, але групу, яка йшла по нього, атакував дрон. Коли почало світати, боєць зрозумів, що допомоги може не дочекатися, і поповз сам.
Чоловік повз майже весь день, доки його не знайшли двоє розвідників. На той момент турнікет був на нозі близько двох діб. Ще після вибуху "Білий" зрозумів, що ногу доведеться ампутувати.
У "Террі" сталася схожа історія. Під час свого третього бойового виходу він наступив на "пелюстку" у траві.
"Боляче не було, свідомість не втрачав, очі відкрив – пальці валяються. Тільки п'ятка залишилася. Думаю: "Ну все. Добігався", – пригадує чоловік.
Евакуація тривала 25 годин. Дорогою пораненого та бійців, які його несли, переслідували ворожі FPV. Один дрон не влучив, але інший вибухнув біля групи й поранив одразу трьох військових, які тягнули "Террі". Та незважаючи на власні поранення, вони донесли його до укриття.
І "Террі", і "Білому" ампутували ноги. Попереду були операції, місяці реабілітації та протезування. "Террі" згадує, що після отримання пробного протеза вже наступного дня почав ходити, а невдовзі відмовився від милиць. "Білий" теж швидко освоїв протез.
"Після того, як ногу відрізали, були моменти, що зажурився трохи. А тоді ліг, подумав, що все добре: живий, поїсти і пересуватися можу сам, в туалет сходити і покупатися – теж", – ділиться "Террі".
"Життя продовжується, головне – що живий", – також переконаний "Білий".
На цьому їхня служба не закінчилася. Менш ніж за рік після поранення "Білому" зателефонував головний сержант роти й запропонував нову посаду. 12 травня боєць знову був у "Хартії". Згодом приєднався і "Террі".
Після піхоти обидва почали опановувати зовсім іншу роботу – стали айстарами на командно-спостережному пункті. Тепер замість бойових виходів вони стежать за полем бою через монітори, працюють з розвідкою та операторами дронів і передають інформацію про цілі.
"Якщо я вдома сидітиму, що я робитиму? А так чимось тут допоможу", – міркує "Білий".
Повертатися до цивільного життя хартійці поки що не збираються.
