Богдан – загадковий брат Степана Бандери

619
3 лютого 2009

1 січня виповнилося 100 років з дня народження Степана Бандери. Якщо про його конкретний внесок у боротьбу Організації українських націоналістів за незалежність українських земель знаємо досить докладно, то місія рідних братів і сестер цього діяча, які також обстоювали визвольні ідеї, поки що висвітлена фрагментарно через брак документальних джерел.

На перешкоді наступне: біографії братів Богдана, Олександра, Василя і сестер Марти-Марії, Оксани, Володимири настільки "закручені", що часом нагадують детективний сюжет, зрозуміти який можна тільки після прочитання останньої сторінки.

Особливо не пощастило Богданові Бандері. Його коротка життєва дорога практично не вивчена, а з приводу того, де і за яких обставин він загинув, існують тільки не підкріплені документами версії.

Оксана і Володимира Бандери вважали, пише дрогобицький дослідник Роман Пастух, що їхнього брата у 1940-вих роках знищила агентура НКВС. За іншими даними, Богдана Бандеру порішили німецькі гестапівці на Миколаївщині - у селі Піски Баштанського району. Є і така думка: Богдан зі своєю дружиною і ще кількома повстанцями зустріли смерть 19 грудня 1949 року в криївці у селі Старичів Рожнятинського району Івано-Франківської області.

Відтак, навіть онук лідера бандерівської фракції ОУН, якого також звати Степан Бандера, під час урочистої Академії на честь роковин діда, яка відбулася нещодавно у Національній опері України в Києві, констатував, що нічого конкретного про долю Богдана не знає.

Читай також:

Матеріали, які нам вдалося виявити в Галузевому архіві Служби безпеки України, архівах його управлінь у Миколаївській та Запорізькій областях, а також допомога миколаївського краєзнавця Юрія Зайцева дозволяють частково "реставрувати" останні роки життя Богдана Бандери.

Роком "перелому" став 1940-й. Під загрозою переслідування за членство в ОУН Богдан покинув рідні пенати (Західна Україна саме стала радянською) і розпочав "мандрівне" життя підпільника.

Він вдало перейшов західний кордон УРСР й осів у Холмі. Навчався у тамтешній гімназії. Незадовго до початку радянсько-німецької війни, коли ОУН засилала до Центральної, Східної та Південної України свої "похідні" групи, долучається до однієї з них і разом з іншими "західниками" проникає на Херсонщину.

Ненадовго перенесемося у 1944 рік. У Запорізькій, Миколаївській, Херсонській областях йшло відновлення радянської влади. На допитах у НКВС місцеві підпільники, розповідаючи про оунівську мережу, раз-у-раз давали свідчення про якогось "Богдана". Але жоден з них - ні Олександр Яковлєв, ні Павло Микитенко, ні Любомир Аліман - не знав точно, з ким насправді мав до діла.

Скептик зауважить: справжнє ім'я Богдана Бандери слугувало йому за псевдонім в ОУН, а таке там майже не траплялося. Зате оптиміст зверне увагу на наступне: згадані вище допитувані у 1944 дружно твердили, що "Богданові" 25 чи 26 років. А це збігається зі загальновідомим віком рідного брата провідника ОУН(б). Він народився 1919-го!

... Восени 1943 року "Богдан" (інші псевда - "Богданчик", "Іван") керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН(б). Остання була підзвітна Миколаївському проводові, який очолював "Директор".

За зв'язок між "Богданом" і "Директором" відповідала Яковлєва Домна. Вище за "Директора" в організації стояв "Юрко" - це псевдо знаного діяча ОУН і УПА Василя Кука. Він перебував на чолі Крайового проводу з центром у Дніпропетровську. Завданням №1 для "Богдана" (до речі, улюбленця "Директора") стала пропаганда серед молоді ідей організації.

Агітація серед юнаків і дівчат була для ОУН на Миколаївщині пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стала потреба у нових людях. Спершу, після перевірки ідеологічних засад, зацікавленим давали читати щось з пропагандистської літератури, періодики чи листівки, які регулярно постачалися зі Західної України.

Потім новачкам доручали неважку роботу (перенести пакет, документи, когось зустріти). У фіналі кандидат на членство мусив скласти присягу на вірність ОУН.

У жовтні чи листопаді 1943 року "Богдан" "засвітився" у замаху на німецького поліцая. Рятуючись від переслідування гестапівців у Миколаєві, він з колегами (Яковлєв, Чухліб, Хвиля) заїхали у село Піски. Одного вечора, коли друзі зібралися у хаті Ніни Яковлєвої, до них завітав поліцейський разом зі старостою села - далеким родичем Яковлєва - і запропонував "підняти руки вгору".

Як тільки почався обшук, "Богдан" блискавично вихопив у поліцейського гвинтівку, а Хвиля вистрілив тому в голову (потрапив у вухо). Після цього підпільники порозбігалися хто куди.

На початку 1944 року змінився керівник Миколаївського проводу ОУН, "Богдана" посилають керувати підпіллям у Баштанський район, оскільки воно там постійно "пробуксовувало". Новий провідник розгорнув бурхливу діяльність.

Активність "Богдана" так вразила керівника Миколаївської округи ОУН(б) Павла Микитенка, що він на допиті у НКВС зарахував того до "найбільш небезпечних індивідів", а власне Баштанський район охарактеризував як "найбільш заражений націоналізмом" на Миколаївщині.

"Богдан" оселився у селі Піски. Новий провідник проживав в оселі дівчини Моті. Ця круглолиця, 18-20-річна "низенька брюнетка" (за іншим джерелом - "блондинка") жила у верхній частині села "з боку плавнів". Вона входила до гуртка жінок села на чолі з Галею Боровик, які симпатизували оунівцям.

Богдан Бандера - перший праворуч у другому ряду
Збереглися досить цікаві свідчення про характер і особисті якості тодішнього "Богдана". Ось яким він запам'ятався колезі: "25 років, західняк, усю його сім'ю репресувала радянська влада, нелегал".

В інших протоколах допитів читаємо: "на вигляд років 18, хоча насправді має 26, з Буковини, низького зросту, худий, білявий, волосся світло-русяве, скуйовджене". Продовгувате бліде обличчя, очі сіро-голубі, ніс прямий, вуха великі, зуби криві. "Богдан" був досить "язикатий" і тому від нього Павло Микитенко дізнався чимало цікавого про Херсонську округу. "...був фізично слабкий, але рішучий і сміливий, "живим в руки не здасться".

Увагу привертала і деяка дивакуватість поведінки нового керівника ОУН Баштанського району. За спостереженням того ж Микитенка, Богдан Бандера носив "завжди розстібнуте" сіре пальто, вбирався у темно-синій костюм, а штани його постійно були "по коліна у грязюці". Ходив він повільно, "по-дівочому, маленькими кроками, "... руки розведені у боки, долонями від себе, пальці рук завжди розчепірені й постійно рухаються".

Десь у лютому 1944 року всім стало зрозуміло, що не за горами зміна влади - з німецької на радянську. Тому керівник СБ "Роман" наказав спорудити криївки, щоб керівний актив зміг там перебути важкі дні. За даними Олександра Яковлєва, Богдан Бандера теж копав один з "бункерів" - біля села Мар'янівка. На початку березня він оселився у криївці ("ямі") за 8 км на схід від села Піски.

У таких "ямах" керівники миколаївського (і баштанського, зокрема) підпілля сподівалися пересидіти зміну влад, а потім легалізуватися під виглядом колишніх радянських партизанів.

"Богдан" рекомендував вступати до ЧА і підшуковувати там нових членів ОУН. Паралельно на місцях планувався набір бажаючих у збройні "боївки". Зрештою, "заколотники" сподівалися спрямувати і тих, і тих воювати на Волинь у складі УПА.

Багатьох турбувало земельне питання. "Богдан" обіцяв у майбутньому роздати землі селянам для "індивідуального користування".

З Богданом Бандерою у криївці також переховувалися підпільники села Піски - Яковлєви Олександр, Домна і Мотрона, Романенко, Тихоненко, Чухліб та інші. Любомир Аліман ("Борис") носив до сховку продукти і білизну. Втім, за два-три дні цей прихисток виявили німці. Зав'язалася перестрілка. "Семена" було вбито, а "Борис" кудись пропав. Повстанці втекли. Якийсь час переховувалися у скирті соломи.

Підпілля Миколаївщини дуже потерпіло від березневої радянської масакри. Зокрема, за нез'ясованих обставин полягли його керівник "Директор", заступник Павла Микитенка "Микола". А сам Микитенко, "особисто знайомий" з Богданом Бандерою, пішов на співпрацю з НКВС, але вже в лютому 1945 "за зраду Батьківщини" отримав 10 років виправно-трудових таборів.

За підрадянської дійсності підпілля ОУН(б) на Миколаївщині "посипалося" як картковий будинок. Так, тільки підпільник Кононов на слідстві НКДБ назвав 98 відомих йому оунівців у Дніпропетровській та Миколаївській областях, у тому числі керівників Дніпропетровського крайового і Миколаївського обласного проводів.

Закінчення життєвої стежки Богдана Бандери, за переказами очевидців, настало у березні - квітні 1944. За спогадом мешканки Піски Тамари Задираки, який наводить миколаївський краєзнавець Юрій Зайцев, "Богдана" випадково застрелили червоноармійці з Сибірської дивізії, котрі перебували у селі на відпочинку. Це сталося 11 чи 12 березня:

"Коли він забіг у сад, вояки його обступили і почали бити. Вони прийняли його за німецького шпигуна. Стрілянина припинилася, він заговорив із вояками - казав, що не німець і просив здати його у комендатуру. Я стояла приголомшена наче громом. Мені на пам'яті став мітинг і цей голос. Потім зірвалася з місця і підбігла до хлопців.

Кажу їм: "Він же не німець!", а вони: "Ти його знаєш?". "Ні, не знаю, але чую польський акцент, так говорять західні українці", -, кажу їм.

Я відразу здогадалася, що це той самий юнак, який виступав на мітингу. Він зрозумів, що я його намагаюся захистити, і вже вмираючим голосом промовив: "Я Богдан, я українець із Львова" - і невдовзі помер".

Богдана Бандеру поховали на городі Тамари Задираки. А перед тим, як його труп засипати землею, жителі села Піски ... зняли з нього одяг.

Чітких офіційних документів, які б розставили усі крапки над "і" у цій історії, так і не виявлено. Залишилося лише декілька непрямих документальних свідчень. Богдан Бандера лаконічно згаданий у протоколі допиту Олександра Яковлєва від 30 травня: "За чутками - вбитий". А 28 червня 1944 року начальник 4-го відділу "Смерш" 3-го Українського фронту зазначив, що "Богдана" на Миколаївщині немає.

Володимир Ковальчук, кандидат історичних наук, науковий консультант Галузевого державного архіву СБУ, для УП

powered by lun.ua