Уроки Шахтарська, або Що приховує педагогічний заклад? Фото

10
25 травня 2012
Гуртожиток Шахтарського педагогічного училища
Фото гуртожитку
Один з корпусів училища
Один з корпусів училища
Одні з дверей гуртожитку
Фото сантехніки в туалеті гуртожитку

Кілька тижнів тому Таня Коченкова пожалілася в соцмережах на використання студентів і студенток Шахтарського педагогічного училища як безоплатної робочої сили на прибиранні міста та траси поруч

Тоді це здавалось чимось хоч і вартим уваги, але не надто незвичайним: добровільно-примусова "трудова терапія" – наша давня традиція, на яку мало впливає законодавство про дитячу працю. Так само і нехтування технікою безпеки та брак робочого інвентарю, про що теж розповіла Таня, у нас, на жаль, мало кого хвилює. 

Але проблема виявилась куди глибшою, ніж здавалось спочатку. Поїхавши на заклик Тані Коченкової, активіст(к)и та правозахисниці – зі студентських профспілок "Пряма дія" (Київ) та "Студентська дія" (Сімферополь) – виявили цілий клубок студентських проблем, корупції та фінансових махінацій з боку керівництва педучилища. 

Поїздка в Шахтарськ виявилась справжньою мандрівкою в "серце пітьми". 

Страх і ненависть у Шахтарську 

В осінні та весняні місяці студенти і студентки педучилища не поспішають повертатись додому після пар. Не тому, що гуляють надворі допізна – просто після пар вони вимушені працювати "на благо" рідного закладу. Восени хлопці ремонтували кабінети, не відвідуючи через це заняття, а дівчат потім змушували прибирати будівельне сміття. 

Навесні почався так званий "благоустрій": після, а часом і замість пар студентів і студенток, серед яких багато неповнолітніх, відправляли прибирати. Прибирали територію училища, місто і навіть трасу Донецьк – Ростов-на-Дону, попередньо купивши інвентар (30-40 грн на людину) за власний кошт. Рятують від "трудової терапії" тільки дощ або святкові дні. 

Таня Коченкова. Фото  ЖЖ-користувач frankensstein 

Після цього часу на прогулянку чи відпочинок надворі вже не лишається – у гуртожиток можна потрапити тільки до 18 години. Спроба повернутись пізніше означає пояснювальну записку, розмову з адміністрацією і можливе вигнання. 

У гуртожитку не працює жодна душова – вони забиті дошками, зливні бачки теж неробочі. Холодну воду дають тільки двічі на день по дві години, гарячої немає зовсім. Тож митись доводиться у тазиках, підігрівши воду на електроплитках у короткий час, поки ця вода тече з крану.

Ситуація розрухи стає ще більш прикрою від того факту, що на першому поверсі чомусь уже понад рік поселено будівельників, у яких є бойлери для підігріву води та робочі душові кімнати. Це робітники з будівництва птахокомбінату поруч, але що вони роблять у студентському гуртожитку і чому мають настільки більше прав, ніж законні мешканці, незрозуміло. 

Трудова терапія та армійська дисципліна в гуртожитку супроводжуються моральним терором у корпусах училища. Студенткам забороняють ходити в джинсах та міні-спідницях, а білявок змушують перефарбовуватись. Директорка, Наталія Землянська, дозволяє собі називати студенток "шльондрами", "шалавами", скаржаться дівчата.

 

Коли одна зі студенток закрила двері туалету ногою, вона не обмежилась доганою і змусила дівчину вимити двері та увесь туалет, а потім дві години публічно розпинала нещасну в актовому залі, вимагаючи від присутніх приєднуватись до знущання над дівчиною.

Зрозуміло, що і сміливість Тані Коченкової не обійшлася їй просто так: на "планьорці" 24 квітня її так само привселюдно вичитували за "винесене сміття" і називали "паршивою вівцею" – мовляв, "в семье не без урода". 

Але було вже пізно. Почали відкриватись інші факти про життя Шахтарського педучилища, пов’язані насамперед із діяльністю директорки та її чоловіка, а за сумісництвом заступника директора, Віктора Назарова. 

У цьому закладі побори зі студентів та викладачів, для яких вигадуються які завгодно приводи, сягають 10-20% від стипендій або зарплат.

Назаров також успішний бізнесмен: саме на ньогозареєстровані їдальня та послуги ксероксу в училищі, у яких ціни на порядокперевищують нормальний для містечка рівень. Клієнтів менше не стає –приносити власну їжу, харчуватись у сусідній школі чи ксерити за межамиучилища студент(к)ам заборонено.

Скріншот групи у "ВКонтакті" 

Крім того, Назаров тримає фітнес-клуб "Пульс", у який було перетворено спорт-зал училища (на ремонт для якого, знову ж таки, скидались студенти). Тепер студенти можуть відвідати колишній спортзал лише як комерційні клієнти нового бізнес-проекту Віктора Назарова.

 Реклама клубу, яка показує його знаходження на території училища. Фото з сайту "Прямої дії"
Фото автора.
 Фото автора

Але звернення Коченкової викликало ланцюгову реакцію, яка ризикує порушити цей налагоджений механізм: почав розплутуватись клубок усіх проблем і оборудок адміністрації училища, місцеві студентки пішли на контакт із активістами, в містечко завітали журналісти газет і телеканалів.

Зрештою, висловились колишні викладачі (переважно усунені за нелояльність) та випускники закладу, опублікувавши заяву про "скриню Пандори", яким є Шахтарське педучилище.

Тим часом активісти і активістки "Прямої дії" провели дві акції під Міністерством освіти та змусили таки чиновників відрядити державну комісію з перевірки діяльності закладу. Попри побоювання традиційного обману з боку міністерства, інспекція таки прибула на місце і почала оглядати училище, у якому з такої нагоди терміново почали "наводити марафет".

Відповідь відомства була ось такою:

 
 
 
 
Ось цей скріншоп показує, що студенти трасу таки прибирали... 

Локальна проблема? 

У тому концентрованому вигляді, в якому випадок Шахтарського педучилища потрапив перед очі ЗМІ та громадськості, він видається чимось, що виходить за межі здорового глузду. Скриня Пандори – чудова метафора на позначення того, що коїться у цьому невеликому навчальному закладі.

Увесь негатив, який часто можна спостерігати в різних аспектах життя українського суспільства, сплівся докупи в один шахтарський клубок: матеріальна розруха, казармений режим, корупція, фінансові махінації, нехтування технікою безпеки і трудовим законодавством, свавілля начальства, приниження, репресії незгодних. Шахтарських студентів і студенток щиро шкода; але чи йдеться про один Шахтарськ? Чи справді він аж так випадає із загальної логіки існування української освіти?

Перший висновок, що напрошується із подій на Донбасі – така ситуація анітрохи не унікальна і є характерною для освіти на Сході і Заході, в Криму і в Києві. Повсюдно у напіврозвалених гуртожитках і корпусах студентів намагаються дисциплінувати драконівськими методами, повсюдно збирають хабарі і всякого роду побори, повсюдно тиснуть на бунтівних студентів, повсюдно селять нелегальних мешканців у гуртожитки, повсюдно віддають приміщення під комерційні установи і повсюдно панічно бояться "виносити сміття з хати" та оприлюднювати локальні проблеми…

Звісно, зазвичай усе це відбувається не настільки нахабно і не настільки очевидно, як в училищі пані Землянської. Або ж ми просто надто звикли і не бачимо проблеми там, де Таня Коченкова вирішила її побачити.

Другий сумний висновок полягає у тому, що йдеться про педагогічне училище, а отже, про вчителів, які навчатимуть наших дітей. Таня і ще кілька студенток не стерпіли знущань і висловились вголос; але ж є сотні інших, які мовчки зносять будь-які дії адміністрації і звикаються з думкою, що все це – нормально. І, цілком імовірно, не вагатимуться переносити методи Землянської у власну педагогічну практику.

"Віддай дитину на виховання рабу, і ти матимеш двох рабів" – з таким плакатом вийшли студенти на мітинг під Міносвіти. На щастя, останніми роками в Україні стали більше говорити про освіту – цьому посприяли і підйом студентського руху, і контроверсійна постать міністра Табачника.

Роль, яку школа та університет відіграють у формуванні людини та, в кінцевому підсумку, у відтворенні суспільства, велетенська. Якщо ми хочемо уникати і безнадійних нарікань на владу, і не менш безглуздих скарг про те, що "просто люди у нас такі" – нам потрібно більше говорити про освіту і якомога більше вимагати змін саме в освіті.

Не лише на рівні державної освітньої політики профільного міністерства, а й на локальному рівні університетів, шкіл, ПТУ та педучилищ на зразок Шахтарського. 

Не боятись говорити 

Студентські профспілки двічі вийшли під стіни міністерства і добились бодай проміжної перемоги у вигляді державної інспекції. Акція протесту відбулась навіть під стінами самого училища, що для Шахтарська, мабуть, незвично. Навіть всесильна колись пані Землянська (кажуть, у неї є "дах" у Міносвіти та СБУ) змушена рухатись і щось робити у відповідь на вимогу її відставки. Вимога цілком закономірна, і зрозуміло, що нема сенсу полишати цю справу, поки Землянська і Назаров не покинуть кабінети Шахтарського педучилища.

Нічого цього не було б, якби не сміливість маленької дівчинки Тані Коченкової і завзятість активісток та правозахисників, які відгукнулись на її заклик про допомогу.

Але і ці люди доб’ються реальних результатів тільки у тому випадку, коли громадськість, студенти, ЗМІ триматимуть проблему в полі свого зору. Випадок Шахтарську не лише показовий для проблем нашої освіти, він ще й має шанс стати знаковим.

Головний урок цього провінційного педучилища в тому, що не треба боятись сказати про проблему, хай вона хоч сто разів звична і "у нас всюди так", і не треба боятись виступати проти адміністрацій і міністерств. В наших силах зробити так, щоб зусилля, витрачені на Шахтарськ, не пропали даремно і дали поштовх змінювати систему надалі.

 

Ігор Самохін

powered by lun.ua