Таня Малярчук: Залізна завіса нікуди не падала. Навпаки, вона стає більшою

Таня Малярчук - одна з моїх улюблених українських письменниць. Її з-поміж інших вирізняє дуже по-особливому налаштована оптика бачення світу. Крім літературних чеснот, українських інтерв’юєрів дуже турбує те, що письменниця вже деякий час живе в Австрії.

В серпні 2012 року, вже після виїзду з України, Таня Малярчук написала, здається, найнесподіваніший свій текст - роман "Біографія випадкового чуда".

Він дуже цікаво поєднує гостро-соціальну лінію з нотками абсурду, чогось майже карнавального та парадоксально смішного. Щоправда, мало читачів таки відчитали той сміх на сторінках роману.

"Українська правда. Життя" поставила Тані Малярчук декілька запитань, які давно крутилися на язиці. Розмова вийшла про еміграцію, Українську Ідею, політику та читачів у Вінниці.

- Останнім часом чи не кожне інтерв’ю з тобою починається запитаннями про переїзд з України. Як по-твоєму, чому цей факт – факт твого переїзду – людей аж так епатує?

- Бо чиїсь виїзд в Україні ще досі асоціюється зі зрадою, а що може бути цікавіше за чиюсь зраду? Так було за совка, і так є досі – виїхав, значить легкодухий боягуз, ворог народу, прихвостень Заходу, ми тут страждаємо, а він там купається в золоті, не має права нам тут більше розказувати (так ніби я колись розказувала).

Чесно кажучи, мені навіть лінь на цю тему розмірковувати.

Локальних патріотів, яким вистачає вже самого факту, що вони залишилися, аби вважати себе героями, я все одно не переконаю в чомусь іншому. Решта ж розуміють самі, що географія давно перестала бути обмежувальним чинником, а місце проживання – ознакою якості письма. І в золоті я, на жаль, не купаюсь.

"Україна залишається закритою системою, і деколи мені здається, що не так ми Європі чужі, як Європа нам"

- Це десь може та ж історія, що з модною зараз темою розмов "пора валить" і "надо ехать". Я в цій історії не розумію, чому про це так багато говорять? Все ж таки еміграція сьогодні вже не та, контакт із рідними є, залізна завіса впала, їхати кудись назавжди вже ніби й не треба… Що скажеш?

- Про це багато говорять не тому, що справді хочуть звалити, а радше щоб викинути в повітря злість і ненависть до теперішнього українського буття, задекларувати своє тотальне розчарування. Так суспільство погрожує владі, і розумна влада звернула би на ці погрози увагу.

А ті, що справді виїжджають, роблять це мовчки і, на відміну від мене, скажімо, - не з добра.

Ти ніби й маєш рацію, еміграція вже не та, і "пора валить" в Західній Європі – нормальна річ. Всі кудись валять. І не тільки ще далі на Захід.

Австрійська письменниця Кордула Зімон, номінована на цьогорічну премію І.Бахман, мешкає в Одесі, наприклад. Це вільний вибір вільної людини, а не смертний гріх.

Але Україна залишається закритою системою, і деколи мені здається, що не так ми Європі чужі, як Європа нам.

Українські емігранти, особливо ті, кого жене за кордон нестача грошей, сприймають це як партизанську вилазку до ворожого табору, не вчать мови, не інтегруються (хоча інтеграція не означає асиміляцію), роками живуть у своїх законсервованих гетто, зазвичай, українсько-російських чи українсько-польських, переконуючи себе, що так добре, бо вони ще трохи - і повернуться.

Я знаю багатьох, які так кажуть, хоча мешкають у Відні більше п’ятнадцяти років і повертатися насправді вже не мають чого і куди.

Їхнє емігрантство – трагічне, воно супроводжується приниженням (а часто самоприниженням), самотністю, відірваністю, почуттям вини. Вислів Олександра Олеся - "на смітниках Європи ми як черви в’ємось" - залишається актуальним.

Є ще один вид емігрантства, який я для себе умовно назвала "хитрожопим". Це коли відверто зневажають країну, в якій живуть, тутешніх громадян мають за ідіотів з товстими гаманцями, а усталений спосіб життя – за збочення.

Все це відбувається через ту саму залізну завісу, про яку ти думаєш, що вона впала. Нікуди вона не падала, навпаки, з кожним роком виростає все більшою.

- Чимало аргументів про те, чому "надо ехать", озвучені в книжці "Біографія випадкового чуда". Як мені здалося, книжка смішна та сумна водночас. Тут якось і кризові фрагменти нашої дійсності, і така відчайдушна готовність над цим посміятися. Це твоя природна реакція на те, що ти бачила, збираючи матеріал для книжки?

- Ти, напевно, єдина, хто вважає цю книжку хоча б трохи смішною, і я вдячна за це.

Переважно реакції були трохи іншими – або обливалися сльозами або злилися, вважаючи написане висміюванням.

Українці за останні кілька років взагалі втратили почуття гумору. В 90-тих сміялися з усього, що лиш можна було висміяти, а тепер все частіше проскакують слова "моральні цінності", "святиня", "гріх", за які навіть ті, що вважають себе інтелігенцією, ладні перегризти горло ближньому, проклясти його до десятого коліна чи просто нахамити.

Я розумію, чому так є – у стані загроженості люди починають хапатися за ці ефемерні святині, вважають себе їхніми охоронцями, воїнами світла. Я боюсь таких воїнів.

З усього можна посміятися. Іронія (і самоіронія) ще ніколи не проливала кров, на відміну від "святинь", до речі.

Але описане в книжці я все-таки не вважала би аргументуванням еміграції. У ній зображено доволі песимістичну картинку, але це так, коли не спиш цілу ніч і, чекаючи на світанок, десь о годині п’ятій втрачаєш надію, що цей світанок колись настане. Тоді ніч особливо темна, а нечиста сила біснується найнесамовитіше. А потім раз – і світло. Сподіваюся, в Україні якраз п’ята година ранку.

"В Україні літпроцес – це дикий капіталізм в склянці брудненької води. Але біда в тому, що дофінансування навряд чи йому допоможе"

- В українському медіа-просторі існує топ дражливих тем, які завжди, абсолютно завжди викличуть дискусію чи бодай срач у коментах. Наприклад, мовне питання, гей-парад і права ЛГБТ загалом, аборти, "рускій мір" тощо. Твоє ставлення до цих проблем змінилося за час життя в іншому середовищі?

- Градус дражливості згаданих тобою тем, на мою думку, за останні кілька років навіть підвищився.

Зараз під невинною заміткою про цьогорічний фільм-переможець Канського фестивалю - відра гомофобського лайна, з біблійними цитатами і портретами ненароджених дітей на бойовому щиті.

Власне, це те, про що я вже говорила – відбувається реставрація святинь. Всі такі грішні, а ми, закидаючи їх камінням, невинні ягнята, помазаники божі.

Моє ставлення – так, змінилося. Я стала нетерпиміша до нетерпимих.

- Чи є ці проблеми взагалі проблемами?

- На рівні особистого вибору – так. Я співчуваю вагітній жінці, яка вагається між абортом і збереженням дитини. З нею можна поговорити, їй можна порадити.

Але коли суспільство вважає за правильне і нормальне контролювати сферу особистого вибору – то це вже називається іншим словом.

- Існує думка, що всі українські проблеми полягають у відсутності такої чи то пригаданої, чи то винайденої "Української ідеї". Чи віриш ти в ефективність таких згори-вниз придуманих систем?

- Добре продумана згори-вниз система діє, вона, напевно, може бути ефективною, але мені здається, що час, коли такі системи будувалися згори вниз і виключно на національній ідеї, вже минув.

В Європі це відбулося після Першої світової війни. Чехословаччина – успішний приклад такого проекту. Українська Народна Республіка – провальний. Але такий досвід українці теж пережили.

Тепер у Європі – і це лише моя особиста думка – відбувається зворотній процес, звільнення від таких-от великих ідей. Кордони розмиваються, людей гуртує в одну країну щось інше.

Я не знаю, чи добре це чи погано, але точно знаю, що національна ідея не повинна заступати здоровий глузд.

- Якби ти могла і-або мусила долучитися до створення такої великої ідеї, то що б ти запропонувала до втілення?

- Ну та власне, я не думаю, що всі українські проблеми полягають у відсутності якої-небудь великої ідеї. Великі ідеї бувають безглуздими і небезпечними.

Мені більше до вподоби багато малих. І одна з таких малих ідей – підняття рівня освіченості, а отже, ввічливості, а отже, поваги до Іншого всіма можливими способами. Цей процес починається якраз знизу, з тут і тепер, з нас з вами.

Якби така маленька ідея – повага до іншого, була нормативною, то гопота ніколи не набула б в Україні привілейованого статусу. А вона всюди, і серед тих, що сповідують, умовно кажучи, українську ідею, і серед тих, хто вважає себе прибічником "руского міра".

Груба сила взагалі непритаманна українському менталітету, тому "огопіння" суспільства виглядає таким абсурдним. В голові мусить бути ще щось – однієї великої ідеї замало.

- Чи встигаєш ти стежити за сучасною українською літературою? Якщо так, то що читаєш, і що тебе останнім часом вразило?

- Я не відчуваю потреби стежити за виходом кожної нової книжки, я не критик, читаю вибірково, імена в моєму списку все ті самі. Проза традиційно кульгає, лірика традиційно добра. У проміжках між – колумністика Тараса Прохаська, Юрія Андруховича, Андрія Бондаря, так би мовити, для щоденної гігієни.

Філософська есеїстка Володимира Єрмоленка, літературознавчі експерименти Олександра Бойченка та Михайла Бриниха. Все це не зовсім художня література, але я вже давно не ділю читання на жанри.

Фото "Німецької хвилі"

- В Україні взагалі цікаве літературне життя? За моїми спостереженнями, наприклад, у Франції більш розвинута інфраструктура літературного життя – і тому воно набагато більш наповнене та динамічне. А в нас усе виглядає на таку більш розряджену атмосферу. Згодна?

- Інфраструктуру літературного життя західноєвропейських країн з українською взагалі не можна порівнювати. Це різні вагові категорії і найперше тому – і ніхто мене не переконає в іншому – що перша має гроші, а друга, тобто українська – гола, боса і у вінці.

Літпроцес в німецькомовному середовищі (говоритиму про нього, бо бачила лише його) – виживає на дотаціях. Байдуже, чи гроші державні, чи з приватних фондів.

Літературні журнали, літературні будинки, літературні премії, переклади, видавництва, читання, фестивалі і ще купу всякого, що належиться літературному процесові, не могло би існувати без цих дотацій. Бестселер окуповує себе, але не бестселерами єдиними живе література, навіть більше – взагалі не ними.

Зазвичай продажі книжок тут такі ж, як і в Україні. Десять тисяч проданих примірників вважається для автора великим успіхом.

Кажуть, в Україні менше, ніж у Європі, читають. Я не впевнена, що це аж така правда. І тут теж читають мало. Але через дофінансування тутешнім учасникам літпроцесу вдається, скажімо так, вдавати видимість присутності.

Щось робиться, щось обговорюється, і ті кілька відсотків населення, що мають в літературі потребу, почуваються задоволеними.

В Україні літпроцес – це дикий капіталізм в склянці брудненької води. Але біда в тому, що дофінансування навряд чи йому допоможе.

Все закінчиться звичайним дерибаном бабла, бо чесність і відповідальність за свою роботу, пристрасть до неї – це те, чого нам ще треба вчитися.

- Згадай про свої враження від мандрів Україною під час презентації "Біографії випадкового чуда". Читачі всюди однакові? Щось тебе вразило в тих мандрах найбільше?

- Мандрівкою це важко назвати – я була лише в чотирьох містах, три з яких на українські мірки можна вважати "начитаними", зі сформованими навкололітературними тусовками.

Найяскравіше вражання залишила Вінниця, де я ніколи раніше не була і куди не потрапила б, якби не випадок. Тамтешня публіка видалася мені дуже щирою і зацікавленою, навіть голодною. Ті люди не мали якогось видимого стосунку до літератури, звичайні українці, зайняті своїми справами, забігли до книгарні на читання невідомої їм авторки.

Але їхня відкритість і зацікавленість вселяє надію на те, що українські письменники все-таки не пишуть одні для одних. Можливо, я обдурюю себе, але дурень думкою багатіє, хіба не так?