Анна Шевченко: Іти вперед і не озиратися на історичну пам’ять

441
8 вересня 2014

Анна Шевченко – британська письменниця українського походження. Її дебютний роман "Спадок" присвячений українській історії. Він став подією в британській літературі. Його вже видано в 20 країнах світу, а нещодавно вийшов і переклад українською.

Також Анна Шевченко спеціалізується в крос-культурному управлінні ризиками та вирішенні конфліктів. Перекладачка чотирьох британських прем'єр-міністрів та радниця з міжкультурних питань у двох із них. Експертка з політичного примирення та конфліктів Британської Урядової миротворчої організації.

Анна Шевченко у Києві в справах, а до Львова приїде презентувати український переклад "Спадку". Її новий роман "Гра" теж присвячений подіям в Україні – зокрема ідеться про Ялтинську конференцію та ризик початку нового світового військового конфлікту саме з Криму. "Гру" ще не перекладено українською мовою.

У відповідь на моє перше запитання Анна Шевченко відмовляється говорити про свою історію Євромайдану – каже, що написала про це статтю "Музика нашого часу", і що там старанно виважені слова. Тож розмову продовжуємо навколо інших тем.

- Якщо говорити про зацікавленість світу Україною, то чи є ця зацікавленість?

- Є так званий "український голод" в Європі. Немає достатньої кількості присвячених Україні книг. Є публіцистика та аналітика, але мало літературних творів, які були би присвячені Україні.

Їх зараз починають друкувати, але там мало якісних книжок – тих, які не просто розказали б історію, а показали би українські барви. Ці барви для мене особисто – це як живопис Марії Примаченко. Трохи наївні, але дуже глибокі та щирі.

Британці взагалі дуже мало читають перекладів – на відміну від, скажімо, французів, іспанців чи італійців. Важливо розуміти, що британці читають насамперед детективи, що містять покрокове розслідування злочину. Це такий британський менталітет.

Саме тому я, коли писала "Спадок", вибрала саме таку схему – пошук і знаходження правди.

Британцям важко зрозуміти якісь виплески емоцій та щось подібне. Легше їм зрозуміти публіцистику, щоденники. Також вони люблять гумор - тонкий і трохи навіть сюрреалістичний. Саме тому там добре читаються переклади Андрія Куркова.

- Для вас особисто поява українського перекладу "Спадку" та початок перекладу роману "Гра" - це важливо?

- Дуже важливо і дуже емоційно складно. Я сама ніколи би не сіла його перекладати – це тривало би 10 років. Адже перекладаєш не слова, а душу.

Книжка перекладається не тільки на мову, але і на менталітет. Наприклад, мій роман дуже інакше звучить французькою мовою. Китайською я не читаю, але знаю, що слово "козаки" так само звучатиме мандаринським діалектом. А от у німецькому виданні я досі не зрозуміла, хто з героїв зображений на обкладинці.

Після читання українського перекладу "Спадку" я вирішила, що наступний мій український переклад я редагуватиму сама.

Фото "Тижня

- Роман "Спадок" - роман про Україну, що писався для британського читача. Який ключ для перекладу менталітетів у цій ситуації? Чи все сказане вдалося перенести в український текст?

- Я взагалі була здивована, що книжку захотіли читати в Україні. Вона писалася з метою розкрити Україну для британського читача. Саме тому для мене найбільш позитивною рецензією у Великій Британії був відгук, що я надала "легкий блискавичний курс української історії".

Я вважала, що в Україні всі цю історію знають. Дівчина-героїня роману – це алегорія України. За сюжетом, у 1960-ті роки в неї відбирають пам’ять у КДБ. Таку алегорію української інтелігенції у Великій Британії не зрозуміють, але в Україні зрозуміють.

Коли я читала переклад, весь час виникало бажання щось переписати. Але ця дитина вже народилася та пішла в світ.

- Чи можете узагальнити, які саме "шви" в перекладі проступають так сильно, що хочеться переписати?

- Найбільш складне для мене – це те, що мій наступний роман, який будуть перекладати українською, присвячений Криму, Ялтинській конференції та можливості початку наступного світового конфлікту з Криму. Тому мені хотілося переписати його, з огляду на те, що відбулося в Криму.

- Це передчуття війни та тривога - звідки вони?

- Не знаю. Я не пишу логічно. Коли я пишу, я бачу історію, вона мені розказується.

Але, я знаю, звідки тривога. Річ у тім, що коли я пишу, то завжди роблю паралелі з історією. А історія повторюється.

- Пам’ятаю ваш вислів "історія мститься". Які сторінки української історії мстяться сучасній Україні?

- Однозначно 1972 рік.

Коли мені говорять, що треба піднімати пам’ять, то я з цим не погоджуюся. Я живу в країні, що має досвід Ірландії. І в цій країні, аби досягнути порозуміння, певні сторінки історії закрили, щоб тільки зараз, 20 років потому, комісія з історичної пам’яті почала відкривати справи, архіви, працювати з кожною сім’єю окремо.

Заради майбутніх поколінь і їхнього примирення хотілося би дивитися вперед, а не в історичну пам’ять.

- Припускаю, що між двома романами "Спадок" і "Гра" є письменницький шлях. Що це за дорога?

- Це шлях з минулого в майбутнє. "Спадок" - це мої київські спогади, мій біль і пам’ять. "Гра" - це історія 12-річних хлопців, яких історія наздогнала у віці 40 років.

 

Я сама мусила пройти цей шлях. "Спадок" - це книга пам’яті мого діда. П’ять сторінок його щоденників у незміненому вигляді увійшли до роману.

Історія мого діда – це історія всієї інтелігенції з "шістдесятників". Більшість із них зламалися, як і мій дід. Саме це впливає на наше життя сьогодні – це помста історії.

- Як її зупинити?

- Мені би хотілося сказати, як буде писатися майбутнє. На жаль, я не бачу єдиного українського бачення.

Наприклад, у мого покоління була сформульована віра в прихід комунізму. Який образ майбутнього створено перед сучасними українцями? Здається, є віра в майбутнє в "Європі", але чим є ця Європа? Це безвізовий режим? Віра, що "завтра всьо будєт"?

- Чи є в Україні міжкультурні проблеми?

- Найбільша проблема, яку я особисто бачу, – це різне розуміння свободи різними регіонами.

На західній Україні є хутірське відчуття свободи – індивідуальне відчуття свободи, коли людина може все пережити в своєму маленькому світі, але може й вийти у великий світ, тому що має внутрішнє відчуття свободи. Таке ж відчуття мають ті, хто виїжджали з України на заробітки.

З другого боку, у східних регіонах є почуття свободи у системі, котра захищає і дає все необхідне.

Регіони не погані і не хороші, у них просто різне відчуття свобод.

- Щоразу, коли я чую такі порівняння між західними та східними регіонами України, починаю думати, де в цій історії знаходяться Київ, Черкащина, Полтавщина, Сумщина, Чернігівщина?

- Я живу в Лондоні, тому про інші регіони ви мені розкажіть. Я як киянка знаю, що Київ завжди був ліберальним містом, але це місто, що завжди вагалося, завжди було "між нашими і вашими".

- Як жити далі? Як продовжувати мирне життя?

- Потрібно іти вперед і не озиратися, не розбиратися, хто що зробив у минулому.

По-друге, потрібно робити паралельно реформи та задовольняти базові потреби людей. І децентралізацію робити, і хліб вчасно в крамниці привозити.

По-третє, пам’ятати, що українці мають добре розвинену культуру висловлювання, вираження самих себе, але не мають культури діалогу та прийняття точки зору інших людей. Потрібно бути толерантними, приймати іншого, вміти слухати.

- Культурні ініціативи можуть бути фактором примирення?

- Набагато краще буде працювати не мовна культура, а візуальна та музична культура. З огляду на мовні питання, потрібно працювати з тими культурами, котрі функціонують поза мовою, допомагають зняти посттравматичний синдром.

Мистецтво слова тут не спрацює – хоча я розумію, що цими словами сама собі стріляю в ноги.

powered by lun.ua