"Війна показала все: нашу оборону та наш тил"

Штаб 95-ї бригади розташований у Слов'янську, тут військові влаштували базу й проводять навчання. Солдати часто виїжджають на завдання, у тому числі в Донецький аеропорт.

Усі військові – такі самі, як у відомому ролику про Збройні Сили України: сусід, що грюкає по батареї, брат, єдиний син, батько, свідок на весіллі і навіть вчителька музики у початковій школі.

Останню звати Альона, вона працює зв'язковою вже три роки. Зараз їй 22. Вона дійсно прийшла в Збройні сили України після того, як пропрацювала деякий час учителькою музики в дитячому садочку. Сталось це в 2012 році. Чорноброва, чорноволоса, дуже охайна й із першого вигляду дуже сором'язлива та скромна дівчина, пішла в армію добровільно, "до того, як це стало мейнстрімом".

ЖІНКОЮ ЗАВЖДИ БУТИ ВАЖКО, ОСОБЛИВО, КОЛИ В ПОЛЯХ

"Я сама захотела служить, пошла в часть… Можна я перейду на українську, бо мені так зручніше? – Я киваю головою, що мені так теж зручно, і сором'язлива дівчина починає торохтіти, ніби заучений текст, вона стає більш упевненою в собі, хоча між нами все ще залишається напруга. – Я захотіла служили й пішла в частину ВДВ. Це дуже престижна частина, я дуже багато чула про неї.

Закінчила навчання й вирішила спробувати себе в більш екстремальному, ніж учителька музики. Пройшла учєбку, вивчила апаратуру та свою машину. Служила у військовій частині, їздила на полігони та різні навчання.

Але в нашій країні сталось таке лихо, тому я опинилась тут. Мені надали команду, я приїхала. Я тільки "за", я ж не можу покинути. Ми один екіпаж, одна машина, одна частина, ми одна країна, урешті решт.

Страшно, як не страшно?.. Але всі люди бояться. Але коли є надійне плече товариша, коли є поряд близькі, друзі, рідні – ти розумієш, що другого виходу немає.

Було таке, коли доводилось йти через себе. Наприклад, коли ми виїжджали із частини, то не знали куди їдемо. Я наполовину розуміла, наполовину не хотіла цьому вірити. Звичайно, коли бачив, що стріляють над тобою – також страшно. Зараз не страшно. Але сама думка про те, що ти не знаєш, що станеться завтра, лякає.

Жіночих посад в армії немає, усі в армії рівні. І обов'язки в нас однакові, не має значення, ти чоловік чи жінка, – усе маєш робити правильно. Якщо ти виконуєш вимоги під час навчання, ідеш служити. Може, трошки поменше до жінок, але зрештою вони такі самі, як і до чоловіків. А окремих посад немає.

Я працюю над секретним зв'язком, більше нічого не скажу, бо зв'язок – секретний. У боях не брала участь, була тільки на Карачуні (в АТО Альона з березня, – авт). Тут я й ще одна моя колега – і все. В інших підрозділах є жінки.

У Житомирі залишились ще наші дівчата. Спілкуємось, переписуємось, трохи не вистачає їх, все-таки один колектив – три роки пропрацювали разом.

Я вам скажу так: жінкою взагалі важко бути, а в армії серед чоловіків у полях – дуже важко, але ми стараємся", – посміхається дівчина.

Альона закінчила Київський педінститут, грає на фортепіано, баяні та акордеоні. Діти, яким вона викладала музику, знають, що їхня вчителька в армії: пишуть, пересилають посилки з малюнками та аплікаціями. Своїх дітей в Альони поки немає, уже рік вони знаходяться з коханим "у полях" – він також військовий 95-ї Житомирської бригади, лейтенант-артилерист. Зустрілись з ним уже під час служби у військах.

"Я ніколи не пожалкувала про свій вибір. Тим паче зараз, коли таке коїться, я більше горджуся тим, що я служу, ніж жалію. Тому що просто так, якби я була гражданською, не могла би сюди потрапити. Але якщо вже в мене є така можливість, то не скажу, що відіграю велику роль, але все-таки відіграю. Для мене це приємно. Було, звичайно, важко, але я старалась…"

Раніше одним із заробітків військових були миротворчі місії, однак ані Альона, ані її коханий не їздили за кордон. Як каже дівчина, раніше хотілось, однак і батьки, і молодий чоловік проти, а зараз "не та ситуація".

На політичні питання зв'язкова відмовилась відповідати, зокрема, на питання щодо Надії Савченко. Єдине – побажала їй здоров'я. Після цього, відмовившись фотографуватись, вибігла по справах, ніби пташка.

УЖЕ В 2007 РОЦІ МЕНІ ВСІ СОЛДАТИ З ДОНЕЦЬКА КАЗАЛИ, ЩО ЦЕ "РУССКАЯ ЗЕМЛЯ"

Небагатослівним виявився і Євген. У наступному році виповниться 10 років, як він служить у ЗСУ. Він виріс у сім'ї військових – дід та батько служили в армії, тому для хлопця особливо вибір не став, куди йти після навчання. Закінчив медичний коледж, працював на строковій службі, а потім підписав контракт.

"Я работал на должности фельдшера, потом должность сократили, и я перевелся в 95 бригаду и начал служить по-другому – не так, как раньше. Сейчас состою на должности старшего сержанта разведвзвода. Ну и медицина здесь же. У нас в разведке – все".

Євген в АТО з першого дня, брав участь майже у всіх боях – від Кривої Луки до Савур-Могили. Був у Лисичанську. У Донецькому аеропорту не був, на відміну від деяких своїх колег.

У рудоволосого сержанта вдома в Житомирі залишилась дружина та 6-річна донька. Обидві чекають на повернення батька. Як і більшість дітей, дитина Євгена знає про роботу батька – від неї не стали приховувати той факт, що тато перебуває в АТО.

"Плачет и кричит, что не хочет, чтобы я уезжал. Недавно был в отпуске 24 дня, когда следующий отпуск – неизвестно. Дочь пока не задает глубоких вопросов - "что такое война". И я стараюсь избегать таких тем".

Наступну фразу військовий починає якось не дуже радісно, однак його тон згодом набуває впевненості: "Мы бодрые... Куда мы денемся, нужно идти вперед, а что еще делать? У нас работа такая. У кого-то работа такси водить, у кого-то работать в машине "Скорой помощи" – а наша работа вот такая.

Сегодня как раз у военных перспективы по отношению к профессии увеличиваются. Относительно заработной платы, то, наверное, это не совсем оправданная сумма, которую мы получаем, но дело даже не в зарплате. Дело в том, что это наша работа, и мы ради этого шли в эту армию. Когда-то, наверное, должно было случиться что-то такое. Не только ж на полигонах бегать, воевать".

На відміну від багатьох солдат, які потрапили на Донбас уперше, старший сержант Євген був у цьому регіоні ще в 2007 році, коли шукав новобранців для ЗСУ. Тоді, як він каже, Донецьк процвітав, однак уже тоді хлопець розумів, що становище в місті не таке хороше.

"Тогда я общался с солдатами срочной службы, и они уже тогда говорили, что они русские и это русская земля. И я не сомневался, что когда это все началось, они окажутся по ту сторону. Так и вышло".

Загалом кадрові військові не дуже балакучі люди й часто відмовляють, щоб їх фотографували. Частково це стосується заборонених тем, частково й тому, що більшість із них скромні люди, які не звикли до публічності.

ІЗ ЦИХ КАСОК НОРМАЛЬНО ПИТИ ЧАЙ

Розмова з іншими військовими почалась чи не з допиту, точніше з інтерв'ю, під час якого розпитували мене, а не я. Військові питали про уряд, кабмін, іноземців в уряді, російських волонтерів.

Розмова проходила під телевізором, де крутили музичні відеокліпи та рекламу, за кавою та цукерками. Як зазначили житомирці, цукерки справжні з їхнього рідного міста, а тому відмовлятись неможна. Хтось приніс із кімнати торт. Усю смакоту військовим привозять волонтери з рідного міста.

Фактично допомагають усі мешканці невеликого Житомира – не важливо, чи воює їхній родич у бригаді, чи ні. "Житомирские сникерсы можно есть с чистой совестью", – абсолютно серйозно промовляє один із моїх співрозмовників.

Військові кажуть, що якби не люди, то не було б і таких перемог, і такого настою в армії. А підбадьорюють усім: по всьому приміщенню розвішані листи від школярів, у кімнатах – так само. Медикаменти також привозять, військовий одяг, бронежилети, спальники та каремати, адже останніх двох навіть у переліку потрібних речей у відомстві немає. Волонтери – як гарнізон.

"А вот эти куртки привезла миссис Порошенко, они французские и уже давно сняты с производства, но зато теплые", – говорить заступник командира з повітрянодесантної підготовки Сергій.

Щодо вітчизняних виробів, якщо це не житомирські солодощі, кажуть інше: "Украинского производства есть бронежилеты, но они не удачные. Могут спасти от пули, но не самые лучшие. Самые удачные, конечно, американские, там все продумано. Были у нас еще снаряды украинские. Ну как украинские, еще советские, так им больше лет, чем мне, 1976 года, но ничего, работают. Каски, вот, тоже старые. Чай в них пить хорошо – подтверждаю".

Сергій теж військовий зі стажем. Правда, у 2007 році був звільнений за власним бажанням. Зараз повернувся. Каже, що "цих гавриків не можна залишати без нагляду", натякаючи на своїх товаришів.

"Меня вообще сначала не хотели призывать из-за ошибки в документах, я к ним пришел сам. Пришлось поднимать личное дело. Спросили, пойду ли? Сказал: конечно, пойду. Мы до последнего не верили, что что-то назревает. Думали, приедем и одним днем "чи-и-ик" и все".

Коли Сергій намагався вступити у військове училище, на одне місце в Києві претендували 26 осіб. Тоді бути військовим було ще престижно. До Києва він тоді не зміг пробитись, а от у Суми його взяли навіть без іспитів. Одразу після навчання пішов до 95-ї бригади.

"У нас в Житомирской области три бригады: 30-я, 26-я и 95-я. Больше такого нет ни в одной другой области. У нас же и призов самый большой был по всей Украине. Формировали полностью составы, поэтому очень много ребят из нашей области воюет.

Это не проблема, что призыв вот такой, что нет призыва людей с восточных областей Украины. Если они сами не идут, значит, они не хотят защищать свою область. У меня в подразделении нет ни одного хлопца из Донбасса, и все это понимают, что их нет. С другой стороны, мы и не хотим брать. Если бы они, конечно, просились, был бы другой разговор. Есть же батальоны, которые создаются из парней из Донбасса.

В принципе, частично идут. Этот вопрос очень сложный. Плохо конечно, что они не понимают, что даже добровольцев из Донбасса не так много. Я так понимаю, им ближе другое. Много ушло в сепары.

Даже если спросить у местных людей, почему вы поддерживаете сепаратистов, они ведь даже не смогут ответить! Ведь мы, когда сюда пришли, разговаривали с местными девчонками: ну почему? Они отвечали, что должны прийти эти, как их там, бандеровцы и каратели.

– А кто такие бандеровцы?
– С Западной Украины.
– Мы с Западной Украины, мы бендоровцы?
– Нет. Вы военнослужащие.
– А какая разница?
– Ну, бандеровцы…

Вот такой диалог был... Они сами не понимают, против кого они выступали. Хотя я прекрасно их понимаю. После того, как посмотрел телевидение 2 минуты, подумал: "Вот это мы уроды последние, детей едим и женщин расстреливаем".

Но я смотрю на сепаратистов и понимаю, что все это на самом деле про них, они действительно делают все, чтобы мирные погибали. А мирные все равно сидят и ничего не делают".

Разом із тим, військові впевнені, що люди бояться протидіяти сепаратистам, тому часто відсиджуються й не протистоять, коли ті ставлять перед будинками "Гради". На їхню думку, тільки коли відбудеться щось жахливе або з'явиться голод – тоді страх зникне, і вони зможуть протидіяти.

"Вот я вас скажу так. Нас же всегда делили, – втрутився у розмову військовий Вадим. – Но на западе люди всегда были свободнее, а здесь всегда всех держали в страхе, процветал бандитизм. Здесь держали людей в кулаке. Вот сколько у них получали люди, работая на промышленности? Это мизер, здесь люди были рабами. У нас все равно такого не было. Когда местные это поймут, тога, возможно, будет сопротивление".

"Мы когда заходили в город и видели, что люди голодают, наши солдатики отдавали все, что было. А вы посмотрите, что эти делают, они же даже гуманитарную помощь продают", – продовжує Сергій.

Бійців 95-ї не дуже хвилюють суперечки навколо громадянства озброєного супротивника, або ж належності їх до регулярної армії Росії чи бандформувань.

"Нам по большому счету уже все равно, против кого мы воюем – против российской армии или сепаратистов. Доказательства присутствия здесь российских военных нужны Америке, ОБСЕ – не нам.

Мы можем пригласить их к нам сюда в окопы и показать разницу наочно, как стреляют профессиональные военные икак сепаратисты. Поверьте, это разные вещи.

Есть же много роликов в интернете, когда сами родственники проводят расследование своих погибших родственников в Украине. Если сами россияне говорят, что их военные здесь воюют, какие могут быть доказательства еще? Думаете, они в отпуск приехали? Я почему-то в отпуск хочу домой.

У меня в подразделении 95% людей русскоговорящие, но мы с государством Россия теперь на многие десятилетия враги. И я не стесняюсь говорить то, что мы воюем против России.

Какое может быть будущее у государства, которое своих хлопцев отдает на войну, как мясо? У нас тоже немного такое есть, но с этим мы будем разбираться потом.

Мы сейчас понимаем, что в наших условиях для нас можно сделать больше. Ведь долгие годы Украина оставалась второй страной по экспорту оружия, при том, что само оружие она не производила. Вот же запасы были! И сейчас еще есть. У нас в Озерном 15 лет резали ракеты – и до сих пор, наверное, режут…"

Щодо втрат особливого составу, Сергій відповідає зі стриманим оптимізмом: "По сравнению с другими батальонами мы молодцы. Тьфу-тьфу. И я считаю, что это большая заслуга офицеров, и то, что наши солдатики молодцы. Гибли многие почему – потому что "сдавали". А кто – нужно спрашивать в министерстве".

Військові просять ще раз подякувати волонтерам, адже більшість їхніх речей – це саме їхня заслуга. Також зазначають, що волонтери зараз різні бувають, є й такі, які одразу все несуть продавати, це не їхні волонтери.

Також ще одна проблема – тендери, які часто є перепонами між військовими та людьми, які хочуть допомогти. Це значно ускладнює процес допомоги. Були навіть випадки, коли ціна на бронежилети, наприклад, була завищена. Імен "порушників" військові не називають, однак натякають, що вони є на різних посадах.

"Вы знаете, война показала все – нашу оборону и наш тыл. Все стало видно", – резюмують житомиряни.

"Вот что значит" гибридная война"? Так говорять только те, кто не воюет. Пули летают, как и раньше, снаряды летают, как и раньше. Да, стратегия и тактика поменялись, но война осталась войной", – додав Сергій.

Коли мене проводжали до блокпосту, до нас вибіг собака. За словами військових, пес прибув у Слов'янськ із Криму разом із диверсантами. Тоді його звали Пушком і він міг розміститись з усіма в кабіні водія.

Зараз же його кличуть Рексом, і він виріс так, що доводиться везти вже в кузові. Віддавати чи залишати в інших місцях не хочуть – звикли та полюбили. Взагалі, як розповідають військові, уже багато собак та котів вони відвезли в Житомир, бо шкода тварин, яких залишили господарі.