Один день з ВДВ

Коли дізналася, що на Схід будемо їхати на обстріляній машині, я не відразу зрозуміла, що це не просто автівка, яка їздить до зони АТО.

Вона виявилася насправді обстріляною.

Зазвичай волонтери їдуть в "жовту зону" – Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівку чи Маріуполь на "цивільному" транспорті, а далі, на передову, на машинах, які приганяють спеціально для пересування в зоні бойових дій.

Наша "Ауді" була однією з таких.

Усі фото Дмитра Максименка і Жанни Довгич

З’їздити в Костянтинівку до військових запропонувала моя давня знайома, волонтерка Наталя Дмітрієва.

Ми знайомі вже 20 років, якийсь час не бачилися, спілкування поновили під час Майдану. Коли все закрутилося, Наташа і її чоловік Андрій так і не змогли переключитися на звичний хід речей: вже більше року їхнє життя протікає між зборами всього необхідного у Києві і поїздками до військових.

Ще з літа минулого року Наталя займалася допомогою в обмундируванні і обладнанні спочатку 95 аеромобільної бригади, а пізніше і сформованого на її основі 90 батальйону.

На День десантника, крім звичної допомоги, Наташа вирішила привезти в частину ще й когось з музикантів, тож їхали ми разом з гуртом "Гайдамаки", для яких це вже п’ята така поїздка з початку року.

90 окремий десантний спецбатальйон повністю сформований із добровольців і з жовтня минулого року дислокується Костянтинівці.

Більшість з цих хлопців були в найгарячіших місцях, вони і зараз обороняють Водяне, Опитне і Очеретине.

Це вони до останнього тримали оборону аеропорту Донецька, звідки багато хто не повернувся, а деякі й досі вважаються зниклими безвісти. Саме в 90 баті проходив службу двоюрідний брат мого чоловіка Дмитра, Ігор Брановицький "Натрій".

Після того, як в аеропорту підірвали перекриття і багато хто відступили, він, разом з сержантом Свиридом "Спартанцем", Юрієм Совою з 80ї бригади і ще кількома іншими хлопцями залишиться з тяжкопораненими. Заради збереження життів "трьохсотим", 21 січня зранку Свирид вийшов до противника з білою ганчіркою.

Спартанець" Анатолій Свирид і Руслан Боровик "Багдад"

Уже в Донецьку, після тривалих катувань хлопців-"кіборгів" у полоні, Ігор Брановицький при свідках був застрлений одним з ватажків сепаратистів Моторолою. Поховати Ігоря ми змогли тільки на початку квітня.

Я писала про це раніше, а зараз згадую, щоб було зрозуміло, чому 90 батальйон є для нас особливим.

Зазвичай волонтери виїжджають до військових в ніч, щоб на ранок бути на місці. Цього разу їхали двома машинами: волонтери, музиканти, журналісти. Щоб не заснути за кермом, наш водій-волонтер Сергій слухав єдиний диск, який виявився у нашій "обстріляній" автівці: збірка української музики останніх кількох років.

Одним з треків, звичайно ж, був гімн України.

Наталія Дмітрієва і Анатолій Свирид "Спартанець"

Перший блок-пост ми проходили на світанку під Ізюмом, а далі вже перед Слов’янськом. Перевіряли документи і речі, але все це тривало недовго, обидва пропускних пункти ми проїхали швидко завдяки системі паролів, яка існує у вояків і волонтерів.

На Донеччині обабіч доріг перед нами розгорталися неймовірної краси краєвиди, з полями соняшників до горизонту, велетенськими ярами, порослими лісом, мальовничими селами.

У голові не вкладалося, що за кілька десятків кілометрів звідти ідуть бої й гинуть люди, не зважаючи на перемир’я. Наскільки щільним є населення на Сході, розумієш, проїжджаючи Слов’янськ-Краматорсь-Косятнтинівку. Цей конгломерат розділяється на окремі населені пункти цілком умовно.

Нашим попутник, трамбоніст "Гайдамаків", Романом Бойком, добре знає Донеччину і неодноразово був тут протягом останнього року, так що ми не пропустили ні Карачун, ні інші місця, де йшли бойові дії.

На водоймах, вздовж яких лежали тіла загиблих з обох сторін, зараз спокійно купаються і засмагають люди, і ніби нічого й не нагадує про ті ріки крові, які лилися тут минулого літа.

волонтери Андрій і Сергій Нижники

До військової частини ми потрапили зранку, якраз перед початком урочистостей. На імпровізованому плацу вишикувався майже весь особовий склад 90 бату: на День десантника до Костянтинівки приїхали всі, хто могли: і комісовані, і ті, хто проходять лікування у госпіталях. Не було хіба тих, хто в наряді, і тих, хто були у цей час на передовій.

Спочатку хлопцям вручили державні нагороди, а потім і неформальні від волонтерів.

Якщо не думати про те, що зовсім поруч, за 30-40 кілометрів звідси – передова, де попри перемир’я стріляють, все це нагадує піонерський табір для чоловіків.

Зі своїми писаними і не писаними правилами. Зі своїми формальними і неформальними лідерами. Зі своїми стосунками, що склалися за майже рік спільної служби.

Хто який авторитет здобув за час служби, можна було зрозуміти за гучністю оплесків на нагородженні. На деякі розкручені імена реакція була досить стримана. Інших же, навпаки, приймали дуже бурхливо, попри відсутність "личок" на погонах.

Щоб уявити собі, як виглядає ця військова частина, скажу лише, що 90 батальйон дислокується на території закинутої психлікарні. Її будівлі дісталася військовим у напівзруйнованому стані.

Тільки завдяки волонтерам і самим воякам це місце вдалося привести до більш-менш робочого і житлового стану.

Волонтери везуть сюди все: від шкарпеток, їжі і до приладів нічного бачення. Не вистачає головного: тепла рідного дому. Тому малюнки дітей тут розвішені скрізь: і в штабі, і в казармі, і в їдальні.

Та особливо вражає, коли бачиш на військових сплетені дитячими руками жовто-блакитні браслети-обереги.

Сцену для концерту "Гайдамаків" хлопці організували з двох "Уралів", зіставлених разом.

"Гайдамаки" викладалися на повну, їхній останній альбом, так чи інакше, написаний під впливом останніх подій. А в фіналі звучав гімн України.

"Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці," – співали і на сцені, і під сценою.

Вояки слухають "Гайдамак"

Після концерту музиканти продовжили неформальне спілкування, і це не менш важлива частина таких турів, ніж сам виступ: розмовляли, співали, розділили з вояками їхню святкову, на честь дня десантника трапезу.

У солдатській їдальні ми познайомилися з кухарем Оксаною, яка нагодувала нас смачним пловом. Родом вона із Умані, мобілізувалася півроку тому. Наскільки можливо, намагається урізноманітнити суворий побут вояків: на вікнах тюль, оздоблена жовто-блакитними стрічками, ікона в рушнику...

Оксана показує нам фотографії:

- Дивіться, ось я приймаю присягу. Ми, жінки, теж можемо. А це ось – я з батюшкою. Він нам продукти привіз, а я попросила ще й ікону. Щоб хлопці могли помолитися, коли їм треба...

Хлопці радо спілкуються, запрошують подивитися, як живуть. Ми піднімаємося сходами казарми, колишнього лікувального корпусу лікарні, ідемо до кімнат. І офіцери, і рядові солдати живуть в однакових умовах.

Невеличкі кімнатки з двоповерховими армійськими ліжками, одяг на мотузках.

Майже все - хакі, кольору додають тільки дитячі малюнки на стінах: синє небо, жовте поле, хатки, будинки, дівчата в українському вбранні і підписи "Повертайся живим!"

Ми зустріли тут кількох хлопців, з якими познайомилися страшної минулої зими, коли, вже знаючи, що Ігор Брановицький загинув у полоні, ми розшукували його тіло. Руслан Боровик "Багдад", який товаришував з Ігорем, провів нас туди, де він жив.

Заходимо до невеличкої кімнати. Два ліжка порожні: Євгена Яцини, який загинув у аеропорту Донецька 20 січня, і Ігоря.

- Ось тут він служив, відпочивав у вільний час від служби, - каже Руслан.

Ми прийшли сюди, щоб забрати деякі особисті речі Ігоря, які потрібно передати його мамі.

Бронежилет Ігоря Брановицького на його ліжку

Кожна людина, з якою спілкуєшся, – це особистість зі своєю особливою історією.

Микола Кавун – колишній військовий пенсіонер, афганець, зараз знову в строю, заступник командира батареї гаубичного озброєння. Родом з Борисполя.

Каже, що поки воює на Сході, у нього під Києвом землю забрали. Тому чекає ротації, щоб розібратися з домашніми справами.

Але якщо щось серйозне – відразу повернеться в батальйон, до своїх хлопців.

Поки ми розмовляємо, від Миколи ні на крок не відходить Гвоздика, собака, яку цуценям він забрав із Рівного, де приймав техніку для батальйону.

Коли на плацу стояв цілий батальйон, а разом вишикувалися такі різні чоловіки (і ті, кому ледь за двадцять, і ті, кому вже далеко за п’ятдесят), відчувалося, що це – особливе братерство.

Що цих дуже різних мужчин об’єднує те спільне, чого часом так не вистачає у мирному житті: жертовність, відповідальність і обов’язок.

Можливо, ці слова видаються занадто пафосними, але вони насправді передають суть речей: ці чоловіки добровільно відмовилися від звичного життя заради того, щоб лінія оборони не пролягала десь під Києвом.

1 рота 90 батальйон

Їхні очі й обличчя дуже відрізняються від очей чиновників, які і досі живуть у своєму корумпованому світі й умудряються заробляти навіть зараз, коли країна фізично воює за свою незалежність.

Ціну братерству воїнів розумієш і тоді, коли бачиш, як вони проводять в останню путь когось із побратимів.

Хлопців, які загинули в бою, тут пам’ятають: у штабі батальйону є особливе місце, стіна з фотографіями загиблих воїнів.

Багато хто з хлопців уже майже рік на службі й чекають демобілізації: підписувати контракт і далі лишатися у війську планують переважно ті, у кого немає дружин і дітей. Інші ж планують повертатися додому, але кажуть, що якщо щось серйозне – довго кликати їх не треба буде, самі повернуться, без повісток.

Вони би лишалися і далі. Проте, прийшовши до війська добровольцями, бачать, що держава не завжди підтримує їхню готовність боротися за неї.

Яскравий приклад – техніка, якою оснащено батальйон. ЇЇ використовували ще в Афганістані, і вона переважно потребує ремонту. Кілька місяців тому її вже відправляли на ремонт до Артемівська але, не дочекавшись необхідних запчастин від Міноборони, "залізо" повернулося назад, до Костянтинівки.

Волонтери зараз шукають на це ресурси, навіть розуміючи, що хтось в Міноборони вже відзвітував, що техніка відремонтована.

Якщо б зустріти когось із цих хлопців десь у мирному житті і без військової форми, навіть не подумаєш, що ось цей вусатий сивий чоловік із золотими зубами, чи ось цей симпатичний хлопець із щирою посмішкою сиділи в окопах, ризикували життям.

Так само і волонтери, життя яких проходить між зборами необхідного і дорогою, часто по кілька діб без сну й відпочинку. Особливо цинічно на їхньому тлі виглядають любителі селфі в камуфляжі, які на це не мають ні фізичного, ні морального права.

Назад ми поверталися під вечір неділі, залишаючи десантників далі відзначати їхнє професійне свято. Цього дня їм було можна трохи відступити від сухого закону.

В колі таких, як сам, не гріх і поплакати. Пом'янути загиблих друзів, згадуючи найстрашніші моменти цієї війни, коли важкопоранені друзі просили добити. Або ж сам опинився під завалами донецького аеропорту і чудом лишився живим.

І насамкінець – ще один епізод, який трапився по дорозі назад.

Їхали до Києва ми вже іншою машиною, з волонтерами Анею Волковою Wolf і Русланом Горкуном. Вночі зупинилися на заправці під Харковом.

Вийшли з машини трохи перепочити й бачимо дуже п’яного чоловіка з пляшкою пива, як кажуть тепер військові – "аватара". І ось цей п’яний серед ночі впізнає Аню, і каже, як же було страшно під Іловайськом.

Хитаючись, із шкарпетки виймає 20 гривень, щоб передати на потреби армії, або хоча б кавою пригостити.

Ми вже кілька днів вдома, і Костянтинівка, Слов’янськ, Водяне чи Піски – знову перетворилися на крапочки на карті. Та війна не стала від того далі.

І армії, хлопцям, які воюють за нас, необхідна наша допомога.

Наступна поїздка Наталі й Андрія – під Дебальцеве, до 30 бригади (2 батальйон), який відмовився іти на ротацію:

Їм потрібно:

Рюкзак на 100 л – 4 шт
Плівка 200 мікрон – 200 м
Мішки будівельні білі на 50 л – 400 шт
Бензопилка – 2 шт
Ланцюг для бензопилки – 2 шт
Мастило для бензопилки
Розгрузки нога-пояс – 4 шт
Палатки 3-місні: 3 шт
Акумулятори АА – 8 шт
Термометр електронний
Тактичні окуляри протиосколочні жовті або темні – 5 шт
Ніж десантника або мисливський – 2 шт
Кава, цигарки
Армійські розкладачки – 30 шт
Рації – 3 шт
Кепки р.57-58 – 40-50 шт
Дальномір на 2200 м
Прилад нічного бачення – 1 шт

Зв'язатися з Наталею Дмітрієвою можна через фейсбук, Natalia Dmitrieva

Номер картки: Наталя Дмитрієва 4149 6258 0235 4850

На ремонт техніки 90 батальйону:

Карта Приватбанку 5457 0822 3299 9685 Дейнега Віталій, "Повернись живим"

Світлини Дмитра Максименка і Жанни Довгич