Перехожі з Богданом Логвиненком #6: В'єтнамці про Росію у Данангу

Цикл статей "Перехожі" – це розповіді про цікавих людей, що зустрічаються на шляху мандрівника і журналіста Богдана Логвиненка, який останні 5 років активно подорожує по світу.

Його перехожі – це здебільшого випадкові люди, від зустрічей з якими він черпає сили. Історії про людей та їхні світи спонукають мандрівника їхати далі.

Продовжуємо подорожувати комуністичним В'єтнамом.

Вже були тексти про мешканців Сайґону та Ханою, економічної та політичної столиць сонячної країни, – але подорож у мене відбувалася у зворотному напрямку, і починалась вона з маленьких міст.

Дананг – одне з таких містечок.

[L]Це досить сучасне місто з десятком надсучасних мостів, величезними готелями і набережною з цілодобовими ресторанами.

Один з мостів два рази на тиждень вибухає полум'ям і водою.

Це міст-дракон, біля якого близько знаходитися неможливо, заради якого у місті зупиняється рух – і тисячі людей спостерігають за тим, як міст-дракон плюється вогнем і водою.

У Данангу все виглядає так, наче у В'єтнамі комунізм закінчився ще років двадцять тому.

Тут є казино й ігрові бари, Дананг навіть вважається центром проституції, адже має кілька вулиць-борделів, які рясніють вітринами з дівчатами – прямо як в Амстердамі.

Дананг – це центральний В'єтнам, і тут поки що мало туристів. Але у В'єтнамі є й кілька міст, які повністю віддані "братньому народу". У цих містах – вивіски російською, російські кафе і магазини, російські готелі, і за день російські авіакомпанії прилітають сюди частіше, ніж у яку-небудь внутрішню російську "глибинку".

Два найвідоміші російські міста називаються Муйне і Нячанг. Я вирішив об'їхати обидва. Але перш ніж я прийняв таке рішення, місцевий в'єтнамець провів зі мною на вокзалі інструктаж, попередивши про "засилля російських туристів" на Півдні В'єтнаму.

Але спершу передісторія. Колись на острові Борнео (Індонезія) я їхав з одного міста в інше – з Балікпапану в Банджармасін. І от, моя подруга в Балікпапані, така каже:

– Слухай, краще б ти туди не їхав! Там чорні маги живуть, відьмаки. То жахливе місто.
– Та я ж вже узяв квитки.
– Тоді швидко їдь звідти. Не говори там ні з ким.
– А ти там давно була?
– Ніколи.

Ну й, потім вже з Банджармасіна я їхав назад, в Балікпапан, і на північ до Малайзії. І тут абсолютно інша людина, вже з Банджармасіна, каже:

– Слухай, ти знаєш, що Балікпапан – це епіцентр чорної магії у світі?

Це було схоже на те, як якийсь час тому у нас на Сході лякали "бЕндерівцями" з Заходу, а на Заході – "сталіністами" зі Сходу. У нас закінчилося це не дуже весело. В Індонезії ж, мусульманській країні, принаймні лякають магією і чаклунами. Слабенька, мушу сказати, в цих чаклунок магія...

А от цього разу мене лякали вже у В'єтнамі.

Я стояв на залізничному вокзалі в черзі. Комунізм – це природний бардак і черги. Немає квитків на південь. Взагалі. Підходить чоловік.

– Ти куди їдеш?
– У Нячанг.
– Оооой, а нащо? Ти знаєш, скільки там русскіх? Ти шо, любиш русскіх?
– Не дуже.
– Так чого ти туди їдеш?
– А ви там були?
– Нє, але всі кажуть – усі! – Там одні русскі живуть.

У результаті він мені хотів продати власні послуги і тури околицями, але це мене цікавило ще менше, ніж індонезійські чаклунки тоді, на Борнео.

Хм, ну що ж, русскіми мене ще ніколи не лякали. І де? У братній соціалістичній республіці В'єтнам! "За что их так не любят?"

Мама Лунг

15 років вона живе на горі у В'єтнамі біля міста Дананг. Спить тут же, у наметі з підручних засобів. Тут вона і каву готує для своїх клієнтів, тут і лагідно впарює сувеніри, холодні напої. Замість холодильника – термоящики із льодом, тут таке скрізь.

Вона – одна із десятка продавців усього-на-світі на цій забутій всіма-на-світі дорозі.

Тут так мало трафіку, що коли вона чує, як з якогось боку щось несеться повз її "мінімаркет", – вона тут же вибігає на дорогу і голосно кричить. Зазиває.

Мама Лунг носить рожеву масочку "хелоу-кітті", як носять тут усі. Тут немає трафіку і смогу. Це мода. Кілька разів на місяць мама бере вихідний і їздить 15 кілометрів додому, до дітей.

У мами Лунг двоє дочок і двоє синів. Дочки вчать англійську філологію в університеті, а вона так заробляє їм на навчання.

Мама Лунг мріє заробити стільки грошей, щоб відправити дітей в Європу – "просто подивитись", каже вона.

15 років. Просто подивитись.

Дюк і Нют

Брат і сестра. Студенти в Данангу, В'єтнам. Йому 19, їй 21. Вчать англійську філологію, але хочуть вивчити хоча б кілька, крім в'єтнамської і англійської.

– Знаєш, – каже Нют, – Росія зараз з вами як Китай з нами. Вони завжди кажуть, шо вони наші браття, але відхопити шматок нашої землі ніколи не проти. Тут не люблять китайців. А росіян люблять. Бо вони нам допомагали будувати комунізм. А в нас багато хто вірить в комунізм, у те, що це наше світле майбутнє.

– А ти чого не віриш?

– Мені подобається свобода.

– Да ну, ти не можеш так просто на вулиці сказати, шо ти не любиш цей режим?

– Навряд ти мене тоді ще колись побачиш. Але в нас багато, хто любить їх, щиро любить. І в нас є однокурсники – фанати Росії і Путіна. Багато хто думає, що Росія може захистити нас від Китаю. А Китай і Росія – це одне і теж саме.

Отака елементарна геополітика від 21-річної студентки, що мріє знайти роботу, яка дозволить їй подорожувати завжди.

– Я зустріла мандрівника, що був у 190 країнах, йому 46. Я вірю, що в мене вийде так само.

Ми вчора сиділи з якоюсь величезною групою працівників кафе, що святкували своє відкриття і запросили нас приєднатись. Ніхто з них не говорив англійською ні слова, і ці двоє практикувалися у синхронному перекладі.

– Бачиш, це справжні в'єтнамці. Зараз вони тебе будуть поїти і годувати, бо ти тут – гість.

Я виявився найстаршим у цій тусовці, ми пили все, що п'ється. В'єтнамці дуже люблять чокатись. Вони кажуть "раз два три ЙО". Я помітив, що мій стакан вони ударяють завжди знизу і тримають свій гранчак одною рукою, а іншою притримують лікоть – так, наче їх стакан був дуже важким, непідйомним.

– Це тому що ти старший. Так в'єтнамці виявляють повагу. В нас багато правил, як пити, як чокатись, як кричати "йо" (тобто, будьмо). А ще ти маєш найбільше пити.

Я, звісно, обходив останнє правило усіма можливими шляхами. Мене найбільше дратує в алкогольній традиції примушування. Я не вживав алкоголь вісім років, зі школи до моменту, поки не виїхав з України, з-під культури примушування, яка завжди викликала в мене внутрішній протест.

...У В'єтнамі є приказка: "Якщо ти не упився в дим – не дійдеш додому".

М-да... в Індонезії кажуть: "Якщо ти не поїв рис – ти не поїв" – і в даному випадку рис мені, якщо чесно, подобається значно більше.