Перехожі з Богданом Логвиненком #5: В'єтнамці у Ханої

50
7 листопада 2015

Цикл статей "Перехожі" – це розповіді про цікавих людей, що зустрічаються на шляху мандрівника і журналіста Богдана Логвиненка, який останні 5 років активно подорожує по світу.

Його перехожі – це здебільшого випадкові люди. Від зустрічей з ними він черпає сили.

Продовжуємо подорожувати сонячним В'єтнамом. Ми вже познайомилися з українцями, що живуть у столиці – Ханої, та найбільшому в'єтнамському місті – Сайґоні. Дійшла черга поспілкуватися з місцевими жителями.

Тхань

Це колишній учень Віктора з попередньої серії Перехожих. Віктор вирішив показати мені "іншу сторону В'єтнаму" і повіз в гості до мільйонера. Тхань виявився не вдома, і ми спершу сиділи з його дружиною, чотирма дітьми і трьома служницями. Одна зі старших служниць няньчила ще самого Тханя. 

 Тхань

Вони одразу ж запросили нас за стіл, усі обідали: Віктор долучився, а я нещодавно саме підкріпився. Служниці дістали нам з холодильника по банці пива. Імпортного, звісно. Місцеве в таких людей не водиться. 

– Я ніяк не міг звикнути до того, що тут пиво п'ють на обід всі. Як чай чи воду. Воно все слабоалкогольне.

Незабаром ми почали дивитись трансляцію матчу В'єтнам-М'янма, саме прийшов Тхань. Йому 33 роки. Його родина – третя на ринку продажі сталі у В'єтнамі. 

Район, у якому знаходиться його дім, заслуговує на окрему розповідь. 

В 90-х роках у Харкові було досить багато в'єтнамських студентів. 8 серпня 1993 року ними була заснована компанія "Техноком". У 1995-му вони найняли 35 працівників і почали випускати тоді ще нікому невідомий бренд "Мівіна". 

Мі – це вермішель в'єтнамською і китайською. Він – В'єтнам. 

Багато хто з нас в не підозрював про походження цієї назви. Мівіна – це дослівно "в'єтнамська вермішель". За три роки ще студенти на чолі з Фам Нят Вуонгом продали мільйон упаковок. Протягом наступних десяти років вони мали 98% ринку яєчної вермішелі, 95% ринку фаст-фуд картоплі і 50% ринку спецій. 

У 2000 році ситуація в Україні йде до узурпації влади, Фам Нят Вуонг стає почесним громадянином Харкова, повертається у В'єтнам і реєструє компанію Віньгруп. Тут він починає займатись серйозними інвестиціями у нерухомість, входить в п'ятірку найзаможніших в'єтнамців. 

Ну і, власне, елітний будинковий район, у якому живе наш новий друг Тхань, – це інвестиційний проект засновника Мівіни. Тож тут можна було сповна відчути силу тих 35 копійок, які кілька разів на тиждень у школі витрачались нами, бідними школярами, щоб всуху їсти ці страшні в'єтнамські "мі". 

Якби в Україні були мудрі керівники – гроші, що заробила компанія "Техноком" в Україні, були б і далі інвестовані в українську економіку. 

Але цього не сталося. Компанію "Техноком" в результаті продали гіганту "Нестле" – і гігантський в'єтнамський бізнес в Україні офіційно перестав існувати. 

Тхань хвалиться пляшкою шотландського віскі, що купив у Сінгапурі. Наливає нам спробувати. Я відмовляюсь, Віктор п'є дві склянки. Тхань не знає англійської. Він з тих учнів, який на уроках говорив завжди "блін, ідем на пиво". Віктор каже, що його книга для початківців базується саме на таких клієнтах. Аби їм було не нудно "лупати цю скелю". 

– Він питає, який в тебе зріст, – перекладає мені з в'єтнамської Віктор.
– 194, – кажу.

Тхань щось жартує, Віктор регоче. 

– Він каже, шо в тебе, напевно, х** великий.

Молодий мільйонер дуже простий, коли В'єтнам забиває М'янмі – вскакує на стілець ногами і разом із колишньою своє нянькою кричать. Чокаємось. 

М'янмарці забивають ще один гол і тягнуть час. Він нервує і каже до мене, Віктор перекладає:

– Ти відомий журналіст і блогер, так? А можеш щось таке написати зараз, щоб ці гади не тягнули час?

Зрештою В'єтнам таки програє. Тхань приносить ще ящик пива, але ми з Віктором вже йдемо. Тхань запрошує на днях на барбекю. 

– Тут у В'єтнамі 80 мільйонів і всі брати, – каже Віктор. – Якщо ти хороша людина – в тебе велика сім'я. Погана – маленька. Але всі раді бачити одне одного.

І ми попензлювали геть на розбитому Вікторовому скутері з-під елітного дому мільйонера поміж машин преміум-класу.

Ан

В'єтнамець, 10 років. Тут часто, коли сидиш на лавочці в парку – тобі не дадуть спокою. Чіплятимуться з одним і тим самим: "Добрий день, містер. Я студент, я хочу з вами поговорити одну хвилину, щоб попрактикувати свою англійську". Так роблять всі, але здебільшого старші.

А цей малий реально виявився дуже розумним і кмітливим. Ми говорили хвилин десять.

 

– Про шо ти мрієш? – Спитав я його.
– Стати президентом, – відповів він і закрив очі.
– В'єтнаму? – Не заспокоївся я.
– Ні, Америки. Мені подобається Америка, і я хочу стати її президентом. Тому я вчу англійську.
– І у скільки років ти будеш президентом?
– У 30. А мені зараз 10, тобто за 20 років. Це ще так багато часу...
– Не так і багато.
– Коли ти старший, час іде значно швидше, правда? Я хочу стати старшим, щоб швидше пішов час, і я нарешті став президентом Америки.
– Клас! Ти дуже розумний. Я радий познайомитись з майбутнім президентом. 

І я пішов собі далі. 

А він побіг до мами, яка сиділа за сусідньою лавочкою і дивилась, як її малий практикує англійську, щоб стати президентом. Сподіваюсь, вона теж вірить в маленького обаму.

Ха

В'єтнамка, 25 років. Три роки вчилась в Куала-Лумпурі, говорить дуже хорошою англійською, дуже розумна. Хоча, тільки-но я її побачив – мені здалося, що це ще одна школярка іде в мою сторону, "попрактикувати свою англійську". 

 

Ми зустрілися з Ха в Ханої біля центрального озера, про яке вона довго переповідала мені легенди. 

Взагалі Ханой – місто ставків і озер, але в цьому живуть велетенські черепахи. Вони виживають, незважаючи на скажений трафік і смог великого в'єтнамського міста.

Ха дуже розумна дівчинка, ми мали довгі історично-політичні дискусії цього вечора. Загалом вона розділяє нелюбов до теперішньої корупційної системи, але їй подобається ідея комунізму. Ми багато говорили про американську інтервенцію і порівнювали американську державну машину з російською. 

По-моєму, у В'єтнамі мені теж можна вже вербуватись в заокеанські спецслужби. Сподіваюсь, за цей жарт мене завтра не арештують:)

Коли ми тільки зустрілись – почався страшний шторм. Ми сховалися в кафе й спостерігали, як дерево за деревом падали прямо на проїжджаючі машини. Одразу два інциденти. Всі прилипнули до вікна як до телевізора. Як дощ закінчився – знов пішли сидіти біля озера. 

Потім я сів за її байк і завіз себе додому. Але там вже всі спали, і мені не пощастило потрапити всередину. Поруч ще й гриміло нічне будівництво нового будинку – і мої спроби перекричати це видавалися смішними. Телефон розрядився і я ніяк не міг подзвонити Ірі. 

Ха запросила заночувати у себе – але вже була ніч, вона жила з братом і його жінкою, мені не дуже подобалась ідея нічного візиту до її сім'ї. 

Але в результаті, це було єдине, що залишалось. 

Будинок, в якому живе Ха, теж в новому районі. Він величезний і просторий, дерев'яні меблі, хоча інтер'єр цілком європейський. Правда, кімнат, де можна спати, виявилось усього дві. В одній – брат з дружиною, в іншій вона. Мені дісталась комора. 

Коли вона завела мене туди, я відчув запах, якого не чув з дитинства. Це був запах комунізму… 

Це саме той єдиний аромат, яким би я міг охарактеризувати комунізм, якого я майже не застав – суміш аромату пилу, що зібрався на непотрібній літературі про комуністичних лідерів, запах старих нудних іграшок, старих ганчір'яних торшерів, старих подушок і синьої лампи, для прогрівання носу. 

Це запах портретів видатних і нікому невідомих людей з орденами на стінах, клуночків в клуночках, запах старої пральної машини "малятко", запах трьох страшних настінних годинників, запах металевих і пластикових танчиків і пожежних машинок, запах настільної лампи, в якій падають сніжинки, запах старого дитячого одягу, і банок для консерв, у такій кількості, скільки не може закрити середньостатистична сім'я консервації за рік, і скільки цій сім'ї консерв і не треба. 

Зрештою, це запах старої швейної машинки, пляшок з-під дорогого імпортного алкоголю, вітчизняного демісезонного взуття і стопки старих комуністичних журналів, яких не виписувати не можна, а читати не обов'язково... 

Цей самий запах я чув неодноразово – приїжджаючи до баби з дідом на дачу і залізаючи на другий поверх, де було так комфортне знаходитись мені-малому, навіть із цим усім запахом. 

Запахом комунізму.

Я завжди думав про те, як багато матеріальності внесла ця радянська культура в життя людей. Як багато відбирала власності, як багато заборон. 

І будинки звичайних людей стали їх фортецями і оборонними мурами. 

Більшість із них навіть не хотіли мати ніяких заборонених речей, ніякої альтернативної історії, ніякої незрозумілої поезії, більшість із них хотіли мати пару десятків подушечок, кілька десятків пар взуття, костюмів, в тому числі на виріст, кілька мішків цукру і цибулі, якісь запасні лампи, можна і керосинові, провсяк. Бо звідки знатимеш, що може закінчитись завтра у магазині. 

Або на випадок війни. У так званому комунізмі завжди треба бути готовим до війни. Щонайменше – до війни з інакодумством, як максимум – за світовий комунізм. Синя лампа для носа може знадобитися у будь-якому випадку.

...Я насправді ні на що не нарікаю, готовий був спати і десь на вулиці, навіть навпаки, безмежно дякую Ха за цей запах з дитинства і за цей неймовірний флешбек. 

Я прокинувся вночі від того, що по мені лазили павуки, увімкнув світло, навколо моєї голови сидів милий трьохсантиметровий тарганчик. Я залишив світло увімкненим і думав про те, що це ж, насправді – багатий будинок, і тут, насправді – чисто. І всю цю пилюку на книжках, і всі ці мішки і сині лампи для носа – їх неможливо відмити від пилу, це все неможливо прибрати. 

Одного дня це треба взяти і все винести з дому і з голови. 

Всі ці статуї Леніну і Хо Ши Міну. Всі ці нескінченні запаси непотребу.

powered by lun.ua