Перехожі з Богданом Логвиненком #10. Лаоські друзі

Подорожувати автостопом крізь Лаос виявилось нелегко.

Місцеві не беруть і не зупиняються. Пишуть, що так тільки на півночі Лаосу.

Але загалом вся ця боязнь тут, в Азії, де навколо найвідкритіші в світі люди, справляє гнітюче враження.

Заразом уявляєш собі совок, страх і ненависть, ним нав'язаний, і дуже просто пояснити події, що відбуваються з тобою.

Системі, створеній на страху, не потрібні люди, їй потрібні гвинтики. В бідному псевдокомуністичному Лаосі це як ніде відчувається.

Нас взяли у своє авто троє китайців. За 20 кілометрів від міста їх зупинила поліція: придирались через китайські номери, через те, що везуть мене, іноземця.

Поліція вимагала, щоб ті завезли мене назад в місто на автобусну станцію.

Я досить різко відповів і пішов у протилежну сторону.

Ненависть і страх, безвідповідальність і безкарність – те, що рулило радянським союзом, те що рулить в неосовку, і в заповіднику совка – Лаосі. Шкода тих, хто під цим живуть у страху будь-яких змін. В страху навіть заговорити.

Том

З Томасом, чехословаком (так, я нічого не плутаю, саме так, чехословаком) ми встали о 5 ранку і намагалися автостопити.

Том – авіаконструктор, малює різні проекти для аеропортів. Пішов з роботи і мріє зараз дістати таку ж, але віддалену, аби подорожувати і працювати. Ми зустрілися тиждень тому на дерев'яному човні, яким разом плили по річці Меконг.

Томасу 28, в нього батьки з Чехії, але він все життя прожив у Жиліні та Братиславі, в Словаччині.

Тому всім представляється як чехословак і має два паспорти у кишені.

Смішно, але новозеландець з попередньої серії, який мені розказував про американську армію в Україні, не знав, що Чехословаччина вже не єдина країна. Зате про 5000 американського спецназу знав напевно.

Ми прийшли на той корабель, точніше дерев'яну рухлядь з моторчиком, найперші.

[L]Точніше я був перший, він другий. З мене почався список імен в касі. Він підійшов і зразу сказав: "привіт, я Том з Чехословаччини, а ти з України!" Я спершу здивувався, але зразу зрозумів, що щойно сам заповнював анкету.

Три наступні дні ми з Томасом знімали кімнати з двома ліжками, таким чином платили за проживання по 2-2.5$ в день. З ним виявилось дуже просто і легко, наче я знаю його вже давно.

Але найдивніше в цій історії те, що Том для мене на ці три дні став збірним образом всіх моїх друзів з Чехії і Словаччини.

Я спробував говорити з Томом чеською, але ми швидко перейшли назад на англійську. Спосіб говорити англійською, взагалі спосіб говорити, міміка, жести – все це відсилало мене у минуле, коли я їздив із чеськими музичними групами по східній Європі і показував їм Україну.

Щодня Томас говорив щось ТАК, що в моїй уяві зразу виникали якісь слайди з минулого. Така дивна штука, ці непомітні на перший погляд місцеві колорити.

В останній день ми "стопили" в різні місця і в одному селі наші дороги розійшлися. Але я простояв на своєму шляху довбану годину, машин не було взагалі, і зрозумів, що треба їхати за ним, в бік столиці.

В Лаосі дуже малий трафік, життя таке бідне, що люди практично не пересуваються.

Тож в обід ми знову зустрілися в ВангВієнгу, на півдорозі до столиці Лаосу.

Трошки посиділи і я поїхав далі, а він лишився на кілька днів. Пізніше Том написав, що доїхав стопом до столиці, а я тільки вчора звідти виїхав. Але ми обов'язково ще десь перетнемось.

Лара і Давид

Бразилійка та іспанець з тенерифів. Рідко тут зустрінеш людину, з якою на рівних можна поспілкуватись (ми з Давидом десь одного зросту, у нас спільні проблеми в Азії).

Ми познайомились в Лаосі випадково, нам треба було о 8-ій ранку зібрати людей, для того, щоб дешевше доїхати до цього прекрасного водопаду на фото.

Історія їх знайомства, одруження і спільного життя нагадує гарячий латиноамериканський серіал.

Давид приїхав до Бразилії і почував себе у цій країні королем. Бразилійки вважають "все, шо не з Бразилії кращим".

Вони вчилися разом, в одній групі. Він подобався усім дівчатам і Лару це не обходило. Їй здавалося, що він занадто неперебірливий, занадто користується своїм становищем "білого серед гарячих бразилійок". Давид пробував якось залицятися до Лари, але вона відверто показувала свою позицію.

Так, пройшло кілька місяців, Давид каже, що втомився уже загравати із усіма підряд.

- Це було досить безглуздо, але мені одразу подобалась Лара і я намагався їй показати, що я крутий. Дуже безглуздо.

У Давида був останній місяць на навчанні. Ще трішки і він мав повертатися додому. Далі розповідала Лара. В останню ніч він запросив її на побачення. Вкотре. І вона погодилась. Давид запросив її приїхати до нього додому, на Тенерифи.

- Відверто кажучи, він мені подобався і я себе мучала. Але така наша бразилійська натура. Так ми, бразилійки, оволодіваємо чоловіками. У цьому наш секрет. Усі навколо сплять з усіма. Це Бразилія! Але коли тобі страшенно подобається якийсь чоловік - слід показати, що ти зовсім інша, не така, як всі. Хоча, звісно, це не так. - Лара щиро сміється після цих слів.

Далі вона за тиждень вже була у Давида на Тенерифах. Вони почали жити у будинку з його родиною. Її часто сприймали там як іспанку, хоча вона не знала від початку іспанську, адже Бразилія - португальськомовна країна.

Батько Давида був при смерті і ним слід було опікуватись. Лара взяла цей тягар на себе і вже за місяць вся родина прийняла її як власну дитину. Тепер на Тенерифах вона почуває себе більше вдома, ніж у своєму бразилійському селі.

Але штука навіть не в тому, що вона розповідала, що відбулося і взагалі все з ними сталось. А те, як вона це робить. З такою грацією, з такими емоціями і рухами, з такою мімікою і таким разючим поглядом, шо просто впадаєш в транс, як під яку-небудь мантру.

Лара займалася раніше порятунком бразилійських сіл.

- Намагалася робити соціальний проект у Бразилії. Рятувати родини, що живуть у коробках. Ми знаходили їм роботу, знаходили фінансування на новий будинок. Не сучасний, але і не коробку. Вони просто продавали його, майже зразу ж, роботу лишали і йшли жити назад в коробку. Гроші? Пропивали, або витрачали на якусь глупість. На телевізор, наприклад. Людей, яким не потрібна допомога - не врятуєш. У світі є стільки тих, хто щиро просить про допомогу. Але треба ретельно їх шукати.

Вони 9 місяців подорожували, кілька місяців працювали в Австралії і тепер повертаються додому. Найкращими країною цієї подорожі для них стали Нова Зеландія і Індонезія.

Тепер вони - обоє іспанці, додому в Бразилію Лару не тягне. Вона каже, шо там занадто небезпечно.

Лара ніколи не бачила снігу. Колись у Кракові я зустрів іншу чудову бразилійку і застав той день і той момент, коли вона таки його побачила. Сніг. Це було шось неймовірне.

Ці переживання і відчуття можна порівняти хіба шо з тим, як я на новий рік колись отримав відеомагнітофон з vhs-касетами.

Такого не було навіть у кількох моїх багатих дружків-сусідів. Цей сніг і дитячі емоції бразилійки - це було по-справжньому шось дуже схоже.

Взагалі, мені часом здається, шо бразилійці з космосу, там дуже тепло і всі танцюють, навіть коли переповідають історію свого життя, шо могла б легко стати 200-серійним гостросюжетним бразилійським серіалом.