Театр для бабусь та дитяча арт-терапія: як у Львові створили простір, відкритий для кожного

2009
11 січня 2019

Як львів’яни створили волонтерський проект, який включає у життя громади "виключених": дітей та дорослих з інвалідністю та власників посвідчення пенсіонера

Щопонеділка на вулиці Валовій, 31 у невеличкій кімнаті на третьому поверсі збираються близько десяти людей.

Декламують сонети Шекспіра, розігрують сцени різноманітних п’єс та перевтілюються, використовуючи шапочки, хустинки, браслети…

Тут – театр третього віку, який зазвичай відвідують люди з пенсійним посвідченням.

Ніна Степанько – одна з акторок. Розповідає, що в житті їй не вистачало театру, але була іскра, яка постійно спалахувала всередині.

Ніна Степанько

Вона з дитинства обожнювала образи, які сама для себе створювала.

Розповідає, що на кожне новорічне свято в школі приходила у пошитому власноруч костюмі.

Впродовж усього життя мені хотілося чогось неординарного, якихось перевтілень. І ось нарешті я змогла залишити рамки і дати простір тому, що муляло зсередини стільки років.

Ніна у цьому театрі з кінця літа, початку його існування.

За півроку до створення театру я розмовляла із Христиною Канагіною на одній з сенсотечних зустрічей і запропонувала зробити щось на кшталт театру для старших людей.

А коли згодом у Фейсбуці побачила, що такий театр скоро розпочне роботу, аж підскочила до стелі: "Ура, нарешті!".

Заняття театру третього віку

Сенсотека – волонтерський проект, який допомагає спілкуватися, розвиватися та взаємодіяти різним людям: дітям з інвалідністю, літнім людям та волонтерам. Один з її проектів – театр третього віку.

Наразі в театральній трупі – восьмеро акторок. Зазвичай збираються щонайменше двічі на тиждень.

Єдиний чоловік у колективі – Ярослав Дерпак, викладач. Жінки називають його своїм науковим керівником.

Ярослав Дерпак

Ярослав ще сам студент, вчиться у Львівському університеті імені Івана Франка на факультеті культури та мистецтв.

Він – єдиний професійний актор цього театру, втім, це не ускладнює його роботу:

Не маю мети навчити цих людей надскладним акторським здібностей, бо це роками навчають у спеціалізованих закладах.

Просто намагаюсь змусити їх розкритися, щоб вони не соромились себе, власного тіла й віку, просто були собою.

Репетиція, на яку ми прийшли, триває півтори години.

Кожна акторка виступає з короткою замальовкою. Ярослав називає це перевтіленням: коли актор виходить за двері, перестає бути собою і повертається до глядача іншою людиною.

Актриса театру третього віку

Акторки мають кілька хвилин, щоб підготуватися до виступу, але все одно все завершується експромтом.

Тут бачимо і жінку, що гуляє зі своєю собачкою (насправді – рукавичкою), і чоловіка, що видивляється у вікні сусіднього дому своє кохання – кожна сцена завершується оплесками та сміхом.

Ярослав розповідає, що завжди хотів бачити театр чимось більшим, ніж просто приміщенням зі сценою:

Хочеться, щоб театр мав різні форми, а не тільки застарілу класичну. Театр може бути всюди і не обов’язково з професійними акторами, але й також з людьми, які перебувають з нами в цій кімнаті.

Коли запитую Ніну, чому їй подобається приходити на репетиції, вона пошепки вимовляє:

Я-рос-лав!

Мовляв, саме він надихає акторок приходити на репетиції і переймати його досвід. І додає, сміючись, що юнаку не нудно працювати із поважними пані.

Ярослав працює зі своїми акторками театру третього віку

Театр третього віку дебютував на сцені у жовтні.

Акторки розповідають, що виходити на сцену було страшно і більшість з них навіть забували свої репліки, тож доводилося підглядати в нотатки.

Але вистава настільки сподобалась глядачам, що проект театру вирішили продовжити.

Ніна розповідає, що коли запрошувала на виставу подруг, говорила: "Прийдіть і подивіться на мій позор". А по завершенні приймала від них компліменти.

Я ще довго буду частинкою цього театру. Бо коли приходжу сюди, відпочиваю душею і тілом, – каже жінка.

 

***

Сенсотека – волонтерський проект. Працює у Львові з весни 2015 року.

Це один з проектів ГО "Інститут українських студій". Ідея належить засновнику організації Миколі Пеху.

Організаторка подій сенсотеки Христина Канагіна розповідає, що Пех хоча і був незрячим з підліткового віку, але неймовірно освіченим:

– Він вчився на факультеті міжнародних відносин в університеті імені Івана Франка, закінчив там магістратуру, вчився у Великобританії та Америці, був автором і натхненником багатьох проектів, зокрема й тих, які ми продовжуємо дотепер.

Пех помер влітку 2014 року.

Його завжди хвилювали питання інклюзії, і саме в пам'ять про нього ми вирішили створити сенсотеку, – пояснює менеджерка сенсотеки Вікторія Лучка.

Спершу назву проекту задумували від слова "sense" (англ.) – "відчувати", але згодом з’явилося ще одне трактування – від слова "сенс", тобто "бібліотека сенсів".

– Це водночас і про інвалідність, тобто про тих людей, які приходять в цей простір, і про волонтерів, які там працюють та зростають кожен знаходить тут власний сенс, – пояснює Христина.

***

За столом посеред кімнати на вулиці Мулярській, 2А малюють кілька дітей зі своїми мамами.

Ніякого галасу і метушні – кожен зосереджений на малюванні.

Заняття арт-терапії

Розфарбовують мандалу – зображення у колі.

Даня сидить поряд із мамою. За час нашої з нею розмови не промовляє ні слова.

Даня невербальна дитина, – пояснює мама Ірина. Звичайна словесна комунікація з ним неможлива.

Даня

Діти з аутизмом не мислять образно, тому не малюють, а розмальовують готову картинку.

Даня знає тільки кілька фраз, які вони сформували через картки PECS (Picture Exchange Communication System).

Ця система навчає дітей використовувати картинки для прохань, коментарів або описів, а згодом – для розмови.

Він запам’ятав деякі фрази за допомогою карток і використовує їх, коли хоче їсти, пити, або йому потрібен ноутбук, – каже Ірина.

Хлопчик не може сказати, що в нього болить голова чи що він не хоче йти до школи. Зрозуміти це можна тільки за його реакцією.

Емоції наша основна комунікація із сином. Тому це зазвичай не діалог, а монолог, – розповідає мама.

Розмальовування мандали

Даня відвідує звичайну львівську школу №20, ходить до першого класу. Програму освоює добре.

Інші діти тільки вчаться рахувати до десяти, а він уже рахує до ста. Знає алфавіт, коли інші тільки починають вивчати букви.

Проблема лише у тому, що Даня не вміє використовувати знання на практиці, пояснює його мама.

Вдома, у вільний від школи час, хлопчик ліпить фігурки із пластиліну та переглядає ролики на YouTube.

Заняття у сенсотеці Даня не пропускає ніколи. Тож на вечір середи сім’я зазвичай нічого не планує.

Ірина говорить, що тут є чи не єдині безкоштовні заняття в місті для дітей з аутизмом.

Мама Дані Ірина

Спершу Даня не хотів сюди ходити, капризував.

Діти з аутизмом відчувають тривогу, коли не знають, що на них чекає. Але варто тільки привести його кудись декілька разів, він звикає і йому починає подобатися, – пояснює мама.

 

***

Арт-терапію проводить Нонна Липецька, психолог за сумісництвом. Працює тут близько трьох років.

Арт-терапією допомагає працювати з внутрішніми страхами дітей та різними депресивними станами.

Заняття з мистецтва включають малювання, танці, ліплення з глини, вишивання та виготовлення аплікацій.

Малювання вимагає найменше зусиль, ніж інші справи, саме тому діти полюбляють цю активність найбільше.

От і тепер – усі мандали повністю розмальовані.

***

Починається сеанс піщаної анімації. Його викладає художниця Світлана Власова.

Світлана Власова

Вона малює піском на спеціальній дошці, що підсвічується. Діти збираються навколо.

Уважно спостерігають за її рухами, а тоді й самі намагаються їх відтворити.

Художниця малює сердечко і хлопчики, що стоять поряд, усміхаються.

Заняття з піщаної терапії

Світлана розповідає, що їй подобається бачити реакцію дітей на взаємодію із піском.

Під час перших занять вони довго придивляються, вивчають якості піску.

Деколи розсипають його, це дозволено.

Згодом починають малювати власні картини.

Піщана анімація їм подобається. Адже це цікавіше, ніж малювати ручкою або олівцем на папері. Пісок стає головним інструментом спілкування між художницею та дітьми.

Заняття піщаної анімації, як і уроки арт-терапії, зазвичай відбуваються у форматі сімейного клубу: діти можуть займатися творчістю разом з батьками.

Пісок стає головним інструментом спілкування між художницею та дітьми

***

Окрім арт-терапії, піщаної анімації та театру третього віку, тут невдовзі планують відновити курси англійської.

Стати відвідувачем сенсотеки може кожен.

Але це залежить від спрямування її подій: деякі скеровані на молодь, інші – на дітей або старших людей.

Відвідувачами можуть бути як діти з аутизмом, так і без нього, незрячі та зрячі.

Тут вони разом спілкуються та взаємодіють, займаються творчістю, виявляють приховані таланти та переборють власні страхи.

Катерина Джуфер, журналістка, для УП.Життя

Авторка фото: Вікторія Матевощук

Можливо, вас зацікавить:

powered by lun.ua

Головне на сайті