Коли робота приносить кайф: історії завгоспа, вчителя, майстра та актриси

4175
14 січня 2019

Тисячі людей повертаються з роботи втомленими, бо вона не приносить їм достатньо задоволення.

Та буває навпаки повсякденна діяльність заряджає настільки, що хочеться віддаватися своїй справі сповна.

Є люди, які працюють по 12 годин не тому, що мусять, а тому, що хочеться.

Вони навколо нас: у школі, театрі, кав’ярні та майстерні

Їх неважко впізнати – у таких людей горять очі.

Ми розповідаємо історії чотирьох із них.

Роман Меланюк

вчитель математики та інформатики львівського ліцею №57 імені Данила Галицького

Роман Меланюк, вчитель математики та інформатики львівського ліцею №57 імені Данила Галицького

– Якось знайомі жартували, що піду вчителем у школу. А я казав, що такого ніколи не буде: "Зарплати низькі, ніякої поваги, навіщо витрачати нерви за копійки?".

Вчився у звичайній сільській школі і мав класну вчительку математики.

Вона була строга, та предмет мені йшов легко.

Робив контрольні собі та другу-відміннику. Cам відмінником не був та на олімпіади з математики не їздив.

Математика тоді давала відчуття того, що я щось знаю та розумію.

Мріяв стати журналістом, але вчителька з української мови казала, що твори мені не дуже даються, а англійську знав погано.

Тому пішов на факультет математики.

Було важко вчитися, думав, що виженуть вже на першій сесії. Зате зрозумів, що подобається процес розв’язування.

Мені не знайоме відчуття страху перед формулою: я одразу пробую розібратися, що вона означає. Адже якийсь сенс в ній є!

 

Бували моменти, коли задумувався, куди взагалі рухаюся. Особливо після другого курсу, коли втихла боротьба за "виживання" у виші.

На четвертому курсі розмістив резюме репетитора.

Перший мій учень – 40-річний чоловік. Він хотів з цікавості підівчити математику, яка не давалась йому у школі.

А потім почали приходити діти. Зазвичай для того, щоб допоміг розв’язати домашнє завдання, бо не розуміли пояснень у школі.

На магістратурі одногрупники почали займатися програмуванням, аналітикою, математичною статистикою чи науковою діяльністю. Мені це було не так цікаво. Тоді ж почув про вакансію вчителя у школі.

Перший урок проводив у п’ятикласників. Тема легка, я з захопленням пояснюю, як тільки кличу до дошки – з’являється ліс рук.

Хвалив дітей, казав, що вони найкращі. І побачив, як у них загорілися очі.

 

Той перший урок мені дуже сподобався, особливо процес пояснення. Бачив, що діти розуміють, що хочуть відповідати, що у них щось виходить.

Ще з репетиторства знав, як вчителі у школі недопрацьовують. А тут я виклався і отримав результат - діти зрозуміли тему.

У школу прийшов з ентузіазмом, що можна всіх навчити.

Форма уроків буває різна, використовую онлайн-ресурси. Адже щоб зацікавити сучасних дітей, треба дуже постаратися.

З учнями спілкуюся на рівні. Не показую себе всезнайком, буває, і сам помиляюся.

На уроках пробую уявити себе в ролі учня, послухати збоку: чи зрозумів би я таке пояснення? Так уникаю монотонності.

Ще багато жартуємо. Наприклад, іду між рядами і кажу: "А Петро списує!".

І всі регочуть. Стараюся бути з ними на одній хвилі, їхнім другом.

 

Часом йду по коридору, а діти: "Роман Васильович, давайте зробимо селфі".

Або коли чергую на коридорі, обступають мене колом і просто розмовляють, розповідають щось.

Цього року ще став класним керівником. Їжджу зі своїм класом у подорожі, ходжу в кіно.

Щодня проводжу 5-6 уроків в школі і маю 1-2 репетиторства. На вихідні по 4-5. Виходить, я щодня з дітьми.

Тому часто буває, що після робочого дня приходжу додому і просто лягаю на ліжко хоча б на кілька хвилин, щоб прийти до тями.

Адже так багато віддаю, що потрібно відновити сили.

Свою роботу сприймаю дуже емоційно. Я віддаю дітям свої знання і заряджаю настроєм.

В мене була класна вчителька і хочу, щоб і мої учні знали математику.

 

Юліан Кружилін

засновник майстерні "Ремеслярня"

 

За своє життя я змінив 8 професій та ще більше робочих місць.

В 11 класі працював на заводі, потім експедитором, тоді на будівництві, торговим працівником, двічі таксистом, далекобійником.

А ще закінчив 11 років музичної школи по грі на саксофоні, розвантажував контрабанду, вчив програмування, захоплювався психологією та отримав диплом філолога з англійської мови та літератури.

Завжди шукав те, що буде мені цікаво.

Кілька років тому їздив вантажівкою, спершу по Україні, потім за кордон. Сидів там і розумів не цікаво.

Повернувся в Україну. Знайомі порадили піти у коворкінг. Думаю: "Там ж в усіх технічна освіта, що я там робитиму? Я ж філолог".

А зварювати вмієш? – спитали.

Трохи вмію.

– О, то звари стіл.

 

А потім:

– Круто вийшло, давай варити столики з нами.

Так я познайомився з майбутньою командою. Надалі "варити" вчився методом спроб і помилок, дивився відеоуроки, читав теорію в інструкціях та книгах.

На англомовних ютуб-каналах опанував зварювання чорних металів електродом.

Помітив, що хлопці багато роблять на ентузіазмі. Я ж зрозумів, що можу це продавати.

Мій робочий день починається о 7:30. Відводжу дитину у садочок та приїжджаю в "Ремеслярню".

Вона розміщена у ревіталізованому заводі "РЕМА".

О 17:30 забираю дитину з садочку та до 19 чекаю дружину. Тоді знову повертаюся сюди – зазвичай до опівночі.

Вважаю себе трудоголіком. Одного разу не виходили звідси 36 годин – коли мали жорсткий дедлайн на здачу деяких меблів.

 

В такому темпі іноді виникає "двогодинна депресія". Та вона швидко минає. Бо мене мотивує бажання заробляти, розвиватися і рухатися далі.

Вважаю, що у меблях важливі інновації, щоб вони вирішували якісь побутові проблеми. Наприклад, стіл, який би не хитався на бруківці.

Чи крісло, на якому можна сидіти, напівсидіти чи стояти.

Або пожежні драбини, які органічно доповнюють фасад будинку.

Я знайшов себе у виготовленні меблів та будівельних конструкцій. Можу та вмію якісно їх зробити і продати.

 

Здебільшого, займаюся комунікацією з замовниками, але можу працювати руками чи підміняти когось з команди.

"Ремеслярня" це поєднання дерева і металу, шукаю в команду ще коваля. Мені справді цікаво цим займатися. Тут я постійно вчуся.

Анастасія Делайчук

актриса

 

Я росла у селі на Одещині, де єдиним культурним осередком був шкільний театральний гурток у школі.

Сцена стала порталом, зоною моєї свободи.

Дуже засмакувала це відчуття – коли простір навколо згущується, ти наче злітаєш, а те, що говориш, торкається інших людей.

Тато підтримав моє бажання стати актрисою.

На творчий конкурс потрібно було підготувати танець, пісню, байку, монолог, вірш та прозу. У селі ніхто не міг з цим допомогти.

Тому впродовж півроку я щотижня їздила до жінки з будинку культури найближчого райцентру.

Пішки йшла кілька кілометрів з села до залізничної станції.

Для навчання інтуїтивно обрала Львів, де ніколи раніше не була.

До вступу навіть у театрі не була жодного разу.

 

Подала документи в один виш і лише на один напрямок театральний, тож це була моя мета та єдиний шанс. 

На одному з перших занять викладач спитав, чому ми вирішили бути акторами.

Я сказала, що тонко відчуваю природу людини і хочу навчитися її передавати.

Акторство було цілодобовим – на 9-ту пари з теорії, а з 15-ї до безкінечності – практика.

 

Часто буває: сниться якась роль чи вистава – і з часом я її отримую. Так сталося з моєю першою роллю – Галі у "Назарі Стодолі".

У театрі відчувала себе як у казці: "Ого, я на репетиції серед акторів, тут справжній реквізит, це мій перший костюм, чоботи, а зараз глядачі ще й прийдуть!".

Зрозуміла, що актор це провідник між твором, режисером і глядачем.

Та окрім цього, він має ще проявити себе.

Процес вивчення та дослідження персонажа дуже довгий – потрібно зрозуміти, як він думає і звідки така ситуація в його житті.

Мене часто беруть на позитивні та світлі ролі. Та якось я була героїнею, яка має вчинити самогубство.

Спершу це розходилося з моїми поглядами. Але потім я зрозуміла, що вона просто не бачить іншого виходу батьки не розуміють, а коханий зрадив.

Актор має вміти чуже зробити своїм. Під час репетицій набираюся цього і на прем’єрі вибухаю. І далі не порожнеча, а легкість і прозорість.

Я наче Фенікс – зранку народжуюся знову і заради цього готова щовечора помирати. Бо все, що відбувається з героїнею, стається і зі мною.

 

Часто акторство сприймається негативно, мовляв, на сцені емоції штучні.

Я ж це вважаю не професією, а способом життя: пізнання, розширення, зривання ярликів.

Насправді, всі люди актори.

Та буває, що роль грає тебе, а не ти її – коли тобою керує система поведінки. Просто можна застрягнути у якомусь амплуа.

І треба допомагати іншим виходити з нього.

Адже кожна людина може бути різна, у ній є ціла палітра. У Грузії монастирі та церкви розміщені на вершинах.

І коли ти підіймаєшся до них, то повільно скидаєш усе з себе – рутину, зайві сумніви чи думки. Акторство і є таким шляхом.

 

Я беру участь у проекті "People of the sun", у якому актори діляться техніками, що допомагають розкривати себе.

Ми називаємо себе тренерами креативних станів зіштовхуємо людей з їх комплексами та допомагаємо їх бороти. Щоб не забували, що в них є внутрішнє сонце.

Акторство – це насамперед дослідження себе, свого психофізичного стану. Воно каже: "Ти не емоція".

Своїми емоціями можемо керувати: вони як флакони всередині нас, і ми самі обираємо, який аромат хочемо розпилити. 

Завдяки професії я зрозуміла, як справлятися з болем і керувати своїм станом. А ще дивитися на речі як дитина – наче вперше.

Ярослав Громоцький

заступник директора з господарської роботи львівської ЗОШ №100

 

Я встаю о 5:30, щоб бути в школі з 7 ранку. Моє завдання – забезпечити водопостачанням, опаленням, світлом, електрикою, відремонтувати та підготувати школу для 904 учнів.

Уроки тривають від 8:30 до 15-16.

Поки немає дітей, перевіряю всі приміщення у двох будівлях школи. Говорю з охоронцями, іноді чергую при вході, перевіряю, чи мають учні змінне взуття.

Діти бувають бешкетними – ламають двері чи щось підпалюють, тож коли вчителі повідомляють про такі поломки, скоординовую їх з майстрами – столяром, сантехніком чи електриком.

Я відповідаю за організацію праці 16 прибиральниць, 6 сторожів та 3 робітників по обслуговуванню.

Між прибиральницями треба розділити приміщення так, щоб кожна мала хоча б по 500 квадратних метрів. Для охоронців складаю графіки чергувань: вони змінюються щодобово.

 

Школа має ліміт на використання світла, гарячої та холодної води, опалення. Я слідкую за тим, щоб у цей ліміт вкладатися.

Наприклад, після занять прикручую батареї залежно від того, яка температура буде по прогнозу вночі. І зранку знову їх вмикаю, щоб прогріти школу до приходу учнів.

Вчителів попереджаю, щоб вимикали зайве світло. Іноді доводиться ходити по кабінетах і слідкувати за цим.

Щороку підписую акти про готовність школи до нового навчального року та опалювального сезону.

Для цього приїжджає перевірка. Ще жодного разу вона не робила зауважень.

Робота завгоспа  з одного боку відповідальна через постійний контроль та обіг документів, а з іншого соціальна, бо пов’язана з дітьми та комунікацією з людьми.

Іноді ходжу на шкільні свята, але частіше використовую це як можливість перевірити приміщення, поки у них немає учнів.

 

У моєму житті щодня обіг нової інформації, постійний контроль за ресурсами, та фізичні навантаження по сходах і між різними будівлями навчального закладу.

Але на пенсію не збираюся. Мене тримає прив’язаність до школи. 

Я тут з 1972-го року. Раніше був вчителем, та коли почалися проблеми з серцем, мав кинути таку стресову роботу.

Тож останні 25 років я – завгосп. Страшно піти зі школи і замкнутися у чотирьох стінах. Та й хто мене замінить?

Адже я тут знаю кожну шпарину. І дошки у класах також хтось має вішати.

 

Наталія Кіндратів, журналістка, для УП.Життя

Фото: Ірина Громоцька

Можливо, вас зацікавить:

powered by lun.ua

Головне на сайті