"Тобі плювати. Ну і хай, звільнять швидше": як українка пережила професійне вигорання

11810
24 липня 2019

Думала розкажу про це, виговорюсь і стане легше. Не стало, – каже Катя. Мені фізично зле, коли про це згадую.

Вона – професійна фоторепортерка. Уже рік як покинула роботу через "вигорання" і сама думка повернутись її лякає.

Ілюстративне фото: AY_PHOTO/Depositphotos

Нудить від роботи

Коли думаю про повернення на роботу, мене фізично починає нудити. До такого стану довела себе тим, що кілька років ігнорувала те, що не можу працювати.

Мені подобалась фотографія. Це, певно, найкраще, що я можу робити, але займатись цим більше не можу.

Робота їй подобалась. Працювати почала зі студентських років. Згодом стала однією з найкращих у місті. Отримала визнання колег і професійні відзнаки.

Проте після п’яти років наступні три поступово почали перетворюватись на пекло.

Спершу почала з’являтись роздратованість і подавленість.

– Спочатку я йшла на роботу бадьоро і з радістю. Згодом почала відчувати не такий піднесений настрій. Хочеться працювати менше, у той час як раніше хотів робити все по максимуму і якнайкраще, проявляти ініціативу.

Коли це дійшло до межі, на кожну зйомку ішла з думкою: "Лише б не зірватись на істерику". Злість і відчай пробувала вихлюпувати на всіх.

Поволі накопичувався стрес.

Дівчині доводилось працювати з людьми – героями зйомок – і в якийсь момент вона зрозуміла, що стала занадто співпереживати героям.

Навіть поза роботою стала переживати чиєсь горе, проблему. Не могла абстрагуватись і це почало впливати на всі сфери життя.

Ще й знаходила у всьому негатив.

– Найбільше грузили фотозйомки конкретних людей, навіть якщо тема була цілком позитивна.

Наприклад, фотографую бабусю-художницю. Вона радісна, бадьора. А я думаю про те, що за кілька років малювати вона вже не зможе.

У Каті з’явились думки, що робота насправді не потрібна, нікому не допомагає і не має сенсу.

Ілюстративне фото: Rawpixel/Depositphotos

– Тобі погано від твоєї роботи і стає незрозуміло, а навіщо терпіти.

Кілька разів дівчина пробувала міняти місце роботи.

Попри старання роботодавця – підняти зарплату, змінити графік роботи – задоволення від цього більше не стало.

– Мені здається, якщо просто не влаштовує зарплата чи колектив, це питання можна вирішити зміною місця роботи.

У моїй ситуації це не допомагало. Це все були тимчасові "плюшки", після яких ще більше починає крити.

Останні рази підвищення зарплати не приносило взагалі радості, навіть гроші витрачати не хотілось.

– Я могла просадити всю зарплату на подарунки собі чи близьким, але радості це не приносило. З таким успіхом могла б працювати на мінімалку і почуватись так само.

Бухни і мовчи

Зараз це кажу і здається, що звучить як дурня, – соромиться Катя.

Про таку ситуацію соромно розповідати колегам, адже зазвичай її просто сприймають як втому чи лінь.

Коли ділишся цим з колегами, тобі кажуть: "Ну випий і розслабся", або пропонують відпочити, сходити у відпустку.

Це все тимчасово допомагає покращити ситуацію. Але дуже тимчасово, і після цього і виду не можна подати, що тобі погано. Ти ж побухав, з’їздив у відпустку, що ще треба?

За кілька днів після шикарної відпуски Катя знову починала зриватись, усвідомлювати, як не хоче на роботу.

– Думаєш: "От би завтра не проснутись, щоб не йти на роботу".

"Запивати" проблему вона теж пробувала. Перевірила на собі – допомагає мало.

 Ілюстративне фото: Rawpixel/Depositphotos

– По-перше, це допомагає лише, коли ти п’яний, а згодом доходить до того, що ти і випивша думаєш, наскільки не любиш і не хочеш працювати.

Графік роботи був ненормований. Могла працювати п’ять днів на тиждень, а могла – один.

– Коли я була живчиком, у вільний час займалась своїми справами. А потім вихідні просто просиджувала, бо не було сил щось робити.

Почала хворіти раз в кілька тижнів. Але продовжувала ходити на роботу.

– Бувало, температура під 40. На роботі казали, щоб сиділа вдома. А я чомусь казала: "Та ні, я можу". Таке враження, що хворіла, аби не ходити на роботу, і водночас щось мене туди виштовхувало.

Настала суцільна байдужість до здоров’я, зовнішності, того, як виглядаю в очах інших.

До психолога дівчина не зверталась: не думає, що у її місті є спеціалісти, які здатні допомогти.

Звільнення як свобода

Поза роботою вона безпричинно залишалась такою ж нервовою.

– Мій хлопець повертався з роботи і просто вислуховував від мене нарікання чи безпідставні претензії, грубість. Сиділа з кислим обличчям і нічого не хотіла.

Він зрозумів, що це пов’язано з роботою. Коли їхала у довге відрядження, казав: "Ну що, повернешся і знову будиш злоститись?".

Зрештою, я почала сумніватись у своїй професійності. Потрапила у ситуацію, коли наче любиш свою професію і водночас не хочеш працювати.

При цьому ніби мрієш, щоб тебе звільнили, аби перекласти відповідальність на когось.

У подавленому стані ти робиш все абияк. Не стараєшся робити це професійно, як вмієш. Тобі плювати. Думаєш: "Ну і хай. Звільнять швидше".

Зникає бажання розвиватись.

 Ілюстративне фото: Rawpixel/Depositphotos

Пік тривоги Катя переживала перед тим, як остаточно вирішила звільнитись.

Вже рік вона офіційно не працює, приймає лише невеликі замовлення, аби заповнювати фінансову прогалину: вирішила, що краще обмежити свої видатки, ніж почуватись зле.

Життя після

На питання, чим же вона займається сміється:

– Лежу на дивані з котом.

У рішенні покинути роботу Катю підтримав хлопець. Він вважав, що краще спокій в родині, відсутність напруги, ніж зайві гроші.

Дівчина розповідає, що їй пощастило, що змогла дозволити собі такий крок, адже багатьох людей стримує саме матеріальне питання.

– Інші близькі не зрозуміли і постійно діставали питаннями, коли ж повернусь на роботу.

"Тобто ти кинула роботу? Що за дурниці! Людина повинна працювати", – чула вона від рідних.

– "Ти викобелюєшся, бо не працюєш", думають деякі знайомі, ніби хочуть себе в тішити, що їх становище не таке погане, як моє.

У мене досі бувають флешбеки. Іноді щось нагадує про ті часи і стає дуже сумно, що все так склалось.

Водночас Каті страшно. А раптом доведеться через обставини терміново почати працювати. Тоді вона зможе зайнятись лише тим, чим раніше.

Зараз до Каті повертаються сили. Вона шукає себе та думає, у якій сфері здобувати нові знання.

Проте з’явився і страх: якщо вигорання сталось на одній роботі, чи не станеться те саме і в іншій? Чи зможе вона взагалі працювати з людьми?

Є страх першого робочого дня, адже доведеться підлаштовуватись під колектив.

– В якийсь момент я зрозуміла, що життя коротке. Померти можеш у будь-який момент. І твоїм останні спогадом може стати те як ти нервувала на роботі.

З етичних міркувань ім’я героїні змінене

Анастасія Дзюбак, журналістка, для УП.Життя

Титульне фото:  AndreyPopov/Depositphotos

Обов'язково перевірте себе у нашому тесті:

Тест на емоційне вигорання: перевірте, чи не потрібно вам у відпустку

powered by lun.ua