Паралімпієць Андрій Демчук і п’ять секретів його успіху

"Мене звати Андрій і я буду вашим гідом у темі прав людей з інвалідністю...", – так Андрій Демчук у короткому відео розпочинає своє знайомство із слухачами правозахисного курсу на Prometheus.

Андрій, маючи ампутовану ногу, руйнує всі стереотипи про "залежних, нещасних, неспроможних на успіх" людей з інвалідністю...

Андрій Демчук, член збірної України з паралімпійського фехтування

Про себе Андрій Демчук розповідає чимало цікаво: "Я – батько двох діток, а ще чоловік, який кохає свою дружину.

Мені, на жаль, вже 32, люблю подорожувати без меж, я викладач Львівської "Політехніки", але спробую… не бубоніти лекції, а розповідати вам історії.

Бо права людини – це не нудний підручник…".

І лиш наприкінці додає, що він – член збірної України з паралімпійського фехтування і трішечки знає, як живуть люди з інвалідністю.

Без надмірних акцентів, бо інвалідність лиш одна з ознак, яка може доповнювати його особистість. Однак – не визначати.

У паралімпійський спорт на секцію фехтування Андрій потрапив випадково.

Коли йому в 19 років ампутували ногу, він почав шукати секцію баскетболу на візках, тому що до ампутації займався баскетболом і футболом.

Але така існувала лише в Донецьку, куди хлопець не збирався переїжджати.

У Львові ж відділення Українського центру інваспорту запропонували йому займатися настільним тенісом, стрільбою з лука або фехтуванням.

"Зваживши на свій темперамент, характер, я вирішив спочатку зателефонувати тренеру з фехтування.

Прийшов, подивився, що всі сидять на візках, не зрозумів "гумору"… Потім мені пояснили, що це для того, щоб усі спортсмени були в рівних умовах. Коли людина з ДЦП, ампутацією однієї ноги або навіть двох ніг фехтує на візку, вона відчуває менш-більш рівні сили з іншими такими ж суперниками…

Я взяв рапіру в руки, поколов мішень, сподобалось. І так уже 13 років", – ділиться паралімпієць, який у 2016 році в Ріо-де-Жанейро виборов золоту медаль.

Із Андрієм я "розвіртуалізувалася" хвилин як двадцять, а відчуття – наче його знаю півжиття.

Щирий, говірливий, з почуттям гумору – він із легкістю розповідав про свої досягнення і принципи життя, про перешкоди, які доводиться долати майже щодня.

На його думку, ще потрібно дуже багато, щоб в Україні змінилося ставлення до людей з інвалідністю. Але уже сьогодні кожен та кожна з нас може допомогти в цьому.

"Найперше, давайте позбудемося оцих пафосних слів про силу духу.

У моєї мами немає інвалідності, але вона – надзвичайна жінка, із не меншою силою духу. Вона мене виховувала, не зважаючи на купу проблем…

Або моя дружина, яка сама справляється з двома нашими маленькими дітками, поки я їжджу на тренування в Київ.

У кожного з нас є сила духу", – переконаний мій співрозмовник.

Андрій – батько двох діток, а ще чоловік, який кохає свою дружину

На хвилинку Андрій стишується, усміхається своєю неймовірно теплою усмішкою і продовжує: "Наше суспільство лиш нещодавно почало розуміти, що люди з інвалідністю теж можуть хотіти і вимагати від нього повагу до своїх прав.

І це нормально. Адже для того, щоб щось відбулося, необхідний запит.

Звісно, якщо люди з інвалідністю не створюватимуть такий запит самі, то кому це буде потрібно?".

Андрій Демчук не тільки сам намагається захищати свої права, а й ще допомагає іншим.

Так, він спільно з громадською організацією Fight for Right, яка відома своїми унікальними проєктам, коли незрячі стрибали з парашутом або займалися дайвінгом, проїжджали на тандем-велосипедах через всю Україну аж до Берліна в Німеччину, підготували короткий курс з прав людей з інвалідністю.

А також закликали усіх учасників та учасниць курсу долучитися до підготовки альтернативного звіту ООН, як в нашій державі дотримуються права людей з інвалідністю.

[BANNER2]

"Гадаю, завдяки і паралімпійському спорту, який показує людям, що є окей, що є люди, які справді можуть себе обслуговувати, можуть на себе заробляти, змінюється і ставлення до нас, – розповідає мій співрозмовник.

Також є чимало людей, які об’єднуються у громадські організації й захищають свої права, заявляють про себе.

Нерідко такі організації, здебільшого у Львові, запитують і мене – а що можна зробити? І спільними зусиллями (до слова, у Львові ми багато співпрацюємо з моїм добрим другом Ярославом Грибальським, який в цій темі мегагуру) відбуваються зміни.

Щоб кожна людина могла спокійно вийти зі свого дому, сісти у загальнодоступний громадський транспорт, потрапити у поліклініку, школу, якийсь відділ соцзахисту…".

"А також на виставку, культурний центр, у кінотеатр", – додаю я, адже не соцзахистом єдиним.

Андрій Демчук: "Наше суспільство лиш нещодавно почало розуміти, що люди з інвалідністю теж можуть хотіти і вимагати від нього повагу до своїх прав"

Андрій ствердно киває головою і продовжує: "Усе, що сьогодні будується або капітально реставрується, повинно бути універсальним. Все. Амінь.

Але що робити з величезною інфраструктурою, яка вже побудована? Звісно, по можливості її потрібно адаптувати.

Так, дико бачити дзвінки біля входу в аптеку, але поки це одне з небагатьох рішень. Це неправильно, але хай краще так, ніж ніяк.

…Я буду хвалити Львів, тут багато чого робиться для доступної інфраструктури й транспорту. Але коли поїздом приїдеш до Львова, велика ймовірність, якщо ти на інвалідному візку чи є матір’ю-батьком, що подорожують із дитячим візочком, буде досить важко самому вибратися із приміщення вокзалу…

Нині у Львові триває реконструкція привокзальної площі, і вже є недогляди. Та ми все одно повинні пройти цей процес.

Ну, не може поки в нас все відбутися, як у Страсбурзі. Я там бував багато разів. Для мене це місто – приклад універсального доступу.

Зі своїм другом Антоном ми собі просто гуляємо, не дбаючи, як нам пересуватися. Він спокійно заїхав собі в будь-який трамвай, я не хвилююся, що його треба підсадити чи розштовхати людей…

Разом з друзями Андрій живе активним життям. Щоб роздивитися натисніть на світлину

У Києві, на жаль, жодного бажання пересуватися містом, окрім таксі. Навіть якщо я можу заїхати в метро і самостійно спуститися ескалатором, все одно не обійтися без зайвої допомоги.

Обов’язково вибіжуть 2-3 жіночки, які тебе захочуть провести і всіх зупинити людей, привернуть увагу до тебе, до твого "чотирьохколісного" друга, розумієш?

На жаль, є такі норми, які потребують, щоб всі звернули увагу, що з вами хлопець з інвалідністю. І от це трохи дратує...".

А ще Андрій, хоч і сором’язливо, але охоче ділиться своїми секретами успіху.

СЕКРЕТ 1. Потрібно тренувати і тіло, і мозок.

Власне, ми всі хочемо прожити наше життя гідно, і це нас робить сильними.

Потрібно фізично загартовуватися, навчатися, багато читати.

І в жодному разі не зупинятися на тому рівні, що ви зараз є.

СЕКРЕТ 2. Не соромтесь доводити свою думку і бути переконливими.

Нерідко, може, через риси характеру, ми десь соромимося, десь трішки нам ніяково доводити свою думку, але ми маємо це робити.

Цим самим ми показуємо, що хочемо щось змінити.

А тим, які не згодні, ми принаймні даємо шанс нас зрозуміти.

Не нав’язувати, а саме розповідати про свою позицію. А також уміти домовлятися.

Я переконаний, що двоє, або і більше людей, наміри яких направлений на результат, обов’язково домовляться.

СЕКРЕТ 3. Живіть із гумором.

Як у будь-якому спорті, а особливо у фехтуванні, так і в житті, неможливо без гумору.

Якщо ми не отримаємо задоволення, наша робота викликає гірку насмішку, не знаю, для чого тоді цим займатися?

Ми повинні кайфувати від того, що ми робимо. От випав сніг, замело дороги, але все одно намагаймося "сонечко" виштовхнути із себе і вперед. І це тепло відчують люди довкола.

Навіть якщо на якомусь етапі дійшли, здавалося б, до невирішених проблем, усе вирішуватиметься простіше, із відчуттям, що ми впораємося, із усмішкою. Це гарантовано.

СЕКРЕТ 4. Згадуйте свої перемоги.

У спортсменів досить часто після змагань, особливо невдалих, є вимога проводити аналіз.

До слова, після вдалих ми також це робимо.

Аналіз своїх проведених поєдинків, своєї підготовки до змагань. Зазвичай ти з тренером шукаєш якісь моменти, де недопрацював.

Я не люблю цього робити. Як правило, дивлюся тільки ті поєдинки, де перемагав.

Тренер каже, що я психологічно боюся негативних ситуацій. А направду – ні, просто мені не цікаво, значить погано працював.

Андрій розповідає, що дивиться тільки ті поєдинки, де перемагав

У своєму спортивному житті я прагну розвивати свої сильні сторони, і, напевно, так правильно.

От є футболісти світового класу – Мессі, Роналду. З ними ніхто не може порівнятися в техніці, підготовці, в Божому якомусь таланті. Але є і дуже велика когорта сильних спортсменів, які самі себе такими сильними зробили – завдяки своїй праці й наполегливості.

Я вважаю, що, переглядаючи лиш переможні свої поєдинки, налаштовую себе на перемогу в майбутньому. І всі свої сильні сторони намагаюся ще більше покращити.

Іншими словами – не варто згадувати щось погане, що було в минулому. Воно вже минуло. Прийміть це й рухайтеся далі.

СЕКРЕТ 5. Підніміть свою… дупу.

От чесно! Раніше я говорив, що потрібно багато тренуватись, читати... Усе так.

А ще просто потрібно підняти свою дупу. І якщо ми змусимо себе – усе решта буде набагато простіше.

Я щоранку накриваю постіль ковдрою. А мої двоє сусідів, з якими живу під час зборів, ніколи цього не роблять. І я їх за це завжди сварю.

Здавалося б, монотонна, нудна робота – але вона є передвісником важливих результатів твоєї праці. Це певні зусилля, які ти робиш над собою кожного ранку. А ще це є підставою також кожного ранку собою пишатися.

Ми справді можемо і повинні вимагати захисту своїх прав від держави.

Але, найперше, ми повинні почати вимагати і від себе. Якщо ми від себе доб’ємося якихось зрушень, тоді на законодавчому рівні, якщо маємо чим підкріпити свої думки, ідеї і слова, переконаний, проблем буде значно менше.

Моєму молодшому синові – 4 місяці, старшій доньці – 2 роки. І в донечки такий вік, що вона все повторює за мною.

Як на мене, не потрібно нічому нікого вчити. Але якщо я хочу, щоб дочка робила певні речі, я маю сам їх виконувати. Тому просто потрібно жити і починати зміни із себе.

Ірина Виртосу, ZMINA, спеціально для УП.Життя

Фото Володимира Якимчука в межах соціального проєкту #LvivOlympicHope, а також з родинного альбому Андрія Демчука

Матеріал підготовлено за підтримки громадської організації "Боротьба за права" в межах проєкту "Fight for Rights: Зміцнення захисту прав людей з інвалідністю в Україні" за підтримки Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

Вас також може зацікавити:

Ціна Медалі. Історії паралімпійських чемпіонів у Ріо

Необмежені у Ріо. Що стоїть за перемогами наших паралімпійців

Нік Вуйчич: В Україні багато нужденних. Однак це не проблема, а завдання

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.