"Правду дізналися лише в 90-х": трагічні історії жертв політичних репресій в Биківні
20 березня 1937 року Київська міська рада таємно затвердила рішення про відвід земельної ділянки "для спецпотреб НКВС УРСР" у Биківнянському лісі.
Саме так почалася історія одного з найжахливіших місць України, місця таємного наймасштабнішого поховання жертв масових політичних репресій 1937-1941 років.
Трагедія торкнулася багатьох родин і окремих осіб – відомих і пересічних.
Сьогодні про події таємних поховань жертв масових розстрілів на території спецділянки в Биківнянському лісі розповідають Анна Паленчук разом з Яном Кідавою-Блонським, які працюють над сценарієм фільму "Биківня", основою якого стануть справжні історії жертв великого терору.
Родина винахідників
Родина Симиренків – промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури – на жаль, також увійшла до списку репресованих.
Ольга – онучка репресованих Олексія та Алли Симиренко. Її дідуся та бабусю заарештували, коли мамі було 2,5 роки, а тітці – 5. Молоді батьки мали власну 4-кімнатну квартиру в першому київському кооперативному будинку на Костельній.
"Мій дідусь, Олексій Симиренко, був інженером в Київському річковому пароходстві, а бабуся – акторкою німого кіно у студії ім. О. Довженка.
Їхній будинок побудували за кошти співробітників. Згодом репресували всіх. Тоді родичам сказали, що їх засудили до 10 чи 15 років, і вони носили передачі в ОГПУ всі ці роки. І діти чекали, коли термін спливе.
Потім, вже у 90-х, коли архіви відкрили, моя мама ознайомилась зі справою. Їх насправді розстріляли майже одразу. Здається наприкінці 1937-го", – ділиться Ольга.
Після арешту мамою та тіткою Ольги опікувалася няня, потім – родичі. Тоді, у повоєнні часи прогодувати двох "додаткових" дітей було майже неможливо, тому молодшу доньку залишили в Києві, а її сестру старшу, Аллу, відправили у Москву.
 |
| Няня та діти уже після арешту батьків, 1938 рік |
Побачитись знову вони змогли лише за 14 років – молодшій було лише 16 років, а старша сестра вже була заміжньою і мала дитину.
Після смерті Сталіна донька Олексія вже намагалася зробити запит до КДБ. Вони надали лише довідку: "Ваш батько, Симиренко Олексій Олексійович, був засуджений і помер в 1942 р. від серцевого нападу". Дізнатися правду про долю батьків Ольга та її мати змогли лише у 90-х роках, після розпаду Радянського Союзу.
"Те, що сталося з моєю родиною – ще одне підтвердження того, наскільки радянський режим був нелюдським, як він перемелював долі, людей та розділяв їхні сім’ї.
Читаючи справи я розумію, якою ціною все те, за чим деякі люди сумують, було досягнуто.
Тотальна відсутність приватного життя, коли у будь-який момент ти можеш залишитися без дому і свого життя, страх засудження та владної структури в цілому... Така ідеологія руйнує і заслуговує на ще один Нюрнберзький процес. У цьому випадку – для комуністичного режиму", – робить висновок Ольга, онучка Олексія Симиренко.
 |
| Мати Ольги Симиренко у Биківні |
Родинна історія, з якої почався фільм
"Справа мого дідуся навряд чи є оригінальною серед сотен тисяч інших.
Контрреволюційна діяльність, позначена коротким "к-р" та відома багатьом родичам загиблих по документах "УВО" – Українська Військова Організація, до членів якої "записали" багатьох представників тодішньої української інтелігенції.
Так ув’язнили мого дідуся, Паленчука Степана Ілліча, економіста, професора КПІ, а разом з ним – низку наукових співробітників", – розповідає продюсерка та сценаристка фільму "Биківня" Анна Паленчук.
1937 рік родина Анни пам’ятає як одну з найстрішніших сторінок своєї історії. Її бабуся, випускниця Інституту благородних дівчат, щодня впродовж півроку приходила з маленьким сином (татом Анни) до будівлі свого Інституту, а тоді вже страшного місця, де НКВС утримувало і розстрілювало репресованих. Вона приходила в надії дізнатися про долю свого чоловіка.
У день, коли син захворів і вона лишилася вдома, за свідченнями інших жінок, Степана Паленчука вивезли вже неживого.
 |
| Бабуся та дідусь (Паленчуки) з друзями, 1937 рік |
Впродовж багатьох років родина не знала правди, сподіваючись на те, що, можливо, десь в Сибіру, він ще живий.
Бабуся, яка розмовляла декількома європейськими мовами, для суспільства була жінкою ворога народу з усіма можливими наслідками. Її часто допитували у НКВС, а записи у трудовій книжці були з термінами роботи на посаді в два місяці – до того часу, як роботодавці довідувалися про її чоловіка.
Катинська трагедія у Биківні
Для багатьох поляків трагедія Катині – є трагедією національного масштабу. Тоді радянські спецслужби розстріляли близько 22 тисяч взятих у полон поляків, більшість з яких були офіцерами.
Частина цієї трагедії захована і в Биківні. Понад 3 тисячі польських офіцерів із цього списку поховані у Биківнянському лісі, тому меморіал розділяється на дві частини – українську і польську.
Тадеуш Блонські, другий лейтенант запасу Польської армії, був закатований в 1940 році органами НКВС в Києві. Його племінник, польський режисер-постановник фільму "Биківня", Ян Кідава-Блонський лише цього року вперше опинився на місці трагедії.
"Дядько закінчив університет в Познані з лісового господарства. Був красенем.
Його однокурсники заводили романи, одружувалися, а він говорив: "Ні. Одружитися не буду. Буде війна". І так сталося.
Почалася війна, його мобілізували як офіцера, він поїхав на схід і зник. І тільки в 2011-му серед польських прізвищ в Биківні ми знайшли його ім’я у списку.
Я досить мало знаю про дядька, мені ніхто не розповідав його історію. Це проблема покоління – наші батьки мовчали.
У школі, пам’ятаю, нас вчили, що Катинь вчинили німці. А вдома говорили, що це зробили "совєти". І коли я заїкнувся про це, мене зі школи вигнали.
Розумію, батьки нас берегли і хотіли, щоб ми йшли вперед, а не шукали помсти, тому що це нам не допоможе. Але тепер дуже важливо, щоб людина знала свою історію і ким були його близькі. Може, нам це вдасться у фільмі", – розповідає Ян.
 |
| Ян Кідава-Блонський поруч з польським меморіалом у Биківні |
Родинні історії продюсерки та сценаристки фільму Анни Паленчук та режисера Яна Кідави-Блонського – дві з сотні тисяч історій Биківнянського лісу.
Зараз україно-польська команда працює над історичною правдивістю сценарію, вивчаючи справи у архівах СБУ, МВС та Центральному держархіві громадських об'єднань України.
Зокрема консультують авторів і історики, які займаються темою Биківні понад 20 років.
"Биківня, яка має стільки сюжетів, потребує дуже вже давно екранізації, бо тут є про кого і про що розповісти. Це безумовно трагічна, болюча сторінка українського минулого і в дечому драматична.
Але, з іншого боку, вона промовляє до нас сучасних, щоб ми не забували, яку ціну наші предки заплатили за сучасну демократію. За те, що ми з вами можемо абсолютно вільно висловлювати свої думки, одягатися, змінювати місце роботи, дискутувати, сваритися тощо. Адже лише 80 років тому це загрожувало людині смертю.
У биківнянських могилах покояться абсолютно різні люди: не тільки священники, актори, письменники, а звичайні робітники, селяни, домогосподарки. Тут спочивають всі такі люди, як ми з вами", – розповідає Тетяна Шептицька, заступниця директора заповідника "Биківнянські могили".
З початку осені на пошту команди фільму надішли десятки листів від тих, чиї родичі поховані на Биківні. Страшні історії репресованих людей та цілих родин опрацьовує команда сценаристів на чолі.
Особисті історії Яна та Анни стали поштовхом до створення фільму. Працюючи разом над іншим проєктом вони з'ясували, що дідусь Анни, Степан Паленчук, і дядько Яна, Тадеуш Блонські, були вбиті у київських тюрмах НКВС і поховані в Биківні.
Автори ідеї ще не впевнені, чи їхні родині історії ввійдуть у сценарій, але вони точно знають, що цей фільм має бути історично правдивим.
Поліна Геращенко, спеціально для УП.Життя
Вас також може зацікавити:
5 видатних жінок в українській історії, про яких ви могли не знати
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.