"Коли тобі 14 у 2014-му": документальні свідчення кримських підлітків, які побачили окупацію на власні очі

3680
27 вересня 2021

Тема окупації Криму завжди розглядається в контексті наративів, створених російською пропагандою про братські народи і про те, що нібито населення Криму ототожнювало себе з "руським миром" більше, ніж з Україною. В українському суспільстві суперечки точаться навколо того, чи достатньо зробила Україна за 23 роки незалежності для українізації Криму.

Ми, українці, ніби самі повсякчас сумніваємось: а чи був Крим українським? І навіть дехто дозволяє собі узагальнити тезу про те, що більшість людей у Криму проросійськи налаштовані. 

Утім чи так це насправді? За роки незалежності з 1991 року народилось не одне покоління молодих людей, які ніколи не ходили в радянські садочки, не співали пісень про братні народи, а в школі вивчали українську мову й історію. 

Про РФ вони знали лише одне: це сусідня країна. Коли для їхніх бабусь, дідусів, батьків і вчителів "зелені чоловічки" виявились "нашими ребятами", багато хто з підлітків пережив справжній шок і травму. 

Ідея проєкту "Окупація очима підлітків" належить учителю історії Владиславу Штегельскому, якому на момент окупації Криму та Донбасу було 18 років. Разом з учнями команда проєкту працювала протягом чотирьох місяців і зібрала понад 50 свідчень молодих людей, які побачили окупацію на власні очі. 

У цьому проєкту історії 10 героїв, які діляться власним досвідом. 

Віолетта, 16 років 

2014 року в 9-річному віці виїхала з Алушти в Київську область 

Для мене окупація розпочалася тоді, коли в нашій школі зняли український прапор і замінили його на російський. На останньому дзвонику в 4-му класі вчителі примушували нас співати гімн Росії. Для мене це дуже боляче і принизливо, що в моєму серці сіють чуже зерно, нав’язують чужі принципи. Я українка, і раптом мені кажуть, що я вже іншої національності. Ось ця зрада вчителів стала шоком для нас. 

Пам’ятаю, як виходила на вулицю і на асфальті писала "Слава Україні! Героям слава". Наступного дня ці написи зникали, але я робила їх знову. А ще ходила вулицями, вмикала гімн України. В мене була футболка з написом Ukraine, і коли бабуся не бачила, я вдягала її, збирала таких самих підлітків, щоб довести оточуючим, що окупація – це неправильно. Не знаю, як дорослі цього не розуміли, якщо навіть маленькі діти це відчули. 

Я і мої однолітки народилися в Україні, мали сучасний погляд на історію, Росію сприймали як сусідню державу, не вважали її братерською, просто держава з одного боку кордону, і все. Ми вивчали свої традиції, вірші, співали українських пісень, і в один момент вчителі, які тебе цього вчили, кажуть: "Ми у складі РФ". 

 Віолетта, 16 років

Тепер там народжуються діти, які вважають себе громадянами РФ. Вважаю, що нам треба говорити з ними за допомогою освіти, висвітлення фактів, з боку міжнародного права, і коли ми будемо чесними та відвертими з дітьми, які виросли в окупації, то зможемо пояснити їм цю ситуацію. Надто важливо після деокупації не повторювати методів Росії 2014 року, щоб не нанести цим дітям такої травми, яку вчинили нам тоді. Вже зараз слід готуватися до того, як заходитимемо до школи і розповідатимемо кримським дітям правду, в ненасильницький спосіб, "екологічно".

Дуже вірю в деокупацію Криму. Це лише питання часу. Можливо, вона не буде такою швидкою, але надіюся, що це відбудеться. 

Наразі люди, які перебувають в окупації, оточені російською пропагандою і часто дивуються, коли їдуть в Україну, а в нас тут не ходять фашисти, не розстрілюють за російську мову. Треба знайти шлях для донесення правди про Україну. Найефективніше це робити через молодь. Так інформація швидко розповсюджується. Це стане ще одним кроком до деокупації.

Я мрію, щоб скінчилась війна, мрію пройтися вулицями, якими ходила в Криму, завітати до своєї школи, домівки... 

Андрій, 25 років

Жив у Феодосії, виїхав в 2014 році у 18-річному віці, служив у добровольчому батальйоні, зараз підписав контракт із ЗСУ

У лютому 2014-го побачив новину про захоплення Ради міністрів Криму невідомими озброєними людьми. Я відчув безсилля, зрозумів, що від мого рішення нічого взагалі не залежить, що я ніяк не зможу вплинути на ситуацію. І мені стало досить сумно. Вирішив робити хоча б щось. 

Став допомагати українським морським піхотинцям, яких тоді заблокували росіяни у військовій частині. Російським військовим я збрехав, що мій брат там служить. Так потрапив до наших морпіхів, дізнався про їхні нагальні потреби. Збирали з друзями гроші, купляли харчі, інші потрібні речі.

Одразу було зрозуміло, що наших оточили росіяни, вони з бетеера не стерли навіть герб морської піхоти РФ. Вдягнуті були у специфічний зелений піксель, який тоді побачити в Україні було неможливо. 

Я розумів, що жити в Росії не хочу. Придністров’я, Абхазія, Північна Осетія. Всюди, де приходить Росія, там часове провалля. Немає жодного натяку на цивілізацію. Зібрав особисті речі, 200 доларів заощаджень, ноутбук і поїхав до Києва. А потім побачив новини вже з Донбасу. Розгорталася війна. Батьки мене не зрозуміли. Виявилось, що вони були з тих прорадянських людей, які чекали на повернення "Радянського Союзу", тобто сучасної РФ.

 Андрій, 25 років

У Конституції України є стаття 65, в якій йдеться про те, що захист України – це обв’язок громадянина. Не право, а саме обов’язок. Тому як тільки виїхав до України, побіг до найближчого військкомату. Але мені відмовили, потім ще двічі відмовили, бо я з Криму. У них начебто було якесь таємне розпорядження, щоб людей з окупованих територій до Збройних сил не брати. 

І я подався у добровольчий підрозділ "Правого сектору" воювати. Тоді все було в хаосі, армія не підготовлена, медиків не вистачає. Україна не була готова до війни. Одного разу в мене на руках помер танкіст. У нього був дуже маленький уламок у сонній артерії. Він 40 хвилин боровся за життя, але ми не змогли йому допомогти, він стік кров'ю. Це сталося через абсолютну неготовність армії до війни. Ми тоді дуже мало знали про тактичну медицину. Це було під час боїв за Іловайськ. От я і вирішив стати професійним військовим. Згодом підписав контракт зі Збройними силами, загалом воював шість років.

Ми зобов’язані боротись за повернення Криму і Донбасу. Навіть якщо вони стануть пустелею, це питання самого факту, що Україна відбулась як Держава.

Ніяра, 18 років

Жила в Бахчисараї, виїхала в 2014-му в 11-річному віці

Взимку 2014 року в Криму відчувалася напруга, здебільшого в Бахчисараї, де мешкало багато кримських татар. Спочатку я нічого не розуміла. На нашій вулиці чомусь відмічали будинки кримських татар: ставили хрести, землею посипали під воротами. Ми витирали ці позначки, але вранці хрести знову з’являлися. Постійно бачили танки, так званих "зелених чоловічків", замаскованих російських військових. Було страшно. 

Тоді в Криму кримські татари стали єдиною справжньою силою опору, тому що нас було багато, ми намагалися протистояти окупації. Відбувались мітинги, люди виходили на протест, охороняли мечеті. 

1944 року з Криму депортували обох моїх прабабусь. Бабусю мого тата депортували з двома дітьми, двох і п’яти рочків. Її чоловік воював у той час. Він мав нагороди, дуже відомий, йому встановили пам’ятник у Харкові. Але радянська влада на це не зважала. Депортувала його сім’ю. У нас навіть найменша дитина знає, що сталося 18 травня 1944 року. 

Тільки через 45 років мої предки змогли повернутися в Крим, і це дуже важко. Не було житла, їхні домівки захопили росіяни, що приїхали з материкової Росії. 

 Ніяра, 18 років

Через це події 2014 року для всіх кримських татар стали справжнім шоком. Похилі люди, які зазнали жахів 1944 року, дуже хвилювалися. Моя прабабуся на той час уже хворіла. Це стало ударом – знову переживати схожі події, захоплення Криму чужинцями. 

Мій батько вирішив піти воювати, захищати Україну. Ми з мамою та молодшим братом виїхали з Криму. Попервах жили в готелі, годували нас у церкві. Про нас ніхто не знав спочатку, про те, хто такі кримські татари. 

Ми хотіли зателефонувати татові, але не могли, не можна було. Через це відчували страх. Ми боялися, що більше його не побачимо. Проте, на щастя, він повернувся з фронту. 

У 11-му класі я вирішила вивчати міжнародні відносини. Зрозуміла, які матиму можливості, що я зможу масштабно підняти питання кримських татар. Я зможу на весь світ сказати, як усе було, розповісти всю правду як свідок. Моя сім’я пережила 1944 рік, ми з братом – 2014 рік, коли відбувалося те саме, Росія нас знищує.

Ми маємо всі разом повернутися туди і вже спокійно жити, щоб ніхто не зміг нас звідти вигнати. Те, що сталося в 2014 році, окупація Криму, має бути востаннє.

Вікторія, 21 рік

Жила в Севастополі, виїхала в Київ у 2019 році у віці 14 років

Я була у дитячому таборі протягом лютого 2014 року, а поверталася вже через блокпости, всюди були російські прапори. Дуже проросійськими стали вчителі. 

Я надто пізно зрозуміла, що хочу виїхати з окупації. Лише в 2019 році. Весь цей час з 2014-го я перебувала в російському інфополі, просто у бульбашці. Я не мала жодних контактів з Україною. В якийсь момент бульбашка лопнула. Я познайомилася з людиною, старшою за мене на п’ять років, проте яка вже стала ветеранкою. До мене прийшло усвідомлення, що йде війна. До 2019 року я про це не знала. Мене наче вдарили каменюкою по голові, я зрозуміла, що треба переїхати. 

Це було важко, бо я не мала українських документів, лише свідоцтво про народження. Щоб отримати український паспорт, потрібна присутність у ДМС у Херсоні трьох моїх родичів. Я оплатила дорогу туди і назад своїй мамі, бабусі й тітці. Родичів я вмовляла кілька місяців. Буває, що я сумую за родиною, але такого, щоб шкодувати про свій вибір, ніколи не було.

 Вікторія, 21 рік

Я насправді доволі розчарована в тому, як добре спрацювала російська пропаганда у Криму, подіяла навіть на молодь, в якої мало б бути скептичне мислення. Але за людей там варто боротися. Як це зробити, я поки не знаю. Те, що там залишились тільки сепаратисти, неправда. Не можна називати людину "сєпаром" лише за те, що вона не готова покинути домівку і родину. 

Росія штучно заселяє Крим росіянами, змінюється національний склад, що в подальшому ускладнить деокупацію. Втім рано чи пізно це відбудеться, Крим повернеться.

Ярослав, 19 років 

Жив у селі Серебрянка, виїхав у 2015 році в Запоріжжя у віці 13 років

Весною 2014-го у нас у селі між людьми відчувалася напруга. Здебільшого в школі, коли частина вчителів проукраїнські, а частина – за Росію. Ми, діти, були шоковані, що вчителька, яка була раніше проукраїнською, виявилася суто проросійською. Моя вчителька історії, класна керівниця як були, так і залишилися проукраїнськими. Вчителька російської мови, кримська татарка, теж проукраїнська. 

У селі мешкав Володимир Балух, якого згодом окупаційна влада ув’язнила за те, що він вивісив над будинком український прапор – єдиний на той час на все село, який відкрито висів. Згадую, як мені було приємно: йдеш до школи, а це був найближчий до школи будинок, і просто дивишся на цей прапор. Хоч щось своє, рідне, що є тут ще хтось зі своїх, українські настрої, що ти ще в себе вдома, тебе ще не задавили тим російським прапором. 

Коли переслідували Володимира Балуха, до нас теж приїжджала поліція час від часу. Був період, коли в 7-му класі мені батьки казали: "Поліція нас може забрати, тобі треба піти до тих-то друзів і якось вже перетнути кордон, не зовсім легально". 

 Ярослав, 19 років

Ми не могли там жити, бо розуміли, що це окупація, тривати довго це не може. Також батьки переймались, щоб я здобув якісну освіту. В Криму більше не було розвитку для молоді. Диплом, отриманий в університеті на окупованій території, фактично у невизнаному навчальному закладі, ніде не буде прийнятий, навіть у самій Росії.

Тоді, в 2014-2016 роках, для молоді з Криму росіяни пропонували спеціальні умови вступу до університетів у Росії. Майже кожен бажаючий міг поїхати вчитися безкоштовно в Москві або Санкт-Петербурзі. Потім ця програма закінчилася. Тоді багато нашої української молоді виїхало з Криму, батьки відправляли дітей з радістю. Думаю, це робилося Росією спеціально, щоб змінити національний склад Криму, стерти українську ідентичність. 

До окупації я займався в ансамблі народних інструментів української народної музики, також у нас була кримськотатарська, на українських народних інструментах. Після мого від’їзду через декілька місяців я розмовляв з колишнім керівником, а він каже: "Вже ніхто не ходить, нічого нема". Дуже важко усвідомлювати, що ансамбль, який з 1960-х років їздив на міжнародні конкурси і діставав нагороди, завершився на тобі, ми останні… і більше цього немає. Українська культура знищена. 

Сулейман, 15 років

Син політв’язня Енвера Мамутова, жив у Бахчисараї, виїхав у 2018 році в Одесу у віці 12 років, мати та шестеро братів і сестер залишилися в Криму

У 2014-му мені виповнилося вісім років, я вчився на відмінно у кримськотатарській національній школі, займався футболом, ходив на боротьбу, жив звичайним життям. 

Як і мої однолітки, я тоді ще не дуже розумів, що відбувається, тільки бачив, що дорослі болісно реагували на новини, особливо бабусі та дідусі. Пізніше я зрозумів, що тривогу старших людей викликав страх неминучої небезпеки, адже наш народ за наказом з Москви пережив депортацію з Криму в 1944 році, і ця трагедія торкнулася кожної кримськотатарської родини. Моя бабуся, якій зараз 81, була вислана у чотирирічному віці й досі пам’ятає ті події. Вона розповідала, як її та інших маленьких дітей довго везли у задушних вагонах, як вмирали люди і їх просто викидали з потягу, як важко було виживати у Середній Азії та складно повертатися в Крим через багато років.

Мій батько народився в депортації та після повернення кримських татар на батьківщину теж переїхав в Крим. Він дуже багато і важко працював, щоб налагодити життя, турбувався про нашу родину. Був будівельником, допомагав бабусі у сувенірній крамниці. Пам’ятаю, як мене маленького брав із собою, а я зазивав туристів. Коли я народився, батько почав організовувати в нашому районі свята Ораза-байрам і Курбан-байрам. Святкування із сусідами стало традицією, і я пишаюся тим, що саме мій батько її започаткував.

 Сулейман, 15 років

У травні 2016 року на світанку, ми ще спали, до нашого будинку ввірвалися люди в масках з автоматами, провели обшук і стали забирати мого батька. Тоді хтось із них мені сказав, що тато відповість на кілька запитань і повернеться. Так вони обманули мене тоді й до сьогодні брешуть усьому світові. Мого батька заарештували, вивезли в Росію й у 2018 році безпідставно осудили на 17 років ув’язнення. Наразі він перебуває в Ставрополі (місто в Росії) в колонії. 

Перші два-три роки ми майже не бачили маму, весь її час забирали суди, поїздки до слідчого ізолятора, збір посилок для тата. Люди, небайдужі до проблем дітей політичних бранців, намагалися підтримувати нас, організовували багато різних заходів. Так у 2018 році я потрапив в Одесу в табір "Хаджибей", познайомився зі своїм нинішнім тренером Алі Мурадовичем Чаринським. Мені дуже сподобалося, я попросив маму відправити мене в Одесу навчатися, так і переїхав. Всі ці роки я займаюсь бразильським джиу-джитсу, став багаторазовим чемпіоном і призером чемпіонатів України, міжнародних турнірів. Цього року я став помічником тренера. Хочу розвиватися в спорті, досягти успіху на найпотужніших турнірах світу.

Мій батько для мене найсміливіший і найвідважніший з людей. Ані він, ані інші політв’язні не є терористами. Ми, їхні діти, мій народ – не терористи.

Світлана, 21 рік

Жила у Сімферополі, виїхала в Київ у 2014 році у 14-річному віці

Пам’ятаю, як їхала зі школи і на центральній площі біля адміністративної будівлі помітила, що там не жовто-блакитний прапор, а триколор майоріє. І ще багато російських прапорів усюди, а біля пам’ятника – кубанські козаки, в Криму я таких ніколи раніше не бачила. Вони тримали великі автомати, і це мене надто стривожило, ввело в стан агресії та мобілізації. 

У нас ніколи не було такого, щоб поліція чи міліція ходила з автоматами. Навколо одного із цих козаків бігала маленька дівчинка і почала смикати його за рукав. Він повертається, бере автомат і наводить на неї. Я бачу це і думаю: "Боже, що коїться? Це не мій Сімферополь!" 

Тих, хто свідомо, критично мислячи, обрав російську позицію, серед молоді майже не було.

 Світлана, 21 рік

Виїжджати дуже важко морально, складно облаштуватися на новому місці. Жили у чужих людей, потім оселилися в гуртожитку, у маленькій кімнатці. Моя мама науковець, історик, культуролог, присвятила багато років життя Криму, його культурі, етнографії. Ми втратили більше ніж дім.

Приїхавши до Києва, я працювала з психологами, щоб якось позбутися цієї травми. Дуже важко, коли така подія, як окупація, стається, коли ти підліток, коли й так непросто, коли твій світ руйнується, все, з чим ти жила, від людей до рідного міста, раптово змінюється. Це нелегко прийняти.

Але те, що Крим буде деокупований, у моїй уяві незмінно, я вірю в це. Уявляла, що навіть у 90 років, якщо їздитиму на візочку, я попрошу своїх онуків привезти мене у деокупований Крим. Я б сиділа десь під Бахчисараєм, дивилася на гори… такі навіть думки є. Головне – повернутися.

У 14 років я усвідомила, що за свої переконання доводиться платити високу ціну. Я втратила дім, оточення, звичне життя, тому що не могла жити в окупації. 

Мрію про свій дім, життя у безпечній, сучасній, щасливій країні, де зможу реалізуватися, де роститиму своїх дітей та онуків. Щоб нащадкам не довелося втікати кудись в Америку чи Норвегію. Дуже хочу, щоб моїй мамі, якій нині 51, не потрібно було починати життя з нуля, тому що це дуже страшно.

Олексій, 24 роки

Жив у Бахчисараї, виїхав у 2014 році до Львова, а згодом – до Києва у 17-річному віці

Попервах я більше сприймав це як якусь незрозумілу пригоду. Спочатку я дізнався з телевізора, як бетеери заїжджали в Крим. Тоді ще не ставало питання виїзду, здавалося, що скоро все налагодиться. 

Одного разу ми всією родиною пішли до церкви. Повертаючись додому, зустріли сусідів, які розказали, що у новинах по телевізору побачили інформацію про те, що мій батько в Криму потрапив до полону. Його з іншими українськими активістами схопили в Сімферополі на залізничному вокзалі.

Його катували, били струмом, гумовими кулями стріляли впритул. Коли батька через деякий час вдалося звільнити, у нього були перебинтовані руки, частина живота, видно було нагноєння, лишалися синці. Він розповідав, що їх тримали в нелюдських умовах, прийшли і зірвали невеличкий золотий хрестик з ланцюжком. Зі слів батька, чеченці були першими, хто приходив до них у полоні, зривав хрести. Потім вже прийшли росіяни.

Коли після його повернення я це побачив, була певна злість, нерозуміння. Ок, ви затримали людину, щоб вона не чинила проблем для вашої окупаційної діяльності, але навіщо всі ці тортури, знущання?

 Олексій, 24 роки 

Після того ми виїхали з Криму. Важко звикав до нової атмосфери, інших обставин. Інколи не міг усвідомити, що це зі мною відбувається, що це не тимчасово. Тоді почав працювати в ГО "Сила права", ми підтримували людей у судових справах зі встановлення причинно-наслідкового зв’язку, а саме окупації Криму та вимушеного переміщення людей, що спричинювало певні моральні страждання. Ми допомагали їм юридично встановлювати ці факти і звертатися з позовами про стягнення моральної та матеріальної шкоди з Російської Федерації. 

Щоб повернути Крим, треба налаштуватися, що це нелегкий і тривалий шлях, фактично такий самий, як Росія зробила щодо окупації Криму. Роками готувалося його захоплення. Так само роками доведеться його повертати. 

Я дуже хотів би знову побачити Крим, його краєвиди. Зустрітися з друзями, які не приїжджають на материк. Нещодавно померли бабуся і дідусь, що мешкали поблизу Бахчисарая. Я не зміг бути присутнім на похороні й попрощатися з ними, приїхати на могилу. Це дуже сумно, але поки Крим в окупації, мені небезпечно туди їхати.

Данило, 22 роки

Жив у Сімферополі, виїхав в 2014 році в Київську область у віці 16 років

Найбільш шокуючим враженням початку окупації для мене стала метаморфоза, що відбувалася з багатьма вчителями. Протягом тривалого навчання ти довіряєш їм, і раптом бачиш і відчуваєш, як людина починає говорити зовсім інше. Хоча 10 років до того розповідала, як любить Україну, навчала тебе, як потрібно цінувати і поважати свою країну, а згодом за мить змінює свою думку, стає проросійською.

Найгірше, що у певних викладачів є влада впливати на дітей. Досі від цього мені стає гидко. Я не знаю, як це описати. Я не розумів, як людина може так змінюватись. Навіть не те, що змінюватись, як вона може просто міняти за секунду все, у що вірить. Це найбільший мене вражає.

Звичайно, були вчителі, які просто боялися. Вони знали, що нікуди не поїдуть. У когось батьки хворі, хтось просто живе, хтось не знає, що відбувається. І вони боялися. В мене була вчителька української мови, дуже гарна. Вона плакала в своєму кабінеті, я це бачив, бо не знала, куди діватися. І тоді мій батько зайшов до неї. Пам’ятаю, як у неї сльози наверталися. Вона з таким вибаченням дивилася, що залишається в Криму, хоча ніхто її не звинувачував за це. 

 Данило, 22 роки

Коли ми з мамою і сестрами виїжджали з Криму, в Джанкої мене зсадили з потяга через те, що мені саме виповнилося 16 років, а паспорт український я отримати не встиг. Усі українські державні установи були витіснені Росією з півострова, українські паспорти вже не видавали. Росіяни ввели перевірки, і мене просто не випустили з Криму, вивели з потяга. Мама благала їх пропустити мене, казала, що ми не повернемося сюди більше, що переїжджаємо в інше місто. Але зрештою мене зсаджують, відводять в якусь комору. Телефонного зв’язку немає, атмосфера дуже напружена. Згодом мені вдалося додзвонитися дідусю, він приїхав за мною. 

Я думав про те, чому мене не випустили. Схоже було, що окупанти розлютилися самим фактом нашого від’їзду: як це так, виїжджають з Криму? Їх же так чекали, Крим нарешті "звільнили", а люди залишають Крим. Як таке може бути?

Христина, 16 років

Жила у Сімферополі, виїхала з Криму в 2014 році у 9-річному віці

Ми жили звичайним життям, навчалися, на канікули їздили до бабусі з дідусем до Чорноморська на море. Я займалася музикою, грала на фортепіано, ходила на балет. Але тоді все раптово почало змінюватися.

В нашій гімназії звільнили директорку, зняли українські прапори, герб, портрети Шевченка, прибрали вишиванки. Моя класна керівниця приняла російську позицію, там залишилася, напевно, і досі працює, перейшла на російську мову, все прекрасно. А донька її, яка щойно закінчила школу, зробила собі татуювання на плечі у вигляді тризуба – герба України.

 Христина, 16 років 

Тоді були трагедії в сім’ях, коли доросле покоління обирало Росію, тобто повернення до Радянського Союзу, а діти і молодь, які навчалися в українській гімназії, виросли в цьому осередку нашої нації, традицій, це не сприймали зовсім.

Після "референдуму" батьки сказали: "Ну все, переїжджаємо". І потім я пам’ятаю лише кілька моментів з організації переїзду. На новому місці ми відчували підтримку людей. Мене запрошували на різні проєкти для дітей переселенців. Якось ми поїхали до Львова, я виступала на концерті, грала на фортепіано. А потім ми з мамою підійшли до Оперного театру, але не мали грошей на квитки. Якась жінка запитала, чи ми з Криму. Не знаю, як вона здогадалася. Ми відповіли "так". Нас провели безкоштовно на перший ряд у залу, ми дивилися оперу. Й у новій школі мене також гарно прийняли і підтримували.

А в Криму все змінилося. Тобто люди інші, Крим вже не той, в якому виріс, в якому народився. Ми спілкуємося з рідними, які там залишилися, це ж родина. І я дуже хочу вірити, що Крим повернеться до України, і дійсно сподіваюсь на це. Але розумію, що для мене він залишиться рідним місцем лише в серці. Тобто якщо навіть я колись туди приїду, то не назавжди.

Владислав Штегельський, Анастасія Шкуратенко, Лідія Комаровська, Ніколь Кміта, Ксенія Бондар, Поліна Терещенко, Марія Молодецька, спаціально для УП.Життя. 

Вас також може зацікавити:

Усі дороги ведуть в Крим: 6 життєвих історій про сміх і сльози, радощі і драми на півострові

Найщасливіші миті у житті: 5 родинних та романтичних історій про такий рідний Крим

Почнем все спочатку: 5 історій про майбутній гостинний Крим

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.



powered by lun.ua