"Кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну". Пам’яті Макса Левіна

Макс Левін був одним з небагатьох журналістів, що висвітлювали війну протягом усіх восьми років. Тож 24 лютого для нього не стояло питання, чи знімати повномасштабне вторгнення Росії. 

Він понад 10 років працював у LB.ua, опісля – у Hromadske, співпрацював з Reuters, BBC, Associated Press. Його знімки публікували Wall Street Journal, TIME, Радіо Свобода та інші медіа. 

13 березня Макс Левін разом з військовим Олексієм Чернишовим, колишнім фотографом, вирушив на авто до села Гута Межигірська. Вони вийшли з авто і пішли в сторону села Мощун, після чого зв’язок з обома зник. 1 квітня тіло Макса Левіна знайшла поліція – його вбили двома пострілами. 

Премія імені Георгія Ґонґадзе присудила для Макса Левіна спеціальну відзнаку "За визначний внесок у розвиток української фотографії, відданість професії і відвагу". 

Розповідаємо через спогади його колег, яким фотографом і людиною був Макс Левін. 

Макс Левін. Фото: Євгеній Даценко

"Макс намагався зливатися з людьми, яких знімав". Маркіян Лисейко

Фотожурналіст Маркіян Лисенко знає Макса давно і близько – вони разом працювали і разом виходили з Іловайського котла. 

Він каже, що Макс не бачив сенсу показувати війну з тилу: чим ближче до критичної небезпеки, тим менше кривлять душею, емоції більш насичені й потужні. Згадує, як спільний знайомий називав Іловайськ "прекрасним пеклом". 

– Макс хотів знімати там, де не знімає ніхто, – говорить Маркіян. – Він вважав, що фотографією може зробити більше, ніж автоматом.  

Маркіян з Максом заочно зналися давно, та по-справжньому познайомилися під час Революції Гідності. Робота там плавно перейшла в роботу на фронті. Для Макса важливим було показати, що відбувається насправді, зафіксувати момент історії.

Макс намагався зливатися з людьми, яких знімав, теми обирав залежно від особистих переживань, каже Маркіян. Тож вони жили разом з військовими і фотографували на Донбасі те, що було недоступно для інших. Іноді перші дні знайомства минали без камер, щоб фотографи стали "своїми". 

Макс жив разом з військовими і фотографував на Донбасі те, що було недоступно для інших. Фото: Маркіян Лисейко

Маркіян пригадує, що на війні не всі були охочі фотографуватися, та все ж Максу вдавалися цінні кадри: 

– Особливо в Іловайську. Але з часом всі знаходили мене чи Макса і просили зробити фото, бо для багатьох це була єдина фотографія з війни. Родичам багатьох кадри надсилали посмертно. 

До Іловайська Макс і Маркіян потрапили після довготривалих зйомок на фронті. Вони переважно оминали офіційні шляхи співпраці з Генштабом, який ускладнював процес зйомки. Тож колеги поїхали в Щастя знімати батальйон "Айдар". 

Коли батальйон почав виходити на Потугіно, фотографів брати з собою не схотіли – було багато втрат. Щоб не нудитися в Щасті, вони вирішили поїхати до батальйону "Донбас" неподалік. Військові їх прийняли, з ними ж подалися в Попасну і Курахово. Батальйон часто переїжджав, вирішував технічні питання, гроші закінчувалися, тож Макс і Маркіян вирішили після кількамісячного відрядження поїхати додому. 

Дорогою до Києва їм зателефонували знайомі військові, з якими встигли здружитися, і розповідали про виходи до Іловайська. Тож вдома Макс і Маркіян не затрималися – поїхали на схід. 

Потрапити в Іловайськ було складно – командир батальйону був категорично проти. Погодився лише через обіцянку, що з міркувань безпеки лише він матиме право публікувати відзняте. 

– Там усе було простіше, – пригадує Маркіян. – Це в тилу боїшся. А там – сонечко світить, не стріляють – то й добре, їсиш собі картопельку. Ми хотіли познімати і через день-два виїжджати. Але не всім колонам вдавалося виїхати, тож ми подумали, що безпечніше лишитися з батальйоном. Потім, коли вже було нагле оточення, думали, що не виїдемо. 

Крім батальйону "Донбас" в Іловайську були й інші підрозділи. Ходили чутки, що до них проривається "Айдар", тож просто чекали в місцевій школі. Там же до них приєдналися Гоша Тихий з МЗС та Іван Любиш-Кірдей, що працював тоді для німецького ARD. Врешті всім чотирьом дивом вдалося вирватися з Іловайська.

Між собою фотографи домовилися не публікувати знімки військових, адже багато з них потрапили в полон. Це мовчання тривало близько року – до великого обміну полоненими. 

Макс не бачив сенсу показувати війну з тилу. Фото: Стас Козлюк

З багатьма військовими Макс і Маркіян по-справжньому познайомилися лише на річницю виходу з Іловайська: хтось був у полоні, хтось злився на командування, хтось створив бізнес чи завів родину, хтось продовжував бути військовим. Нарешті знали імена, а не позивні. 

– Всі тішилися, обнімалися, – пригадує зустріч Маркіян. – Їхні історії почали жити окремим життям. І ми подумали, що їх було б цікаво розповісти, для декого – від початку. Так з’явився Afterilovaisk.

Частину знімків не опублікували досі – наприклад, фото тих, хто допомагав українським військовим і досі живе в окупації. 

Маркіян каже, що в їхньому тандемі він відповідав за тверезу оцінку того, чи варто їхати на небезпечну зйомку, а Макс завжди хотів опинитися там, де не може опинитися більше ніхто.

– Як на мене, він думав не про власну безпеку, а про роботу. Зрештою, він потрапив туди, куди не варто було, але він вважав, що там треба знімати – бо там найцікавіше, – говорить Маркіян і додає, що на зйомки Київщини Макс кликав його кілька разів, що йому не властиво. Можливо, йому вдалося б відмовити друга від останньої поїздки. 

Українські війська біля зруйнованого бункеру Другої світової війни неподалік Демидова, Київська область, 11 березня 2022 року. Фото: Макс Левін

Разом з дружиною і друзями Макса він шукав його два тижні. Каже, що тепер є багато незрозумілого. Наприклад, тіло знайшли за кількадесят метрів від машини, він не мав бронежилета і був в окулярах, що було для Макса невластивим. При ньому не було документів, але ніхто не забрав дороге спорядження. Тож наразі Маркіян чекає на результати експертизи: 

– Треба дізнатися точно, хто винен. 

Макс Левін неподалік Макарова, Київська область. Фото: Мар'ян Кушнір

"Макс мав нормальні для митця амбіції". Петро Цимбал

Петро Цимбал познайомився з Максом у 2018 році під час роботи над документальним проєктом "18" – історії 18-річних, загиблих на війні з Росією. 

– Макс був щирим і прискіпливим, – пригадує Петро. – Говорив, коли йому щось не подобалося чи був з чимось незгоден. Говорив відверто, не очікуючи, чи будуть його толерувати. Це завжди було тонко, влучно, часто гостро. Він і був таким – загостреним. 

Петро каже, що Макс був не з тих, хто просто натискає на кнопку фотокамери – для нього важливо було працювати над темами, що цікавили. Так обирав теми військові, соціальні, українські. 

Хотів змінити те, що під силу – через фотографію, громадську діяльність, організацію походів у Карпати. Петро каже, що Макс хотів показувати гострі питання, відкривати на них очі, оживляти суспільство:

– Він казав: "Петрович, треба відпочивати". Але сам насправді не відпочивав ніколи. Сьогодні він у Карпатах, завтра в Дніпропетровській області, післязавтра на сході, потім в Києві. І навіть у горах не відпочивав, а намагався показати людям, як бачить світ. Макс мав нормальні для митця амбіції. 

Український військовий, позивний "Кабанчик", ховається від удару гелікоптера під час вторгнення Росії в Україну поблизу Демидова. 10 березня 2022 року. Фото: Макс Левін

Якось Петро запитав його, чому він поїхав знімати війну, і Макс відповів, що через амбіції. Щоправда, амбітність була не в крутих фотографіях, а в тому, щоб фотографії мали вплив.

Петру ж здається, що на самого Макса найбільше вплинув вихід з Іловайська. Afterilovaisk був для нього проєктом, навколо якого "оберталася його планета": 

– Це не була фотографія просто для себе. Це була адвокаційна документалістика. Так само, як робота у сфері прав батьків. Це те, що йому боліло і що він хотів змінити. З його останніми роботами так і сталося – кадри прольоту над Бородянкою вперше показали всьому світу так прямо і так гостро, що відбувається в Україні. Думаю, це один з його здобутків світового масштабу, чого він і прагнув. Він досяг своєї мети – інакше його бог не відпустив би. 

"Макс був не з тих, хто просто натискає на кнопку фотокамери – для нього важливо було працювати над темами, що цікавили". Фото: Маркіян Лисейко

"Макс лишив по собі архів відкритих почуттів". Іван Любиш-Кірдей

Знайомство з Максом Іван Любиш-Кідрей не пригадує – бачився з іншими операторами й фотографами на багатьох зйомках, так і зустрілися. Були однолітками, мали спільні інтереси. Іван пригадує, як його вразив Макс, прийшовши на зйомку акції на Майдані Незалежності з дитиною в слінгу. 

А потім стався спільний Іловайськ, що зблизило. 

– У приміщенні школи, чекаючи на евакуацію, ми провели чотири дні. Після того наші стосунки перейшли на інший рівень, – говорить Іван. – Щороку 29 серпня ми зустрічалися вчотирьох: я, Макс, Маркіян і Гоша Тихий. Макс хотів, щоб ніщо з Іловайська не було забутим. 

Серію про Іловайськ Іван вважає однією з найважливіших робіт Макса, хоча обрати щось конкретне йому складно. Каже, в усіх фотографіях – і на війні, і поза нею – було багато життя. Для Макса вона була призмою, через які він показував побачене без втручання – намагався показати все, як є. 

Макс хотів показати війну справжню, з самої лінії фронту. Фото: Маркіян Лисейко

– По собі він лишив архів відкритих почуттів, болісних моментів. У нього був фотографічний почерк – його знімки я міг би безпомилково впізнати серед інших, – говорить Іван.

[L]

Макс хотів розказати про війну, бо вона йому боліла, так він хотів допомогти країні. Хотів показати війну справжню, з лінії фронту. Йому завжди було боляче через відмови військового керівництва допустити до зйомок у найбільш гарячих точках. Хотів допомагати армії. 

І при цьому завжди бачив, що можна краще, завжди був не достатньо задоволений результатом – завищував планку і не зупинявся. 

– Макс не любив фальші – в усьому, не тільки у фотографії. Він любив бути першим і мав загострене відчуття справедливості. Був щирий і без лукавства. Простий і відвертий як 5 копійок, і йому довіряли, – пригадує Іван. – Він посміхався світу, а світ – йому.

Оксана Расулова, спеціально для УП. Життя