"Ця війна страшніша, ніж в Афганістані". П’ять із тисяч історій людей, яких врятував евакуаційний медичний потяг

Наприкінці квітня в Україні запрацював евакуаційний медичний потяг, що доправляє пацієнтів з гарячих точок до лікарень на захід України.

З того часу і до сьогодні пасажирами шпиталю на рейках стали майже 2 тисячі українців.

Деякі з них отримали травми різного ступеня тяжкості (33,8%) безпосередньо внаслідок російської збройної агресії. Частина людей – страждали від хронічних захворювань або ускладнень і не мали належного доступу до медицини. Евакуювалися й маломобільні українці, люди похилого віку, а також діти-сироти.

На евакуаційному потягу пацієнтами опікуються українські та іноземні медики Міжнародної гуманітарної місії "Лікарі без кордонів" (Médecins Sans Frontières).

Раніше "Українська правда. Життя" розповідала, як живе й рятує українців з східних регіонів медичний потяг. Тепер ми публікуємо історії кількох із тисяч пацієнтів, що були змушені евакуюватися на захід країни.

Médecins Sans Frontières. Фото: Ruslan-Lytvyn/Depositphotos

Любов Мірошниченко зі Слов'янська, Донецька область

Пані Любові – 69 років. Коли уже тривала повномасштабна війна, у жінки загострилася жовчнокам'яна хвороба. Через це вона потрапила до лікарні, що поблизу лінії фронту.

Пацієнтка потребувала термінової операції, проте медики не змогли надати Любові належної допомоги – у Слов'янську зараз не вистачає профільних спеціалістів. За її словами, багато лікарів виїхали у більш безпечні регіони.

"Моя сімейна лікарка також виїхала. У мене загострилася хвороба, камені в жовчному міхурі – треба робити операцію", – розповіла жінка медикам евакуаційного потягу.

У лікарні вона пробула 10 днів, після чого "Лікарі без кордонів" евакуювали її на захід країни – там в одному із медзакладів її можуть прооперувати.

Зі слів жінки, на сході нині жити тяжко, проте, незважаючи на обстріли, у підвалі її родина не ховається. Натомість, каже, перечікують загрозу на кухні – там лише одне вікно.

"Ми його забили фанерою, щоб уламки скла не розліталися. У підвал не ходимо, до нього поки добіжиш, ще гірше може бути, ніж сидіти на кухні", – розповідає пацієнтка.

Серед іншого у Слов'янську є проблеми з питною водою, втім, і до цього місцеві пристосувалися.

"Нам заборонили пити воду з крана. Тому питну воду комунальні працівники доставляють у бочках великими машинами. А ми виходимо і набираємо, кому скільки треба", – розповідає Любов Мірошниченко.

Утім, Любов не збирається залишатися у більш безпечному регіоні. Хоча у рідному Слов'янську уже не перший рік зберігається загрозлива ситуація через російські обстріли, жінка планує повернутися додому.

Там вона має приватний будинок та рідних, які чекають на неї.

"Після операції я повернуся одразу додому, до Слов`янська. Там мене чекає донька і маленький онучок", – говорить пані Любов.

Любов Мірошниченко зі Слов'янська. Фото: Хусейн Армі

Галина Михаленко із міста Марганець, Дніпропетровська область

Пані Галині – 51 рік. Вона жила у Марганці усе своє життя. Жінка працює на хлібному заводі – продає буханці і випічку в магазині.

Родина жінки живе у приватному будинку, що був побудований ще у 50-х роках. Водночас такий необхідний у сучасних реаліях підвал – непридатний для того, аби переховуватися там під час вибухів.

"Тому вибухи ми перечікуємо всередині будинку", – пояснює пані Галина лікарям медичного потягу.

Проте одного разу ворожий обстріл застав жінку під час робочої зміни – поряд із магазином розірвався снаряд, поранивши її уламками.

"Це був різкий вибух, і більше я нічого не пам'ятаю", – розповідає Галина.

Уламки від російського снаряду посікли тіло жінки, зокрема постраждала її рука. Потерпілій одразу надали допомогу у місцевій лікарні, після чого направили її до медзакладу у Дніпрі.

Звідти поранену Галину вже забрали "Лікарі без кордонів" до Львова.

"Там мають допомогти відновити руку, я не знаю точно, але, здається, в руці ще є залишки осколків – їх треба витягти", – говорить жінка.

Пані Галина не збирається залишатися на заході країни. Наголошує, що попри повномасштабну війну, життя у Марганці триває, тож щойно її прооперують – поїде додому.

Галина Михаленко з Марганця. Фото: Хусейн Армі

Читайте також: "Чи доживемо до ранку?". Історія сім'ї із Сєвєродонецька, яка з 90-річною мамою рятувалася від війни

Олександр Павлов із міста Вугледар, Донецька область

Олександру – 62 роки.

На евакуаційному потягу чоловік опинився після масованого обстрілу, внаслідок якого він отримав мінно-вибухову травму ноги.

Щойно окупанти почали обстрілювати Вугледар, родина Павлова сховалася у підвалі. Вибухи не вщухали хвилин 20, пригадує чоловік. А коли стихло, Олександр вирішив вийти на вулицю.

"Минуло 2-3 хвилини, і я почув ще один вибух – не такий, як попередні. Це була не міна і не Град, я думаю, це був безпілотник. Коли він летить, неможливо почути і передбачити небезпеку. Тому і не встиг сховатися, отримав поранення", – говорить чоловік.

Коли Олександр уже потрапив на медичний потяг, лікарі під'єднали його до спеціального медичного апарату. Завдяки цьому з рани вакуумно змогли забрати всю непотрібну рідину, що там накопичилася протягом евакуації, і доставили його до медзакладу на захід країни.

За словами чоловіка, місцеві жителі за місяці повномасштабної війни уже навчилися розрізняти, з якої зброї росіяни обстрілюють мирні українські міста. Утім, Олександр пам'ятає ці звуки ще з іншої війни, адже у 1979 році служив в Афганістані.

"Можу сказати, що ця війна страшніша. Тут ворог стріляє по мирних, по дітях, абсолютно все руйнує", – наголошує Павлов.

Олександр Павлов із Вугледара. Фото: Хусейн Армі

Сергій Малєєв зі Слов'янська, Донецька область

Сергію – 68 років.

На евакуаційному потягу чоловік опинився через дружину – у неї цироз печінки. У Слов'янську через війну не лишилося лікарів-гастроентерологів – усі вони виїхали у більш безпечні регіони, каже чоловік.

Крім того, у Слов'янську закрилися майже всі аптеки. А у тих, що працюють – обмежена кількість медикаментів. Аби допомогти дружині, чоловік звернувся до "Лікарів без кордонів", які доправили подружжя у Луцьк.

"В цьому поїзді "Лікарі без кордонів" надали мені і моїй дружині все необхідне. Погодували, стежать за тиском і температурою. Добре, що ми дізналися про таку можливість евакуації", – підкреслює Сергій.

Подружжя Малєєвих, на відміну від уже згаданих пацієнтів медичного потягу, поки що не збирається повертатися додому.

У Слов'янську Сергій з дружиною живили у квартирі на 7-му поверсі. Ліфт не працює, газопостачання і води – немає. Їм самотужки доводилося відрами набирати воду у місцевій свердловині і нести її на 7-й поверх. Чоловік зізнається – це важко.

"Поки ми не збираємося повертатися, полікуємося, перечекаємо війну в безпечнішому регіоні", – говорить Сергій.

Сергій Малєєв зі Слов'янська. Фото: Хусейн Армі

Читайте також: Коли ми встали, то побачили м'ясорубку. Пів року теракту на вокзалі в Краматорську

Любов Тарасова із села Озерне, Донецька область

Пані Любові – 75 років.

Жінка проживає у маленькому селі біля Лимана – міста, яке Збройні сили звільнили від росіян 1 жовтня.

Любов Тарасова – одна із тисяч українців, чий будинок "денацифікували" окупанти.

"Я живу у маленькому селі біля Лимана. Коли почали вчергове гатити, прилетіло і в мій будинок. В той момент, ми були з родиною на кухні. Пам`ятаю, наче стеля впала, мене привалило цеглою і меблями", – пригадує жінка.

З-під завалів її дістали син та зять. Пам'ятає, що була вся у крові. Тоді пані Люба отримала поранення руки, після чого українські військові допомогли їй дістатися до лікарні у Краматорську.

"Там медики розповіли мені про потяг "Лікарів без кордонів" і про можливість виїхати і полікувати руку в безпечнішому регіоні", – говорить жінка, уже перебуваючи у вагоні потяга, що рятує пацієнтів зі сходу на захід України.

Любов Тарасова із Озерного. Фото: Хусейн Армі

Нагадаємо, раніше координатор "Лікарів без кордонів" в Україні Крістофер Стоукс розповів, чим відрізняються "воєнні" медичні системи нашої країни та Афганістану, де він працював протягом 20 років. Також Стоукс пояснив, чому медики міжнародної організації не змогли допомогти постраждалим у Маріуполі на "Азовсталі", коли про це просила українська влада.

Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"

Фото обкладинки: Хусейн Армі