Муся, миші і котячий масаж. Коротка історія про прив'язаність між кицею й військовим ЗСУ

Постійні зміни дислокації бойових підрозділів ЗСУ, перекидання з одного напрямку на інший, втрати серед бойових товаришів, відсутність зв’язку і нормальних побутових умов створюють здебільшого похмуру, чорно-білу картину теперішньої війни в очах її безпосередніх учасників.

Однак зрідка цю картину прорізують промінчики світла й тепла. Причому там, де на них зовсім не сподіваєшся.

Приклад цього – коротка історія про прив’язаність між колишньою домашньою кицею й військовими ЗСУ, яких війна звела в закинутій хаті серед донецького степу.

Наше приміщення виявилося "мишачим царством", у яке вторглися військові

Нова точка дислокації, в яку перекидали наш підрозділ 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, виявилася за 250 кілометрів від попередньої. Більшу частину дороги ми проїхали ешелоном, а решту – на бортовому "КрАЗі".

Пункт призначення – закинуте залізничне приміщення в степу на Донеччині. Перша група хлопців там і поселилася, затягнувши вибиті вікна плівкою і встановивши грубки. А для нас, новоприбулих, домовилися про стару хату, яку колись займав залізничний персонал. У хаті давно ніхто не жив, а кілька місяців тому вона ще й трохи вигоріла зсередини. Але головне, що там вціліли вікна, була електроенергія й кахельна піч!

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади

Коли ми дібралися до цієї точки, була вже ніч. Тому нам просто відкрили хату й сказали: "Розміщуйтеся на ночівлю, а вранці розберетеся". Розпалювати піч, не перевіривши її, ми не ризикнули, тому вирішили заночувати як є. Мені дісталася окрема кімната, де серед різного мотлоху стояло старе радянське ліжко з металевим сітчастим матрацом (через такий матрац на будівництві часто просіюють пісок).

Увечері надворі було 7 градусів морозу, а вночі температура опустилася до -10. Давно не опалювана хата зовсім промерзла, там було дуже холодно, але все-таки краще, ніж у степу з пронизливим вітром.

Я розгорнув на ліжку свій прогумований матрац, розстелив спальник, а зверху кинув товсту ватну ковдру, яку зазвичай стелю під матрац. Ліг спати в термобілизні, військовій формі й шапці (цю шапку не знімав майже дві доби, поки хата нормально не прогрілася). А на ніс підтягнув теплий флісовий баф, щоб було не так холодно дихати.

Я сподівався, що через втому швидко засну, але як тільки почав дрімати, почув по всій кімнаті шарудіння. Увімкнув ліхтарик і побачив, що в кімнаті повно мишей! Ця хата була "мишачим царством", у яке вторглися військові. Миші не боялися ні світла, ні мене, вони були в себе вдома й поводилися відповідно.

Мені було майже байдуже, мишей я не боявся й не дуже гидився, тому все-таки сподівався поспати, навіть попри на те, що час від часу вони пробігалися по моїй ватній ковдрі. За всю ніч тільки раз підхопився з ліжка – коли якась миша з необережності чи зухвальства вискочила мені на голову. Тоді я встав і переклав із підлоги на стіл картонну коробку, в якій зберігалося трохи продуктів. А потім знову ліг спати й уже ні на що не зважав.

Вранці виявилося, що миші таки добралися до коробки й погризли мої припаси – шоколад, печиво, вакуумні пакети з меленою кавою. Найгірше, що в тому місці купити все це було неможливо.

Миші й далі хазяйнували в хаті, просто не так зухвало, як вночі. Вони бігали по кімнаті, майже не ховаючись. Ми з хлопцями розклали вогонь у печі, почали виносити різний мотлох і паралельно думати, як спекатися цих шкідливих гризунів, які однозначно не дадуть спуску ні нам, ні нашим продуктам.

А після обіду у відповідь на наші думки з’явилася кішка. Звичайна, безпородна, біло-сіра, зате з блакитними очима. І, як я побачив, на початковій стадії вагітності.

Киця однозначно раніше жила в цій хаті – це було видно з того, як сміливо вона зайшла всередину й одразу почала полювання. За перші кілька хвилин спіймала трьох мишей в одній кімнаті, далі ще кількох у інших. Решта мешканців "мишачого царства" різко поховалися й не показувалися на очі.

Згодом у хаті з’явилася кішка. Звичайна, безпородна, біло-сіра, зате з блакитними очима

До вечора в хаті стало трохи тепліше, ми розклали пожитки, занесли свої похідні ліжка. І з усіх восьми ліжок киця чомусь вибрала моє. Поміж полюванням вистрибувала на нього, згорталася калачиком і дрімала. Коли я заходив у кімнату, вона піднімала голову, дивилася на мене своїми синіми очима, а потім знову опускала на лапки й дрімала.

Дверні рами після пожежі в хаті були перекошені, внизу утворилися великі щілини, і киця протискувалася в таку щілину до мене в кімнату коли хотіла. А коли я вимикав світло й лягав спати, вистрибувала на ліжко, тихенько підбиралася до моєї голови, сідала поруч і починала голосно вуркотіти.

Я спершу перекладав її ближче до ніг, але потім змирився. Іноді киця вилазила мені на спину, випускала кігтики й починала робити "котячий масаж" – місити лапками. А через хвилину-дві згорталася калачиком і засинала. У мене дуже чутливий сон, тому я чув, як серед ночі вона могла раптово зістрибнути з ліжка, щоб спіймати чергову мишу, яка насмілилася показатися в кімнаті. За два дні миші перестали турбувати нас зовсім!

Киця й далі серед дня вільно заходила в хату, оглядала кімнати, а потім протискалася через щілину до мого ліжка й дрімала. Вночі вона робила мені "котячий масаж", пробиралася до голови, голосно вуркотіла й засинала. Для вуркотіння її не потрібно було навіть гладити…

Так тривало п’ять днів. А на шостий увечері надійшов наказ – наступного ранку виїзд на нове місце дислокації. Стара армійська закономірність – тільки встигнеш трохи освоїтися, як тебе перекидають кудись деінде.

Саме того вечора киця раптово зникла – просто не прийшла в хату. Я питав хлопців, але ніхто її не бачив. Уночі тричі з ліхтариком виходив надвір і гукав її – все марно. Мені дуже хотілося попрощатися з нею, до того ж я згадав, що жодного разу навіть не сфотографував її. Але киці ніде не було, так що ту ніч я засинав без її вуркотіння.

Вранці, поки ми пакували й вантажили речі, я ще кілька разів намагався відшукати її. Марно. Уже думав, що так і поїду, не попрощавшись, але мені пощастило. Перед самим від’їздом приїхала господиня хати, і коли я спитав про кішку, без зайвих слів полізла драбиною до горища й голосно покликала: "Киць-киць-киць!" І киця вийшла до неї, а потім і до мене.

Кицю звати Муся, їй 12 років

Так за пів години до від’їзду я дізнався, що кицю звати Муся, і їй 12 років. Звичайно, я сфотографував її на пам'ять і пояснив, що мушу їхати в інше місце. Хоча вона зрозуміла, що ми їдемо, ще напередодні, тому й пішла від нас раніше.

У домашніх тварин є якісь відчуття й розуміння, які ми поки не можемо пояснити науково. А в деяких, крім того, є звичка прощатися по-англійськи. Муся все-таки дозволила себе погладити на прощання, навіть полащилася й повуркотіла мені наостанок. Можливо, розуміла, що якби я поїхав, не попрощавшись, мені було б не по собі… Хороша, розумна киця…

На новому місці дислокації немає мишей, але мені дуже не вистачає її вуркотіння.

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя. Фото автора

Реклама:

Головне сьогодні