"Чому це з нами сталося?". Історії дітей, які через війну втратили батьків

Тисячі українських дітей стали напів або повними сиротами через вторгнення Росії в Україну. Їхні батьки полягли на фронті, захищаючи Батьківщину, і стали жертвами нападів на цивільне населення. Є багато ініціатив, які допомагають таким дітям. Серед них – благодійний фонд "Діти Героїв".

Розповідаємо історії дітей, які переживають втрату. А також пояснюємо, як говорити з ними про смерть близької людини.

***

Дітям потрібна не лише психологічна підтримка

Ідея створення фонду "Діти Героїв" з’явилась через тиждень після початку повномасштабного вторгнення. Його місія – допомогти дітям пережити втрату найрідніших та забезпечити тим, чого вони потребують.

"Ідея пов’язана з життєвим досвідом засновника фонду Даниїла Паська, який у дитинстві втратив батька і взяв на себе відповідальність за сестер. Навесні 2022 року ми розуміли, що під час війни в такій ситуації може опинитися багато дітей", – розповідає співзасновниця фонду Анна Хоменко.

Кілька тижнів засновники збирали команду і вибудовували модель роботи. Офіційно фонд запрацював у квітні 2022 року. Зараз його підопічними є понад 3100 дітей. Серед них 80% – діти загиблих військових, 20% – цивільних. 7% дітей втратили обох батьків.

Благодійний фонд "Діти Героїв" має кілька напрямків допомоги:

• одноразова виплата 5 тисяч гривень на дитину;
• гуманітарний напрямок – допомога з одягом, дровами на опалювальний сезон, обігрівачами, павербанками та світильниками для комфортного навчання під час відключень електроенергії, багатодітним сім’ям – зарядними станціями та генераторами;
• медичний напрямок – організація консультацій лікарів, фінансова допомога на лікування в екстрених випадках. Також фонд збирає гроші на медичне страхування кожної дитини, яка втратила батьків через війну;
• освітній напрямок – організація занять з репетиторами, вивчення іноземних мов, основ IT, допомога з підготовкою до іспитів та вступом в університет;
• соціальний напрямок – організація таборів і майстер-класів для соціалізації дітей, надання консультацій психологів.

Співзасновниця фонду "Діти Героїв" Анна Хоменко. Джерело: особистий архів Анни

"Сьогодні більшість родин потребує гуманітарної підтримки, тому що багато з них були змушені покинути дім і не мають елементарних речей: постільної білизни, посуду. Проте останнім часом більшає запитів на участь в освітніх програмах. Для нас це ознака того, що сім’ям стає трохи легше: базові потреби більш-менш задоволені, тому з’являються сили на навчання", – каже Анна Хоменко.

Про дітей, які потребують допомоги, організація дізнається через заповнені анкети на своєму сайті. Також діє "сарафанне радіо" – сім’ї, які вже працюють з фондом, розповідають про нього знайомим.

"Люди подають заявки щодня. Бувало, що за тиждень +400 в нашому реєстрі", – каже Анна Хоменко.

При подачі заявки потрібно надати документи, що підтверджують загибель батьків, та опис ситуації, яка трапилась в родині. Фонд цю інформацію верифікує, а тоді призначить фінансову допомогу і помічника, який працюватиме з сім’єю надалі. Всі інші послуги визначаються індивідуально, залежно від віку та потреб дитини.

Зараз у фонді працює більше 60 людей. 11 з них – психологи, 48 – помічники сімей, більшість з них – педагоги чи соціальні працівники. В середньому один помічник опікується 45 родинами.

У фонді пакують новорічні подарунки для дітей. Джерело: архів фонду

"Кожен помічник може звернутися за допомогою до психолога фонду, тому що робота з сім’ями, які пережили втрату, занурення в цю тему, можуть бути болючими. Також є інтервезійні групи для помічників, де вони можуть поділитися наболілим. Там ми розбираємо кейси та влаштовуємо психологічне розвантаження", – розповідає співзасновниця організації.

Фонд працює завдяки підтримці українського та іноземного бізнесу, донатам приватних осіб. Має налагоджену співпрацю з фундацією "Children of Heroes of Ukraine Foundation" у США.

Офіційних даних про кількість дітей, які втратили батьків через війну, наразі немає у вільному доступі. У фонді порахували, що йдеться принаймні про 7,5 тисяч дітей, чиї батьки загинули на фронті. Скільки дітей загиблих цивільних – невідомо.

"Наш фонд відрізняється від інших тим, що ми плануємо довгострокову підтримку дітей: до 18-річчя і навіть після – з освітою, роботою та стажуванням. Також сім’ї розповідають, що ми єдиний фонд, який надає емоційну підтримку. Мовляв, багато організацій допомагають речима і грошима, а саме ми працюємо ще й з психологічною сферою на регулярній основі. У кожної родини є спеціаліст, який підтримує з нею контакт", – каже Анна Хоменко.

"Ми почули автоматну чергу. Після цього він не повернувся"

Брати Михайло та Георгій Поміщикови. Джерело: архів родини

Михайлу Поміщикову – 15 років, його молодшому брату Георгію – 9. Хлопці жили в Маріуполі, де й застали початок повномасштабного вторгнення. Їхній батько загинув наприкінці березня 2022 року під час вуличного бою біля дому.

Володимиру Поміщикову був 41 рік. Він народився і виріс у Маріуполі. З майбутньою дружиною Ольгою навчався в одній школі, згодом – в одному університеті. 17 років чоловік працював на Азовському судноремонтному заводі, за рік до вторгнення влаштувався до Маріупольського морського торговельного порту.

"У нас була трохи краща, ніж гарна сім’я. Ростили дітей, працювали, проводили разом багато часу. Чоловік нас із старшим сином залучив до велоспорту. Хотіли купити ще один велосипед, щоб разом виїжджати до моря", – пригадує дружина загиблого Ольга Леус.

Весілля Володимира та Ольги. 2004 рік. Джерело: архів родини

В останні кілька років чоловік захопився здоровим способом життя – багато читав про правильне харчування, купив бігову доріжку. Дітей переконував відмовитися від солодких напоїв. Батько для них був авторитетом, тому хлопці погодилися.

Влітку родина любила відпочивати біля моря.

"Останнім часом в Маріуполі оновлювали багато зон відпочинку. Тільки щось відкривалося нове – ми їхали подивитися", – каже Ольга.

За рік до вторгнення подружжя мріяло купити більшу квартиру, але не встигло.

Коли Росія напала, сім’я залишалася вдома. Інтенсивні обстріли не дозволяли виїхати. У середині березня міна влучила у їхню квартиру – молодшому сину поранило ногу осколками.

"На щастя, нічого критичного, але догляд за ранами потребував гігієни, тому ми вирішили лишатися в квартирі і не йти до підвалу, де темно, багато людей і тварин", – пригадує жінка.

Наслідки влучання міни у квартиру, під час якого поранило молодшого сина Георгія. Джерело: архів родини

26 березня стався сильний обстріл. "Градами" пошкодило дах і квартири в іншому кінці будинку. Володимир вирішив перевірити, чи верхні поверхи не обваляться на їхню квартиру.

"Я намагалася його зупинити, бо вже приготувала їсти. Та він наполіг, що гляне і швидко повернеться. А тоді ми почули автоматну чергу. Вуличні бої точилися дуже близько і, видно, десь сидів снайпер. З вікна ми бачили пораненого українського військового. Подумали, що це його зачепило, а Володя забіг сховатися в підвал", – розповідає дружина загиблого.

У той день бій не припинявся, тому рідні не могли вийти на пошуки Володимира. Наступного дня його тіло на вулиці знайшла матір.

"Старшому сину Михайлу ми одразу розповіли – він досить дорослий для цього. Спочатку не плакав, лише стиснув кулаки і запитав: "Чому це з нами сталося?". Я пояснила, що винна Росія, яка на нас напала. Попросила його триматися. Мовляв, горювати будемо потім – зараз треба просто витримати", – пригадує Ольга.

Згодом на верхньому поверсі їхнього під’їзду сталася пожежа. День і ніч рідні ходили туди гасити вогонь, контролювали, чи він не поширюється. Це відволікало від думок про втрату. Лише згодом, коли не могла заснути через обстріли, Ольга почула, що старший син плаче ночами.

Володимир зі старшим сином Михайлом у березні 2022 року готують їжу на імпровізованому мангалі зі сміттєвої урни. Джерело: архів родини

Молодшому страшну звістку вирішили поки не повідомляти. Запевнили, що тато як талановитий інженер допомагає "Азову".

Поховати Володимира змогли лише за шість днів, коли в районі трохи стихли бої. Знайомі хлопці викопали могилу у дворі і перенесли тіло на дверцятах шафи.

"У Маріуполі було дуже важке життя – не було коли думати про горе. Прокидалися, а в квартирі 6 градусів тепла. Потрібно було складати матрац, постіль, забирати все з коридору, готувати їжу на мангалі. Ці процеси забирали дуже багато часу й сил", – розповідає Ольга Леус.

У середині квітня мама, двоє синів і їхня бабуся змогли виїхати з водієм, чиї контакти підказала сусідка. Вирушили до Львова, де Ольга має родичів.

"Я говорила з психологинею, як правильно сказати молодшому сину про загибель батька. Вона радила дозволити йому реагувати так, як хоче. Хочеш плакати, бити стіну? Гаразд. Коли повідомила, Георгій розізлився – матюкався, кидав речі, потім плакав. Я весь час була поруч і говорила, що це нормально. В результаті все минуло легше, ніж я думала", – каже жінка.

Зараз в родині часто згадують про Володимира. Молодший син Георгій любить сімейні історії. Інколи із захватом помічає: "О, я це роблю, як тато". Часом жаліє себе: "Я тепер напівсирота". Михайло говорить про тата рідше, але не уникає цієї теми.

"Ми пам’ятаємо, любимо і вчимося з цим жити. Діти почали вірити, що я впораюся, зможу вирішити всі питання", – каже Ольга.

Ольга Леус та Володимир Поміщиков у березні 2021 року. Джерело: архів родини

Родина живе в орендованій квартирі. Жінка працює адміністраторкою у центрі "ЯМаріуполь", який допомагає мешканцям цього міста. Діти ходять в школу, додатково вивчають англійську мову, займаються спортом: старший син відвідує тренажерний зал, молодший – секцію з кікбоксингу. Михайло подружився з хлопцем з Маріуполя, і тепер весь вільний час проводить із ним.

"Я намагаюсь наповнити життя синів подіями. Коли було тепло, ходили на екскурсії, в кіно. Маю безкоштовні квитки на концерт гурту "Скай" – підемо у березні", – розповідає жінка.

Хлопці багато пережили за останній рік і, за спостереженнями мами, сильно подорослішали. Вона кілька разів зверталась до психологів за консультаціями щодо проживання втрати.

"Міша ще до війни, коли йому років 12 було, вирішив, що хоче в майбутньому стати психологом. На "ковідну тисячу" попросив накупити йому тематичних книг. Не відмовився від цієї ідеї досі. А Георгій ще не визначився – в нього багато часу, щоб це зробити", – каже Ольга Леус.

Він завжди казав: "Доця, яка ти красива!"

Олександр Шаповал з донькою Марією

16-річна Марія Шаповал – донька українського артиста балету, соліста Національної опери Олександра Шаповала. Він пішов воювати на другий день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 12 вересня 2022 року загинув на Донеччині.

Олександрові було 47 років. Він жив у Києві. Навчався в хореографічному училищі. У Нацопері працював 28 років. Паралельно займався викладацькою роботою.

"Зазвичай артисти балету виходять на пенсію у 38 років, а Саша працював до 46. Він жив цією роботою. Ще за 8 років до пенсії хвилювався, як буде без театру, його запаху, овацій. Постійно переймався, чи зможе донести студентам свої знання. В хореографічному училищі хлопців не вистачало, тому на заняттях він сам піднімав дівчат, вчив їх підтримкам. Викладався на всі 100%. За це його любили і поважали", – розповідає дружина Тетяна Шаповал.

Чоловік мав дуже теплі взаємини з Марією. Завжди казав: "Доця, ти в мене така красива. Це ж треба такою народитись". Не переставав говорити, як любить її.

"Саша млів від неї – Маша могла робити з ним, що завгодно. Якщо мама каже "ні", то в тата можна попросити ще раз і він погодиться. Вже під час війни його відпустили на добу. Ми з донькою до нього вийшли з балетного магазину з одним пакетом. Саша запитав: "А що так мало? Біжи ще вибирай", – розповідає Тетяна.

У театрі Олександр, попри свій статус, завжди був скромним, ніколи не пліткував і не брав участі в конфліктах.

"На сцені викладався на повну. Якщо любив, то любив. Якщо вмирав, то вмирав так, що в глядачів – сльози на очах. Я йому завжди казала: "В тебе такий багаж! Ти можеш робити, що завгодно". Він відповідав: "А що я? Я більше нічого не вмію", – пригадує дружина.

Тетяна, Олександр Шаповали та їхні діти: Марія та Лук’ян. Джерело: архів родини

В останні роки Олександр полюбив риболовлю. Міг по 12 годин стояти у воді і дивитися на поплавок. Коли хтось з ним їздив, не дозволяв навіть розмовляти, щоб рибу не злякати. Також, за словами дружини, мав золоті руки: сам переробив балкон, змайстрував шафки.

Чоловік пішов добровольцем у військкомат на другий день вторгнення – 25 лютого 2022 року..

"Потім просто поставив перед фактом: приїдь по машину, бо нас вже забирають", – каже Тетяна.

Олександр Шаповал воював у складі 112-ї бригади територіальної оборони. Загинув внаслідок мінометного обстрілу біля залізничної станції "Майорська" на Донеччині.

"За два дні до цього встиг подзвонити старшому сину Лук’яну, йому – 21 рік. Вони говорили годину. Саша сказав: "Дуже хочу спати і вас обійняти". Це була остання розмова", – розповідає дружина.

Марія з татом і братом. Джерело: архів родини

Тетяна з донькою у березні виїхали в Ірландію, пізніше – в Англію. Зробили це, щоб Марія могла продовжити заняття балетом. Жінка дізналася про загибель чоловіка, коли донька була на заняттях. Планувала розповісти їй, як повернеться. Але знайомі Олександра опублікували звістку про його загибель в соцмережах раніше.

"Вона подзвонила з питанням: "Мама, що відбувається? Мені в телеграм приходять співчуття". У першу ніч вона годинами плакала. Потім теж було дуже важко. Та коли приїхали в Україну, Марію підтримав брат Лук’ян і його дівчина – місяць вони були нерозлучні", – каже жінка.

Члени сім’ї підтримують одне одного, згадуючи смішні історії, пов’язані з Олександром. Хай би як важко не було, без посмішки не минає жоден день. До психологів не зверталися. Вирішили, що впораються самі, оточивши одне одного любов’ю і турботою. Хоч це і не завжди просто – інколи сум накриває.

Олександр мріяв, аби донька стала балериною. Джерело: архів родини

"Слава Богу, Марія не віддалилася від мене і не змінилася. Якби я помітила таке, точно звернулася б до фахівця. І у мене, і в доньки є відчуття, що він просто кудись поїхав, де немає зв’язку. Ніби людина є, але не можеш з нею поговорити", – розповідає Тетяна Шаповал.

Зараз Марія працює над тим, щоб втілити свою і татову мрію – стати балериною. Тепер це стало метою і для її мами.

"Будучи на фронті, просив нас не сумувати"

12-річна Олександра з Харкова – донька адвоката Дмитра Антоненка, який добровольцем пішов воювати і загинув від обстрілу 27 червня 2022 року.

Чоловіку було 42. Він народився і виріс у Харкові, закінчив Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Був одним з керуючих партнерів адвокатського об'єднання ACF Partners.

"Дмитро був патріотом. Ходив на мітинги на підтримку України на початку Революції Гідності, потім багато часу приділяв волонтерству. З 2014 року практично кожні вихідні їхав на фронт, щоб привезти військовим їжу, одяг, дрони, тепловізори. За це отримав багато волонтерських нагород і подяк", – розповідає дружина Тетяна Леньова.

Тетяна Леньова і Дмитро Антоненко з донькою Олександрою. Джерело: архів родини

Чоловік мріяв у майбутньому залишити адвокатську справу і відкрити кав’ярню.

"Для доньки батько був авторитетом. Вона прислухалася до його слів. Якщо мені потрібно було з Сашею про щось домовитися, я зверталася до чоловіка і вони спокійно говорили. Був щедрим – робив їй багато подарунків", – пригадує дружина.

Хоча, коли пішов на війну, чоловік зізнався: шкодує, що досі мало часу дитині приділяв. Почав цінувати кожен момент.

"Знаходячись на фронті, підтримував нас і просив не сумувати. Казав, що разом з ним там – дуже гарні люди. Радив випити кави, порадіти сонцю і прожити гарний день.

Ще за рік до вторгнення казав: "Ви поїдете, а я піду на війну". Намагався мене підготувати до того, що можливо доведеться жити без нього. Я не вірила", – розповідає Тетяна.

Врешті так і сталося: дружина з донькою поїхали у місто Олександрія на Кіровоградщині, а чоловік – до військкомату. Служив у спеціальному загоні Національної гвардії України "Омега", був аеророзвідником. За кілька місяців на фронті схуд більше ніж на 10 кілограмів.

Дмитро Антоненко під час служби. Джерело: архів родини

Дмитро загинув під час виконання бойового завдання поблизу Харкова. Коли коригував артилерію, потрапив під обстріл. Загинув на місці.

"Коли мені подзвонив його друг повідомити про це, донька була поруч і все чула. Вона зрозуміла, що трапилося і почала плакати. Запитувала, як ми будемо далі жити, що з нею буде. Я запевнила, що у неї буде все, як раніше. А через якийсь час вже вона мене більше підтримувала і заспокоювала. Обіймала, купувала смаколики і квіти", – каже Тетяна Леньова.

Мама і донька працювали з психологом близько трьох місяців. Це організував фонд "Діти Героїв". Психологиня допомогла прожити горювання і прийняти нову реальність.

"Зараз донька дещо віддалилася від мене – намагається приймати власні рішення. Мені трохи складно, але психологиня каже, що це нормальний процес для підліткового віку", – зазначає жінка.

Дмитро Антоненко з донькою. Джерело: архів родини

У Харкові Олександра займалася бальними танцями, мріяла поїхати на конкурс в Париж. В Олександрії вона теж відвідує заняття, але тепер мріє про повернення додому і зустріч з друзями. Хоча завжди була більше сконцентрована на собі, любила бути наодинці.

Нещодавно дівчинка почала вивчати програмування і веб-дизайн – в майбутньому мріє створювати відеоігри. Вивчає англійську та малює акриловими фарбами. На сайті фонду "Діти Героїв" можна замовити футболки, кепки та худі з її малюнками. Гроші підуть на допомогу дітям, які втратили батьків.

"Така маленька, але долучилася до допомоги. Думаю, батько нею пишався б", – каже Тетяна.

Зараз жінка частіше ініціює розмови про Дмитра – їй хочеться згадувати позитивні моменти зі спільного життя, переглядати фото. Однак Олександра, коли бачить засмучену маму, говорить: "Я не хочу згадувати. Не хочу, щоб ти сумувала".

Малюнок Олександри Антоненко. Джерело: архів родини

Як говорити з дитиною про втрату

"Найважливіше – не приховувати загибель когось із батьків. Дитина завжди відчуває, що щось не так, бо зчитує емоційний стан людей навколо. Ця невідповідність слів та емоцій може викликати сильну тривогу. Також, якщо від дитини довго приховують інформацію, втрачається довіра", – каже психотерапевтка, координаторка психологічної служби фонду "Діти Героїв" Марта Білик.

Хто має говорити про втрату?

Найкраще, каже фахівчиня, якщо страшну звістку повідомить мама або тато. Якщо це неможливо через загибель обох батьків, це повинна зробити людина, з якою у дитини налагоджений зв’язок. Так вона, ймовірніше, висловить емоції і не замикатиметься в собі.

Не можна допускати, щоб дитина дізналась про втрату батьків випадково, наприклад, через підслухану розмову. Бажано, щоб людина, яка це повідомляє, була у відносно стабільному емоційному стані.

Як це сказати?

Потрібно говорити прямо: "Тата або мами немає. Він/вона загинули. Ця людина більше до нас не повернеться".

"Молодшим дітям даємо більш загальну інформацію. Наприклад, дошкільняті не варто казати, що тато загинув від артилерійського обстрілу, бо це може викликати страх і навіть панічні атаки при кожній повітряній тривозі. Старшим дітям можна дати більше деталей", – розповідає психотерапевтка.

Потрібно дозволити дитині відреагувати: поплакати, запитати все, що її цікавить, отримати відповіді.

Що робити, якщо дитина була свідком загибелі батьків?

Головне – не розпитувати деталі. Коли дитина сама розповідає, підтримувати, але не витягувати інформацію додатково.

"Це дуже травматична ситуація. Я раджу обов’язково звернутися до дитячого психолога, який працює з такими темами", – каже Марта Білик.

Як переживають втрату діти різного віку?

Для дитини батьки – це опора та безпека. Коли хтось з них гине, звичний світ руйнується.

"У дітей до шести років немає сформованого уявлення про смерть. Вони ще не розуміють, що це щось незворотнє. Тому часто реагують не так, як очікують від них дорослі. Дитина може залишитися спокійною, піти гратися. Або навпаки – дуже плакати, а через якийсь час поводитися так, ніби нічого не трапилося. Може фантазувати: "Ми з татом вчора гуляли". Це цілком нормально", – пояснює психотерапевтка.

Не варто вдаватися до евфемізмів на кшталт "тато заснув", "тато поїхав". Це може викликати страхи: значить мама чи я теж можемо заснути і не прокинутися. Чим менша дитина, тим буквальніше вона сприймає слова дорослих.

"Діти 6-10 років уже розуміють, що померла людина не повернеться. Не варто казати: "Тепер тато дивиться на тебе з неба". Це може викликати тривогу і страх. Також діти часто відчувають провину за те, що загинула близька людина. Навіть якщо вони не були поруч. Виникають думки: "А якби я була чемною, не пустила тата туди…". Потрібно сказати, що її провини в цьому немає", – розповідає фахівчиня.

З її слів, найскладніше проживається втрата батьків у підлітковому віці. Тоді діти вже розуміють, що таке смерть, але з більшою вірогідністю закриваються, приховують свої емоції. Тому вони частіше мають депресивні стани, суїцидальну або самоушкоджуючу поведінку.

Психотерапевтка Марта Білик. Джерело: особистий архів героїні

Чи варто дитині йти на похорон?

Часто родичі вважають, що дітям не слід бачити поховання, але це дуже важливий етап. Він допомагає усвідомити втрату і попрощатися. В ситуаціях, коли немає можливості цього зробити, переживання можуть бути глибшими і складнішими.

"Важливо, щоб на похороні поруч з дитиною був дорослий, який більш-менш емоційно зібраний і може пояснювати, що відбувається. Це має бути близька людина", – каже Марта Білик.

Як проживати втрату разом з дитиною?

Психотерапевтка переконана: не варто дистанціюватися від дитини, боячись налякати її своїми емоціями.

"Діти орієнтуються на реакції дорослих. Якщо вони бачать, що мама може плакати, сумувати, тоді і вони не закриваються. Якщо ж мама поводиться, ніби все гаразд і нічого не сталося, діти думають, що не можна висловлювати свої почуття, ділитися ними. Це може призвести до депресивних станів, агресивності, дратівливості, бійок з однолітками, або, навпаки – апатії", – пояснює вона.

Найчастіше батьки скаржаться психологам фонду на те, що дитина втратила інтерес до навчання, не хоче нічого робити, відмовляється бачитися з друзями. Ці наслідки можуть проявитися не відразу, а через кілька років.

Не варто казати: "Не плач, ти ж хлопчик" або "Можливо з часом в тебе буде інший тато". Натомість можна сумувати разом з дитиною, розповідати історії про загиблу людину. Коли це стане можливо, згадувати позитивні моменти. Це ресурс, на який можна опертися, щоб рухатися далі.

Для полегшення повернення до школи варто попередити вчительку, щоб вона розповіла іншим учням, як поводитись у цій ситуації: залучати до спільних активностей, не розпитувати, співчувати, але не жаліти.

Якщо дитина втратила обох батьків і потрапила в іншу родину, важливо дати їй максимально багато опіки, любові і прийняття, можливість спілкуватися з однолітками, яким вона зможе відкритися.

Скільки часу проживається втрата?

Це індивідуально, але психологи вважають, що основні процеси відбуваються у перший рік.

"За цей час люди вчаться жити без того, кого втратили. Умовно другий день народження без тата буде легшим, ніж перший, бо вже є досвід", – пояснює психотерапевтка.

Важкість переживання втрати залежить від того, наскільки близькими були стосунки між дитиною і померлою людиною.

До психолога можна звертатися на будь-якому етапі. Дорослому теж доречно взяти консультацію, щоб дізнатися, як правильно розповісти дитині про втрату.

По можливості бажано не змінювати фахівців, аби дитині не довелося заново все розповідати і налагоджувати новий контакт. Онлайн-консультації можуть бути ефективними з 9-10 років, але в пріоритеті мають бути очні зустрічі.

Про пропрацьовану втрату говорить комунікація із зовнішнім світом: коли дитина ходить в школу і на гуртки із задоволенням, спілкується з друзями, має плани і бажання на майбутнє, а також згадує позитивні історії про померлу людину.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для НАЗВА. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Читайте також: "Боюся, що тата вб'ють на війні". Як говорити з дитиною про страхи і допомогти сприйняти реальність