"Дуже страшно, але продовжуємо, бо потрібні людям". Прифронтові історії працівників критичної інфраструктури

Чи знаєте ви, як працює пошта під час війни? Як листоноша заносить пенсію у зруйнований будинок? Або як керівниця видає соцвиплати десь під Бахмутом, та бачить людей, які переховуються у підвалах понад рік?

Або дорожники, які роблять дорогу на лінії розмежування, яка крізь посадку прострілюється ворогом. Чи може як провідники евакуаційних рейсів вивозили сотні людей у звичайних купейних вагонах…?

Щодня вони наближають перемогу своєю роботою, ризикуючи життям. Їх мотивує не нагорода чи прибавка до зарплати, а люди, яких вони не можуть залишити сам на сам з цією війною.

"Українська правда. Життя" поспілкувалась з працівниками Укрпошти, Укрзалізниці та Укравтодору про їхні, без применшення, героїчні будні.

"Я боялась заходити в розбиті будинки"

Лариса вже 43 роки працює листоношею Укрпошти на Миколаївщині. Зазвичай її "клієнтами" є пенсіонери, яким вона несе пенсію додому. Жінка розповідає про них, мов про родичів, адже впродовж багатьох років заходила до них додому, спілкувалась, часом – допомагала. І вони теж звикали до неї. Тож кілька разів, коли Лариса хотіла звільнитися з роботи, саме клієнтки вмовляли її лишитися.

"От сьогодні, наприклад, принесла доплату Андріївні, їй – 97 років. Вона пережила концтабір, має чимало проблем зі здоров'ям, нині – погано чує. Але кожен раз, коли бачимось – усміхається", – каже Лариса.

Працівниця Укрпошти. Ілюстративне фото: Getty Images

Жінка має дуже багато приємних спогадів, пов'язаних з роботою. Наприклад, коли дивиться на багатоповерхівки – з теплом згадує кожну квартиру та людину, до кого несла пенсію. А тоді обережно додає, що серед миколаївців було й багато етнічних росіян.

"А одна у мене росіянка, тьотя Валя. Вона нещодавно заходила у відділення. Каже: "Лариса, мені стидно, що в моєму паспорті написано, що я ж росіянка".

Але нас у Кульбакіно росіян напевно 80%. Є радянський пілот – Миколай Юрійович, йому вже за 70. Його донька живе в Росії, пішла по стопах батька – теж льотчиця. Якось питала в нього, чи буває не стріляє вона по нас, а він сказав, що у війну має право. Отакі люди теж лишились", – розповідає працівниця Укрпошти.

Читайте також: "Хвилини тиші" назавжди залишаться у пам'яті. Історія очевидця трагедії у Дніпрі

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Лариса найбільше переживала за онуків. Її син прагнув потрапити на фронт. Жінка зреагувала емоційно, мовляв, теж на фронт поїде, але керівниця відділення її відмовила.

"У нас тут свій, інший фронт: до людей треба бігати. Я спершу боялась в розбиті будинки заходити, але двічі – довелось.

Якось рознесла пенсії в одному з будинків, вийшла, майже до відділення дійшла, а у той дім снаряд влучив. З 4 по 2 поверх все ракета зруйнувала. Але на щастя, з того будинку майже усі виїхали", – згадує вона.

миколаїв після обстрілу. Ілюстративне фото: Гаель Гірбес, Getty Images

Єдина пенсіонерка, яка того дня отримала виплату, постраждала. Вона мешкала на 2 поверсі. Їй плитою придавило ноги, але рятувальники швидко надали жінці допомогу.

Попри регулярні обстріли росіян Миколаївщини, Лариса нікуди не виїхала і не збирається. Укриттів ані у її будинку, ані поруч – немає. Тому жінка під час обстрілів бере документи та виходить на подвір'я, де перечікує атаку ворога, а потім знову вертається до роботи.

"Ми потрібні цим людям"

Анна – керівниця відділення Укрпошти у Бахмутському напрямку. Війна внесла значні корективи у її роботу, але не зупинила її. Її відділення – фактично на передовій. В усіх селах, які перебувають на лінії зіткнення, лишились пенсіонери в підвалах.

"З людьми завжди важко працювати. А зараз вони ще й сидять замкнені від зовнішнього світу, в емоційній напрузі, де нема з ким поговорити, ніби відрізані від життя. Тому кожен приходить та розповідає, як він там сидить, що відбувається. Є адекватні люди, які нам раді. А деякі приходять і невдоволення своє показують, а потім перепрошують, мовляв, треба було виговоритися", – каже Анна.

Жінка зазначає, що вона фактично лишилась сама з Бахмутського центрального відділення, яке раніше очолювала.

"Поки в Бахмуті працювали, я не дозволяла їздити жінкам, у яких є діти. Вони пропонували, наполягали, але я їх не пускала, бо щоразу невідомо, як завершиться поїздка. Їх було 25 людей, а зараз – нікого, бо усі виїхали. Я нікого не тримала, бо розумію, що у кожного є межа страху. А знайти когось новенького у зону бойових дій – майже неможливо", – пояснює вона.

Зруйнований будинок у Бахмуті. Ілюстративне фото: Getty Images

Розносити пенсії у зоні активних бойових дій – небезпечно. Тому керівниця співпрацює з військовими адміністраціями та волонтерами – спільно їм вдається зібрати людей у певному місці у призначений час.

"У нас був досвід, коли домовлялись ще із сільськими старостами – простими пенсіонерами. Вони кажуть: все чудово. Але зібрати натовп у людей 150 можна виключно там, де дійсно тихо.

Наприклад, у Сіверську не залишилось жодної цілої будівлі. Люди перебувають у підвалах, десь у бомбосховищах. Я не місцева і не знаю, де вони ховаються. Тому погоджуємо з адміністрацією день та місце. У Сіверську є 5 точок видачі, в які ми приїжджаємо в різні дні", – пояснює вона.

Читайте також: Стійкість має "рецепт". Розмова з психотерапевтом Олегом Романчуком про те, як не зламатися під час війни

Керівниця відділення розповіла, що одного разу довелось працювати під обстрілами.

"В черзі лишалося 2 людей, ми стояли за будинками. І раптом – прилетіло акурат за п'ятиповерхівку. Той будинок нас фактично прикрив. Було дуже страшно, але продовжуємо, бо ми потрібні цим людям.

Вони на нас чекають, бо ми привозимо не лише гроші, а й товари першої необхідності. Нині їм дають гуманітарну допомогу, продукти, але часом хочеться солоденького. Наприклад, печивко чи цукерку. Якось жіночка нас зустріла зі словами: "А є халва? Я так про неї мріяла", – згадує Анна.

Вона додає, що також привозять і свіжі газети, в яких люди знаходять крихти інформації, бо сидять без новин і зв'язку.

Бонуси від Укрпошти. Ілюстративне фото: Getty Images

"Було до 400 людей у вагоні, розрахованому на 36 місць"

Аліна та Олександр працюють на евакуаційних рейсах Укрзалізниці від першого дня повномасштабного вторгнення. Вони прибували у Київ 24 лютого 2022 року на різних рейсах, але обидва переживали про те, як повідомити пасажирам страшну звістку.

"Я не хотіла їх засмучувати, але вони вже самі на під'їзді до столиці прочитали новини в інтернеті. Я й сама не знала, що робити та як мої батьки, які в Херсоні. Я пам'ятаю свою внутрішню паніку, яку довелось приборкати, бо спокій у вагоні починається з провідника.

В одному з купе плакала дівчина, вона теж з Херсона, і батьки її теж там були. Я її заспокоїла, зв’язалися зі своїми рідними, а вони – допомогли тим виїхати", – розповідає Аліна.

Вона додає, що працює на евакуаційних рейсах добровільно, бо прагне помогти людям. Провідниця була на рейсах, які вивозили людей з Кривого Рогу, Херсона, Запоріжжя, Донецької області тощо. І під час руху неодноразово потрапляли під обстріл.

"Наприклад, коли росіяни атакували Запоріжжя, машиніст додав швидкості, аби проминути мости. Люди звісно питали, що за чорний дим та чому так швидко рухається потяг, але мені вдалось їх заспокоїти, згодом зробила їм чаю.

На іншому рейсі потрапили просто під обстріл, то вагони зупинялись, усі пасажири лягали на підлогу і лежали допоки нам, провідникам, не повідомляли, що загроза минула і ми продовжуємо шлях", – згадує вона.

Ілюстративне фото: Getty Images

В обмін на доброту пасажири евакуаційних рейсів намагаються подякувати чуйній провідниці. Лишали шоколадки та шкарпетки, аби ноги не мерзли.

"Пам'ятаю, була маленька пасажирка-помічниця. Дівчинці років 5, крізь за мною ходила хвостиком, постійно намагалася допомогти мені. Все пропонувала чай зробити, постіль занести чи рознести, навіть – сміття зібрати. З неї навіть пасажири по-дружньому сміялися і казали, що вона буде хорошою провідницею", – каже Аліна з теплом у голосі.

Олександр – киянин, на момент вторгнення працював провідником, а за кілька місяців став начальником евакуаційного потяга.

"24 числа людей було багато і вони були налякані, влаштовували штовханину. Тоді все було нестабільно та незрозуміло. Не знали, як евакуйовувати до 400 людей у вагоні, розрахованому на 36 місць", – каже він.

Читайте також: "24 лютого ми не зупинили жодної операції". Як найбільша дитяча лікарня рятує життя від початку вторгнення

Провідник додає, що на початку вторгнення було правило евакуйовувати пасажирів під час тривоги. Вони виходили і прямували в укриття, а після відбою мали 15 хвилин, щоб повернутися у вагони. Олександр зазначає, що це відбувалось без паніки: люди забирали тварин, але лишали валізи.

"Нам досі страшно, бо кожен раз в потязі ти не знаєш, як закінчиться обстріл чи рейс. Одного разу ми потрапили під обстріл росіян, то лягли на підлогу і їхали повільно з вимкненим світлом. Пасажирів було небагато: переважно хлопці вертались з Рахова на Київ, аби стати на захист держави.

На сьогодні ми вже стійкіші до таких викликів, маємо алгоритм дій, але менш страшно не стає. Війна триває, а росіяни застосовують різну зброю, і ти ніколи не знаєш, куди вона прилетить", – зазначає він.

"За 20 хвилин зрозуміли, що були на волоску від смерті"

Наприкінці травня 2022 року, коли стабілізувалась ситуація на Ізюмському напрямку, розпочали ремонт ділянки Барвінкове-Лозова. Її також називали дорогою життя, адже саме цим маршрутом евакуйовували поранених бійців з Харківщини, а ще – доставляли провізію та боєприпаси. Артем був керівником групи, яка відновлювала дорогу Барвінкове-Близнюки. З 30-кілометрової ділянки половина прострілювалась артилерією противника. У бригаді було ще 3 людини: майстер, автомеханік та оператор автогрейдера (машини для розрівнювання щебеню на дорозі).

"Ці люди були відповідальні за усі ключові ланки при будівництві дороги. Можна сказати, що це загін добровольців, бо росіяни були надто близько.

У нас загалом були задіяні 22 самохвали. Тож робота виконувалася поетапно, у режимі естафети. Працювали один з одним якомога швидше: машина заїхала зі щебенем, виїхала, якщо ситуація безпечна – заходить автогрейдер", – каже він.

Автогрейдер за роботою. Фото з архіва Артема

На третій день робіт стояла сонячна погода, відчувалось тепло. Настрій у дорожників був теж добрий, попри те, що окупанти вночі скинули авіабомбу на населений пункт поблизу Барвінкового. Потужна міна лишила воронку десь близько 10 метрів в діаметрі та 4 метри вглиб, зруйнувала будівлі, усе довкола було закидане ґрунтом.

Це не зупинило дорожників: вони розпочали довгостроковий етап роботи з ущільнення покриття. Його перервав артобстріл.

"Було чотири поодинокі постріли. Противник вперше вдарив десь за кілометр від нас, а потім – все ближче та ближче. Вибухи відбувалися з 30-секундними паузами, коли окупанти корегували вогонь. Військові наказали нам швидко покинути роботу", – розповідає Артем.

Чиатйте також: Дорога на війну і назад. Як українці відновлюють звільнену Харківщину

За його словами, третій вибух пролунав десь у 300 метрах від бригади, а от останній – десь за 100 метрів від автогрейдера.

"Нам пощастило, що там була щільна забудова вулиці, і весь удар на себе прийняв гараж: його скрутило від вибухової хвилі та пошматувало осколками. У вухах пищало, а одяг мов прилип до шкіри.

Ми виїхали звідти живі та неушкоджені, але страшенно перелякані. Десь хвилин за 20 зрозуміли, що були на волоску від смерті", – згадує дорожник.

Артем радісно зазначає, що українці зараз почали з більшою шаною ставитися до роботи інших. Наприклад, раніше водії сунули попри обмежувальні знаки, заїжджали навіть на гарячий асфальт.

"Під час роботи у Барвінковому такого не було. Навіть – навпаки. Військові чекали реверсного руху, а танки навіть їхали по узбіччю, щоб не зруйнувати нашої роботи", – розповідає він.

Дорога життя на Харківщині

Чугуївську переправу відновлювали у червні. Ремонтом керував Сергій. У його бригаді було близько 10 людей, бо для відновлення мосту треба більше фахівців.

Їм вдалось відбувати переправу за 3 тижні, більшу частину часу ділянка перебувала під ворожим вогнем. Сергій каже, що загалом було 9 робочих днів, але через обстріли жоден з них не вдалось відпрацювати повністю.

"Кілька разів на заваді нам стала погода: дощ розмив дороги, і під'їзд для фур було заблоковано. Довелось розвантажувати раніше, а потім перевозити меншими авто, які не загрузли. Хоча це було подвійна робота.

Але зазвичай нам заважали обстріли. Бувало таке, що тільки-но приступили, 2-3 години попрацювали, а тоді військові кажуть: "згортайтесь, обстріли посилюються", – згадує Сергій.

Він додає, що після завершення робіт, тією переправою поїхало багато військових машин. І вже за місяць часу розпочалась деокупація.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя