"Вони не вважають тебе за людину". Історії жінок, які пережили російський полон
Щонайменше 126 українок перебуває в російському полоні – такі дані оприлюднили у Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. 80 з них – цивільні, 46 – військові.
Женевська конвенція не регламентує перебування цивільних людей у полоні. Тобто їх мали б відпустити. Однак росіяни беруть у полон чимало цивільних українців.
Людмила Гусейнова та Вікторія Андруша – цивільні жінки, які пройшли російський полон. Вони та військова медикиня Марʼяна Мамонова розповіли про свій досвід перебування в полоні під час цьогорічного Книжкового Арсеналу.
"УП.Життя" записала їхні історії та передає текстовий варіант розповідей.
Людмила Гусейнова
Правозахисниця, була в полоні у росіян з 2019 до 2022 року.
 |
| Людмила Гусейнова на Книжковому арсеналі/Фото: Мистецький арсенал |
Людмила провела 50 днів у вʼязниці "Ізоляція" на тимчасово окупованій території. Її історія "цивільної в полоні" почалася ще до повномасштабного вторгнення на Донеччині.
Жінка допомагала дітям-сиротам в окупованому Новоазовську і публічно висловлювала проукраїнську позицію. Її заарештували на роботі. За "матеріалами справи", про її позицію свідчили її ж знайомі.
Далі – пряма мова.
Я перебувала в "Ізоляції" 50 днів. Це були найстрашніші дні в моєму житті.
Я свідчу про те, що будь-яку жінку, яка була в "Ізоляції", не просто катували. Її ґвалтували. Це одні із найстрашніших знущань з українських жінок, а вони перебували там роками.
На жаль, це стається не лише з жінками, але я говорю про те, що пережила.
Примусове роздягання, примусові огляди при чоловіках, знущання зі статевих органів – це усе сексуальне насильство. Будь-яка примусова сексуальна дія або використання сексуальності іншої людини без її згоди – це злочин.
Після майже двох місяців перебування в "Ізоляції" мене перевели в Донецьке СІЗО і там утримували близько трьох років. Я жила у камері з кримінальними злочинцями, з жінками, котрі воювали проти України, засудженими за вбивства, наркотики або інші тяжкі злочини.
Коли мене вивели з "Ізоляції", привели в камеру розміром 20 метрів квадратних. У тій камері люди жили своїм життям: цілодобово спали, пили і курили. Дірка в підлозі – то був їхній туалет. Коли я зайшла туди вперше, то нічого не побачила через щільний дим від цигарок. Я стояла біля дверей і не знала, куди мені йти.
Так звана "смотряща" запитала мене, за якою я статтею, і дала мені клеймо: "укропка". І понеслося. Це був просто постійний тиск: ти бачиш ті злі очі, боїшся відвернутися спиною, бо не знаєш, що станеться. Ці люди сидять у вʼязниці за жорстокі вбивства, декілька з них були хворі на СНІД, ще кілька – на туберкульоз. Одна жінка була хвора на сифіліс. Я спала з ними на одній постелі та дихала одним повітрям.
Три роки я жила в цьому пеклі. За сім місяців до звільнення в нашу камеру привели Ольгу Мелещенко. Її імʼя дозволили мені назвати рідні. У цей момент її катують у російському полоні. Памʼятаю, коли Олю впихнули в цю камеру, в неї була жахлива істерика, вона забилася в куток і плакала. А охоронці реготали з того.
Потім вона пояснила, що чула, що у цій камері сиділи найжорстокіші вбивці.
У 2021 році у камеру над нами завели українських військовополонених. Через вікно ми бачили, як їх вели з мішками на головах та завʼязаними скотчем руками. Там, у камері над нами, їх катували. Їх змушували співати гімн Росії та кричати ці російські гасла. Але ми не мали жодної можливості їм допомогти.
Ми також не мали жодної медичної допомоги, права на захист, на зустріч з рідними, бо жодна заява з проханням організувати її – не приймалася.
Мені шкода, що в той час про таких жінок говорили не так голосно. Можливо, зараз менше з них зазнали би цього досвіду. Я сподіваюся, що коли звільнять ті території та тих жінок, у них буде сила говорити про це, а у суспільства буде емпатія до таких страшних історій.
Я дуже прошу усіх не називати людей, які пройшли російський полон, жертвами. Ми не жертви. Ми ті, хто вижили, пережили, вистояли.
Це дає силу, можливість рухатися далі, розвиватися та допомагати іншим. У мене багато тут друзів, мене прийняла громадська організація до себе, і я надихаюся жінками, які вийшли з полону та мають силу про це говорити.
Я хочу, щоб жінки, які зазнали катувань, знущань, фізичного, сексуального насильства, знали: є можливість жити далі.
Людмилу Гусейнову звільнили з полону 17 жовтня 2022 року разом з ще 107 жінками.
Вікторія Андруша
Вчителька, була у російському полоні з березня по вересень 2022 року.
 |
| Вікторія Андруша/Фото: Мистецький арсенал |
25-річна Вікторія з Чернігівщини потрапила в полон до росіян вже під час окупації півночі України після початку повномасштабного вторгнення.
27 березня російські солдати забрали Вікторію з дому. Згодом її відвезли до РФ і утримували в Курському СІЗО.
Далі – пряма мова.
Нас (цивільних – ред.) з нашими військовими в полоні не розділяли. Українок роздивлялися з усіх сторін, мене постійно приставляли до стінки. Завжди карали за те, що я робила щось не так, як їм того хочеться.
У місцях утримання умови були різні. Спочатку всі ставилися максимально жорстоко. Вони прямо заявляли, що не вважали мене за людину: "Радій тому, що раз в тиждень на три хвилини дають можливість прийняти душ".
Коли ми розмовляли українською, охоронці гучно стукали у двері камери і змушували говорити російською. Українська їх надзвичайно дратувала, вони навіть погрожували, що щось із нами зроблять, якщо ми не перестанемо, але до цього не дійшло.
У нас не було засобів гігієни, раз у місяць видавали брускове мило, а раз на два місяці – туалетний папір. Одяг не змінювався, форму нам видали один раз на початку.
Кожен хотів мене зачепити, поки я була у полоні. Застосовували фізичне насилля, потім йшло в хід психологічне. З усім цим я почала згасати як особистість. Але якщо з людиною в камері є нормальні люди, які здатні підтримати, пережити це легше.
Ми перебували в Курському СІЗО пів року, потім нас почали перевозити. Зʼявлялися думки, що нас звільнять, але ніхто прямо цього не говорив до останнього. Працівники СІЗО навпаки казали, що ми їдемо в Сибір і Тайгу. Але коли нас посадили у військовий автобус і не завʼязали очі, ми зрозуміли, що їдемо додому.
Після полону я стикнулася з тим, що не хотіла, щоб мене хтось торкався. Це одне з тих явищ, яке притаманне багатьом. Проте навколо людини, яка пережила полон, мають бути рідні, які можуть її підтримати.
Не потрібно лізти людині в душу і запитувати щось. Вона усе розкаже сама, якщо захоче. Дайте їй надихатися волею та свободою, увійти в ритм життя.
Не намагайтеся підлаштувати усе так, щоб людині було комфортно. Вона сама попросить про допомогу, коли вона буде їй потрібна.
Мар'яна Мамонова
Медикиня, перебувала у полоні з березня по вересень 2022 року.
 |
| Марʼяна Мамонова/Фото: Мистецький арсенал |
Військова медикиня з Рівненщини потрапила в російський полон під час бойових дій в Маріуполі.
В Маріуполі Мар'яна дізналася, що вагітна. У полоні виносила дитину. Рідні дівчини розповідали, що були дні, коли вона за цілий день з’їдала лише два яблука.
Далі – пряма мова.
Я боялася полону найбільше в житті.
Мені не надавали майже ніякої медичної допомоги, навіть попри те, що я була вагітною. Лише на сьомому місяці в колонію, де мене утримували, приїхав лікар. У мене були настільки сильні набряки, що я не могла рухатися, і просила дівчат підіймати мені ноги.
Огляд проводили в камері й сказали, що мені нічого не бракує. Але потім начальник колонії таки витиснув з себе: "Вона має такий страшний вигляд, зробіть щось з нею". Так мене забрали в Донецьку лікарню.
У Донецьку мені зробили ультразвукову діагностику, і уся допомога на ній закінчилася. На восьмому місяці вагітності, 23 серпня, мене забрали в лікарню, де я мала б народжувати. Запамʼятала цей день, бо думала, що мене обміняють.
У лікарні до мене ставилися з осторогою, бо думали, що я кримінально засуджена. Але, як виявилося, краще бути кримінально засудженою, ніж "укропкою" і українською військовою. Спочатку було дуже складно, термін мені не дозволяв показувати своє "я", бо виходу у мене більше не було, крім як залишатися там.
Але згодом у лікарні до мене почали ставилися краще і навіть давали більше їжі. Пригадую, я не могла наїстися, бо думала, що зараз заберуть і більше не буде.
Коли я була в Оленівці, медичну допомогу нашим військовим надавали саме наші військові медики. Це був дуже великий плюс, тому що ніхто більше не лікуватиме українських військових з такою добротою, теплом і любовʼю. Коли до нас приходили російські лікарі, вони навіть двері не відчиняли. Відкривалася їхня "кормушка" і кидалося у неї декілька таблеток, на які зліталися усі.
До нас ставилися, як до собак. Не можна було до нас торкатися чи підходити.
Зазвичай в таких умовах вилазять усі хронічні хвороби й у кожного вони різні. Медичних препаратів постійно не вистачало. А коли наші ліки закінчилися, нас уже зовсім не було чим лікувати.
Після полону я зрозуміла, що людину, яка це пережила потрібно
просто прийняти такою, як вона є. Вона така ж, як і усі інші. Просто зі своїм тяжким життєвим досвідом, з яким вона пройде усе життя.
Не варто акцентувати увагу на тому, хто де був і що робив. Не кожен хоче про це говорити. Треба кілька місяців, щоб людина зрозуміла, що з нею відбулося та усвідомила цей досвід.
Мар’яну Мамонову та ще понад 200 українських військових, які боронили Маріуполь, обміняли на колишнього нардепа від партії "ОПЗЖ" Віктора Медведчука, якого обвинувачують у державній зраді, і ще кількох російських військових. Марʼяну звільнили 21 вересня, а через чотири дні вона народила дівчинку.
Вас також може зацікавити:
"Там на зірочці – Кирило". Історія матері, яка пережила полон та загибель сина-військового
"Катю, ти мене тільки не хорони". Історії дружин військовополонених морпіхів, які боронили Маріуполь