"Нам давали 3 книги. Обов’язково одна з них була написана Леніним": азовець Ярослав про Маріуполь, полон і волю

Нам давали 3 книги. Обов’язково одна з них була написана Леніним: азовець Ярослав про Маріуполь, полон і волю

"Командир Денис Прокопенко – це визначна людина, без якої не було б оборони Маріуполя. Якби не він, ми б не тримались так довго і нас би всіх винищили.

"Редіс" зберіг максимальну кількість особового складу, яку тільки міг, за що я йому особисто вдячний", – каже азовець Ярослав з позивним "Ясь".

Ярослав – 27-річний військовий з Харкова, який служить з 2015-го року. Він один із тисяч захисників "Азовсталі", які вийшли з території меткомбінату, коли після 3 місяців надважких боїв за Маріуполь "Редіс" дав наказ зберегти життя особового складу.

"Ясь" захищав Маріуполь, зокрема "Азовсталь", провів майже рік у полоні та повернувся додому 6 травня 2023 року в рамках обміну разом із 44 азовцями.

Тепер він знову перебуває на фронті й нагадує суспільству про полонених побратимів.

Ярослав небагато розповідає про пережиті тортури, але пригадує, як бійці підіймали один одному дух, перебуваючи у необільшовицьких катівнях.

Він згадує і про сон, який майже щоночі бачив у полоні, день перед обміном та бажання, яке втілив після повернення.

Про оборону Маріуполя, полон та шлях додому військовий розповів УП. Життя.

Далі – його пряма мова.

Війна. Маріуполь

Колаж: Андрій Калістратенко/УП

Мені ще з юнацьких років дуже хотілося піти на службу. Була думка, що чоловік має вміти поводитися зі зброєю, захищати країну. Тому одразу після закінчення навчання у 2015-му році я пішов воювати.

Чому саме в Азов? У мене ніякого уявлення про військову службу не було. У юнацькі роки трошки займався фанатським рухом, але це було досить поверхнево. У мене був один знайомий з Харкова, який служив в Азові. Він і показав, до кого звернутися.

24 лютого я перебував у Юрʼївці під Маріуполем. Зранку пролунала команда всім зібратись і взяти речі, щоб переміститися в Маріуполь для ведення бойових дій. Ми швиденько зібралися. Я все своє майно, всі свої пожитки вирішив лишити у Юрʼївці, хай воно там горить. Я від матеріального одразу ж відв’язався. Думаю: почнеться війна та й почнеться.

На початок повномасштабної війни я обіймав посаду командира відділення вогневої підтримки в снайперській групі спеціального призначення. Оскільки наша група була вузьконаправленої дії, ми вставали рано, о другій-третій ранку, збиралися і виїжджали на роботу в Маріуполь, у район, який нам довіряли.

Там виконували свої обов’язки. До вечора працювали, потім на деякий час поверталися на наш ППД, перезаряджали зброю, брали нові засоби для ураження ворога.

Напевно, завдання у Маріуполі найбільше ускладнювало те, що не завжди вдавалося тримати звʼязок і контакт з іншими підрозділами.

Ярослав – 27-річний військовий з Харкова, який захищав Маріуполь і пережив рік полону. Фото: Азов

У мене було 3-4 години сну щодня до того часу, як мене поранили. Коли ж я отримав поранення, в мене був перший вихідний.

Якщо коротко, був ближній контакт і, як я зрозумів, прилетіло РПГ (ручний протитанковий гранатомет – ред.) десь під ноги. Я був на броні, попало у броню, а уламки полетіли в мене і побратима. Нас двох тоді поранило, але, враховуючи високу підготовку моїх побратимів-медиків, мені оперативно надали допомогу і була проведена евакуація.

Після поранення я десь тиждень провів у положенні лежачи. З часом вихід на правий берег закрився. Не було змоги доєднатися до своїх хлопців, щоб далі з ними воювати. Усе, що мені лишалося – це чекати так званого дня переправи. Я дочекався своїх хлопців, ми перемістились на "Азовсталь" і продовжили виконувати бойові завдання.

"Азовсталь"

Підземелля Азовсталі. Фото: Дмитро Козацький

На "Азовсталі" була та сама робота, але у складніших умовах, оскільки кільце стискалося. Треба було щось думати, ті ж харчі добувати. Умови малоприємні, коли їси всього раз на день геть мало і треба при цьому виконувати роботу.

Вийти на звʼязок вдавалося раз на 2 дні, інтернет інколи пробивався. Я намагався відписувати, що живий. Був час, коли тиждень у мене не було звʼязку з близькими.

На початку, коли я мав поранення, я був на "залізяці" – це такий польовий госпіталь. Пробув там може тиждень. Потім мене перевели на інший бункер для більш легких поранених, після чого я потрапив на сумнозвісний бункер під назвою "магазин 20".

У бункері "магазин 10" був приліт, пожежа. Насправді "магазин 20" – це ще масштабніша трагедія з більш серйозними наслідками. Вона сталася за 3 дні до "магазину 10". Тоді багато людей згоріли вщент від однієї ракети. Мені пощастило вибратись. Після того я доєднався до групи розвідки і перебував там до виходу в полон.

На щастя, термінових медикаментів я не потребував. Мені треба було банального антибіотика та зробити операцію безпосередньо після поранення. А хлопцям дійсно було дуже важко. У якийсь момент не було ні знеболювальних, ні антибіотиків. Дуже часто не було можливості врятувати кінцівки, доводилось ампутувати.

"Ми зовсім не думали про полон. Чекали, коли доведеться з голими руками йти на росіян"

"Ми зовсім не думали про полон. Ми себе вже поховали". Фото: st.yasb/Instagram

Сподівань на те, що нас витягнуть з "Азовсталі", чесно кажучи, не було. Але було весело, коли ми чули про кораблі на чолі з Ердоганом.

Усі ми дорослі хлопчики, тож розуміли, що ми у кільці на кілька десятків кілометрів. Розраховувати на будь-яку допомогу було нереально. Ми думали, що, можливо, всі там помремо, до чого ми дійсно були готові. Але ніхто духу не втрачав, билися до останнього.

Ми зовсім не думали про полон. Ми себе вже поховали й чекали, коли закінчиться їжа і боєкомплект, і коли доведеться з голими руками йти на росіян. Ніхто навіть не думав про те, що буде перспектива полону. Це було щось невідоме і страшне. Власне, ми не помилялися.

Про вихід в полон я повідомив єдиній людині, якій доручив вести всі мої справи, поки мене не буде – моїй дівчині.

Реакції на новину про вихід у мене вже не було – лише втома. Я не відчував емоцій.

Читайте також: "Інколи думаю, що Олексій лежить хворий у полоні. Надія тліє в душі". Пам'яті загиблих в Оленівці азовців

Оленівка

Фото ілюстративне, вихід захисників "Азовсталі" з території меткомбінату

Коли ми вийшли із заводу, на мосту був перший огляд. Росіяни багато всього повилучали. Ми рушили на автобусі в Оленівку, потім ще огляд, ще щось позабирали. Кому як пощастило.

Жили у бараках, харчувалися рази два на день, давали геть мало. На "перше" – якась вода з капустою, типу щі. Друге – крупа. І хліба давали. Спочатку, коли було багато людей з "Азовсталі", на всіх їжі не вистачало. Я впевнений, що це навмисно було зроблено, щоб ми голодували.

Але спільнота є спільнота. Навіть у тих умовах ми духом не падали. Збирались у "гуртки по інтересах", спілкувались. Хто чим захоплювався у житті, тим ділився. Хтось знав англійську добре, хтось багато подорожував. Ми займалися спортом, наскільки це було можливо. Читали книжки, які вдавалося пронести з Азовсталі.

Спочатку було те, що вдалося пронести з Азовсталі до Оленівки. Вже потім, коли до Таганрога потрапили, бібліотека була "цікавіша".

"Коли ми вийшли із заводу, на мосту був перший огляд. Росіяни багато всього повилучали", пригадує боєць

Читайте також: Тортури й справи про "тероризм". Історія волонтерів з Маріуполя, які вийшли з полону в Оленівці

Таганрог

Під час нашого потрапляння у Таганрог пройшла жорстка "прийомка", про яку наразі не можу розповісти. Єдине скажу, що після неї я втратив здатність ходити на 6 тижнів. Побратими в камері мені допомагали задовольнити потреби "лежачого".

Після одного з допитів та чергових побиттів, коли я міг пересуватись на милицях, на наступний день мене кинули у карцер і відібрали милиці, тобто позбавили можливості пересуватись у вертикальному положенні.

Карцер – це одномісні камери, де ти наодинці зі своїми думками й страхами. Думати було неможливо через постійно увімкнену гучну музику типу "Красная армія, бєлий барон". Музика була специфічного типу тортурами і також заважала слухати кроки тюремників у коридорі.

На перевірки двічі на день (а в карцері 4 рази) мені доводилось виповзати і в положенні лежачи знову відчувати на собі удари кийками та ногами.

Фото до повномасштабного вторгнення. Джерело: st.yasb/Instagram

У звичайній камері нас було 3 людини, тож нам зазвичай давали 3 книги. Обов'язково дві або одна із цих книг була написана Леніним чи кимось типу нього. Було кілька томів про емпіріокритицизм. Я досі не можу зрозуміти, що ці слова означають. Про такі речі ми читали, як би то сумно не було.

В Оленівці була деяка можливість звʼязуватися з рідними, але ми робили це приховано. А от коли потрапили вже у Таганрог – все. Як у вересні я туди потрапив, до самого визволення із полону в мене не було жодної можливості подати сигнал, що я хоча б живий.

У Таганрозі нам забороняли спілкуватися. Тільки пошепки, щоб тебе не спіймали. Як ми підбадьорювали один одного? У полоні багато вільного часу. Якщо траплялися якісь зібрання Леніна, ми їх не могли вже читати. Все, що нам доводилося робити – розважати себе спілкуванням. Ми вже один одного задовбали до такого ступеня, що це важко передати.

Це компанія із трьох людей, в якій ти проводиш багато місяців. Тобі здається, що ти вже людину знаєш повністю, вам вже спілкуватися тошно одне з одним. Але інших розваг немає. Тому без поваги в колективі ніяк не обійтися. Простір замкнутий, дуже важко було.

Майже кожного дня я бачив один і той самий сон. Я не знаю, чому він мені снився. Кожного дня я ніби їхав по Хрещатику на машині, і в мене під рукою була термочашка. Як тільки я визволився з полону, я про цей сон нікому нічого не розповідав, і тут мені знайомі підганяють термочашку. І я вирішив, що треба купувати машину. Після полону взяв собі "Вольво".

Читайте також: "Вони не вважають тебе за людину". Історії жінок, які пережили російський полон

Обмін

"Заходять тюремники і кажуть – оцих можна, а цих не можна"

День обміну я чудово пам'ятаю. За день до цього у нас був останній допит. Єдине, що не зовсім типово було – нас неодноразово на камеру записували. Мені наказали дати свідчення, які я давав до того.

Мені шили одну справу, але я на останньому допиті вирішив, що треба все ж таки розповісти всю правду, бо інакше мені буде геть погано. Я їм розповів, що не робив того, що мені шиють, і все це на камеру.

Після цього мене відвели у так званий "стакан", він же "холодильник" або "темниця". Це місце, де тримають всіх перед допитом. Паралельно ще приводили інших хлопців з камер, теж азовців. Зайшли тюремники і сказали – "оті ваші, а ті не ваші, оцих можна, а цих не можна". І тут я чую, як одного за одним хлопців виводять і починають катувати. Це було дуже чутно.

Після цього нас так само по одному почали доводити до кабінету, де ми давали показання, щоб розписатися. Я розписуюся. Очі заплющені, нічого не бачу, і тут чийсь голос мені каже, що я завтра їду додому. Я думаю "в сенсі?" Після чого я кажу "Гражданин начальник, разрешите глаза открыть, голову поднять". І запитую: "Нащо ви так жартуєте?" Я не знаю, чого вирішив так вільно повестися, бо таке спілкування дозволити собі там – це рівносильно смерті…

Але мене це дуже сильно зачепило. Так ніхто за весь час полону, за весь рік не жартував. І якось у нас розмова завелася. Він сказав, що завтра мене і ще кількох хлопців з цього місця повертають додому. Я такий – ніфіга собі. Може зараз шуткують, і мені з понеділка буде… З мене знову б вибивали свідчення, які вони хотіли почути.

Мій стан після тієї розмови, самі розумієте, був далеко не найкращий. Я сиджу в камері зі своїми побратимами, не знаю, що їм казати, як на це реагувати. Я просто був у паніці, в шоці. Я розумів, що завтра зранку поїду або додому, або в інше місце утримання. Не можу спати, не можу їсти. Я просто на нервах. Реально, коли я вперше себе в дзеркало побачив, то зрозумів, що посивів за пів року.

"Коли я вперше себе в дзеркало побачив, то зрозумів, що посивів за пів року", пригадує Ярослав

Далі відбій, я не сплю. Якесь передчуття було. Не просто так людина мені розповіла таку інформацію. Час іде, іде, іде. Вночі чую кроки по коридору, сусідня камера відчиняється, називають прізвище – з речами на вихід. Думаю, якийсь рух, цікаво, що буде далі. Друга відчиняється – та сама історія, ще одне прізвище. Третя камера, а потім четверта – моя.

Називається моє прізвище – з речами на вихід. Я пересувався тоді на милицях, тому йти з речами було особливо важко. За мене їх, здається, хтось ніс. А там уже процедура, так би мовити, "виписок-приписок".

Потім нас спустили вниз, перевдягли у що попало. Але мені пощастило, мені навіть перепав повний комплект піксельної форми, я хоч був на військового схожий. Правда, спухлий трохи.

Після цього нас посадили в автозак або щось типу того. Повезли на аеродром. Я чув, як літаки гудять. Хоча в нас, як завжди, очі зав’язані, руки замотані, голови опущені, все у кращих традиціях максимальної конфіденційності.

Нас ніхто не чіпав, ніхто не бив, все проходило мирно, як має бути при обміні. Але нас саджали у максимально незручні положення.

У мене вже не було передчуття, що нас везуть в інше місце. Але все в будь-яку секунду могло помінятися. З літака нас посадили в автобус і ми поїхали на кордон, де нас обміняли.

Читайте також: Офіційно зниклий безвісти, та насправді – в полоні. Історія 19-річного морпіха, який боронив Маріуполь

Воля

День обміну, 6 травня 2023 року. Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

Коли я опинився в Україні, побачив традиційне місце для всіх обмінів, багато журналістів, деяких командирів із нашого підрозділу, свою дівчину. Я подумав, ну, все, для мене все скінчено, можна жити далі.

Через такий надважкий стрес, який ми пережили, я ніяких емоцій не відчував дуже довго. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки була сильна втома в організму, що він навіть не міг відреагувати емоційно на те, що відбувається. Я розумію свідомо, що і порадіти не завадило б, але я просто наче овоч якийсь, не можу відчути нічого.

Коли я прибув на нашу велику землю, стан був у мене досить незадовільний, як і, мабуть, в кожного. У мене дуже сильно була пошкоджена ліва нога через перебування в полоні, це робилося навмисно. На нас одразу звалилося багато лікарів – давайте робити рентгени, обстеження.

Нас направили спершу до якогось сумського госпіталю, потім ми приїхали до Києва, і там почалося наше лікування. Нас дуже тепло зустріли.

Ми були дуже втомлені. Я особисто на той момент, мабуть, третю добу не спав. Я був наче в коматозі, як зомбі ходив. Ми навіть не розуміли, що відбувається.

Мозок взагалі не працював. Через той потік інформації, який на нас поступав, я не міг нічого аналізувати. Якщо мозок не тренувати, він гальмує. Це відбувається після таких тривалих тортур, тривалого перебування в полоні. Десь місяць ми лікувались, нам надали відпустку.

"Я поїхав на захід дивитися краєвиди Карпат. Я це роблю, скільки себе пам'ятаю", каже Ясь

Звісно, і фізичний, і морально-психологічний стан дуже сильно покращилися. У відпустці я з’їздив до себе додому, до Харкова, побачив рідних.

Опісля я поїхав на захід дивитися краєвиди Карпат. Я це роблю, скільки себе пам'ятаю.

Повернення на фронт

Кілька тижнів тому я повернувся у стрій. Це моє особисте бажання, оскільки, чесно кажучи, відпочивати я вже втомився. Я хотів якнайшвидше повернутися, через що відмовився від санаторію і подальшого лікування, яке досі необхідне.

Я хочу працювати, хочу бути потрібним своїй країні. Простими словами, відсиджуватися не хочу. Я рік часу витратив на те, щоб просто просидіти на одному місці й нічого корисного не робити, тому совість підсвідомо мене десь колупає.

Я пішов у новий підрозділ в складі "Азову", який зараз потребує людей. Це рота ударних безпілотних авіаційних комплексів. Займаємося тим, що робимо смерть ворогам за допомогою дронів. Зараз нам потрібні пілоти, вибухотехніки, діловоди, медики та інші військовослужбовці.

"Я хочу працювати, хочу бути потрібним своїй країні", каже боєць про повернення на фронт

Свідчення про тортури та реакція окупантів

Усі ті інтерв'ю, які хлопці давали після повернення з полону, потім передивлялися "ДНР"-івці чи русаки. Після цього на оглядах і допитах вони нам це все переказували, звісно, під своїм баченням, так, як вони те сприймають. І, відповідно, приймалися деякі "міри".

Особисто моя думка, що деяку інформацію про умови в полоні потрібно розголошувати для того, щоб світова спільнота звернула на це увагу і щоб хоч якось обмінні процеси почали рушати з місця, щоб вони пришвидшилися.

Як би не було хлопцям погано, якщо цього не робити, про них можуть забути. У світі забудуть, що був колись Маріуполь, що азовці досі в полоні. Все це треба озвучувати. Медійність, на жаль, в нашому сторіччі грає велику роль.

Читайте також: "Вас всіх треба зґвалтувати, щоб нарожали росіян", – казали вертухаї. Світлана Ворова ("Азов") про 11 місяців полону

Порада суспільству: "Хочеш допомогти – не нашкодь"

"Памʼятайте, що 2 тисячі захисників Маріуполя досі в полоні", наголошує азовець

Суспільство має пристосуватися до військових, а не вимагати від них пристосовуватись до цивільних.

Хочеш допомогти – не нашкодь. Не треба якесь спеціальне сприйняття. Це апріорі ставлення, як до хворих. Мене особисто це бісило. Люди починають забувати, якою ціною пʼють свою ранкову каву.

Памʼятайте, що понад 700 азовців і 2 тисячі захисників Маріуполя досі в полоні.

Олена Барсукова, Українська правда. Життя



Реклама:

Головне сьогодні