"Життя – нічого не варте, момент – ти закатований і вбитий". Історія поліцейського, який пережив окупацію Бучі

Максим Кожушко – майор поліції в Бучі. Його посада – поліцейський офіцер громади. З початком повномасштабної війни він перебував у самому серці бойових дій і пережив окупацію.

У поліції Київщини розповіли про його досвід.

Максим після закінчення академії працював оперативником чотири роки. Ще стільки ж присвятив патрульній поліції міста Києва. Сьогодні завдяки реформі працює офіцером громади.

"Це схоже на патрульну поліцію – щось на кшталт шерифа в Америці. В першу чергу, робота з людьми, завоювання довіри населення, надання якісних послуг, реагування на заяви. Також проводиться робота і в сфері безпеки дорожнього руху – на цьому великий акцент", – пояснює майор.

Фото: Поліція Київської області

Каже, що 24 лютого зустрів у 1-му відділку поліції м. Буча. Згадує, що з вечора була тривога. Уже з 21-ї години всіх зібрали по ній. Але все одно до 4-ї години ранку майже не підозрювали нічого.

Максим пам’ятає, що інформація про вторгнення РФ до них доходила, але він особисто в це не охоче вірив. Водночас додає, що передчуття було не дуже добрим.

"І о 4-й ранку, коли почули всі ці вибухи, які сплутали з феєрверками, то зрозуміли, що все почалося", – підкреслює поліцейський.

Говорить, що у перші дні з колегами ніс службу в райвідділку, де і спали: на столах або підлозі. Іноді виїжджали на збиття гелікоптерів та охороняли адмінбудівлі.

Додому повертатися Максим не міг. Уже 25 числа в Гостомель потрапити не можна було.

"Мій будинок був окупованим. Буча була вже на межі, ночував у райвідділку. На щастя, тоді не повертався додому. Хто намагався зробити це, всіх розстрілювали на межі Бучі й Гостомеля", – каже він.

Уже до повної окупації Бучі, йому довелося жити в лікарні. Зрозуміли, що росіяни окупували місто, коли помітили, що знято прапор України. У лікарні жили у підвалі. Крім того, до будівлі перенесли чимало їжі. Поки могли, туди доставляли поранених – потім росіяни почали розстрілювати "швидкі".

Максим каже, що місце було не найбезпечнішим, але постійним. Лікарнею росіяни прикривали свою артилерію. До того ж, в окупації було небезпечно, тому форму поліцейську тимчасово сховали.

"Довелося виходити з тверезого розуму – як без великого геройства допомогти всім – і людям, і ЗСУ. Поховали в приміщенні зброю, посвідчення. Через деякий час завітали росіяни, але вони не зрозуміли хто ми. Ми роздавали гуманітарку", – говорить майор.

Поліцейський припускає, що окупанти приїжджали до своїх, яких теж лікували. Потім завітали ще раз, шукали їх, але нічого не знайшли. Після другого разу вже вирішили скористатися евакуаційним коридором.

Місцевим українські поліцейські допомагали й надалі – фільтрували по документах, приймали поранених. Коли треба було, виносили померлих. Передавали інформацію й ЗСУ та допомагали Україні. Адже іншого виходу не було.

"Окупація – це як операційний стіл. Ти не знаєш, чи ти прокинешся, чи ні. Твоє життя – нічого не варте, немає прав, у один момент можеш вбитий, закатований. Просто через те, що ти опинився не в тому місці, не в той час. Багато людей так і розстріляли. Десь їхала машина, десь російський снайпер або просто росіянин з’їхав зглузду та стріляв у всіх", – говорить Кожушко.

Раніше ми розповідали про те, як живуть Буча та Ірпінь за рік після повномасштабного вторгнення.

Читайте також: Агенти змін. Як діти, що пережили окупацію Київщини, відроджують шкільне мистецтво і друкують деталі для дронів