"Соціальне житло буде нескоро". Міністерка соцполітики про підтримку ВПО, усиновлення та міжнародну допомогу

Соціальне житло буде нескоро. Міністерка соцполітики про підтримку ВПО, усиновлення та міжнародну допомогу

Повномасштабна війна загострила соціальні проблеми українців: зросла кількість переміщених осіб, людей з інвалідністю, дітей, які залишилися без батьків тощо.

Однак чи є їхня соціальна підтримка достатньою, хто і як фінансує соціальну допомогу у країні, де триває війна і чи варто сподіватися на її збільшення?

Житло для ВПО, усиновлення під час війни, пенсії та реформа соціальної сфери стали темою інтерв’ю "УП. Життя" з міністеркою соціальної політики України Оксаною Жолнович.

"Україна тяжіє до соціальної держави"

– Пані Оксано, чи можна назвати Україну соціальною країною, де підтримують та допомагають адаптуватися та вижити незахищеним верствам населення?

– Я вважаю, що Україна більше тяжіє до тих держав, що є соціальними, враховуючи ресурс, який ми виділяємо на різного роду соціальні цілі. Однак є питання, наскільки ефективно ми цей ресурс використовуємо.

РЕКЛАМА:
Оксана Жолнович. Фото: Ден Бобров

Бюджет соціальної політики в Україні є другими по розміру після бюджету оборони. Це величезний бюджет понад 800 млрд грн. І це тільки державний бюджет, не враховуючи бюджети органів місцевого самоврядування, які теж мають свої окремі соціальні програми.

Чи буде житло для ВПО та якій категорії переселенців скоротили виплати

– Поговорімо про вимушено переміщених осіб. Під час війни їх стало набагато більше.

На що в Україні не вистачає коштів для цієї категорії?

– Найбільше ВПО не вистачає реальної соціальної послуги. Наприклад, люди похилого віку, чиї діти виїхали за кордон рятувати онуків, залишилися самі, і їм треба допомогти продукти принести, прибрати, їсти приготувати. Колись це була одна родина, і питання вирішувалося, а тепер вони самі – і для них це проблема.

Є ситуації, коли люди потребують стаціонарного догляду. Цього також не вистачає, тому що громада, куди вони переїхали, немає ані місць у лікарнях, ані грошей на це.

Таких самотніх людей дуже багато. І не тільки літніх. Наприклад, жінки з дітьми. У нас таких підтримок нема, а у світі є. Йдеться про тих, хто супроводжує, хто допоможе з документами тощо.

– Може тому, що у світі на ринку соціальних послуг є конкуренція? І там компанії "б’ються" за кожну бабусю, щоб отримувати кошти з бюджету.

– У тому й справа. Ми тільки почали про це говорити. Ти можеш тут у кабінеті озвучувати будь-які колосальні ідеї, але реалізовувати їх треба "на землі", у кожній конкретній громаді. А там звикли, що є установа, у яку треба набрати штат людей, платити їм мізерну зарплату і закривати якось ці послуги. Але ти ніколи так не вибудуєш конкуренцію, бо ті люди невмотивовані.

Ми зараз сформулювали Концепцію національного закупівельника. Будемо закуповувати декілька послуг, відмінних від тих, що є в громаді.

Фото: Ден Бобров

– Про які послуги йдеться?

– Передусім соціально-психологічна підтримка для наших людей. У нас величезна кількість людей у стресі, вони не знають, як їм діяти. Це і дружини, чиї чоловіки воюють, і ветерани, які повернулися з пораненнями і яким треба адаптуватися і їхні родини, і ВПО, які приїхали в нові умови, і навіть ті, хто в громадах працюють з великою кількістю людей. Усі вигоріли і втомилися.

У Києві нам розповідали представники енергетичної системи, як узимку просто боялися йти на роботу, тому що у будь-який момент могла прилетіти ракета і вони щодня перебували під ризиком. І ось, коли почали їм проводити групові сеанси психологічної підтримки та вчити, як себе поводити, ситуація покращилася

Другий напрямок – стаціонарний догляд. Два наші санаторії перелаштували у будинки для підтриманого проживання, тобто коли люди там проживають, а соціальний працівник їм допомагає впоратися з тим, що вони самі не можуть зробити. Наразі це державні заклади, тому що ми мусимо перевірити, як цепрацюватиме.

З наступного року плануємо закуповувати цю послугу у приватних закладів.

– Соціальна послуга для ВПО – це, звісно, добре, однак найважливіше питання для переселенців і не тільки – це житло. Чому в Україні по суті не працює програма "соціальне житло"? Чи буде програма розвиватися, як в інших країнах, коли людина, що опинилася у скрутній ситуації, може отримати від держави тимчасово житло?

– Соціальне житло у нас у країні по-іншому розглядалося. Щоб реалізувати те, про що ви говорите, треба, щоб у кожній громаді був такий житловий фонд, набір певної кількості квартир чи кімнат, які будуть видаватися у тимчасове використання людям, яким це потрібно.

На жаль, в Україні масово приватизували усі гуртожитки і житловий фонд, і тепер такого фонду у громадах не створено. Його треба заново добудовувати, але житло будують приватні компанії за свої кошти, і їх це мало цікавить.

– А держава не може викупляти такі квартири, зокрема для ВПО?

– Зараз ми робимо такі програми, щоб зрозуміти, як те соціальне житло має виглядати. Наразі пішли таким шляхом: для ВПО, які певний проміжок часу перебувають на якійсь території, і розуміють, що готові там лишитись, є програма "Є Оселя". Це хороший варіант кредиту на 25 років. Це спосіб вирішити питання для людей, які вже працевлаштовані.

Для тих, хто не має такої можливості, є центри комплексного розміщення, якими займається Мінреінтеграції.

Також є наша підтримка для ВПО – 2 тисячі гривень на дорослу людину і 3 тисячі на дитину щомісяця. Є повернення коштів на відновлення житла від Мінінфраструктури. Також є компенсація за комунальні послуги: якщо переселенець живе у власників житла , то частина коштів за комуналку їм повертається.

А щодо комплексного поняття соціального житла, то під час війни тисячі метрів квадратних від разу не знайдуться.

Фото: palinchak/Depositphotos

– Тобто соціального житла у найближчий перспективі не буде?

– Так, це буде нескоро. Починаємо зі створення нормальних комплексних соціальних центрів. Спочатку це були облаштовані школи, але ж не може бути так завжди. Шукаємо санаторії, інші приміщення, створюємо там належні умови, (загальні кухні, душові тощо) щоб люди могли повноцінно жити.

– Омбудсмен надавав інформацію про те, що часто стан таких центрів є незадовільним. Чи надходили до вас такі скарги, і хто відповідальний за умови в місцях компактного проживання?

– Такі скарги більше до Мінреінтеграції надходять. Там розробляється постанова про центри комплексного проживання, мають бути стандарти, належні санітарні і гігієнічні умови, щоб люди могли якийсь період там перебувати.

– У нас ще є люди, які живуть у садочках чи школах?

– Наскільки я розумію, ні. У школах точно ні, їх звідти переселили. Щодо садочків, загалом вже всіх переводять у більш облаштовані центри компактного проживання.

Ми часто чуємо про це, що міжнародні організації виділяють кошти на допомогу ВПО? Куди вони йдуть і як освоюються?

І чи задоволені ви співробітництвом з Міжнародним комітетом Червоного хреста?

– Міжнародні організації збирають гроші за кордоном, але витрачають їх в Україні. Але вони не зобов'язані звітувати ані про кількість зібраних коштів, ані про те, скільки витратили.

Кожна з таких структур має можливість витратити частину на внутрішню організацію. І тут у нас питання – скільки кожна організація витрачає умовно на себе? Ми не можемо на це вплинути.

Наша співпраця з "Червоним Хрестом" добре себе показала. Ми розробили інструмент, який називається "Є допомога". У нас у міністерстві є найбільша кількість реєстрів, і ми знаємо, яка людина має інвалідність, яку пенсію отримує, допомогу, хто – багатодітний, а хто – малозабезпечений.

"Червоний хрест" допомагає пенсіонерам з малим доходом. Люди подають заяву, ми через нашу базу перевіряємо і передаємо ці списки "Червоному хресту".

У нас близько 10 організацій видавали так допомогу людям: ми їм видавали списки людей. І якщо людина вже отримала гроші в одній організації, її не подавали у списки в іншу.

– Нещодавно Кабмін вніс зміни у постанову про виплати ВПО – тобто кількість тих, хто має право на виплати зменшиться. Чому так і куди будуть перенаправлені кошти?

– Сьогодні увесь наш соціальний бюджет фінансується міжнародними донорами. Виплати по 2 і З тисячі грн ВПО – це програма, яка також фінансується міжнародними донорами. Тому постало логічне питання: якщо партнери дають для ВПО гроші, щоб люди могли вижити в Україні, а ці люди насправді живуть, наприклад, у Польщі і їх отримують? ЄС їм ще там платить допомогу. Наскільки це справедливо?

Тому справедливо тим, хто перетнув кордон України і хто перебуває там довше ніж 60 днів, виплати припинити. Тому що ми розуміємо, що ці люди з іншого джерела отримують виплати. Усього таких людей було близько 120 тисяч.

Також деякі люди подавалися на виплати у декількох населених пунктах одночасно, верифікація це виявила і скасували подвійні виплати.

Куди підуть звільнені кошти? На нові виплати для ВПО та на програми для малозабезпечених людей. У нас бідність росте, війна, субсидії збільшилися на 9 млрд у цьому році, бо ціна на електрику піднялася.

– Через війну в Україні збільшилася кількість людей з інвалідністю. Однак, чесно кажучи, наша країна часто не є безбар'єрною. Навіть в таких питаннях, як пандуси, наприклад.

– У нас оновлені всі державні норми щодо будівництва, і нові будівлі без пандусів не приймаємо. Є проблема зі старими будівлями, перелаштовувати їх складно.

Бувають ситуації, коли будують пандус у будинку, сусіди виходять і кажуть, що він не потрібний, хай людина з інвалідністю в іншому будинку квартиру купляє.

З "Укрзалізницею" ми домовилися, і тепер простіше стало замовляти окреме купе для людей з інвалідністю. Раніше треба було робити це тільки через касу, а тепер і онлайн.

Однак кількість таких вагонів треба збільшувати, хоча "Укрзалізниця" постійно оновлює свій парк такими вагонами, все одно їх недостатньо.

Фото:IgorVetushko/Depositphotos

У чому полягає демографічна політика і чи збільшать вартість "Пакунків малюка"

– В одному з інтерв'ю ви казали, щоб для того, аби українці поверталися з-за кордону, треба запровадити в Україні такий же рівень соціальної підтримки. Що саме ви маєте на увазі?

– Ми говорили про відбудову країни після перемоги, коли робочі руки будуть потрібні. Треба вже зараз формулювати комплексну програму про те, що ми запропонуємо людям, які повернуться у Бахмут чи у Херсон.

А це і житло, і доступна іпотека, і перенавчання, і робота. Ми якраз на етапі формування комплексної стратегії демографічної політики, яка включатиме повернення наших людей.

– Демографічна політика – це також і про заохочування народжуваності. Тому питання – чи будуть якось збільшуватися виплати на дітей, ціна пакунка малюка у зв’язку з інфляцією? Чи достатньо пакунків зараз?

– Пакунки малюка усі закуплені. У нас виникли проблеми з доставкою. Багато лікарень просто не повідомляли, що у них на складі немає пакунків малюка, вони на регіональному складі збиралися, а в лікарні не доставлялися.

Людям казали, що немає, і пропонували грошову компенсацію. Насправді батьки не залишалися ні з чим, бо є альтернатива: якщо людина не може отримати пакунки, вона отримує гроші. Однак пакунок, особливо, коли перша дитина, набагато краще.

Фото: GettyImages

Зараз ми почали робити моніторинги, переглядати звернення пренатальних центрів, питати їх, чому вони не замовляють.

Наголошую – пакунки є, вони укомплектовані, їх достатньо, ми провели закупівлі і готуємося закупляти на наступний рік. Щодо збільшення ціни – наш соціальний бюджет залежить від допомоги міжнародних партнерів, тому наразі важко щось обіцяти.

Чи спростять систему усиновлення і що робити із сиротами

– Спершу під час війни всиновлення заборонили, але потім дозволили, однак не на територіях, де йдуть бойові дії. Як зараз відбувається цей процес? Скільки дітей потребують у батьківському піклуванні? І чи буде дозволено усиновлення іноземцями?

– Спочатку повномасштабного вторгнення процеси усиновлення були призупинені, тому що величезна кількість дітей з інтернатними закладами, в яких вони перебували, переїжджали за кордон чи на західні території. Треба було пильнувати за дітьми і їхнім переміщенням. Зрозуміло, що процедури усиновлення не могли відбуватися.

Міжнародне усиновлення взагалі зупинили, тому що зараз треба верифікувати документи міжнародних усиновлювачів і є внутрішній запит. Тому краще спочатку задовольнити його, бо все ж таки кожна дитина має право виховуватися у тій країні, де вона зростає.

Знаєте, ситуація не настільки критична, з точки зору піклування про своїх дітей. У нас більшість з 67 тис. дітей, які втратили батьків, виховуються у родинах. Тобто їх взяли до себе родичі: тітки-дядьки, дідусі-бабусі тощо. Тільки 5,5 тис. дітей перебувають у різних закладах.

– Як просувається перехід з інтернатної системи на сімейні будинки, щоб діти могли відвідувати школи та жити у родині?

– Реформа триває. В інституціях здебільшого проживають діти, які мають батьків, не позбавлених прав. Тобто це соціальне сирітство.

Повних сиріт – 5,5 тис. – не так вже і багато. І зараз ми і для них шукаємо рішення, щоб вони перебували у прийомних родинах або у будинках сімейного типу.

– Однак по факту утримання дитини в інтернаті обходиться дорожче, ніж у такій родині.

– Так, на дитину, яка виховується в інтернаті, сукупно витрачається більше коштів, це кошти з обласних бюджетів. А ось родинам платить державний бюджет. І це немалі кошти. Ми виплачуємо 2,5 прожиткові мінімуми на кожну здорову дитину і 3,5 – на кожну з інвалідністю, якщо вона виховується у прийомній родині.

У ту ж родину йде пенсія по втраті годувальника, соціальні стипендії тощо. сумарно підтримка є, але нам зараз бракує популяризації прийомних родин, навчання і підтримки.

Ми провели опитування, і ті люди, що вже стали прийомними батьками, кажуть, що у громаді їх не підтримують. Немає служб, які допомагають.

Фото: Professor25/Depositphotos

– Але сама процедура всиновлення дуже важка, і багатьох людей, це зупиняє.

– Зараз ми її спрощуємо.

Перший крок – це можливість подати заявку на усиновлення і на те, щоб стати прийомними батьками у "Дії". Далі ми будемо відстежувати процес на рівні держави.

Раніше просто подавали заяву у службу у справах дітей у своїй громаді, а по лінії держави не видно було, чи пропонують батькам дітей, чи ні. Коли це буде "Дія", ми бачитимемо усіх претендентів, які хочуть усиновити дітей, і зможемо їх супроводжувати, а також всіх дітей, що на обліку. Це має спростити обмін даними, і, думаю, процедура буде набагато простіше.

Однак сама послуга усиновлення не може бути абсолютно простою. Бо ти віддаєш дитину у родину і повинен розуміти, що ця людина зможе утримати цю дитину, що вона розуміє, що бере не іграшку.

Коли кажуть, я хочу собі дитину – це поганий підхід. Ця дитина травмована, вона жила в інституції, і у неї втрачені деякі навички соціалізації, з нею буде непросто. Тому перед усиновленням треба пройти навчання і бути психологічно готовим.

І ще така проблема – всі, хто звертається, хочуть маленьких і здорових дітей. Однак таких дуже мало.

– Як ви можете прокоментувати випадки, коли випускникам інтернатів при виході звідти у карті пишуть: розумова відсталість, тільки тому, що вона виховувалася у певному закладі? І взагалі якою ви бачите систему інтеграції цього випускника до соціуму?

– Наразі ми працюємо з Міністерством охорони здоров’я, щоб робити зовнішні оцінки здоров’я таких випускників і передивлятися діагнози. Сумісно з ЮНІСЕФ ми робимо проєкт, який передбачає перевірку усіх психоневрологічних інтернатів на предмет того, чи дійсно там діти з комплексними порушеннями і чи не потрапили туди такі, що не мають таких діагнозів.

В ідеалі всіх цих дітей ми плануємо перевести у прийомні родини, а тяжко хворих – на паліативні пакети до медичних закладів, або в так звані малі групові будинки. Тобто це просто квартира у громаді, де живуть до 10 дітей з вихователями. Це набагато краще, ніж коли їх 50 в інтернаті.

Однак тут необхідна робота з громадою, щоб не забороняли влаштовувати такі будинки. Бо наявний місцевий спротив, такі заклади нікому не вигідні. Особливо якщо ярлик, що діти з розладами психіки

Ось, наприклад, на Закарпатті громадська організація взяла під супровід 18-річну випускницю інтернату, їй хотіли винайняти квартиру. Однак ніхто з орендарів у маленькому місті не погодився здати житло.

– Питання закритих закладів, інтернатів для людей з інвалідністю, літніх – як ви контролюєте харчування, умови перебування тощо? Дуже часто чула, що люди там недоїдають і живуть в нелюдських умовах. Наприклад, остання історія з інтернатом на Буковині чи у Дніпрі, куди дітей привезли з Польщі в жахливі умови.

– Контроль будемо посилювати. Робимо спільні з Уповноваженим з прав людини моніторингові візити у такі заклади. Планові перевірки наразі заборонені, є тільки позапланові, щоб до них не встигли підготуватися.

Якщо вам надійшла інформація про порушення прав людей у закритих закладах, треба дзвонити на урядову гарячу лінію. Всі такі сигнали перевіряються.

Чому пенсії залежать від військових

– І про пенсії. З чого вони виплачуються зараз?

– Ви не повірите, нас рятують наші захисники! У нас до війни було 13 млн застрахованих осіб, які сплачували внески, і є 11 млн пенсіонерів. Це означає, скільки ви сплатили – 2–3 тис. – стільки ми пенсіонеру і дали. Щоб йому заплатити 5 тисяч, треба, щоб кожний сплатив таке саме ЄСВ.

Сьогодні через те, що понад мільйона людей пішли в армію і отримують на передовій зарплати 100 і більше тисяч, ми можемо закривати потреби пенсійного фонду.

Так, ми не можемо збільшити пенсії в рази, бо і не всі ФОПи платять ЄСВ і бізнес зменшився, але завдяки нашим військовим і тим, що їхні внески сплачуються повністю "по-білому", ми маємо можливість системно виплачувати пенсії у тому розмірі, який є і навіть індексувати.

Фото: budabar/Depositphotos

Якби всі люди, які працюють чесно, декларували свої зарплати і сплачували податки, пенсії були б більші. Проблема у тому, що показують зарплату на рівні мінімальної, а насправді платять більше.

Чи не втомилися на заході допомагати Україні

– Коли ви їздите за кордон і спілкуєтеся з міжнародною спільнотою, ви не відчуваєте себе міністром соціальної політики бідної країни? І чи не змінилося ставлення до України за кордоном?

– Я не вважаю, що наша країна – бідна. Коли я їду за кордон, я бачу, що у нас не так все погано, як нам здається. Наприклад, у Португалії нам говорили, що у них з’явилася суперпослуга безкоштовного садочка, для дітей, які народилася у 2000 році, а до того часу їх у них не було. А у нас вони є давно, і ще цьогоріч ми сплачуємо кошти на оздоровлення дітей з малозабезпечених родин.

У Великій Британії не вистачає безкоштовних садочків. У багатьох країнах солідарна пенсія також дуже маленька, є тільки накопичувальна.

Соціальна політика за кордоном часто є жорсткою: ніхто все всім не роздає. Навіть у Німеччині, яку вважають соціальною, наших людей, щоб вони отримували допомогу, відразу спрямовують у центри роботи і на мовні курси.

Будь-яка допомога економічно прораховується, і ми мусимо до цих стандартів прийти.

З іншого боку, я бачу, що в нас є багато сервісів, яких немає за кордоном.

Що стосується ставлення до України, то я відчуваю безумовну підтримку. Якщо говорити чесно про те, що ти потребуєш і прописувати це в реальних цифрах, партнери відгукуються і відкриті до взаємодії. Ні в одній країні я не зіштовхнулася з тим, що нам не хочуть допомогти. Просто треба чітко доносити, що ти потребуєш і не створювати ефемерні замки.

– Ваша заява про те, що українцям треба вийти із зони комфорту викликала резонанс. Прокоментуйте, що саме малося на увазі під зоною комфорту і звідки вона може взятися під час війни, коли більшість людей виживають?

– Ми розпочали складну розмову про те, якою має бути нова соціальна політика в Україні.

Сьогодні економічна стійкість є такою ж важливою, як і достатня кількість зброї на передовій. Разом з тим, не йдеться про позбавлення пільг та виплат.

Все, що гарантовано в Конституції, зберігається. Сьогодні ми говоримо про те, щоб оптимізувати ці виплати. Замість ста різних виплат, які передбачені для людей з інвалідністю, зокрема 34 грн, зробити одну допомогу, але суттєву. А там, де потрібна підтримка, забезпечити насамперед послугу – дати людині з інвалідністю можливість опанувати новий фах, працевлаштуватися, адаптуватися до нової роботи, зрештою – облаштувати її житло.

Бо якщо людина постраждала від насильства, виплата не допоможе, якщо в людини алкогольна залежність, виплата нашкодить, а не допоможе. Якщо молодий ветеран отримав поранення, йому потрібна якнайшвидша реабілітація і поновлення функціонування. Скрізь є виплати і у нас вони будуть, їх не приберуть. Питання в тому, що це не основний інструмент підтримки. Основний інструмент – послуга, якої в нас нема і її треба розвивати. І на це ми збільшуємо ресурс.

Сьогодні сума видатків на соціальну сферу, а це в основному виплати, є більшою, ніж на охорону здоров’я, освіту і розвиток бізнесу та інновації. На одного платника податків є декілька утримувачів. У нас на 13 млн людей, що працюють, 11 млн пенсіонерів, 3 млн людей з інвалідністю, 3 млн родин, які отримують субсидію, ще 60 тис. сиріт тощо. Скільки ще витримає бюджет і дохід платника?

До кожного потрібен індивідуальний підхід і різні послуги, а не всім однакова невелика виплата. Ми маємо відійти від патерналістської системи виплат і побудувати філософію спроможності. Змістити акцент з виплати на послугу.

Розмовляла Яна Осадча

Читайте також: Головне – не чути вибухів та мати дах над головою. Чому ВПО не мають віддячувати за гуманітарну допомогу

Реклама:

Головне сьогодні