Ефект дежавю. Перші дні війни в Ізраїлі очима українок

7 жовтня 2023 року Ізраїль прокинувся від великої кількості одночасно випущених ракет зі Сектору Гази. Бойовики ХАМАС взяли в заручники десятки мирних жителів і увірвалися на територію Ізраїлю. А відео зі звірствами терористів над заручниками облетіли весь світ.

Поруч із наляканими ізраїльтянами війну зустріли сотні тисяч українців, які проживають у Ізраїлі, частина з них переїхали до країни, щоб вберегтися від російсько-української війни. Наразі відомо про 13 загиблих громадян України.

Українське посольство організувало евакуаційні рейси до Румунії, якими скористалося близько пів тисячі людей.

"Українська правда. Життя" поговорила з трьома киянками, які проживають в Ізраїлі, та розпитала про перші дні війни.

"Укриття було закрите, тому що ніхто не був готовий до війни"

Айтівиця Світлана Коробочкіна разом з 5 річним сином та 9 річною дочкою переїхала до Ізраїлю у березні 2022 року. Жінка виховує дітей сама, і коли на початку лютого минулого року почастішали розмови про можливе вторгнення Росії в України, Світлана вирішила вивезти дітей з Києва. Киянка сподівалася, що вторгнення не відбудеться і подорож за кордон буде тимчасовою. Та коли Росія таки напала, Світлана із сім’єю переїхала в Ізраїль – ще одну рідну країну для жінки-єврейки.

Світлана Коробочкіна

Ранок 7 жовтня 2023 року, коли Сектор Гази напав на Ізраїль, застав сім’ю киян в Араді – одному з південних міст країни, де повітряні тривоги є рідкістю. Світлана з дітьми напередодні поверталася з відпустки, по дорозі додому зупинилася на ночівлю у подруги, щоб перепочити. А о 6:30 обидві сім’ї прокинулися від сирени.

"Це була перша сирена в моєму житті, що я ось так прокинулася і бігла по Ізраїлю…

Мої друзі орендують будинок, де нема ані міклата – укриття в будинку, ані мамата – приватного укриття у квартирі. Тож ми побігли до загального міклата на вулиці – він був закритий, тому що ніхто не готувався.

Взагалі тут, коли починаються обстріли, нас попереджають (влада – авт.) заздалегідь. Але цього разу ми не знали нічого", – ділиться Світлана про перші сирени 7 жовтня.

Люди, які в той ранок також прибігли до закритого укриття, знайшли ключі та відчинили сховище, де Світлана з друзями просиділа півтори години.

"Тоді ми взагалі не розуміли масштабів того, що відбувається, тому що ракетні обстріли для Ізраїлю – це не щось диковинне. Це неприємно, це некомфортно, це стресово, але ти знаєш – це іноді відбувається. Загалом один раз на рік обов'язково, іноді двічі на рік".

Усвідомлення небезпеки і серйозності ситуації прийшло до жінки після прочитання новин, що бойовики ХАМАС зайшли в країну. Тоді стало зрозуміло, що це війна, а не загострення конфлікту.

У країні діє Служба тилу – орган, який координує суспільство та надає рекомендації, як поводитися під час тривог та надзвичайних ситуацій. Залежно від близькості до Сектору Гази Ізраїль поділили на три зони – червону, жовту та зелену. Для кожної з них є різні правила та обмеження.

У червоній, найнебезпечнішій, зараз проживає Світлана. Там не працюють всі заклади освіти. З 15 жовтня учні вийшли на онлайн-навчання. З перших днів війни вчителі почали писати методички та розсилати багато допоміжної літератури батькам на теми, як розмовляти з дітьми про війну. Світлана ввела мораторій на використання соцмереж дітьми, зокрема заборонила TikTok – цей пункт також радять педагоги Ізраїлю. Адже бойовики ХАМАС поширюють жахливі відео знущань з ізраїльтян на різних платформах.

Державні установи та медзаклади працюють лише для невідкладної допомоги. Лікарні переповнені великою кількістю поранених військових та цивільних. Планові огляди та операції – скасовані.

Багато магазинів та закладів харчування зачинені, в основному працюють крамниці з їжею.

"Насамперед у найближчому до мене магазині пропав хліб. Багато де пропало молоко, десь є проблеми з яйцями", – розповідає українка про дефіцитні продукти.

Світлана говорить, що через досвід війни в Україні (жінка дистанційно координувала вивезення людей з Київської області та волонтерила), вона почувається стійкіше і впевненіше, аніж ізраїльтяни.

"Коли ти дивишся на війну (не перебуваючи безпосередньо в країні – авт.) – це також травматичний досвід. Коли ти допомагаєш, ти включений в цей процес, це важко.

Для мене, у якомусь сенсі, проживати війну в Ізраїлі трошки легше, аніж людям, в яких великої війни не було 50 років. Для них це все нове, і вони у шоці. Я, звісно, теж у шоці, але, зараз, коли читаю ізраїльські чатики з різними ініціативами, то сміюсь, тому що в нас – українців – це все було.

От нещодавно хтось запостив: "Ми з дівчатками зробили чатик з нюдсами, підтримувати наших бійців".

Я така, думаю, піду, почитаю чати свої за 2022 рік, мабуть, ще якусь там ініціативу гарну запропоную".

Найстрашніше у війні Сектору Гази проти Ізраїлю для Світлани та ізраїльтян є питання заручників. Всі розуміють, що над заручниками знущаються і поводяться по-звірськи.

"Я не можу навіть думати про це, бо одразу починаю плакати.

Нещодавно читала текст одного батька, який написав, що він перший раз від початку війни усміхнувся, тому що йому сказали, що його донька мертва, знайшли її тіло.

До того вона була безвісті зниклою, і він думав, що вона в заручниках. Так ось він посміхнувся, що вона мертва…".

[PHOTOREP]

Українка веде блог у Telegram, де розповідає про життя в Ізраїлі під час війни. Там, зокрема, ділиться порадами, які допомагають їй ментально триматися:

• Дисципліна, ритуали, парфуми і помада. Я обов'язково застеляю ліжко кожного ранку. Я одягаюсь красиво. Я роблю макіяж і мию голову за розкладом. Це дуже важлива рутина, хоч інколи цього зовсім не хочеться.
• Думскролінг і "мамкина аналітика". Ведення блогу і робота допомагає уникати беззмістовного читання новин. Я підтримую Ізраїль на інформаційному фронті і хочу, щоб люди розуміли краще, які "хороші газівці" за нашим парканом.
• Стрес і шалені танці. Коли читаєш новини, дуже багато адреналіну виробляється в організмі. Один зі способів, яким можна його понизити – це поробити якісь фізичні навантаження. Ось я танцюю, вмикаю музику і просто можу 5 хвилин танцювати. Емоції вивільняються через тіло, через рух.
• Волонтерство. Це те, що допомагає не з'їхати з глузду і відчувати себе корисною для суспільства. Зараз в Ізраїлі черги на волонтерство: я пішла здавати кров, банк крові вже був переповнений; хотіла організувати координаційний штаб для внутрішніх переселенців – таких штабів на 8-мільйонну країну дуже багато.
• Гумор. Обожнюю чорний гумор воєнного часу, він допомагає дивитися на ситуацію як на чорну комедію чи гротеск.

Українка розповідає, що в ізраїльтян є розуміння, що вони з Україною в одному човні. Адже ракети, які летять по них і по нас – одні й ті ж – це ракети терористів.

Найбільше Світлана переживає, щоб до Сектору Гази не долучилися інші країни, які можуть напасти на Ізраїль. Наразі жінка не готова виїжджати з країни і сподівається, що скоро все налагодиться.

"Після того, як я сиділа у Вірменії (перед переїздом в Ізраїль) і рвала на собі волосся, що я не в Україні, я сказала собі, що вдруге нікуди не поїду.

Звісно, в мене є певні критерії, через які змушена буду їхати, наприклад, якщо не буде їжі і води. А допоки це є, я нікуди не їду, я намагаюся волонтерити".

"Ми шукали квитки на літак будь-куди"

Киянка Олександра Черняхівська переїхала до Ізраїлю у 2021 році, коли вступила на магістратуру за спеціальністю "Дипломатія", опісля – досліджувала російсько-українську війну.

Олександра Черняхівська

Про початок війни дівчина дізналася з новин. Саша жила у місті Хайфа, яке доволі віддалене від Сектору Газа. 7 жовтня вулиці міста були порожніми, але, враховуючи, що це була субота, коли всі святкують Шабат (у єврейському календарі – сьомий день тижня, коли всі утримуються від роботи), це не викликало занепокоєння.

"Цікаво, що у суботу я мала сесію з психологом і ми навіть не обговорювали тему війни, бо не було усвідомлення, що все так серйозно. Стало зрозуміло аж ближче до вечора", – ділиться Олександра.

Попередні плани на неділю довелося скасувати, і Саша з хлопцем пробували себе відволікти від новин фізичною активністю.

"Була велика внутрішня напруга. Ми вирішили поїхати на море, щоб розрядитися. Прочитали, що пляжі закриті через воєнний стан, але ми не були впевнені щодо нашого міста. Хайфа тоді ще була війною не зачеплена і пляжі поблизу ще були відкриті".

Дорогою до моря стало помітно, що вулиці незвично порожні. Олександра говорить, що відчувалася напруга. Зазвичай транспорт є дуже заповненим, а у неділю, окрім пари, в автобусі нікого не було.

На третій день війни, у понеділок, Саша з хлопцем вирішили виїжджати з країни.

"Не було зрозуміло, які авіалінії літають. Я подзвонила в українське посольство, мені сказали самостійно знаходити шлях… Ми прочитали, що літають ізраїльські авіалінії. Почали шукати квитки будь-куди, на Кіпр, в Туреччину, наприклад, були найдешевші, але поки ми оформлювали замовлення, їх вже забрали. На сайті творився великий хаос, бо багато людей намагалися замовляти квитки одночасно".

Українське посольство сказало, що єдиний шлях – вилітати. Піші і автомобільні кордони вже були закриті, і навіть якщо вони б відкрилися, посольство не радило ними користуватися.

Міжнародний аеропорт, яким можна було скористатися – тель-авівський. Місто якраз обстрілювалося, і був ризик, що в аеропорт також можуть попасти. Але іншого шляху вибратися з країни не було.

"Це одна з причин, чому я вирішила виїжджати. Ситуація зараз дуже інтенсивна в Ізраїлі, дуже історичний момент. І якщо ситуація значно погіршиться з телявівським аеропортом або взагалі в країні, то немає варіантів як виїхати", – пояснює Саша.

9 жовтня парі вдалося купити квиток на ранок 11 жовтня. Транспорт по Ізраїлю став їздити не за графіком, тож Олександра з вечора добиралася до аеропорту.

"Коли ми їхали до аеропорту, в автобусі знову з пасажирів більше нікого, окрім нас, не було. Водій на повну гучність увімкнув радіо і було чутно промову Байдена. Була напружена атмосфера".

В аеропорті Тель-Авіва зазвичай багато людей, проте дівчина говорить, що на летовищі був "застій" тих, хто просто сидів чи спав на підлозі. Було відчуття, що вони намагалися шукати квитки, і в багатьох були скасовані рейси.

Багато людей летіли будь-куди, брали квитки куди завгодно, головне, щоб виїхати. "О, я лечу в Словенію. Я не знаю, де це. Але лечу", – такі фрази можна було почути в аеропорті.

"Ми чекали десь 40 хвилин на виліт, рейс затримувався. Було страшно вилітати на пасажирському літаку в такій ситуації.

Стюарт, що зазвичай анонсує інформацію про політ, сказав: "ви знаєте, в Ізраїлі зараз критична ситуація. Ми молимося за наших бійців, за наших рятувальників". Він сказав це таким тремтячим голосом, було емоційно складно це чути".

Літак Олександри змінив місце призначення, замість Неаполя приземлився в Римі. Під час польоту у пасажирів не було розуміння, де саме приземлиться літак.

Зараз Саша перебуває у Швейцарії, шукає роботу та готується до продовження навчання.

"Я відчувала шалену підтримку від українців з перших днів. Їдучи в Європу, я розуміла, що я не їду в нікуди, а тут є багато людей, які готові мене підтримати, до яких я можу приїхати".

Олександра каже, що її знайомі ізраїльтяни почуваються розбитими та розгубленими, вони дуже багато волонтерять для армії.

"Дуже цікаво спостерігати за українцями в Ізраїлі. Вони дуже бойові, такі прокачані. Дуже якось впевнені, що все буде чудово. Коли була перша сирена в Хайфі, вони казали "з бойовим хрещенням нас". Українці якісь реально потужні", – ділиться спостереженнями Саша.

"Ми не хотіли, щоб наші діти асимілювалися в якійсь європейській країні"

Алла Штерндок з чоловіком та трьома дітьми переїхали до Ізраїлю після початку повномасштабної війни в Україні. У сім’ї єврейське коріння, тож коли російські війська напали на Київщину, у пари не було сумніву, куди переїжджати.

Алла Штерндок з дітьми

"Ми не хотіли, щоб наші діти асимілювалися в якійсь європейській країні. Для нас було важливо, щоб все-таки зберегти українську частину в них, але і єврейську, а не асимілювати якусь голландську чи німецьку", – розповідає Алла.

Перша тривога в Ізраїлі застала родину Штерндоків у дорозі, Алла з дітьми їхала в автомобілі. Попри те, що жінка мала досвід ракетних тривог в Україні та думала, що готова до них, під час тривоги в Ізраїлі розгубилася.

"Коли була тривога, ми трошки ми розгубилися, я не розуміла, що робити.

І мене здивувало, що в Ізраїлі – хоча всі нам казали, що тут всі такі чоткі, всі виконують всі обов'язки – ніхто з водіїв під час тривоги не зупинявся, як в Україні, і всі їхали швидше, напевно, додому. Це був трохи шок".

Загалом в Ізраїлі є основні правила поводження під час тривоги, зокрема на дорозі. За словами Алли, люди навіть повинні знати, звідки летить небезпека, де в країні північ-південь.

"Якщо небезпеки з півночі – ти лягаєш на підлогу, закриваєш голову руками, і між тобою в північчю повинна бути якась перешкода, якщо летітимуть уламки, щоб тебе захистило".

Киянка ділиться, що з початком війни в Ізраїлі відчула дежавю, і все, що відбувалося, нагадувало їй початок війни в України, коли її сім’я жила у Святошинському районі Києва, неподалік від Бучі та Ірпеня.

"Однозначно був ефект дежавю, от просто один в один, мені здається,

що ти наче знову прокидаєшся в цьому жахливому сні, і не можеш повірити, що це сталося. Я пам'ятаю ці всі новини. Ти читаєш, і думаєш, ні, цього не може бути".

Коли Алла порівнює війну в Україні та Ізраїлі, то окремо згадує про небо.

"У Києві небо стало таке спокійне. А в Ізраїлі, коли розпочалася війна, в небі постійно щось літало, перекидали війська, літаки воєнні літали, і це також дуже сильно давило".

Жінка розповідає, що через те, що Ізраїль завжди в стані війни, і часто бувають ракетні небезпеки, у країні добре продумана система укриттів. А дітей зі шкільного віку навчають, як поводитися і куди бігти в разі тривоги. А також багато уваги приділяють психологічному стану дітей.

"Тут бомбосховище майже у кожному будинку. У новобудовах – це як окрема кімната в квартирі, яка спеціально побудована з цільного залитого бетону. У ній є спеціальні металеві вікна, які закриваються. Є спеціальна вентиляція та металеві двері, дуже товсті і щільно закриваються.

Також на поверхах багатоповерхівок може бути окрема кімната-укриття, або внизу будинку, де поміщаються всі сусіди".

Також місцеві при виборі місця проживання мають орієнтуватися на безпеку регіону, наприклад, у столиці Тель-Авіві повітряні тривоги стандартно навіть в "мирний час" бувають двічі на рік.

"Люди, які живуть близько до Сектору Гази або в центрі країни, навіть мають такий жарт про піжаму для бомбосховища.

Якщо ти хочеш жити в центрі, в Тель-Авіві, то ти автоматично погоджуєшся на те, що стабільно два рази в рік ти або будеш спати в бомбосховищі, або зустрічатися зі всіма своїми сусідами в бомбосховищі".

В Ізраїлі є правило "відкритих дверей": коли ти живеш в поселеннях, де є сусіди, то завжди залишаєш вхідні двері відчиненими – як символ довіри. З початком війни мешканців закликають закривати двері, щоб вберегтися в разі нападу терористів.

Влада країни окремо сповіщає населення, якщо терористи могли увійти у район:

"Якщо є проникнення терористів, то нас повідомляють, що не можна виходити на вулицю взагалі. Тобто це як комендантська година".

Найстрашніше для Алли бачити звірства, які вчиняють бойовики ХАМАС, і знімають це на відео. Жінка говорить, що оскільки Ізраїль маленький, ти через одну руку знаєш, у кого хтось загинув чи пропав безвісти, чи покалічили кума, брата, свата.

"Мені здається, що ХАМАС переплюнув російську армію. В них більше жорстокості однозначно, я стараюся навіть не дивитися новини.

І мені здається, вони спеціально це знімають. Такий хід саме цих терористичних угруповань – щоб залякувати і жахати…

Я думаю, що Україні і Ізраїлю важливо об’єднатися, тому що все ж таки ворог один, хоч і з різними акцентами, але ворог один – це тероризм".

Тетяна Пляцок, УП