Примусова зміна статі й досліди над дітьми: 5 суперечливих психологічних експериментів минулого
У жовтні 2024 року помер американський психолог Філіп Зімбардо – автор відомого Стенфордського тюремного експерименту, в рамках якого рівні між собою учасники перетворювалися на "наглядачів" й "увʼязнених".
Саме цей жорстокий і суперечливий епізод в історії науки про людську психіку став відомим загалу, але він – далеко не єдиний у своєму роді.
Перш ніж у психології сформувалися стійкі етичні стандарти, деякі науковці проводили експерименти, у які важко повірити. Наприклад, переконували одних учасників бити інших струмом, віддавали дітей на виховання сексуальним злочинцям чи знущалися з тварин.
"УП. Життя" пропонує вам добірку 5 дивних або моторошних психологічних експериментів. Для створення цього тексту ми скористалися матеріалами Very Well Mind, DW, The New Yorker, IFL Science, The Washington Post і The New York Times.
Дисклеймер: матеріал містить описи жорстокості, які можуть засмутити.
"Монструозне" дослідження заїкання (1939 рік)
Американський психолог Венделл Джонсон постійно намагався дізнатися, як позбутися заїкання. Чоловік сам заїкався і зазнав жорстоких спроб "виправлення" у школі, тому ця тема неабияк його турбувала.
У 1939 році психолог вирішив провести експеримент над 22 дітьми-сиротами, 10 з яких заїкалися. Джонсон хотів зʼясувати, чи є заїкання вивченою поведінкою та чи можна "переконати" дитину позбутися її.
Чоловік залучив до експерименту свою студентку Мері Тюдор, яка поділила 10 дітей із заїканням на дві групи: одній вона давала позитивний зворотний зв’язок (казала, що вони насправді не заїкаються), а другу – постійно критикувала.
При цьому діти не знали, що стали учасниками експерименту, і сприймали поведінку Тюдор як справжні спроби допомогти, пише The New York Times.
Інших 12 дітей, які не заїкалися, також поділили на дві групи. Шістьом дітям мали сказати, що їхнє мовлення ненормальне і це треба негайно виправляти, а ще до шістьох мали ставитися нормально.
Повністю здоровим дітям зі звичайним мовленням казали, що їм варто менше розмовляти, поки вони не навчаться робити це "правильно", і вони дійсно боялися вимовити зайве слово.
У дітей, яких критикували, розвинулися мовні та психологічні проблеми. Деякі діти, які раніше розмовляли нормально, почали заїкатися. Не дивно, що в суспільстві експеримент отримав назву "The Monster Study".
Мері Тюдор згодом зізнавалася журналістам, що шкодує про свою участь в експерименті. Вона тричі поверталася в сиротинець, щоб "вилікувати" дітей він набутого заїкання, але не з усіма це вдалося.
Одна дівчинка, яка постраждала від експерименту, вже в дорослому віці написала Мері листа, у якому назвала її "монстром" і "нацисткою".
"Я пам'ятаю твоє обличчя, якою доброю і схожою на мою маму ти була. Але ти прийшла, щоб зруйнувати моє життя. У мене нічого не залишилося. Ти вкрала моє життя", – цитувало дівчину видання The Washington Post.
Експеримент Мілґрема (1961 рік)
На початку 1960-х років американський соціальний психолог Стенлі Мілґрем дав оголошення в газету про пошук добровольців для участі в експерименті про пам'ять і навчання.
40 чоловіків відгукнулися, але вони не знали, що будуть залучені до зовсім іншого експерименту.
Мілґрем хотів перевірити, чи можуть звичайні люди під впливом авторитетної фігури виконувати накази, які суперечать їхнім моральним принципам.
Кожен з учасників мав виконувати роль "вчителя", який ставив "учням" запитання. За кожну неправильну відповідь "вчитель" мав карати "учня" шокером, збільшуючи напругу після кожної помилки (від 15 вольт і до 450 вольт).
При підвищенні напруги "учень" імітував біль, стогнав і просив припинити експеримент. "Учнями" були актори, які насправді не отримували ударів струмом, але "вчителям" про це не казали.
Якщо "вчитель" вагався, автор експерименту наполягав на продовженні, використовуючи фрази на кшталт: "Експеримент вимагає, щоб ви продовжували".
Більшість учасників продовжували "катувати" акторів до максимального рівня напруги під впливом наказів. Близько 65% учасників дотиснули шокер до максимального рівня напруги в 450 вольт попри очевидні страждання "учня".
Дослідження стало важливим внеском у розуміння людської поведінки під впливом авторитетів, але етичність експерименту викликає сумніви.
Мілґрем порушував принцип інформованої згоди, оскільки учасники не знали справжньої природи експерименту, та наполягав на продовженні експерименту, навіть коли учасники хотіли зупинитися.
Зрештою, у 2017 році двоє вчених визначили, що 72% учасників, які дотиснули до 450 вольт, знали про те, що насправді вони не завдають болю, і просто підігравали досліднику. Отже, вчений просто отримав неправильні результати.
"Проєкт Кентлера" (1970-ті роки)
Злочинний експеримент, відомий як "Проєкт Кентлера", проводився в Західному Берліні з 1970-х років під керівництвом "психолога" Гельмута Кентлера.
Бездомних дітей свідомо передавали під опіку чоловікам, які мали нахили до педофілії або вже були засуджені за сексуальне насильство над неповнолітніми, бо Кентлер вважав, що вони стануть "особливо турботливими" названими батьками.
Кентлер, який обіймав керівну посаду в берлінському центрі освітніх досліджень, був переконаний, що сексуальні контакти між дорослими та дітьми є "нешкідливими".
Він підтримував контакт як з дітьми, так і з їхніми опікунами, та звітував про успішність експерименту (мовляв, прийомні батьки терплять "важких" підлітків завдяки своїй "закоханості" у них).
За даними DW, тільки до одного засудженого педофіла у період з 1973 по 2003 рік потрапило восьмеро підлітків.
Кентлер помер у 2008 році. Його так і не притягнули до відповідальності, оскільки на момент, коли потерпілі виступили зі своїми свідченнями, термін давності його злочинів вже минув.
У 2020 році дослідження Університету Гільдесгайма виявило, що берлінська влада підтримувала цю практику протягом майже 30 років. Опікуни-педофіли навіть отримували регулярну фінансову допомогу на утримання дітей.
Розслідувачі виявили, що серед таких опікунів були відомі науковці й "високопоставлені співробітники" Інституту Макса Планка, Берлінського вільного університету та Оденвальдської школи в Гессені (її закрили у 2015 році після викриття сотень випадків сексуального насильства над хлопчиками).
Уже після публікації цього викривального дослідження сенаторка Берліна з питань молоді та дітей Сандра Шеерес висловила "глибокий сором і жах" та заявила, що "Берлін бере на себе моральну відповідальність, незалежно від строків давності".
Щонайменше двом постраждалим від експерименту Кентлера пообіцяли грошову компенсацію, але точна кількість людей, чиї долі зламав Кентлер, досі не відома.
Експеримент "Яма відчаю" (1970-ті)
"Я не маю до мавп жодної любові. Ніколи не мав. I я дуже не люблю тварин. Я зневажаю котів, ненавиджу собак. Як можна любити мавпу?" – заявляв психолог Гарі Гарлоу в інтерв'ю 1974 року.
Ненависть Гарлоу до мавп не викликає сумнівів, адже у 1930-1970-х роках він проводив з ними жахливі експерименти, коли працював в Університеті Вісконсин-Медісон, пише IFL Science.
Спочатку психолог на прикладі макак вивчав, чому батьківська турбота й емоційний зв'язок у ранньому віці важливі для соціального і когнітивного розвитку дитинчат.
Та наприкінці своєї кар'єри Гарлоу зосередився на дослідженні депресії та провів експеримент "Яма відчаю", який фактично перекреслив його позитивну репутацію.
Макак поміщали у дуже вузьку вертикальну конусоподібну конструкцію, виготовлену з холодної нержавіючої сталі, де мавпи майже не могли рухатися.
У цій "ямі" мавп годували і напували водою, але залишали на самоті на кілька тижнів (так автор експерименту хотів відобразити, що відчуває людина з важкою депресією).
Більшість тварин переставали рухатися й "замикалися" в собі протягом декількох днів після того, як їх поміщали в яму, і не поверталися до нормальної соціальної поведінки навіть після звільнення.
Тварини, які перебували в "ямі відчаю" протягом 30 днів, не гралися, ухилялися від соціальної взаємодії, були апатичними або агресивними. Ці "глибокі поведінкові аномалії", за словами Гарлоу, зберігалися у мавп протягом місяців.
Хоча Гарлоу стверджував, що його "яма" має "величезний потенціал" для вивчення депресії, неясно, чи його дослідження давали реальне розуміння клінічної депресії або пропонували якісь можливі способи її лікування.
Також вчений не намагався мінімізувати страждання тварин, що викликало обурення навіть серед його сучасників.
"Гаррі Гарлоу та його колеги продовжували катувати приматів десятиліття за десятиліттям, незмінно доводячи те, що ми всі знали й раніше – що соціальну істоту можна знищити, зруйнувавши її соціальні зв'язки", – сказав американський літературний критик Вейн Бут.
Ймовірно, Гарві Гарлоу просто подобалося знущатися з тварин і давати страшні назви своїм експериментам. Окрім "ями відчаю" він випробовував на приматах "тунель терору", "залізну діву" і ще один пристрій, який примушував мавп до коїтусу.
Експерименти Гарлоу стали символом жорстокості у дослідницькій психології та сприяли посиленню вимог до етичних стандартів. Після цього у США були ухвалені жорсткіші правила щодо поводження з тваринами в наукових дослідженнях.
Проєкт "Аверсія" (1970-1980-ті роки)
З 1950-х років "аверсивна терапія" у США, Британії, СРСР та інших країнах вважалася прийнятним методом "лікування" гомосексуальності, яку тоді вважали хворобою.
Але одним із найяскравіших прикладів психіатричного насильства є випадки "аверсивної терапії" у Збройних силах Південно-Африканської Республіки під час апартеїду.
Гомосексуальні військові постраждали від жорстоких методів "терапії", зокрема від електричного струму та хімічної кастрації. Багатьом примусово змінювали стать, писав дослідник Роберт Каплан у British Medical Journal.
Між 1971 і 1989 роками у військових госпіталях могло бути проведено до 900 примусових операцій зі зміни статі, від яких здебільшого постраждали білі чоловіки.
При цьому лікарі не проводили належне передопераційне або післяопераційне обстеження, а армія не компенсувала дорогі гормональні препарати для підтримки "нової" зовнішності.
Усіх, хто пройшов через операції, звільняли з армії. Їм видавали нові документи та наказували обірвати контакт із сім'єю та друзями. Не дивно, що під час та після "аверсивної терапії" дехто скоював самогубство.
Тільки у 1995 році Медична асоціація Південної Африки публічно перепросила за свої минулі злодіяння.
