Як і навіщо львів’янка рік волонтерила у Гондурасі
Львів’янці Марті Дідулі 22 роки.
У неї велика і ціннісна сім’я: два старші брати Павло та Юрко, останній заснував волонтерську організацію "Будуємо Україну Разом", що відбудовує пошкоджені будинки на Сході; Галя, сестра-двійнятко, займається з дітьми-сиротами у селі на Львівщині; наймолодша сестра Ганнуся вивчає історію в Українському католицькому університеті (УКУ).
Із 6 років Марта пластує, є випускницею першого набору неформальної освітньої програми Української академії лідерства, зараз вивчає соціальну роботу в УКУ та є волонтеркою Дому Серця – світової релігійної організації, яка допомагає найбільш нужденним людям в найбідніших регіонах світу.
Доми Серця пропонують молодим людям до 30 років місійне волонтерство, яке триває від 14 місяців до 2 років в різних куточках світу.
Українців, які були учасниками місії, четверо – Дідула одна із них, у серпні 2020 року дівчина повернулася з річної місії у Гондурасі.
| Марта Дідула |
"Українська правда. Життя" зустрілася з волонтеркою у приміщенні організації у Львові.
При світлі свічки, що мерехтіла на кухонному столі, та з теплим горнятком трав’яного чаю Марта розповідала про знайомство з Домом Серця, раптове рішення поїхати на місію, яке вважає надиктоване самим Богом, порятунок молитвою та карантинні виклики для Гондурасу та Сальвадору.
Протягом розмови здавалося, що далека Латинська Америка дуже близько і ввечері дівчина знову повернеться в ту спільноту, яку досі асоціює зі своїм Домом.
Рішення поїхати на місію
Українка познайомилась з Домом Серця влітку 2018 року у Греції, коли подорожувала з подругами. Дівчатам дозволили 5 днів провести у місцевій спільноті та ближче познайомитись з волонтерством.
"Греція має дуже багато проблем із міграцією.
Ми працювали із сім’ями з Сирії, Ірану, відвідували людей, які жили на вулиці. Були друзями для тих, хто потребував. Ходили в місця, де працюють з наркозалежними", – згадує про перший досвід Дідула.
Тоді Марта вирішила, що місія не для неї через те, що у Домі Серця було дуже багато молитви.
| Перше волонтерство Марти закордоном, Греція 2018 року |
Наприкінці того ж року, на День волонтера, дівчина разом з урядом студентів університету поїхала допомагати волонтерській організації – "Оселі", яка роздає їжу безхатькам. Тоді і стався момент, після якого студентка зрозуміла, що має поїхати на місію.
"Люди стояли в черзі за їжею, аж тут один чоловік виходить з тої черги і каже: "Стоп-стоп", – всі зупинились, – "Тут якийсь Міша хоче помолитись".
Виходить Міша-безхатченко і каже слова, які мені запам’ятались і стали причиною моєї поїздки: "Дякую, Боже, за життя, яке Ти нам дав і вибач за те, як ми його проживаємо".
Таку фразу почути від чоловіка, який немає нічого насправді і так відчуває потребу подякувати Богу... це дуже глибоко.
Я приїхала додому і почала писати в свій щоденник, куди записую тільки дуже важливі для мене моменти. Записала цю фразу, потім подумала і написала "Все, я їду в Дім Серця". Перед тим в мене взагалі не було думок, що я хочу кудись їхати.
Це ніби було не моє рішення. Бог сам прийняв це рішення замість мене".
З того часу дівчина почала готуватися до поїздки.
Протягом 8 місяців на Марту чекали розмови з батьками; ближче знайомство з волонтеркою Дому Серця в Україні – французкою Одою; заповнення аплікаційної форми, збір коштів на дорогу, відвідини тренінгу перед самою місією у Польщі і складання 21 кілограмового наплічника.
"Загалом волонтери можуть їхати на місію туди, де є потреба. Але ми можемо казати, якому континенту надаємо перевагу та які маємо навички, наприклад, знання мови.
Написала в аплікаційній формі, що хочу поїхати в Латинську Америку – мене відправили в Гондурас.
Я зразу почала гуглити інформацію про країну, але в інтернеті ти дізнаєшся лише погане. Всі говорять про Гондурас, як наркотрафік, дуже корумповану і бідну країну.
Відповідно, коли мої батьки дізналися, куди саме я лечу, вони казали: "Ну, Марто, ми вже погодилися на Дім Серця, але попроси, щоб тебе віддали в якусь нормальну країну".
Мама дуже переживала, але завжди з розумінням ставилася до мого вибору, тож не забороняла", – ділиться переживаннями дівчина.
Перед поїздкою дівчина насолоджувалась часом з сім’єю та друзями, а також старалася не думати про місію, щоб не мати якихось очікувань, які можуть не справдитись. Але переживала за спільноту волонтерів, з якими житиме весь рік.
[BANNER1]
Дім Серця в Гондурасі
Мандрівка зі Львова до Тегусігальпи, столиці Гондурасу, для волонтерки тривала декілька днів з пересадками і ночівлями – спочатку в Польщу, далі в Амстердам, потім в Панаму і Тегусігальпу.
В Амстердамському аеропорті дівчина зустрілася з хлоппцем з Франції, який їхав на ту ж місію у Гондурас. Впізнала його за вервечкою на руці, яку носять всі волонтери Дому Серця під час місії.
"Аеропорт у Тегусігальпі – другий чи третій за рівнем небезпеки у всьому світі. Столиця розташована в горах і є дуже мало місця, щоб преземлитися. Наш літак перед посадкою може 10 кіл літав над летовищем.
На місці нас зустріли волонтери з Дому Серця: Лаура з Колумбії, Алісія з Бразилії та Амадеуш з Польщі", – згадує Марта.
Акліматизація давалася дівчині складно. В країні не буває холодної погоди, звична температура повітря 45°C, в оселі не було кондиціонерів.
Було і психологічно складно. Відмінність між районами столиці дуже помітна – є бідні та багаті.
У бідних районах будинки нагадують халабуди і під час сильного вітру частини помешкань можуть "полетіти".
| Марта Дідула була однією з наймолодших волонтерок в Гондурасі, на час місії їй був 21 рік |
"Вода є декілька днів на тиждень, 2-3 дні.
Ти не можеш просто так заїхати в район, де дуже багаті, там все загороджено.
Люди у Тегусігальпі часто продають щось на вулиці – їжу, одяг. Ті, хто живуть у нашому районі, переважно не мають можливості здобувати освіту після закінчення школи".
Перший місяць волонтерка погано спала і часто виходила вночі на вулицю, спостерігаючи за літаками, які кружляли над Домом Серця недалеко від летовища.
Марта зізнається, що на початках думала про повернення додому.
Знайомство з іншою культурою, споглядання на бідність регіону і відсутність базових потреб у людей викликали в дівчини багато глибинних запитань і непевність, що її нематеріальне волонтерство може щось змінити.
| Відмінність між районами дуже помітна – є бідні та багаті |
Місія Дому Серця – бути присутніми з людьми, які потребують, але не допомагати економічно.
"Коли я почала ближче знайомитись з місцевими людьми, було дуже складно прийняти бідність, зрозуміти чому люди так живуть, в чому причина таких умов життя.
В перший тиждень в голові було стільки питань, на жодне з яких я не знала відповіді. Мене це ставило в дуже незрозуміле становище, я не знала, що мені робити".
Волонтери спільноти на початках принципово не спілкувались з українкою англійською мовою, лише іспанською, щоб допомогти львів’янці краще і швидше вивчити мову і адаптуватися до місцевих.
Життя в спільноті
Доми Серця є в різних куточках світу – 25 установ у 20 країнах, там передбачається волонтерство на 14-16 місяців.
Марта була всього рік у зв’язку з навчанням – не змогла продовжити академічну відпустку в університеті.
У спільноті переважно живуть волонтери з різних країн.
"Я зрозуміла, що мені з європейцями, поляком і французом, складніше, ніж з людьми з Латинської Америки.
З поляками ми дуже схожі, дуже вперті, нам було складно порозумітися на базових, рутинних справах. А якщо мені щось не подобалося в поведінці колумбійки та бразилійки, я думала, що це їхнє культурне, тому простіше сприймала", – ділиться львів’янка.
В Гондурасі є один будинок організації в Тегусігальпі, якому вже 20 років, там живуть до 5 волонтерів.
Є кімната для дівчат, для хлопців, каплиця, кухня і бібліотека – місце, де можна відпочити.
"Волонтери приїжджають в різні місяці року і по-різному закінчують місію. Таким чином передаються знання новеньким. "Старшого", хто б перебував завжди в нашому Домі Серця нема.
Ми мали свою візитаторку чи краще сказати координаторку з Франції, яка кожних три місяці прилітала і жила з нами тиждень, щоб розуміти, як ми справляємось з місією.
Жінка відповідала за нас як спільноту і ми щотижня звітували їй про нашу роботу – що ми робили, з ким познайомились".
У разі небезпеки місіонери могли переїхати в Сальвадор до сестер-монахинь спільноти.
Львів’янці розповідали, що за три місяці до її приїзду, в Гондурасі були вибори президента і в місті почались дуже сильні заворушення. Тоді Дім Серця сказав, що це може бути небезпечно для волонтерів і вся спільнота на час протестів переїхала жити до монахинь.
| Щомісяця волонтери Дому Серця в Тегусігальпі на проживання отримували 5 тисяч лемпрів (5 тисяч гривень) |
Кожен Дім Серця відрізняється, але є спільна програма дня:
"Ми прокидаємось, разом молимось тією мовою, якою спілкуються в країні.
Є година на читання – на початках ми вивчали іспанську мову.
Сніданок.
Вільний час. Ми його використовували на побутові справи, яких дуже багато. Не було пральної машини, вода за розкладом декілька днів на тиждень. Окрім того, до нас часто приходили місцеві, з якими ми спілкувалися.
Годину перед обідом практикуємо адорацію – час, коли можеш бути з Богом. Ти можеш гуляти і думати, що ти з Богом, можеш бути в каплиці і говорити з Ним – молитись, читати Біблію. Я переважно читала Біблію і собі трохи рефлексувала над попередніми днями, що я пережила.
Під час обіду до нас могли приходити друзі з району, де ми жили. Потім разом молилися вервечку.
І після того в нас був визначений час на волонтерство – дві години. Ми запрошували або когось до нас – дітей, дорослих, або йшли в гості до місцевих.
Раз в тиждень на день ми виїжджали з нашого району – у будинок престарілих, у в'язницю, а також в психіатричну лікарню.
З вечора неділі до вівторка ранку в нас був день для відпочинку: переважно в цей день ми їхали до наших друзів – сімей, які приймали волонтерів Дому Серця і жили в значно кращих умовах.
Ми там могли справді відпочити і відчути себе не волонтерами. Почитати, посидіти в інтернеті та поговорити з рідними".
Запитуючи міленіалку, як сприймалося через соцмережі цивілізоване життя її ровесників на Батьківщині, дівчина відповідала:
"Не було складно розуміти, що в Україні інше життя, було складно приїжджати на один день в тиждень в іншу сім’ю з цієї ж країни і розуміти, що тільки годину тому ми були з дітьми, які не мають що їсти, а тепер в сім'ї, де є все, яка може подорожувати будь-де і будь-коли.
І це все в одній країні, пів години їзди".
[BANNER2]
Бути разом з місцевими
Попри те, що на роботу з місцевою громадою в день виділено дві години, Марта розповідає, що насправді волонтерство триває весь час:
"Наприклад, зранку приходить Дженіфер, їй треба допомогти вивчити вірш до школи; чи приходить Хуель і йому хочеться пограти в волейбол або хтось впав і повимазувався і йому треба допомогти швидко попрати речі, щоб мама не сварила.
Ми були для тих дітей, як старші брати-сестри; для старших панянок, як внучки, бо вони всі до нас так ставились, як до своїх рідних.
Вже є дорослі, які виростали в Домі Серця, вони всі до спільноти ставляться так, ніби то їх рідний дім.
Для них це осередок любові, де ти прийдеш в будь-який момент і в будь-який момент тебе можуть прихистити, нагодувати, дати чаю чи просто поговорити".
Спільнота Дому чи не щодня навідувалася до сімей, які жили поруч.
У Тегусігальпі зазвичай великі сім’ї, але у бідних районах можна побачити багато самотніх людей, чиї діти виїжджають в пошуках кращої долі.
"В цьому всьому стражданні і проблемах люди не знають, де себе подіти. Ми приходимо просто і говоримо з ними, так, як ми з тобою зараз.
Питаємось, як в них справи, чи не треба щось допомогти. З дітьми бавимось, вчимось. Якщо дорослі – ми можемо разом помити посуд і запросити до нас на вечерю. Можемо кросворди розв’язувати чи просто проводити разом час".
| Марта мріє повернутися в Гондурас, але вже в ролі туристки, а не волонтерки. Хоче провідати місцевих, які стали для неї друзями |
Найбільше задоволення під час волонтерства Марта відчувала працюючи з дітьми, які зазвичай були обділені батьківською турботою – часто жінки самі їх виховували, але через надмір роботи не могли приділяти достатньо часу:
"Я відчувала, що ці діти найбільше мене потребують в цей момент.
Для них не було важливо, що ми робимо, головне, що ми з ними. І тоді я розуміла, що можу приносити користь і відчувала від цього велике щастя".
Старенькі бабусі також полюбилися дівчині. Українка згадує, що під час місії познайомилася з бабусею, яка дуже їй нагадувала її рідну.
"Мені подобалось бути з бабусями, бо вони також дуже незахищені та настільки добрі. Їм хотілось з нами говорити і нам хотілось говорити з ними".
Коли місіонери виходили на волонтерство в район, то завжди були мінімум вдвох, щоб не ризикувати.
"Небезпека полягала в тому, що в районі править мафія, що якби щось сталося, то ми не можемо викликати поліцію.
В іншому районі ми ніколи самі не гуляли. Кожен район має свою мафію".
В’язниця та жінка експрезидента
Бути ув’язненим у Гондурасі не є чимось дивним. Львів’янка розповідає, що майже в кожного у Тегусігальпі є родичі чи знайомі, які сиділи у колонії.
Щоб добратися до колонії волонтери витрачали по 4-5 годин на дорогу.
| В подальшому дівчина планує працювати в сфері соціальної роботи, цей фах здобуває в університеті |
Місцева в’язниця для жінок, де волонтерила Марта, відрізняється від української – за організацією та ставленням до в’язнів.
"Перші дні волонтерства у в’язниці були складними. Жінки намагаються перевірити твою любов до них.
– Марто, ти знаєш, що я вбивала людей? – питає Джені.
– Ну так, знаю.
– А ти досі мене любиш?
Цей перший момент був дуже складний, ув’язнені були строгі зі мною, дуже прямі, їм важко збрехати.
Але з часом ми стали друзями і могли вільно спілкуватись. Нашими подругами були дівчата з нашого ж району, наприклад, була дівчинка, яка до ув’язнення жила навпроти Дому Серця і ходила до нас в дитинстві".
На запитання чи не було внутрішнього несприйняття чи засудження тих жінок, які були злочинцями Марта каже, що насправді проблеми в стереотипах, які поширюються про ув’язнених:
"Я не засуджувала. Намагалася бачити їх як людей, не як в'язнів. Вони такі ж люди, як і я, кожен зі своїми помилками.
В’язні у місцях позбавлення волі розуміють, що суспільству важко дати їм ще один шанс, тому і закриваються. Вони розуміють, що люди на волі – це ті, які засуджують їх.
Ми з волонтерами приходили і просто говорили з жінками. Спочатку переживала, чи знайдуться теми для розмови. Але ті жінки насправді мають стільки історій з життя, які не мають з ким розділити.
Ми слухали їх, розповідали, що робиться в нашому районі, чим ми живемо".
За розміром територія установи достатньо велика, вона виглядає як маленьке село з багатьма будинками, де живуть в’язні. На вулицях "села" можна вільно пересуватися протягом 5 годин.
Там ходить поліція, яка стежить за жінками. Є магазини, де можна використовувати спеціальні гроші, які діють на території закладу. Дві церкви – католицька і протестантська.
[BANNER3]
"Весь Гондурас має проблеми з водою, а ця в’язниця має її всі дні.
Все через те, що там зараз перебуває екс перша леді. І вона платить за те, щоб вся в’язниця мала воду", – усміхаючись, розповідає дівчина.
Є можливість, щоб жінки перебували зі своїми дітьми, віком до 5 років.
"Спілкуючись з дітьми, які живуть у в’язниці, я зрозуміла, що на свій вік вони надто агресивні. Вони ростуть в середовищі, де постійно є образи", – каже Марта.
Найскладніше волонтерство
Найважчим випробуванням для Марти Дідули був день волонтерства у психічній лікарні, куди переважно ходили лише хлопці.
Територія лікарні, як і в’язниці теж нагадує "закрите село" з маленькими хатинками. По вулиці там ходять люди, хоч неозброєним оком видно, що вони мають певні психічні розлади.
Звідти волонтерка вибігла вся заплакана з безліччю запитань, на які досі не може знайти відповіді.
Найскладніше, каже, було бачити хворих дітей і не могти їм допомогти. З дітьми там не займаються, а якщо ті погано поводяться, то часто їм просто дають снодійне.
| Щоб стати учасником місії потрібно внести благодійний внесок – для українців 2 000 доларів |
"Ми говорили і гралися з дітьми. В один момент обертаюсь і бачу дівчинку років 8-10, яка дуже плаче.
Я підійшла і бачу, в неї рука вся синя, перетиснута гумкою, яку я одразу знімаю.
– Що сталося, чому ти плачеш? Чому ти затягнула на руку гумку?
– Мене ніхто не любить. Я дуже негарна, хочу закінчити життя самогубством.
В неї на шиї видніються шрами від зашитих величезних трьох порізів.
Ти бачиш цих дітей і не розумієш, за що цим дітям таке.
Чому я маю хорошу сім’ю, з якою мені так комфортно, чому я живу у Львові, чому маю можливість вчитись?.. А ця дитина, вона сидить там і не має нічого взагалі.
Вона сама без батьків, в цій психічній лікарні, за нею ніхто не дивиться і вона собі хоче порізати руку.
Опісля я зустріла ще одну дівчинку, яка їсть своє м’ясо. Вона просто стояла і їла свою руку – відкушувала частини тіла... Я не знала, що в таких випадках робити.
Ми з волонтерами пішли з дітьми рвати цукрову тростину, намагаючись просто відволікти їх від того, що вони переживають.
Я от зараз це розказую тобі й усвідомлюю, що досі не розумію, чому так все відбувається. Чому ті діти там і ніхто ними не займається (Марта плаче і пробує усміхнутися, щоб продовжити розмову – авт.).
Мене завело в ступор. Я просто вибігла з тієї лікарні й мені було настільки важко це пережити.. Я пам’ятаю, що повернулася в Дім Серця, зайшла в капличку, почала плакати і молитись. І молитва мені допомогала пережити це".
У Гондурасі та Сальвадорі є проблема з будинками для психічнохворих, не вистачає ліжкомість у лікарні.
Дівчині розповідали про випадок, коли для хворого чоловіка у Сальвадорі не було місця, тож сім’я йому створила кімнатку в хаті зі спеціальними решітками, де він жив, як собака в вольєрі.
Історія про жінку, яка не могла заплатити за світло
Перебувати поруч з людьми, у яких незадоволені базові потреби і не могти їм матеріально допомогти дуже складно.
Марта каже, що часто хотілося використати всі свої гроші і нагодувати нужденних, але навіть всіх заощаджень дівчини-студентки не вистачило б, щоб допомогти кожному, хто потребує.
Переломним моментом для волонтерки стали відвідини однієї знайомої, яка після смерті чоловіка втратила кафе.
Жінка готувала багато їжі вдома і продавала її на вулиці, але грошей не вистачало, зокрема, щоб сплатити великий борг за світло – 2 тисячі лемпірів (2 тисячі гривень для українців – авт.) .
"Жінка вийшла до нас на вулицю вся заплакана і видно, що дуже стресувала через погане фінансове становище і я подумала, що моя місія тут не допомагає їй мабуть.
При повернені додому я кажу до подруги-волонтерки Лаури:
– Це не така велика сума для мене, я готова заплатити за жінку борг.
– Марто, якщо ти так говориш, то ти не розумієш, що ти тут (на місії) робиш".
[BANNER4]
Дівчина каже, що тоді дуже розілилась.
"Пішла собі в каплицю помолитися, взяла там книжку Дому Серця і прочитала такий уривок "Важливо приймати світ, в якому ми живемо і розуміти проблеми, які ми можемо вирішити, а які ні".
І тоді я подумала, що можливо моя місія зараз не в тому, щоб заплатити борг за світло знайомої.
Потім вийшло так, що жінка поїхала в інше місто до своєї доньки, яка погасила штраф і забрала її до себе жити.
Я для себе зрозуміла, що Бог вирішив цю проблему замість мене".
Гондурас та Сальвадор під час карантину
Початок карантину для волонтерки Марти припав на так званий екватор місії.
За традицією Дому Серця можна на 5 днів виїхати зі спільноти і відпочити – прорефлексувати над прожитим та подумати на чому зосередитися.
Дівчина поїхала у Сальвадор, але замість запланованих 5 днів відпочинку довелося затриматися на 3 місяці через жорсткі карантинні обмеження.
"Я жила в Домі Серця в Сан-Сальвадорі в найбіднішому районі міста. Через карантин не було змоги повноцінно волонтерити.
Був страх, що наш район можуть закрити, а місцеві люди через брак харчів можуть напасти на волонтерів Дому Серця, мовляв приїхали з-за кордону, маємо гроші, маємо харчі…
Щоб бути у безпеці ми зі спільнотою на місяць переїхали у село до сестер-монахинь – там ми працювали на плантації кави та у саді".
| Після місії волонтерка поїхала за обміном на навчання в Бельгію, проте, через впровадження строгого карантину, у листопаді повернулась в Україну |
Пандемія коронавірусу особливо завдала шкоди бідним країнам та оголила і так критичні моменти – антисанітарію та обмежену кількість води, відсутність роботи, а також низький рівень освіти, зокрема брак технічного забезпечення для дистанційного навчання.
"Звичайна дитина в нашому районі в Гондурасі не має комп’ютера, або свого телефона. Відповідно, якщо все навчання відбувалось онлайн, то вчитись неможливо.
Щодо роботи – люди її здебільшого втратили, та відповідно не мають засобів для існування.
Ми з волонтерами старалися бути поруч наскільки це було можливо в умовах карантину. Коли відчували, що є потреба розвозити їсти, ми працювали на місці. Різні фонди нам постачали їжу, а ми роздавали найбільш незахищеним з нашого району".
Марта згадує, що на початку дві години волонтерства були для неї дуже примусовими:
"А потім я ввійшла настільки в цю дружбу з цими людьми, що я не сприймала спілкування з ними, як волонтерство, а як вже невід’ємна частина мого життя. Вони стали для мене сім’єю.
Коли ти волонтериш в іншій країні, ти більше береш з тієї місії, ніж віддаєш".
Тетяна Пляцок, УП
Всі світлини надані героїнею публікації
Вас також може зацікавити:
"Я – інтелектуальний волонтер": хто і для чого безкоштовно викладає дітям програмування
Роби добро добре: як волонтерити ефективно
"Існують люди, які крутіші за воїнів". Незрячий волонтер з Вінниці
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.