Півострів страху: як політичні репресії у Криму ламають долі людей
Крим став прецедентом у сучасній світовій історії. В післявоєнній Європі це – той випадок, коли в мирний час одна держава, в порушення всіх чинних міжнародних і міжурядових угод, насильницьки приєднала частину території іншої незалежної держави.
Після того, як Росія встановила фактичний контроль над територією, це призвело до масштабних і систематичних правопорушень. Ситуація за ці роки поглибилася настільки, що колеги-правозахисники стали називати Крим півостровом страху.
Де-факто влада, використовуючи російське законодавство як інструмент тиску, а правоохоронну, судову, пенітенціарну системи – як виконавчі важелі, – переслідує будь-яку іншу думку і будь-які спроби порушити офіційний наратив про "щасливий, усміхнений кримськотатарський народ" у Криму.
Саме громадянські журналісти, правозахисники та громадські активісти, а також будь-які активні люди, які публічно висловлюють в Криму свою позицію або захищають інтереси людини, опиняються під ударом репресивної машини.
І саме громадянська журналістика виконує надзвичайно важливу функцію. По суті, це єдина можливість поширення інформації в умовах відсутності незалежних ЗМІ та небезпеки роботи журналістів у Криму.
Мій чоловік Сейран Салієв, житель Бахчисарая, екскурсовод, знавець кількох мов, гостро усвідомлюючи важливість висвітлення репресій за національною, релігійною, політичною ознакою, став до лав перших громадянських журналістів у Криму.
Його ім'я стало відомим задовго до його арешту у жовтні 2017 року. Він був небайдужий до проблем інших, відвідував політично вмотивовані судові процеси над кримськими татарами, описуючи хроніку судових засідань на сторінках соціальних мереж, проводив колективні молебні, розповідав у суспільстві та в медіа про сім'ї політв'язнів. З цього і почалося переслідування його російськими силами.
| Сейран Салієв. Фото: Кримська Солідарність |
12 травня 2016 року, коли російські силовики обшукували будинки кримських татар в Бахчисараї, Сейран поінформував у гучномовець місцевої мечеті про те, що відбувається, і закликав людей підтримати співвітчизників.
Силовики визнали дії Салієва організацією несанкціонованого мітингу і оштрафували його на 20 тисяч рублів. Активіст не припинив говорити про заарештованих співвітчизників:
"Їх несправедливо посадили до місць позбавлення волі, і їх зараз немає з нами. Я хотів би, щоб кожен про це пам'ятав", – говорив він пізніше в мікрофон на одному зі свят.
26 січня 2017 року до нас прийшли з першим обшуком.
Після повідомлення про початок обшуку біля будинку зібралися багато людей, виїхали адвокати Еміль Курбедінов та Едем Семедляєв.
Дорогою їх зупинили співробітники дорожньої патрульної служби, Курбедінова тоді затримали та відвезли назад до Сімферополя, до будівлі Центру з протидії екстремізму. І Сейрана, і адвоката Еміля Курбедінова заарештували – на 12 та 10 днів відповідно. Це стало початковою точкою відліку практики адміністративних арештів у Криму.
Сейрана, який вийшов на волю, вдома зустрічали друзі та близькі – з повітряними кульками і музикою. Під'їзд прикрасили фотографіями, а для гостей приготували частування.
"От мене 12 діб не було – і діти як сумували. Я уявляю як почуваються ті сім'ї, які вже понад два роки не бачать своїх батьків", – говорив того дня Сейран.
Другий обшук у жовтні 2017 року закінчився інакше: Сейрана та ще п'ятьох кримських татар, серед яких були громадянські журналісти Тимур Ібрагімов, Марлен Асанов, – за звинуваченням у так званому "тероризмі" заарештували, і вони вже п'ятий рік поспіль утримуються в катівнях російських тюрем.
Їм винесено вироки від 16 до 19 років колонії суворого режиму.
На думку адвокатів, які працюють із цією категорією справ, протягом усього слідства не надано жодного доказу провини та причетності підсудних до терористичних актів чи насильства.
Згідно з матеріалами справи, обвинувачені не мали зброї, вибухівки, боєприпасів, не планували вчиняти терористичний акт та не закликали інших до здійснення терористичних дій.
Відсутні будь-які докази, що свідчать про спробу повалення конституційного ладу Російської Федерації та захоплення влади. Позиція, переконання, активна діяльність, зокрема журналістська, – спричинили переслідування активістів.
У нас із Сейраном четверо дітей. Син та троє доньок. Наймолодшій у день арешту виповнилося лише п'ять місяців. Досі – а їй уже чотири з половиною роки – вона не бачила батька, але знає його за фотографіями та нашими розповідями.
Діти були заручниками двох обшуків. Вони дуже плакали, кричали. Зазнали серйозного стресу.
Одна з наших доньок, яка дуже схожа на Сейрана, після обшуків тяжко захворіла і стала дитиною з інвалідністю.
За всі чотири роки троє старших дітей бачили батька в Криму миттю двічі: в коридорі "суду" та через віконце підвального приміщення, де проходило закрите "судове засідання", і півтора роки тому – у Ростові-на-Дону, це 700 км від Криму.
Колеги-журналісти, правозахисники, представники державного сегменту часто просять розповідати історії сімей.
Напевне, це дозволяє побачити за кількістю і загалом за статистикою заарештованих справжні людські долі, по яких репресивна машина проїхала катком, розділивши життя на "до" та "після". І нічого, крім страждань та болю, вона не принесла.
Сини громадянського журналіста Марлена Асанова досі згадують той день, коли їхнього батька забрали силовики.
"Вони зламали двері, зайшли з автоматами, сказали, що знімають кіно. Усі телефони, ноутбуки забрали, книги, гроші забрали", – розповідає 15-річний Саїд.
| Асанові. Фото: Олександра Єфименко |
"Мій татко – герой, він намаз читає і Коран. Ми тебе дуже любимо і чекаємо" – написала наймолодша Сафія в одному з численних листів до батька.
А дружина Марлена досі згадує слова чоловіка, звернені до Сафіє:
"Чую, як він обійняв нашу доньку і каже, начебто пошепки, але я чую це: "Нехай тих, хто знаходяться в катівнях в'язниць, Всевишній швидше поверне додому, і вони зможуть обійняти своїх дітей і відчути їхній запах". Мене це настільки зворушило, що й досі лунає у вухах".
– Не розмовляйте між собою, руки тримати піднятими.
– Віддайте всі телефони, нікому не дзвоніть.
Це Майє, дружина громадянського журналіста, координатора Кримської солідарності Сервера Мустафаєва, переказує один із діалогів під час гри своїх синів Юсуфа та Юнуса:
"Після подій, коли озброєні до зубів силовики увірвалися до нашого будинку, наші діти грають "в обшук", – коментує жінка.
На всіх сімейних знімках подружжя Мустафаєвих разом. Сервер постійно посміхається і обов'язково тримає на руках когось зі своїх чотирьох дітей.
| Мустафаєві. Фото: Олександра Єфименко |
Старший син, десятирічний Юнус, розповідає, що в день арешту заспокоював сестричку Джеміле: "Я їй сказав: не бійся, – і вона перестала боятися".
Юнус часто розповідає журналістам про те, як діти проводили час із батьком, про найяскравіші спогади зі спільних прогулянок та поїздок.
"А ще він нас по черзі на спині катав. Коли тато повернеться, розповім йому все, що тут було, поки його не було", – хлопчик починає терти очі і відвертається від камери.
А це на фотографії з мого фотопроекту "Народжені після арешту" малюк Сейтосман. Його батька, громадянського журналіста Амета Сулейманова, наприкінці жовтня російський суд засудив до 12 років колонії суворого режиму.
| Малюк Сейтосман. Фото: Муміне Салієва |
Сулейманов перебуває на домашньому арешті через серйозну хворобу серця, йому потрібна заміна клапана. Проте після апеляції рішення військового суду набуде чинності.
Мені дуже важко говорити про трагічну загибель Муси, сина громадянського журналіста Руслана Сулейманова.
| Сім'я Сулейманових без Муси. Фото: Олександра Єфименко |
Малюк із невеликого селища компактного проживання кримських татар на околиці Сімферополя прожив лише три роки. За своє коротке життя він устиг побачити два озброєні обшуки, "маски-шоу" в дитячій кімнаті та несподівану розлуку батьків.
Чи пам'ятав він перед власною смертю про це? Мабуть, ні. Але його запам'ятав увесь Крим.
Мама Муси розповідає:
"Ми не навчилися жити без нього. Я просто живу, іншого виходу немає. Дітям важко це далося психологічно, це видно по них.
Син став емоційно іншим, підліток і не говорить про свої переживання, але я як мама – все бачу.
Дочка Асія постійно згадує Мусу і взагалі говорить про нього, як про живого, наче він десь тут, поряд. Ми чекаємо на повернення Руслана та його братика Ескендера додому, щоб усе було, як раніше".
Крім колективної травми, розтерзаного дитинства, сліз тисяч жінок, якими ніби просочилася кримська земля, політичні репресії ламають мрії та надії, позначаючись на планах та перспективах.
Раніше я ніколи не думала, що замість наукової займатимуся журналістською діяльністю. Але реальність стала для мене викликом часу. Я зрозуміла, що це потрібно і важливо.
Я закінчила факультет міжнародної журналістики, хоча зізнаюся: коли за спиною четверо дітей, а будні проходять у нескінченному ритмі та потоці справ, поїздок, – це зробити було дуже складно.
Діти громадянського журналіста Ремзі Бекірова теж мріяли про інше. Але діяльність їхнього батька захопила їх.
Вони знають, що партисипативна журналістика – це не просто робота. Це важлива місія із захисту народу та людей інших націй від несправедливості та утисків.
Старший син Мухаммед дуже хоче створити акаунти в соціальних мережах, щоб писати про батька та про події в Криму. А донька Сафіє щодня бере інтерв'ю у мами Халіди:
– Анам (мамо), я братиму у тебе інтерв'ю!
– Знову? Я вже втомилася від твоїх інтерв'ю, Сафіє...
– Ну, анам (мамо), я ж, як виросту, буду журналісткою, як баба (тато).
– Ну тоді добре, я згодна.
| Халіде Бекірова з донькою Сафіє. Фото: Олександра Єфименко |
Шестирічна донька скручує куточок ковдри та підносить до матері цей імпровізований мікрофон.
– Халіде ханим, що ви відчували, коли у вас був обшук?
– Хм... Розгубленість і гнів, але страху не було.
– А що ви відчували, коли схопили вашого чоловіка?
– Кизим (донечко), мені важко про це говорити... Мені було дуже боляче і порожньо в душі, ніби забрали половину мене.
– А що відчували ваші діти, коли побачили співробітників ФСБ того ранку?
– Ну, це треба запитати в тебе, кизим (донечко).
– Ана (мамо), я зараз не кизим, а журналістка!
"Мені постійно потрібно знаходити відповіді на безліч дитячих питань, і я продовжую щодня давати шестирічній журналістці інтерв'ю", – резюмує Халіде.
Внаслідок репресивних дій російської системи страждає не тільки одна соціальна група, а загалом руйнуються цілі сім'ї.
Очевидно, що це – воєнні злочини проти кримськотатарського народу, які дорівнюють злочинам проти всього людства і про які голосно говорять громадянські журналісти в Криму. Ті, хто у неволі. І ті, хто на волі.
Муміне Салієва, спеціально для УП. Життя
Вас також може зацікавити:
Плекаймо спогади про Крим: 5 чуттєвих історій про півострів, який обов’язково буде повернуто
"Я зрозумів, що вороги існують". Спогади курсанта про те, як відбирали наш Крим
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.