Плекаймо спогади про Крим: 5 чуттєвих історій про півострів, який обов’язково буде повернуто

3501
14 вересня 2020

Цього року в школу пішли діти, які народилися після анексії.

Для них Крим – це щось дуже далеке, прекрасне та недосяжне, відоме тільки зі спогадів батьків.

Щоб повернути Крим в інформаційне поле України нещодавно запустили ініціативу #завжди_у_серці.

"Українська правда. Життя" долучилася до проекту і публікує історії про Крим від українців, щоб підживлювати пам'ять і плекати спогади до того дня, коли Крим буде повернуто до України.

Згодом усі історії про Крим з флешмобу будуть зібрані на сайті mycrimea.org.ua.

"Ми завжди поверталися додому, як бумеранг. І цього разу буде саме так"

АЛІМ АЛІЄВ

заступник генерального директора Українського інституту, журналіст, правозахисник, дослідник та менеджер освітньо-культурних проектів

Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту

Народився в Узбекистані. У 1989 разом із родиною повернувся на батьківщину.

До 2005 року жив у селі Геройське Сакського району. 

– Нас, кримських татарів, усього триста тисяч в Україні. Мабуть, саме через це ми одне одному як брати.

Згадую, як ми цілими родинами допомагали зводити будинки сусідам після повернення з депортації – сьогодні я тобі, а завтра ти мені. Допомагали шукати роботу тим, хто тільки-но приїхав і ще не знайшов собі місця на півострові. 

 

Особливо ця єдність відчувалася на народних святах. Мені було всього п’ять, це були важкі дев’яності, але в памяті викарбувався щасливий день, коли я вперше побував на кримськотатарському святкуванні весни та буяння – словом, на святі самого життя. 

Для того, щоб зібрати сотні, а деколи і тисячі людей, достатньо було одного вигуку: Hidirlez! (саме так це свято називається нашою мовою).

Новина миттєво розліталася сарафанним радіо – і вже під вечір про святкування знав весь Сакський район.

Це був початок травня, коли вже тепло і можна відпочивати надворі. Кримські татари з усіх околиць збиралися на окраїні села чи в парку. Чого тільки не було на цій галявині: хтось у величезних казанах готував плов і шурпу, хтось танцював хайтарму під акомпанемент народних музикантів, хтось співав рідною мовою, хтось просто спілкувався, постеливши на траві покривала. 

Перед святкуванням чоловіки йшли на кримськотатарський цвинтар читати дуа – молитви за тих, хто помер уже після повернення на батьківщину.

А жінки випікали величезну круглу хлібину – калакай – і котили його по землі. Дивилися, якою стороною він впаде і передбачали цьогорічний врожай. 

 

Це був день, коли можна було забути про всі негаразди, турботи, недобудовані будинки та проблеми з документами – і пуститися в танок. Це був день єднання, де знайомились кримські татари, які щойно повернулись з Узбекистану.

Особисто я чекав на Хидирлез, щоб зустрітися з однолітками: ми цілий день бігали в лова, гралися в схованки чи з м'ячем. Нам не потрібні були аніматори, усе було дуже по-справжньому. 

Кульмінацією свята весни було змагання з національної боротьби куреш. Мене, маленького хлопчика, вразила не стільки міць учасників, скільки величезний баран. Цілісінький баран, якого дарували переможцеві поєдинку. 

А ще добре пам’ятаю, як ми повертались додому татовою машиною. Нас зупинила міліція, що знала про свято і по-всякому намагалась його зіпсувати. Та я, малий хлопчина, вибіг з автівки і погрозливо наказав нас відпустити.

Я люблю повторювати, що ми завжди поверталися додому, як бумеранг. І я знаю, що й цього разу буде саме так.

Нас, кримських татарів, усього триста тисяч в Україні. Але уявляєте, яке то буде свято, коли ми нарешті зберемося всі разом на галявині десь під Бахчисараєм?

Коли ми нарешті всі повернемося додому...

"Смак маминого чаю з чебрецем назавжди став для мене смаком дому…"

ІЛОНА ЧЕРВОТКІНА

поєтеса

Ілона Червоткіна, поєтеса

Народилася і жила в Керчі до 2013 року. В Криму залишилася вся родина Ілони: батьки, сестра і племінник.

– Я народилась і виросла в Керчі. 

Пам'ятаю, як кожної осені ми їздили по гриби у степ: інколи далеко вглиб півострова, частіше – до узбережжя Азовського моря. Цей пейзаж досі стоїть у мене перед очима: я, сам на сам із безмежними просторами, удалині синіє море, а навколо – вкриті сухою травою пагорби. 

На одній з таких вилазок я дізналась від батьків, що то не просто пагорби – то кургани. І про те, що в 19 столітті один французький мандрівник вивчав мій рідний півострів і намагався порахувати ці стародавні насипи. Він збився, коли число перевалило за 3 000.

Так, курганів у керченському степу багато, а грибів – майже немає. Найчастіше ми знаходили гливи, що росли між травою.

Ми з сестрою влаштовували справжнє змагання за ці холодні на дотик гриби, що, як ми потім дізналися, цінуються лише в степу. Та для нас вони тоді були всім. Інших грибів тут, на краю світу, просто не було. 

А потім, стомлені і замерзлі, наввипередки бігли до татового "Жигуля". Мама наливала з термоса чорний солодкий чай зі смаком чебрецю – і вмить ставало так тепло...

 

Як сьогодні пам'ятаю рецепт того чаю: мама завжди обдавала гарячою водою заварник, всипала туди на око ложок п'ять чорного чаю, клала гілочку степового чебрецю і заливала все це окропом. Напій виходив аж терпким, тому ми сильно його підсолоджували.

Зараз я п'ю лише несолодкий чай, але в чебрецевий завжди сиплю цукор, щоб згадати ті миті з сім`єю. 

Я не бачила сестру більше року. Ми говоримо по телефону раз на кілька тижнів, і цих дзвінків недостатньо, щоб вмістити в них усе життя.

Цієї весни у неї народився син, мій племінник, якого я бачила лише по відеозв’язку. І хтозна, коли зможу потримати його на руках і познайомитись по-справжньому. 

А ще я не знаю, коли знову переступлю поріг нашого керченського будинку і обійму батьків… І відчую смак маминого чаю з чебрецем, що назавжди став для мене смаком дому.

"Сам на сам із вічністю, де не існує жодних правил"

ІГОР МІТРОВ

поет, лiтературознавець

Ігор Мітров, поет, лiтературознавець

Народився 1991 року в Керчі і прожив там до 2008 року. Не був вдома вже 6 років, у Керчі залишилася вся сім'я. 

– Коли мені було 8, я зрозумів, що живу в музеї під відкритим небом.

Поки мої однолітки займались казна-чим, я всі канікули проводив на горі Мітридат, де з ранку до ночі вивчав залишки акрополя Пантікапея.

Під ногами похрускували черепки амфор, які зазвичай можна побачити лише в музеях чи підручниках з історії.

Із них же я дізнався, що тим амфорам понад 2,5 тисяч років. 

Коли мені було 20, я покинув київський універ і повернувся в Керч, щоб познайомитись із нею поближче.

Влаштувався в археологічний музей лаборантом, але щось пішло не так: за тиждень після першого робочого дня усіх співробітників повезли "в поле", на розкопки.

 

Ми копали все літо. Коли я сам почав витягати із землі те, що до цього бачив у музейних вітринах, у мене стався культурний шок. Через ці черепки, монети та керамічні статуетки я ще глибше пізнав Крим. 

Серед знахідок були справжні скарби, як-от статуетка Персефони майже без слідів часу. Я дивився на неї і не міг повірити, що кілька тисяч років тому хтось дивився на неї так само.

А ще пам'ятаю красивий кубок із чорного лаку. Тільки викопавши, ми добряче обтерли його від пилюки і налили в нього вино. Нам було байдуже, можна чи ні. Ми були сам на сам із вічністю, де не існує жодних правил. 

Я навіть не думав тягнути щось цінне з розкопок додому. Це і був мій дім – гора Мітридат, Пантікапей, Тірітака, куди я міг піти кожного дня. 

Зараз я живу спогадами: Крим мені сниться вночі, мені сняться ці античні розвалини, море, яке я не цінував, поки воно було зовсім поруч. 

Я не був у Керчі вже 6 років. Останнього разу ще на кордоні дали зрозуміти, що мене там ніхто не чекає. Тільки мама. І тато, і хрещена, і сестри, яких мені так хочеться побачити.  

"Варю собі каву за родинним рецептом і щоразу ніби здалеку мамин голос"

АЛІЄ ХАДЖАБАДІНОВА

співачка

Аліє Хаджабадінова, співачка

З 1990 по 2015 рік жила у селі Октябр, містах Джанкой, Сімферополь та Євпаторія.

– Я кримська татарка, якій пощастило народитися на історичній батьківщині, у Криму. Вікна мого будинку в селі Октябр Джанкойського району виходили на поле. 

Кожного сезону його засаджували різними культурами, і між колосками пшениці чи стеблами кукурудзи де-не-де проростали різні квіти.

Поле постійно змінювало колір – було то фіолетовим, то бузковим, то червоним. Запах квітів і польового різнотрав’я був таким насиченим і пянким, що, здавалось, його можна розрізати, наче торт.

Майже все моє дитинство пройшло в тому полі, де я наодинці з природою голосно співала і вигадувала вірші. 

Єдине, що могло змусити мене піти з поля у літній чи весняний день, це голос батьків: "Хавєшка, гості!". "Хавє" з кримськотатарської перекладається як "кава".

Я дуже любила, коли додому приходили гості. За нашою традицією, першим, що подавали на стіл, мала бути кава. Тому я навчилася її готувати ще змалечку. 

У нашого народу так заведено: кожного гостя, що приходить до твого дому, треба зустріти філіжанкою кави. І обов’язково з пінкою. 

Кожна родина береже свій особливий рецепт. За нашим, каву варять на повільному вогні, завчасно додавши у турку дрібку солі, а перед кипінням – тричі "лякають". Коли пінка піднімається, "джезве", турку, прибирають з вогню – і так три рази. Далі її розливають у "фільджан" і подають гостям з солодощами. 

Я й досі кожного ранку варю собі каву за родинним рецептом. І щоразу мені ніби здалеку вчувається мамине: "Аліка, гості прийшли, вже чекають на твій хавє!". 

Ви б знали, як я чекаю того моменту, коли зможу почути ці слова насправді. На нашій домашній кухні, де мене завжди чекають рідні.

"П’ятнадцять хвилин на зимовому кримському пляжі – найщасливіші в моєму житті…"

СЕРГІЙ МОКРЕНЮК

голова ГО "Євромайдан-Крим"

Сергій Мокренюк, голова ГО "Євромайдан-Крим"

З 1978 по 2014 рік жив у Феодосії. 

– "Коли вони вже приїдуть?" та "Коли нарешті вони поїдуть?" Ці два запитання розділяють рік мешканців усіх курортних містечок на дві частини – до початку туристичного сезону і під час нього. 

 

Ми з дружиною і дітьми Міланою та Арленом багато років прожили у Феодосії. Однак на море їздили переважно взимку. Лише тоді можна побути з ним наодинці.

Часто бувало, дружина скаже у лютому: "А поїхали до моря!" Швиденько збираємося – і за десять хвилин нас уже зустрічає порожній пляж. 

Пам’ятаю, якось приїхали, а там холодно, вітер скажений. Повертаю голову, аби сказати щось дружині, а вона не чує ані слова.

Тим часом маленька Мілана стоїть на березі, вдягнута як капустина: з комбінезона лише очі виблискують. 

 

Підходить до моря, вдивляється у холодну воду, розглядає пісок, мушлі під ногами. І раптом як упаде туди обличчям! Перевертається на спину, руками згрібає той пісок, висипає на себе, сміється. Радість! 

А далі ми всі біжимо до машини грітися. Більш ніж п’ятнадцять хвилин на зимовому кримському пляжі просто так не постоїш. 

Та кожного разу здавалося, що це найщасливіші п’ятнадцять хвилин у житті.

Софія Безверха, Олександра Косенкоспеціально для УП.Життя

Всі світлини надані героями публікації

Вас також може зацікавити:

Діти, які не знають мови та історії України. Як ми втрачаємо молодь Донбасу і Криму

Кримські татари написали відеозвернення про трагедію свого народу

"Я зрозумів, що вороги існують". Спогади курсанта про те, як відбирали наш Крим

З Кримом у серці. Фотограф "колекціонує" людей з тату про півострів. ФОТО

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua