"Тут моя земля": історія викрадення і пошуків письменника Володимира Вакуленка

У квітні в соціальних мережах з’явилася новина про викрадення на окупованій Ізюмщині письменника, активіста і волонтера Володимира Вакуленка та його сина Віталія.

Згодом стало відомо, що сина письменника відпустили, але жодної інформації, яка б підтверджувала місцеперебування Володимира, не було, оскільки ні рідні, ні друзі письменника не могли зв’язатися з його батьками, що опинилися в окупації в селі Капитолівка поруч з Ізюмом.

Зв’язок відновився у вересні, коли українські військові звільнили Ізюмщину від російських окупантів. Звідтоді минуло більше місяця.

Світ уже побачив кадри масових поховань і російських катівень на деокупованій Харківщині, почув історії вбитих і вивезених у російський полон. Проте доля письменника Володимира Вакуленка досі залишається невідомою.

Хто такий Володимир Вакуленко?

7 березня на село Капитолівка, що біля Ізюма, почалися потужні авіанальоти. За ними у село зайшли російські колони. Навкруги було чути стрілянину, гатила артилерія. Більшість мешканців Капитолівки поховалася в холодні підвали, і тільки один чоловік кричав услід колонам окупантів із будинку на в’їзді: "Рашисти зайшли! Рашисти зайшли!".

Цим чоловіком був Володимир Вакуленко. Дитячий письменник, поет, перекладач, автор 13 книжок, а ще активіст, волонтер, панк і незламний патріот України.

"Творчий, запальний, безкомпромісний, – характеризує Володимира його колишня дружина Ірина Новіцька. – Завжди спілкувався українською і робив усе, щоб просувати українське мистецтво та культуру. Іноді невиправдано різкий у судженнях".

"Із Володею ми познайомилися десь у 2007-2008 роках через спільноту Гоголівської академії, – розповідає письменник, друг Вакуленка Максим Беспалов. – Десь у 2008 році він почав організовувати невеликі літературні фестивалі, зокрема в Донецьку і Запоріжжі, запрошувати туди тоді ще маловідомих авторів із різних регіонів. Він також випустив останнє, тридцяте, число культового часопису "Четвер".

Я брав участь у багатьох його ініціативах. Він тоді був повний енергії, ідей і часто досягав якихось результатів тим, що людям було легше погодитися на його пропозиції, ніж багато разів поспіль відмовити. Взагалі, коли я з ним тісніше спілкувався, він був вічним підлітком-панком – завжди позитивним ідеалістом у шкіряній куртці".

Як письменник Володимир Вакуленко відомий зокрема своїм стилем письма, який він сам називає "контрлітературою". Це поєднання постмодернізму, модернізму, неокласицизму з елементами логічного абсурдизму. Володимир є лауреатом низки літературних премій, його твори перекладені багатьма мовами світу. В останні роки його знають у літературній спільноті насамперед як автора книжок для дітей.

"Володимир, попри свій запальний характер, має чуле серце, яке дуже добре відчувається насамперед у його дитячих творах, – розповідає письменниця, перекладачка, редакторка Катерина Міхаліцина. – Там присутнє виразне бажання порозумітися з малими читачами (і з власним сином передусім), застрибнути в їхній світ, додати йому затишності, барвистості. Не повчати, а захищати, ніби створюючи альтернативну реальність, у якій можна набратися сил перед поверненням до тієї, у якій живеш".

Із осені 2013 року Володимир підтримував Майдан і в лютому, в найважчі дні Революції Гідності, зазнав поранення в Маріїнському парку під час сутички з "тітушками". Згодом став активним волонтером.

Поза літературною і волонтерською роботою Володимир Вакуленко також виховує молодшого сина Віталія – нині йому 14 років, і в хлопчика встановлений діагноз "аутизм".

10 квітня у Facebook з’явився допис Ірини Новіцької: "Учора підтвердилося те, що я вже від кінця березня підозрювала. Володимира Вакуленка, ізюмського волонтера та літератора, мого колишнього чоловіка і батька нашого сина, приблизно тиждень тому забрали за доносом або російські вояки, або представники окупаційної маня-влади. Його подальша доля, як і доля Віталика, невідома".

Ірина Новіцька. Фото: Facebook-сторінка Ірини Новіцької

Із колишньою дружиною Володимир підтримував спілкування увесь час – аж до окупації Капитолівки і зникнення зв’язку. Ірина розповідає, що торік Вакуленко мав конфлікти з місцевими проросійськими мешканцями:

"Володя натякав, що в нього є недруги, які в разі російської агресії можуть його здати або вбити. Я радила йому переїхати. Але він говорив, що на сході потрібніший, тому що проукраїнських людей тут мало", – згадує Ірина Новіцька.

З кінця лютого Ірина разом зі своїми рідними намагалася вивезти Володимира із сином подалі від фронту. Володимир відмовлявся. Він опікувався сином, батьком, який пережив інсульт, і сам мав інвалідність. Окрім того, з початку російського вторгнення письменник волонтерив та допомагав Збройним силам України: розносив харчі на блокпости, збирав кошти та купував речі першої необхідності для військових. За словами Ірини, Володимир не хотів "кидати хлопців" і постійно повторював фразу "Тут моя земля!".

Після початку окупації можливість виїзду з Капитолівки на неокуповані території була втрачена, зв’язок із Володимиром зник. Рідні та друзі письменника намагалися дізнатися про його долю через спільних знайомих та у місцевих групах у соцмережах. Проте все було марно: хтось передавав неточні дані, хтось боявся за своє життя і не зважувався розголошувати інформацію. Тож нові факти у цій справі з’явилися лише тепер.

Перше і друге затримання

Батько письменника, теж Володимир Вакуленко, у своїх свідченнях для правозахисної організації Truth Hounds розповів, як 22 березня о 16 годині до них на подвір’я зайшло 5 окупантів.

"Где ваш националист? Вы нас восемь лет мучили, теперь мы вас будем", – сказав один із них і почав забирати телефони, документи й українську літературу "на перевірку".

Наступного дня росіяни забрали і самого Володимира Вакуленка-молодшого разом із сином Віталієм. Письменника роздягли, перевіряли татуювання – окупантів насторожили рунічні зображення на тілі Володимира. Імовірно, його доставили в "особливий відділ", де били і радили "не засмучуватися".

За дві години його разом із сином повернули додому. Після цього письменник вирішив закопати свій воєнний щоденник під вишнею на подвір’ї, сказавши батькові: "Віддай, коли наші прийдуть". Володимир ніби відчував, що бути на волі йому залишилося недовго.

У вересні до Вакуленків разом із правозахисниками з організації Truth Hounds приїхала письменниця Вікторія Амеліна. У її присутності батько Володимира викопав щоденник сина і передав його на зберігання Харківському ЛітМузею. Фото: Facebook-сторінка Вікторії Амеліної

24 березня близько 11 ранку до будинку, в якому жили Володимир Вакуленко з батьком і сином, під’їхав бус зі знаком "Z" та відірваними розсувними дверима. Письменника схопили, кинули в бус і повезли у напрямку Ізюма.

Звідтоді ніхто з рідних його не бачив і не отримував від нього жодних звісток. На саме подвір’я окупанти приходили потім ще кілька разів – шукали речі з українською символікою і зброю.

Мати письменника, Олена Ігнатенко, яка живе поруч із сином у Капитолівці, згадує день, коли росіяни забрали Володимира:

– Забрали без куртки, в одному домашньому одязі й капцях-в’єтнамках. От як він у садку на тагані готував їжу, так і забрали.

– А під яким приводом його забрали, вони це якось пояснювали?

– За "націоналізм". Його місцеві стукачі здали – за його проукраїнську позицію. На мою думку, він часом трохи перегинав палицю. Володя міг зайти в магазин і читати мораль продавчині за те, що вона розмовляє суржиком чи що у неї по телевізору йде російська передача. Він виховував їх. Такий він є, дуже патріотичний.

Олена Ігнатенко. Фото: Максим Ситніков

– Коли його забрали вперше, що він потім вам розповідав? Його катували?

– Він мені не сказав, але говорив батькові, що його били. Віталія не чіпали – Володю через сина тоді після першого затримання й відпустили.

– Коли його затримали вдруге, ви ходили до самопроголошеної влади, щоб дізнатися, де вони тримають Володимира?

– Я ходила скрізь. Я бігала по хатах, де вони були розташовані, просила, благала, щоб його відпустили: "Ну кого ви затримали, він же інвалід, опікун дитини-інваліда!". А вони мені у відповідь: "Не волнуйтесь! Что вы так волнуетесь? Его отпустят, разберутся и отпустят, не сегодня-завтра будет дома. О Виталике позаботьтесь. Мы же не нацисты".

Згодом я ходила в дитячий садок, бо казали, що там живуть їхні "головні". Але там були "ЛНР-івці". Сказали: "У нас его нет".

Потім я на блокпост підходила до російських солдат, запитувала, хто тут старший, де командування. Куди казали – туди і йшла: у дитячий садок, у школу, потім у будівлю "Агроснабу". Його ніде не було. А потім мені повідомили, що їх тримають у 12-й школі в Ізюмі. Ми з вітчимом Володимира пішли туди пішки. І коли прийшли, нас не пустили за блокпост.

Але, як з’ясувалося, там у підвалах нікого й не тримали. Російські солдати зробили вигляд, що нас вислухали, ніби прізвище його записали, обіцяли дізнатися, та насправді ніхто нічого не дізнавався, доки в Ізюмі не відкрилася тимчасова окупаційна "адміністрація".

Зруйновані будівлі в Капитолівці. Фото: Максим Ситніков

– Коли це сталося?

– Це вже кінець березня або початок квітня був. Василь, вітчим Володимира, поїхав туди велосипедом. Він описав усе і подав заяву. А після тимчасової окупаційної "адміністрації" відкрилася окупаційна "військова комендатура". І Василь поїхав знову і написав заяву й туди. Потім я винайняла машину і теж поїхала в окупаційну "комендатуру". Там мені сказали: "Нет информации, ищем, работаем". Черга людей там була дуже велика.

– Людей, які теж розшукували своїх?

– Так, хтось шукав свого чоловіка, хтось забране майно. У кожного свої питання були. І для всіх така відповідь стандартна.

– Яку інформацію вам вдалося отримати в наступні місяці окупації?

– Коли окупаційна "адміністрація" перейшла в приміщення Ізюмської адміністрації, я поїхала туди. Там я написала ще одну заяву з усіма подробицями. Сказали знову: "Будем искать". А що ж ви будете шукати, коли стільки часу минуло – місяці?!

У нас тут багатьох забирали, але згодом відпускали: кого раніше, кого пізніше, кого через кілька днів, кого через тиждень-два. До тих, кого відпускали, я бігала – думала, може, вони десь Володю бачили чи щось чули про нього. Але з тими хлопцями, яких відпустили, його не було.

А потім, у квітні, я отримала інформацію від знайомих, які "дружили" з російськими військовими, що коли із затриманих в Ізюмі викликали всіх капитолян, його там не було. Його взагалі в Ізюмі не було. А ще наприкінці квітня чи на початку травня я випадково почула інформацію, що Вакуленка вивезли в Росію і там будуть судити. Чи це була правдива інформація, я не знаю.

Олена Ігнатенко. Фото: Максим Ситніков

Після того жодних новин я вже більше не отримувала: я вже все перепробувала, і їхати мені не було до кого. Коли я почула, що син у Росії і його будуть судити, я для себе вирішила, що немає сенсу мені його тут шукати, якщо він там. Але 319-та могила в лісі – це що тоді?

Пошуки після деокупації

Про захоронення № 319 в ізюмському лісі стало відомо з книги записів ізюмської ритуальної служби. У ній під номером 319 записано ім’я Володимира Вакуленка, його дата народження і дата поховання. Поруч дописано "село Капитолівка". У графі "дата смерті" – порожньо. Мама письменника сподівається, що це помилка, адже її не викликали на впізнання саме цього тіла, тоді як викликали на впізнання інших:

"Тоді саме відкрилася у нас окупаційна поліція, і вони приїхали до нас додому, – згадує Олена Ігнатенко. – Говорять: "Ми поліція, до нас передано всі матеріали з військової комендатури по розшуку вашого сина. Цим тепер будемо займатися ми". І буквально за 2-3 дні нас із батьком викликали на впізнання тіл, які знайшли в капитолівському лісі. Ми поїхали спочатку до поліції, а потім до моргу. У мене сумнівів немає – там Володі не було".

У ритуальній службі Ізюма стверджують, що ймовірність такої помилки все ж існує, адже поховання відбувалися у надзвичайних умовах: під обстрілами, з відчутним браком працівників і під тиском окупаційної адміністрації. Подекуди доводилося ховати по 19 людей на добу – особливо у дні авіанальотів.

Захоронення № 319. Фото: Максим Ситніков

Невідповідності в записах ритуальної служби в Ізюмі підтвердилися цього тижня, коли речник Харківської обласної прокуратури Дмитро Чубенко повідомив, що з могили № 319 ексгумували тіло невідомої жінки. Він також додав, що такі випадки не є поодинокими і що в окремих могилах було знайдено по кілька тіл. Ці факти вказують, що номери у книзі записів можуть не збігатися з місцями поховань.

Після звільнення Ізюма увесь світ дізнався про масове поховання в ізюмському лісі, де було ексгумовано 447 тіл. На сьогодні їх усі перевезено до Харкова – триває ДНК-експертиза. Батько Володимира Вакуленка теж здав ДНК-тест. Йому повідомили, що чекати на результати доведеться ще місяць-два – у слідчих після деокупації Харківщини дуже багато роботи. Лише після завершення ДНК-експертизи всіх ексгумованих тіл можна буде підтвердити або спростувати запис з ім’ям Володимира у книзі ритуальної служби.

Важко прийняти загибель від рук російських окупантів письменника, який писав для дітей. Ще важче жити у нерозумінні того, де він і що з ним сталося. Уже майже 7 місяців у такому стані невизначеності і невтраченої надії живе родина Володимира Вакуленка, його рідні, друзі, колеги і вся письменницька спільнота України.

Максим Ситніков, Тетяна Терен, спеціально для УП. Життя