"Я був "кончений укроп" для росіян". Життя 64-річного лікаря, антиквара і партизана з Донецька, який 7 років був у полоні

"Я стоматолог. Такий, знаєте, сам без зубів. Все повибивали, собаки", – говорить 64-річний донеччанин Ігор Кірʼяненко.

Він жартує і перепрошує за тюремний жаргон, який іноді проскакує в його мові – 7 років у неволі даються взнаки.

Лікар-політвʼязень з Донецька, якого окупанти увʼязнили за проукраїнську позицію, повернувся на волю в рамках обміну 14 серпня 2025 року.

Про роки за колючим дротом нагадують вибиті зуби, худорлява статура й підірване здоров’я.

Та попри все, почуття гумору й харизма Ігоря наповнюють світлом лікарняну палату, де ми з ним зустрілися.

На його зап’ястку – синьо-жовтий браслет. Поруч у шафі – шопер із написом "Донецьк" і чорна вишиванка, подарована після звільнення.

Про свою підпільну діяльність і тортури у Донецьку, ідеологічні суперечки й пригоди в Макіївській колонії, а також обмін і мрії після повернення Ігор розповів в інтерв’ю "УП. Життя".

"Катували струмом, приєднували дроти на геніталії, вибивали зуби". Як це – партизанити в Донецьку?

Ігор Кірʼяненко працював стоматологом, мав успішний медичний бізнес і незвичне хобі: спочатку колекціонував старі ордени, а згодом – використані банківські картки. Ігор зібрав найбільшу в Україні колекцію "Історія банківської справи у картках": 4,5 тисячі карток із двох сотень банків.

Коли у 2014 році почалася російсько-українська війна, Ігор залишився у Донецьку разом із дружиною, щоб доглядати брата з інвалідністю. Одразу закрив свій бізнес. Сподівався, що росіян і сепаратистів швидко позбудуться.

Невдовзі стало ясно, що окупація надовго: почалися репресії та рекет. Проросійські колаборанти розграбували його склад – вкрали купу медичного обладнання, навіть глюкометр і тонометр.

Після року життя в окупації Ігор почав збирати дані про місцевих силовиків та передавати українським військовим.

– Я почав допомагати Україні потроху з зими 2015-го. Я сам знайшов як, сам звернувся. В армію мене б уже не взяли, а я хотів якось наблизити перемогу. Я ж бачив усі ці пограбування, цапався з ними не перший раз.

Нічого особливо серйозного я не зробив. Я ж не міг стріляти чи когось підірвати. Просто намагався бути корисним. Хотів, щоб це швидше закінчилося, – розповідає чоловік.

Ігор відкрив антикварний магазин навпроти окупаційного "Министерства государственной безопасности" (МГБ). І хоч часто перетинався з окупаційними силовиками, примудрявся уникати підозр.

– Зручне місце. Вони приходили чай-каву пити, перевіряли, щоб не було вибухових матеріалів. Контроль там був. Але я працював, все йшло нормально, – каже чоловік.

Ні дружина, ні друзі не здогадувалися про діяльність чоловіка. Та секрети не можуть зберігатися вічно.

30 грудня 2018 року Ігоря затримали, коли він саме їхав у крамницю. В окупаційному "отделе по борьбе с организованной преступностью" з чоловіка почали вибивати зізнання у співпраці з СБУ: лупцювали, душили пакетом.

– Їду зранку, попереду машина. Ще одна стоїть на узбіччі. Дорога широка, ніхто не заважає. Передня машина раптом вирівнялася з іншою, зупиняється. Я теж став. І тут – ще дві з боків, одна ззаду. З мікроавтобуса вискакують чоловік двадцять у масках. Думаю: "Кого ж вони беруть?" А це за мною.

Витягли, кілька разів ударили по обличчю, обличчям в асфальт, мішок на голову. Так почалося моє "путішествіє".

Привезли в ОБОП. Я був у пакеті, зв’язаний, нічого не бачив. Собаки гавкали, я не зрозумів, що сталося. Від удару по голові втратив свідомість, – пригадує Ігор.

Опритомнівши, Ігор опинився на допиті. "Розповідай про свої зв’язки з українською контррозвідкою", – наполягали росіяни.

"Які зв’язки? Ви мене з кимось переплутали", – намагався заперечувати Ігор.

Тоді кати відвезли його до "Ізоляції", де били струмом за допомогою польового телефона ТА-57 – "тапіка".

– Водою обливали, приєднували дроти до вух, до геніталій. "Докрутили" мені тапіком інфаркт. Крутили пальці – тепер один кривий. Ребра поламані, – перераховує чоловік наслідки знущань.

Після першого етапу тортур росіяни поїхали до Ігоря в крамницю і додому з обшуком. Забрали гроші, золото, антикваріат.

Чоловік згадує: "мгбісти" навіть не записували, що вилучили, тільки сміялися: "Жирний гусак попався".

– Найтяжчий день був 1 чи 2 січня, після свят. Вони п’яні, бухають, таскають мене по підлозі кабінету туди-сюди. Побуцкали трошки, потім у кут відтащили. А я ж зв’язаний, голова в пакеті, нічого не бачу.

Чую: підбори цок-цок-цок, прийшли дівчата. Видно, у них там стіл стояв – випивають, сміються. Потім кажуть: "Так, дівчатка, покуріть поки, а у нас тут є людина, з якою ми хочемо поспілкуватися".

Витягнули мене волоком у центр, знову побили. Погано, що коли людина п’яна, то не контролює силу ударів, – каже чоловік.

Наступні 10 днів з Ігоря вибивали "зізнання", хоча ніяких доказів не було. Окрім російських бойовиків, приїжджали представники ФСБ в масках.

– Я в мішку був, не бачив, хто б’є, але чую: говор російський. Один бив мене по обличчю, всі зуби вибив якимось металом – мабуть, пласкогубцями. Інший – якимось веслом по голові. Хоча яке весло може бути в кабінеті? Може, палиця чи книга.

Я лікар, читав багато, бачив різне, і по молодості всі ми бились. Але таких збочених катувань я навіть собі уявити не міг, – ділиться Кірʼяненко.

Ігоря настільки замордували, що коли його привезли з ОБОПа до ізолятора тимчасового тримання, тамтешня "адміністрація" не хотіла його приймати. Тіло чоловіка було все синє й закривавлене – навіть ті, хто обшукував його, були вражені.

– Вони кажуть: "Ні, ми його не приймемо. Він тут ласти склеїть, а нам потім відповідати". Довго сперечались, викликали швидку. Лікарі глянули і зробили висновок, що в найближчий час я не помру.

Змусили написати, що я впав зі сходів. Руки не слухались, я сам не міг написати – написали за мене, а я лише підписав. Але кров на папері залишилась, мені руки не дали помити, – пригадує герой.

"Комісія провела розслідування: катувань не було". Судилище

З ізолятора Кір'яненка возили на допити. Спочатку інкримінували "зв’язок із контррозвідкою України", але під тортурами намагалися "пришити" й фантастичні злочини: то вбивство Захарченка, то "Мотороли".

– У мене був магазин комісійного типу: люди приносили речі, я ставив на продаж і брав 20%. Часто заходили [російські] вояки, я купував нагороди й документи. У мене залишалися їхні дані, бо я все записував. Одного з них, бразильця, я сфотографував – у нього всі груди в орденах, мені було цікаво. Потім він десь зник. Вони намагалися мені пришити, що це я "здав" його, – усміхається партизан.

Щоб умовити Ігоря співпрацювати, окупанти хотіли витягнути з підконтрольних територій двох його синів. Чоловік був спокійний: знав, що діти не приїдуть у пастку.

Але коли Ігоря арештували, в ізолятор забрали і його дружину. Жінка просиділа в неволі 31 день. Коли "слідчі" почали погрожувати скривдити її, Ігор не витримав.

– Один сказав: "У нас же є його жінка! Давай, ми її сюди привеземо, на столі розкладемо, він подивиться "кіно" – і все розкаже". Я зрозумів, що далі опиратися немає сенсу. Сказав: "Так, пацани, давайте, все підпишу". Вони намагалися навішати на мене купу всього, – розповідає Ігор.

Ігорю наказали написати відмову від адвоката – "за особистими переконаннями". Потім, коли партизан уже був у СІЗО, родичі найняли захисника.

– Адвокат сказав прямо: "Якщо почну ворушитися – ляжу на нари поруч з тобою, або тут за стінкою". Але він був чудовим поштарем, – усміхається Ігор.

Наступні кілька років чоловік провів у СІЗО №5. Умови були важкі: в’язні перебували у сирих камерах без вікон, навколо грибок.

На "суді" Кірʼяненко заявив, що його катували фізично й психологічно. Росіяни створили імітовану комісію, яка, втім, жодного разу не оглянула в’язня.

– Я ж лікар, кажу їм: перевірте. У мене раніше був тиск, як у космонавта, серце здорове. Зробіть кардіограму – побачите зміни, зробіть знімок – побачите зламані ребра. Відповідь: "Комісія провела розслідування, катувань не було", – каже чоловік.

"Прокурор" вимагав 23 роки ув’язнення, але зрештою "вирок" призначили м’якший. Окупаційний "суд" дав Ігорю 12 років тюрми. Сказали: "Все одно на обмін піде".

"Я був "кончений укроп". Ходив з синьою і жовтою резиночкою". Макіївка

У 2021-му Кірʼяненка перевели до Макіївської колонії №32. Уже там він познайомився з колегами – лікарями Ігорем Назаренком і Юрієм Шаповаловим, яких окупанти увʼязнили через проукраїнську позицію.

Ігор проводив час за читанням книг, переглядом телевізора, грою в нарди й шахи. Працювати на росіян не хотів – усіляко уникав цього.

– Люди по-різному сиділи. Були ті, які топили за Україну до останнього дня, а були й дезертири, і ті, хто брав російські паспорти. Я був "кончений укроп" для росіян і сепаратюг, ходив з синьою і жовтою резиночкою.

На зоні постійно сварився за свою правду, але ні одній людині погано не зробив, – зауважує Ігор.

Потім за "погану поведінку" чоловіка перевели на барак, де сидять вʼязні з кримінальними статтями. Туди закинули кількох політичних – на "перевиховання".

– Скажу відверто, там, можливо, і легше було. Я зрозумів, що оця ієрархія, "поняття" – там багато справедливих речей. Плітки, інтриги не вітаються.

З нами сиділи люди, які воювали за "ДНР", я з ними сварився – доходило і до бійки. Якось ми з одним сильно "закусились". Пішли до старшого, який мав розібрати нашу ситуацію. І тут цей починає про мене говорити: "Він же укроп!"

Старший питає [мого супротивника]:

– Ти в армії служив? Де ти присягу приймав?

– В українській армії.

– А потім воював у "ДНР"?

– Ну да.

– Так це ти переобувся. А цей як топив за своє, так і топить.

Тиску через свої політичні погляди я не відчував. Тому й прикро, що багато людей побрали паспорти.

Ігорю 6 разів пропонувати взяти російський паспорт, і щоразу він відмовлявся. Якось до колонії приїхали з пенсійного фонду, нарахували більш як 100 тисяч рублів пенсії, але з однією умовою – треба бути "громадянином РФ".

Спочатку Ігор віджартовувався, що ще не дозрів до цього "почесного звання", а потім відмовив прямо.

– Я що маю за гроші продавати себе? Кажу: "Хлопці, посудіть самі: ваша країна зруйнувала мою країну, мій рідний дім, мій бізнес, мою сім’ю, моє здоров’я, і ви мене ще й посадили. Як ви собі уявляєте, що я напишу заяву на цей паспорт?"

Коли РФ розпочала повномасштабну війну проти України, засуджені одразу почули вибухи: росіяни вели артилерійський вогонь від стін колонії.

З великою війною до колонії також прийшло більше пропаганди. Колись увʼязненим вдавалося зловити якийсь український канал на телевізорі, що стояв у бараку, але потім усе заблокували.

Втім, з російського телебачення в’язні дізнавалися про деокупацію Херсона та про потоплення флагмана російського флоту – крейсера "Москва". Кожна крихта інформації в тюрмі – на вагу золота, як і цигарки.

– Скабєєва у нас була, так би мовити, "ікона інформації". "Чорнорота" – так ми її між собою називали. Звісно, ми розуміли, що бреше. Коли показували закордонні сюжети, то навіть із перекладу було видно: говорять одне, а перекладають зовсім інше.

Я сам англійської не знаю, але в нас був хлопець, який добре перекладав. І от він слухає – перекладає правильно, а диктор в ефірі каже зовсім інше. Фрази передають по-різному. Ми це дуже помічали, – розповідає Кірʼяненко.

У 2023-2024 роках у колонії побільшало українських військовополонених, зокрема захисників Маріуполя. Їх утримували окремо від "політичних", тому спілкування було майже неможливим, окрім рідкісних винятків.

– Ми з азовцями розмовляли, коли ходили на "хрест". Такі хлопці завзяті. Я, звісно, радий, що потрапив додому, на волю. Але краще б азовців міняли, – вважає Ігор.

"Назбираю на "Абрамс" і вернусь". Свобода

Ігор каже, що всі ці роки не втрачав віри в Україну, часто вдавався до суперечок з адміністрацією, а на запитання, чи повернеться в Донецьк, якось відповів: "Назбираю на "Абрамс" і вернусь".

А втім, після 7 років Ігор уже звик до тюремного побуту. Новину про обмін сприйняв як жарт – навіть не перервав гру в нарди. Але потім почув "Ігорю, серйозно, збирай речі на обмін!".

Хотів забрати з собою одяг, книги і деякі записи, але росіяни не дозволили.

14 серпня 2025 року Ігор разом із 83 іншими українцями ступив на підконтрольну Україні територію. Від вигляду людей, які з українськими прапорами виходили зустрічати автобус після обміну, на очах чоловіка зʼявилися сльози.

– Поки ми їхали з Чернігова, дорогою постійно виходили люди – хто передавав щось, хто махав нам. Я дивлюсь: дідуля якийсь ледве ходить, але зустрічає. Це дуже приємно!

Хочу подякувати всім, хто боровся за нас, хто сприяв обміну", – зворушується Ігор.

Найважче після звільнення – повернутися до самостійного життя і наздогнати всі політичні події, каже чоловік. Для нього важливо, щоб суспільство пам’ятало, що Донеччина – українська земля.

– Якщо вони віддадуть Донецьк, я не знаю, як далі жити. Там багато проукраїнських людей, навіть на зонах. Вони по духу наші, – ділиться Ігор.

Нині чоловік хоче приносити користь Україні, хоч і не знає, чим займатиметься далі. 7 втрачених років життя і підірване здоров’я уже навряд чи дозволять йому повернутися до лікарської практики.

– Я усе втратив. У Донецьку ж у мене все було – житло, бізнес. А тепер нічого немає. Якби я молодший був – нічого страшного, а так – вік, болячки, старого капіталу нема. Я завжди говорив: "Мені допомога не потрібна, головне, щоб не заважали, сам усе зроблю". А тепер уже не ті сили. Спочатку соромився про це думати, але, напевно, буду просити якісь організації [про допомогу], – міркує Кірʼяненко.

Зараз чоловік мріє жити в Києві, мати власний дім та знову побачитися зі своїм братом, якого раніше вдалося евакуювати за кордон.

І тепер Ігор знову відновлює колекцію використаних банківських карток. Йому належить зібрати багато цікавих екземплярів.

Текст: Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"

Фото: Олександр Чекменьов, УП.