Тортури називає "спектром процедур", тюрму – "санаторієм". Історія херсонця, який створив першу чоловічу мережу "випускників" катівень

"Мене два буряти били "за незнання української мови". Вони сказали якусь фразу українською і спитали, що це означає. Я відповів: "Не знаю".

– "А, українську не знаєш?" І витягли мене з підвалу у кімнату, де хвилин двадцять били", – розповідає 40-річний Олексій Сівак, вибачаючись за російськомовні репліки. Йому важко перейти на українську, але на інтервʼю він старається спілкуватися нею.

Олексій – колишній моряк з Херсона, який 17 років провів на воді. У лютому 2022 року він мав їхати в Одесу, щоб вирушити в черговий рейс, але окупація обірвала плани. Вдома були дружина і теща з інвалідністю, тому із захопленого міста чоловік так і не виїхав.

Надія на швидку деокупацію додавала рішучості: Олексій виходив на проукраїнські мітинги, розклеював антиросійські листівки, робив з однодумцями опудала "мертвих росіян", щоб окупанти не відчували себе спокійно у місті. Майже одразу почав волонтерити – разом із сусідом Романом розносив літнім людям їжу та речі першої необхідності.

24 серпня 2022 року, на День Незалежності України, активісти вивісили в місті український прапор. Наступного дня росіяни схопили їх обох.

Олексія побили й затримали на очах у дружини. Наступні 59 днів чоловік провів у підвалах, поки доля не змилувалася: у вантажівці, якою бранців мали вивозити до Росії, не всім вистачило місця. Олексія відпустили.

Після звільнення з неволі та деокупації Херсона чоловік разом із сусідом розшукував звільнених співкамерників, створював спорадичні "групи самопідтримки". З часом із цих невеликих зустрічей виросла громадська організація "Alumni" ("Випускники") – перша в Україні мережа цивільних чоловіків, які пережили катування і полон.

Назва мережі з’явилася випадково: коли колишні співкамерники спілкувалися в колі, дружина Олексія пожартувала – "Що у вас, зустріч випускників?".

Згодом чоловік дізнався, що англійське Alumni може означати і студентів університетів, і колишніх в’язнів. Так і вирішили залишити іронічну назву.

Сьогодні "Випускники" допомагають цивільним, які пережили неволю: від заповнення заяв і юридичних консультацій до психологічної підтримки та груп "рівний рівному". Організація також співпрацює з прокурорами та слідчими у справах воєнних злочинів, щоб фіксувати свідчення колишніх бранців.

"Випускники" стали одними з тих, завдяки кому Росію згадали у доповіді генсека ООН як державу, що систематично застосовує сексуальне насильство проти полонених.

В інтерв’ю для "УП. Життя" засновник розповів про досвід "випускників", чорний гумор і групи взаємопідтримки, труднощі зі встановленням статусу цивільних бранців та важливість нагадування про всі воєнні злочини РФ, а не лише про сексуальне насильство (СНПК).

Важливо: Матеріал містить описи сексуального насильства і тортур та може травмувати.

– Як "Випускники" допомагають чоловікам, які пережили неволю?

– Допомагаємо кожному чоловікові з тим, із чим він звертається: разом заповнюємо заяву, направляємо до юриста чи просто слухаємо. Громадську організацію відкрили як інструмент для офіційних виступів від чоловіків. Бо всюди нібито пропонують допомогу постраждалим, а коли звертаєшся – переважно це стосується жінок і дітей.

У нас акцент саме на цивільних чоловіків. Уже понад рік проходять зустрічі "рівний рівному" у Запоріжжі, Києві, Херсоні. Буває, збираємося суто поспілкуватися, обговорити спільні проблеми, посміятися з пережитого. Намагаємося жити далі. Нас весь час у "жертву" повертають, тому ми збираємося серед своїх – нікого зайвого.

Хлопців, які вже більш стійкі й активні на зустрічах, відправляємо на тренінги з психологом, психоедукацію. Бо коли до нас нові учасники приєднуються, можуть бути різні реакції на зустрічах. Треба, щоб інші були готові.

У нас логотип такий: братська рука, яка підтягне тебе на світлий бік. Колектив ділиться своїм позитивом. Було таке, що один каже: я думав, таке пережив, що кінець світу, а посидівши з вами, чую – хлопці сміються, а в них у 10 разів гірше було, ніж у мене.

– Ви згадали, що вас віктимізують. Звідки виникає це відчуття?

– Усюди в суспільстві, навіть гуманітарні організації. У нашій країні зараз такий досвід, якого ніколи у світі не було. Усі зі своїм минулим досвідом прийшли до нас, а в нас тут зовсім інше. Скільки я зі своєю діяльністю побував на тренінгах з прав людини – воно неспівмірне [з потребами]. Тут війна, треба інші методи застосовувати. Скоріше, ми вже маємо вчити світ.

– Якого ставлення не вистачає з боку тих самих правозахисних організацій чи установ, які надають підтримку?

– Потерпілоорієнтований підхід повинен бути. Багато про нього кажуть, та мало хто його застосовує. Правоохоронні органи, прокуратура навіть перебудовуються під нові події, а громадські організації не завжди. Допомога йде від донорів, а донори не виділяють на те, що треба.

Тут теж велика біда наших організацій: немає довгострокової допомоги. Є й такі організації, які просто використовують постраждалих як ресурс – звідси й віктимізація, і небажання звертатися. Ті самі міжнародники приходять, шукають зґвалтування, СНПК. А ми ж у підвалі проходили такий комплекс процедур, що СНПК, яке вони документують і про яке кричать, – це така мала частина того, що з нами там робили…

До чоловіка приходять і починають питати про сексуальне насильство. Та у нього був такий комплекс, що він не знає, що з цього сексуальне насильство, а що не сексуальне. Він ледве вижив, його відкачували.

– З яким болем до вас приходять чоловіки?

– Сотні різних тюрем, тисячі різних історій. Якщо говорити про тортури з проникненням, зґвалтування, то мало хто із чоловіків після цього виживав. У [росіян] працювали мобільні крематорії. Тим, хто виживали, переважно електричним струмом катували геніталії.

Не було так, що тебе витягли у підвал, за ручку провели й посадили. Тебе з коридору починали бити, і бити всюди, куди тільки влучали. Били дубинками, копали ногами. У той же час у тебе дроти від "тапіка" приєднані до вух, на геніталії, на пальці. Це комплекс. Хтось сидить, записує, запитання ставить. У куточку "старші" каву ганяють.

Потрапляючи у сам підвал, буквально за хвилину ти вже не в людській свідомості. Там вимикалося все людське, ти просто виживав. Я "виходив із тіла" і спостерігав, як мене б’ють згори.

Ми [у Херсоні] потрапили у катівні, де були російські слідчі, а були й гірші [місця], ніж у нас – там де військові підрозділи. Якщо у нас була така собі "школа", де вони "русифікували" нас і вибивали інформацію, то там просто знущалися з людей.

Наприклад, у нас є багатодітний чоловік, чиє село було 9 місяців під окупацією. Його 8,5 місяця щоранку забирали, били, увечері привозили й викидали. Село в оточенні, з дітьми куди підеш? І [після деокупації] до нього приходять: "А вас ґвалтували?".

– І все ж тема сексуального насильства оповита соромом і табу. На вашу думку, чому?

– Сексуалізовані тортури використовуються для максимального приниження чоловіка. Тяжке філософське питання, чому чоловікам важко говорити. Знову ж таки, усе суспільство формувало таке ставлення: наприклад, будь-яка мама чи бабуся, коли хлопчик упав, скаже: "Не плач, ти ж хлопчик".

Якщо говорити про наше слідство – навіщо чоловікам відкриватися, якщо ми все одно проходимо за статтею 438 (Порушення законів та звичаїв війни)? Що тобі в дім прилетіло, що в машину прилетіло, що тебе солдат російський зґвалтував.

Коли заговорили про правосуддя, чоловіки почали відкриватися. Якщо за статистикою понад тисяча подалися на проміжні репарації, то 70% там було чоловіків. Проєкт проміжних репарацій показав: коли чоловікам пояснюєш, що СНПК – це не тільки зґвалтування, це цілий комплекс різного, і їм нададуть допомогу, виплати, подальшу підтримку, тоді вони бачать сенс.

Я, в принципі, нічого не приховував. Одразу звернувся до слідства і розповів усе, що зі мною було. Я ж не йшов конкретно з СНПК, а з воєнним злочином – із незаконним затриманням, нелюдським поводженням тощо. 

– А чому, на вашу думку, так виділяють сексуальне насильство?

– Тому що вважають це найгіршим, що може статися. Я от із кимось із міжнародників говорив: "Де ці ваги, які визначають, що хтось постраждав більше, а хтось менше?" Якщо брати окупацію, я б сказав, 40% населення, що жило в окупації, пройшло СНПК. Були десятки блокпостів, і там були різні історії.

У мене було 59 днів тортур, хоча у підвал на допити мене водили 4 рази. Цілодобово когось унизу били, цілодобово я чекав, коли мене будуть бити, двері відчинялися в будь-який момент – і треба було кричати "слава Путіну-Шойгу" чи співати гімн Росії. Або просто серед ночі, коли нема чого робити, [тюремники] кидали дубинку в коридор – де впаде, ту камеру б’ють.

Ти лежиш, слухаєш, як унизу в підвалі жінку катують, і не знаєш – це твоя дружина чи ні. Заводять у камеру, кажуть: "Ти наступний" і добу за тобою не приходять. Іноді було краще, щоб одразу забрали, "відпроцедурили" і закинули в камеру.

Деякі хлопці по кілька місяців нормально не їли. Хтось без туалету сидів у кладовці – ні вікон, ні світла, ходили у пляшку. Але питають про СНПК.

Тебе могли посадити дивитися, як когось іншого катують, і це вважається "не особливо постраждав". Хоча, чесно, психологічна травма набагато гірша за фізичну. Фізичну хоч якось видно.

(Олексій замовкає і зітхає…)

– Чи принесла вам полегшення розповідь про пережитий біль?

– Не те щоб полегшення. Для мене це була мета – засвідчити злочин Російської Федерації. Мовчання означає, що цього не було. Я вважаю, що повинен кинути копійчину в спільну скарбничку за ці воєнні злочини. У нас же є ініціатива по шейм-листу – це маленький результат, але Росію хоча б згадали й пригрозили внести туди.

– На які труднощі ви натрапили, створивши першу в Україні мережу чоловіків, які пережили полон?

– Ніхто не був готовий до такої кількості постраждалих чоловіків. Також і в міжнародному, і в національному вимірі "цивільні полонені" ніде не враховуються й на обмін майже не потрапляють.

Якщо є родичі, які передадуть інформацію, ти ще потрапиш у якийсь реєстр, а так ти просто зникаєш по тюрмах.Найстрашніше для мене, коли я мало не поїхав етапом [в Росію]. Там є такі бригади рабів, грубо кажучи, які їздять по Росії на різні роботи, і про них тільки чутки ходять.

Найважче нам, цивільним, довести своїй державі, що ми були затримані. У Міністерстві розвитку є комісія, яка встановлює факт незаконного затримання. По-перше, абсурдно, що якась комісія при міністерстві встановлює факт незаконного затримання, коли в нас є слідчі, поліція, прокурори. І от зараз у мене 46 осіб, яким відмовили. Комусь 5 разів, комусь 3. Комусь не підтверджують факт утримання, бо не вистачає доказів проукраїнської позиції.

Ми все життя дотримувалися законів, платили податки, а у 2022 році просто залишилися сам на сам. Ми з вилами виходили на танки, хлопці з рушницями, з пневматикою. А тепер доводь… Ніхто селфі не робив, коли потяг під укіс пускав.

А навіть якщо нічого не робив, я був громадянином своєї країни, у своєму місті, вдома. Мене не захистила ні поліція, ніхто. [Росіяни] прийшли, мішок на голову наділи, побили при родині й вивезли.

І серед міжнародних журналістів є окремий відсоток – невеликий, слава Богу, – які питають: "А вам адвоката не давали?" Я жартую: "Ага, у сусідній камері сидів". "А Червоний Хрест?". Так, із мішком на голові.

– Як комісія аргументує відмову у статусі?

– Комісія починає посилатися на ті пункти закону, де треба довести свою проукраїнську позицію чи захист територіальної цілісності.

У мене є кілька співкамерників, з якими ми кілька місяців сиділи разом. Коли мене підтвердили, я писав у пояснювальній записці, що цей чоловік із нами сидів, проявляв проукраїнську позицію. Відмова.

Наприклад, одного затримали при перевірці документів за підозрою у корегуванні чи ще чомусь – йому підтверджують. Є інший, що був на проукраїнських мітингах, – йому відмовили. Не вистачило голосів комісії.

Ми не знаємо причину – [Мінрозвитку] не йдуть на повноцінний контакт із нами. Зараз, можливо, будемо писати якесь колективне звернення до Уповноваженого з прав людини.

Бо навіть тих цивільних, які пройшли по обміну, одразу підхоплюють волонтери, вони потрапляють у медзаклади. А мене просто вигнали, бо місця не вистачило в автозаку, коли вони з Херсона тікали. Когось у поле вивезли розстрілювати, але рука не піднялася. Хтось із того боку дивом вибирається, через річку, окольними шляхами.

І поки збереш цей пакет документів, поки подаси на цю комісію, поки вона буде розглядати – це не менш ніж рік. Людина рік взагалі не захищена, вона не може скористатися жодними послугами. А комісія ще й починає відмовляти. Людина має отримувати допомогу максимально швидко. А тут вона просто залишається сам на сам.

У мене є людина, у якої навіть є папери від ФСБ, що його випустили – дали це йому, щоб проїхав через блокпости. І його не підтвердили.

– Розкажіть, як ваші учасники спільноти допомагають одне одному.

– У нас такий принцип: коли допомагаю, завжди прошу – я тобі допоміг, допоможи й ти іншому. Зараз спільноти є в Запоріжжі, Одесі, Харкові, Києві. Ті, хто ще до 2022 року [мали досвід полону], зараз розправили плечі, теж тримаються разом.

Один хлопець не приходив на наші зустрічі – після полону боявся вийти з дому. Ми просто замовили йому суші, кинули записку, як у камері – "передачка". Людина була щаслива. Ця "передачка" витягнула його на наступну зустріч.

Хтось приходить і каже: "Я нарешті вигрузився тут", починає допомагати іншим. Для мене кожен хлопець – герой. Я кожним пишаюся.

– Що найбільше допомогло вам у відновленні?

– Я завжди жив заради сім’ї. Дружина була поруч. У нас ще мама з інвалідністю, тому тут тільки взаємопідтримка.

І робота допомогла. Я працюю з 5-ї ранку до 12-ї ночі. Мене підтримала програма проміжних репарацій, вдалося підняти мережу "Випускників".

– Якими проблемами діляться хлопці, коли повертаються, саме в контексті сім’ї?

– У нашому випадку більшість хлопців – 98%, мабуть, – із дружинами разом не живуть, бо ті за кордоном. Це тому, що всі з небезпечних регіонів: Херсон, Запоріжжя, Харківщина. Тому основна проблема – це відстань. А ті, хто поруч, одне одного підтримують.

– Що складно у поверненні до цивільних, які не пережили того, що й ви?

– Нерозуміння. Наприклад, на роботі, коли я працював, хтось мені каже: "Чого ти туди потрапив?" Я відповідаю: "Прапори вішав". – "Робити тобі було нічого, я от не потрапив". Я кажу: "Чувак, до тебе просто час не дійшов".

Ще один друг дізнався про суму репарацій і сказав: "А чого ти мене не здав? Разом же були". Друзі знецінюють це все, родичам теж сильно не розкажеш. Тому тільки серед своїх і "вигружаюся".

– Чи стикалися ви з нерозумінням контексту з боку іноземців?

– Пам’ятаю, була якась іноземна журналістка-фрилансерка. І вона одного чоловіка саме про сексуальне насильство настільки допитувала: "А є у вас рентген-знімки?"

Я потім пів ночі ще сидів у такому стані… Мені треба було проводити йому просто психологічну сесію.

Чоловік пройшов 9 чи 12 тюрем – Гола Пристань, Генічеськ, Крим, і далі по Росії. Він був готовий розповідати, а тепер він не хоче давати інтерв’ю.

– Ваша назва – це результат чорного гумору. Які ще є приклади чорного гумору, помічного для вас?

– Як мінімум, тортури я називаю "спектром процедур", тюрму – "санаторієм", де "тапік" замість кальяну. Це не всі зрозуміють.

У камерах були тортури 24 години на добу – кілька годин фізичні, решта часу – психологічні. Лише цим чорним гумором, іноді пошепки, ми рятувалися.

З гумором згадуємо, хто як потрапляв [у полон]. Як до когось в камеру о 3-й ночі закинули пʼяного – і він у двері стукав, просив "солі до помідорки". Для нас це зараз смішно, а тоді двері відчинялися і били всю камеру.

У нас між собою є вислів "НАТО в хату" (замість "вечір в хату" – ред.). Є відхилення в бік тюремного жаргону, вже не без цього. Іноді в офіціантів волосся дибки від таких "випускників".

– Чи всі ваші колишні співкамерники повернулися з ув’язнення?

– Коли росіяни тікали з Херсона, мабуть, під 60% людей вивезли з усіх катівень Херсона. Мені просто місця не вистачило. А серед співкамерників я, мабуть, тільки чверть знайшов. Інших порозкидало. Знаю, що у Генічеську сидять хлопці, деякі в Росії. Дуже багатьох вивезли, і слід губиться.

– Як багато "випускників" зверталися до прокуратури за фактом воєнних злочинів?

– Ми кожному чоловіку насамперед допомагаємо звернутися до слідства. Пояснюємо, що це внесок у спільну скарбничку. Якщо ми не будемо звертатися, цього ніби й не відбувалося.

Наш херсонський відділ поліції у розслідуванні воєнних злочинів ставлять всім за приклад, з 2023 року ми налагодили співпрацю з прокурорами й слідчими.

– Чи є вже перші результати у вигляді вироків?

– Я про це не знаю. У моїй справі ідентифікували тільки "коридорних" і, здається, зараз ідуть технічні засідання. Просто мені не вистачає часу, щоб розбиратися, де моя справа. Вирок буде заочний, і якщо треба буде – прокурори мене знайдуть і повідомлять.

Громадські організації беруть дані й зникають. Один хлопець у нас новий рекорд б’є: 19 разів [його свідчення] задокументували різні організації. Мою історію двічі задокументували й зникли.

– Розкажіть детальніше про ініціативу "шейм-листа". Існує шейм-лист ООН, який стосується злочинів проти дітей, а ви вперше закликали створити такий про сексуальне насильство. Чи існує цей документ наразі?

– Ні, зараз шейм-листа немає. Росію тільки у звіті генсека Гутерреша згадали. Попередили, що якщо нічого не зміниться, то наступного року її внесуть у шейм-лист. Чергову "стурбованість" висловили.

Робота над цим тривала з 2024 року. У нашої мережі було заготовлене аматорське звернення до ООН українською мовою. Далі ми зібралися вже чотирма організаціями: 29 грудня, Alumni, "SEMA Україна" і "Нумо, сестри". Ми написали лист-звернення генсеку Гутеррешу. Нас підтримала [Урядова уповноважена з питань гендерної політики] Катерина Левченко, потім фонди підхопили нашу ініціативу, зробили своє юридично обґрунтоване звернення.

Росію хоча б внесли у звіт як країну, яка використовує СНПК як зброю війни. Багато людей та організацій над цим працювало. І наша ініціатива – лише одна з багатьох, яка призвела до цього.

Але як би генсек собі не приписував цю заслугу, люди все одно страждатимуть, їх будуть ґвалтувати й убивати в окупації. Тому це дуже маленьке досягнення для мене.

– Яка у вас зараз основна мета як у керівника організації?

– Як самурай: є шлях, мети немає... (сміється)

Одна з наших початкових цілей – говорити за тих людей, які досі у камері. Я розумію: якби мене вивезли в Росію, я б сильно виступати не зміг. Тому треба бути голосами тих хлопців. Максимально зробити так, щоб про цивільних дізналися і держава почала допомагати повноцінно. А на міжнародному рівні – щоб Росія відповіла.

– Чи вірите ви в те, що це можливо?

– Віра перша помирає, любов друга. Поки живемо надією.

Текст: Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"

Фото: Олександр Чекменьов, "Українська правда"