Їхні Герої – померли. Як діти у таборі Gen.Camp вчаться жити з втратою

Їдальня наповнюється ароматами, голосами та тупотінням маленьких ніг. 50 пар взуття тріпотить по дерев'яній підлозі та поспішає до свого столу, зсуває стільці. Дітлахи всідаються та уважно роздивляються тарілку з супом.

Даня з Харкова, Богдана з Карлівки, Тимур із Запоріжжя, Аня з Сергіївки та ще десятки інших дітлахів обідають у таборі Gen.Camp. На вигляд це звичайнісінькі українські діти. Вони говорять, сміються, плачуть, чекають на Зубну фею. Але кожен із них подивився смерті в обличчя та втратив когось з батьків. Усі вони – живі свідки звірств росіян та злочинів проти українського народу.

Від їхніх історій волосся стає дибки, а якщо почути їх особисто, то ненависть до ворога росте з геометричною прогресією. Але у таборі вони вчаться горювати, переживати втрату, щоб мати змогу повернутися до нормального життя.

"Українська правда. Життя" провела у таборі декілька днів, щоб почути історії, познайомитись з дітьми та побачити, як вони вчаться жити з втратою.

Кожен із них когось втратив

Табірні будні

Розпорядок дня у таборі такий, як у більшості закладів – підйом, руханка, сніданок, обід, тиха година, полуденок тощо. Але сам день наповнений незвичними предметами та активностями. Наприклад, у вівторок була "Групова терапія" та "Школа лідерства", а в середу – "Програмування" для підлітків та "Студія лайфхаків" для малюків.

Після обіду вся юрма несеться на Clever up бавитися у настільні ігри, часом – з елементами рухливості.

"Головна мета табору – щоб вони прийняли усі свої емоції. Вони повинні жити на повну, аби їхня жертва була не намарно.

Діти зляться на батьків, які загинули на фронті. Є багато питань: чому він пішов та віддав життя, а хтось вдома досі? Гасло "Герої не вмирають" не для цих дітей. Тому що їхні Герої – померли", – пояснює організаторка табору і засновниця організації Gen.Ukrainian Оксана Лебедева.

Вона додає, що це стосується також дітей, яких батьки врятували, а самі – загинули.

Наприклад, 15-річний Єгор з Харкова, який втратив батька, через травму відмовлявся говорити та уникав травматичних спогадів.

15-річний харків'янин Єгор з організаторкою реабілітаційного табору Оксаною Лебедевою

У перші дні від початку вторгнення Єгор, сестра та тато пішли за продуктами. Батько відправив сина з донькою перейти дорогу по пішохідному переході, а сам побіг навпростець. В цей момент був приліт поблизу.

Коли діти добігли до тіла батька, він лежав понівечений. Хлопець довго сидів біля загиблого, намагався зупинити кровотечу.

"Він супертравмований. Хлопець прагне спілкуватися з однолітками, але поки не говорить. Його мама відзначає прогрес по короткому спілкуванню щодня. Тут, у таборі, він знову вчиться проявляти емоції", – додає Оксана.

Реабілітація пішла на користь Єгорові

"У нас була квартира з вікнами на море.."

З наступною героїнею Оксана Лебедева знайомить особисто. Переді мною постає худенька дівчина-підліток у чорному худі та круглих окулярах. У неї довге хвилясте волосся, яке розсипається по плечах.

– Я квартири ще не бачила, але там все погано, – каже 13-річна Аня з Сергіївки на Одещині.

Близько 22 години 30 червня 2022 року росіяни обстріляли її місто. Дві ракети влучили у базу відпочинку, а ще одна – у багатоповерхівку, де жила Аня з батьками.

– Під час вибуху я була у квартирі. Між кухнею та коридором була опорна стіна, куди мене й посадили батьки на початку тривоги. А самі пішли у кімнату: мама – на балкон квітоньки забрати, а тато – телевізор вимкнути. Вони не повернулись, – згадує дівчинка.

Удар прийшовся на перший під'їзд: там на першому поверсі був будівельний магазин. А вони жили у другому.

– Мені хресна розповідала, що були люди прямо з цього будівельного магазину: мама вагітна і дитина 5 років. Ось вони лишилися живі. А ми жили на 4 поверсі іншого під'їзду..

На обличчі Ані палітра почуттів: злість та обурення.

– У нас була квартира з вікнами на море. Я не можу досі зрозуміти, як так вийшло: ті, хто жив біля будівельного магазину вижили, а у нас – тільки я залишилася. Бабуся казала, що найдужче кухня та спальня батьків постраждала. Як раз де вони й були.

– Мама так квіти любила? – запитую.

– Так, орхідеї… Мене вибуховою хвилею аж поклало на підлогу. Але я з дому сама вийшла: двері просто вилетіли.

Аня дивом не постраждала: з поранень була лише маленька подряпина на нозі.

Засновниця табору разом з підопічними. Дівчинка, яка її обіймає – 13-річна Аня з Сергіївки

Читайте також: "Смерть цей хлопчик переживав 4 рази". Як українці в Іспанії рятують дитячу психіку після втрати батьків та окупації

Найбільша концентрація горя

Оксана запрошує на екскурсію табором Gen.Camp. Крім корпусів, які тут називають куренями, є ще футбольне поле, альпін-парк та два мальовничих озера.

Альпін-парком називають мотузковий парк. У ньому маршрути різної складності. Перша зона для менших, друга – для дорослих.

Діти у таборі мають різні активності

"Дітей супроводжує інструктор, який допомагає долати страхи завдяки мотузковому парку. Діти вчаться проходити різні його ділянки без страховок. Також в процесі вони допомагають та підтримують один одного", – каже засновниця табору.

Вертаємось у головний корпус, де проходять збори вихователів та психологів. Це – найважливіша кімната з дошкою, на якій розташовані портрети дітей. Щовечора колектив ділиться маленькими кроками вихованців у напрямку одужання.

"Зараз країна повна 300-тими. І це не лише людей з реальними ампутаціями, а й про морально-психологічні травми. Наприклад, втрата жаги до життя, депресивні розлади, агресія на померлих батьків чи друзів.

Але я вірю в теорію посттравматичного зростання. Тому наше основне завдання – зробити так, щоб не травма вела їх у майбутньому, а щоб вони взяли її під контроль та самі обирали свій шлях", – зазначає Оксана Лебедева.

Оксана Лебедева: "Я вірю в теорію посттравматичного зростання"

Далі вона розповідає мені про 11-річного Колю з села Раківка на Херсонщині. Хлопчик разом татом і мамою жив у селі. Його батьки – фермери, мали великий шмат землі у 10 га.

Коли росіяни вкотре обстрілювали Херсонщину, тата поранило. Мати викликала швидку, але окупанти розстріляли карету з медиками на шляху до лікарні. Вона вибухнула та згоріла вщент.

"Коли вогонь вщух, мама Колі ходила вздовж дороги, відшукувала фрагменти тіла. Десь руку, тоді голову, ногу, і одразу ж захоронювала його частини.

Хлопчик не був поруч, але дуже "поранився" (отримав психологічну травму – ред.) об маму. Вона дзвонить йому і постійно плаче, згадує. Але найгірше, що після повернення з табору він має з мамою їхати та ексгумацію тіла батька", – розповідає керівниця табору.

Оксана зазначає, що немає більшої концентрації дитячого горя, ніж тут. Я киваю у мовчазній згоді. Слова застрягають у горлі.

"Багато дітей говорять з татом чи мамою через вікно. "Вони ж мене чують", – кажуть ці дітлахи скоріш ствердно, ніж з питанням. Я потім дослідила і зрозуміла, що це нормальна тактика прощання. Багато дітей переписуються з померлими батьками, відправляють їм повідомлення. Так легше. А іноді прибігають і кажуть: "він мені відповів", – продовжує вона.

Тато Льончик

Нашу розмову перериває психологиня: вона заходить разом з невисоким хлопчиком. Його голова міцно затиснута в плечах, кулаки трохи стиснуті, блакитні очі – повні суму. Це той самий Коля з Херсонщини.

Він рушає до коробки з телефонами. Оксана лагідно запитує:

– Хочеш мамі подзвонити?

Коля заперечливо махає головою.

– Ні, хоче собаку свою показати, – каже психологиня.

– А, Цезаря? – захоплено запитує Оксана. Хлопчик ледь помітно киває. – Це ж Цезар Другий?

Він всідається до нас на канапу, і під схвалення психолога та засновниці табору показує фото величезного сторожового пса.

– Оце собака! Боже яка морда добра! Нічого собі! – підтримують хлопчика жінки.

– Це ти його вибирав собі? – питає психолог.

– Ні, папа мені подарунок зробив, – тихенько промовляє. – Оце він ще маленький був, ми його забрали. Він ще їхав на поїзді до нас.

Хлопчик гортає фото, і на екрані з'являється його фото з чоловіком. Коля тихо каже: "А оце я з татом".

Світлина зі святкування 10-річчя хлопця. Він дуже схожий на батька рисами обличчя та вухами.

11-річний Коля з Херсонщини, який втратив тата

– Папу як звали? – ніжно питає психолог.

– Ммм.. Льончик, – після невеличкої паузи відповідає Коля. По його обличчю навіть пробігає тінь посмішки. – Папа Льоня, – впевненіше повторює він. – А осьо мама. Можна їй подзвонити?

На обличчі виринає сум, але хлопчина бере за руку психолога та йде разом із нею дзвонити мамі.

– Він сумує соціально прийнятним способом: прийшов поділитися зі своїм психологом на індивідуальній сесії, хотів показати її собаку. А коли побачив тата – спокійно про нього розповів. Коли Коля тільки приїхав до табору, він ні з ким не розмовляв, – зазначає Оксана.

Читайте також: Після підвалів і смерті 12 родичів. Як психологи повертають до життя дітей, долі яких скалічила Росія

Біля озера

День добігає кінця. Я вирішую прогулятися біля озера, переварити почуту за день інформацію. Вже за кілька хвилин до мене прямують два маленькі хлоп'ячі силуети. Один – у чорному худі з пшеничним волоссям, а інший мов маленький привид у білому дощовику та жовтих гумаках.

– Це не озеро, а болото, – каже Даніїл з Харкова, простягаючи мені ящірку.

Тим часом Тимур із Запоріжжя ловить жабу і теж простягає мені. Я ледве торкаюсь, вона слизька і трохи неприємна на дотик.

Даня менш сфокусований, часто відбігає та вертається, поводиться доволі шумно. Він трохи шепелявить через те, що кілька молочних зубів вже забрала Зубна фея. Тимур – його протилежність: спокійний, з чіткою дикцією та сфокусованою увагою.

– Я змій хочу! Ой, не хочу, у мене ж ящірка є! – голосно промовляє Даня. – Оця, наприклад, підліток.

Звідки він взяв цю інформацію, лишається для мене загадкою, але говорить про це дуже впевнено.

Зверху – Любомир та Даня (праворуч)

– А оце нитки, бачите? Це жаб'яча ікра, – спокійно пояснює Тимур.

– А оно, бачите самку? Ото на ній жаб! Цілих чотири самця за неї борються! – здивовано кричить на вухо Даня, який раптом підбіг з іншого кінця озера. – Вони намагаються зайняти місце!

Він заливається заразним сміхом. Ловлю себе не думці, що уроки статевого виховання мають йти разом з біологією та допомагати гармонійному розвитку дитини.

– Ви мені прям світ відкриваєте! – захоплено кажу їм.

Тимур злегка посміхається, опускає погляд. А Даня знову голосно каже:

– А чого це? Я, наприклад, теж до цього табору жаб наживо не бачив! І нічогісінько про них не знав! А тут їх – мільйони! – не без перебільшення продовжує він.

Мовчки неспішно гуляємо з Тимуром вздовж берега озера. Він показує мені інший вид жаб'ячої ікри. Нашу ідилію перериває крик Дані:

– Допоможіть! Моя ящірка втекла!

На розпач ми ніяк не реагуємо, тому хлоп'я обшукує маленький потічок голіруч, а тоді підбігає до нас.

– Котра година?

– 18:20.

– Побігли, ми вже 20 хвилин з телефонами пропустили!

Хлопці навіть не прощаючись накивають п'ятами.

У 12-річногоТимура тато загинув на фронті. Але, як пояснила Оксана Лебедева за вечерею, горювання у цього хлопця стабільне та контрольоване.

"Йому дуже погано, але він не злий, у нього нема агресії. Він займався кікбоксингом, і це допомогло йому випустити негативні емоції. У нього помірне горювання: загалом все добре і він дає собі раду, може навіть дітей підтримати", – каже засновниця Gen.Ukrainian.

Терапії горя не існує

Ранок другого дня починається з розмови з кандидаткою психологічних наук і психологинею Оксаною Шльонською. Вона є авторкою програми реабілітації українських дітей "Захищені любов’ю". На моє питання про стратегії переживання горя відповідає твердо: її не існує.

"Стратегія – це коли ми щось плануємо, а запланувати, як я переживатиму горе – неможливо", – каже психологиня.

Вона пояснює: реакції в дітей щодо переживання горя – різні.

Перша: відкрита. Коли людина (як дитина, так і доросла) розуміє свої почуття та може вільно про них говорити, у неї немає заборони на горювання.

"Горе – це шлях, який кожен має здолати самостійно. Прожити за когось горе ще нікому не вдавалось, крім того, психотерапії горя не існує, є терапія супутніх розладів – депресії, агресії, апатії тощо", – наголошує Оксана Шльонська.

Оксана Шльонська та Ігор з Дніпра

Інша реакція – уникання. Воно теж буває різним. Наприклад, коли люди уникають абсолютно усього, що пов'язує їх з втратою – викидають або забирають речі, фото; ніби хочуть перегорнути сторінку і забути усе, що було раніше.

"Я дітям кажу, що в уникання є лише одна кнопка. Вона вимикає усі почуття – і добрі, і погані. Виникає емоційна "заморозка", коли людина забороняє собі відчувати. У цих дітей і дорослих – "все добре".

Це погано тим, що горе не проходить свої етапи, дитина не проживає його і відбувається "консервація". Коли вибухне ця консерва – не відомо: через рік чи через 10 років. І як це вплине на стосунки – теж не знаємо", – продовжує співавторка програми реабілітації.

Зі слів психологині, проживання горя завершено тоді, коли померлий зайняв своє місце в нашій пам'яті.

"Є інший тип – коли дитина (або дорослий) уникає усіх інших почуттів, крім горювання. У них заборона на радість. Наприклад, посміється десь на святкуванні, а потім плаче, бо картає себе за те, що насмілився радіти. Тобто у їхній голові – погано радіти, коли хтось помер", – зазначає Оксана.

Вона додає, що уникання також може бути пов'язане з реакціями дорослих, їхніми упередженнями. Наприклад, бабця сказала своєму онуку, що плакати за загиблими батьками не можна, бо це турбуватиме їхній спокій в загробному світі.

"Часом діти, як і дорослі, не витримують сліз близької людини. Тому уникають, намагаються заспокоїти, перемкнути, або – залякати.

Але сльози, оплакування чи відвідування могили жодного стосунку до християнства не мають. Це – горювання. Ми розповіли дітям, що у деяких селах досі існують плакальниці, які приходять на похорон, плачуть і таким чином "розпаковують" відчуття інших", – розповідає психологиня.

Під час горювання також можуть проявлятися почуття провини та агресія.

Провина – ірраціональне почуття, але люди часто звинувачують себе у тому, що сталось.

"Одна з частих реакцій – агресія. Це нормально, адже кожен має на неї право. Вона буває конструктивна, коли ми відстоюємо свої кордони, та деструктивна (вона ще називається насиллям). Другий тип треба зупиняти.

Є чимало способів прояву агресії : можна про неї сказати, можна побити грушу або піти на спорт", – каже Оксана.

Читайте також: Дозвольте дитині "постріляти": чому важливо давати малечі бавитися у війну і коли гру варто зупиняти

Співучасниця водяного злочину

Я повернулась у корпус їдальні. Біля умивальника крутилась 7-річна Мілана з Вінниці. Вона народилась в Миколаєві. У неї, як і у більшості дітей в таборі, загинув тато.

Її довге волосся розсипалося по плечах. На маківці заплетена невеличка коса, яка стримувала локони, щоб не лізли в очі. Мілана вдягнена в джинси та худі з логотипом табору. На кофтині – велика мокра пляма.

– А можеш мені помогти? – запитала Мілана, прибираючи неслухняну прядку з очей.

– Що треба зробити?

– Зав'яжи, – сказала вона, простягаючи кульку, наповнену водою.

Я зав'язувала кульку і відчувала себе співучасником маленького злочину. Простягнула їй водяну бомбу, вона вклала її на серветку, розкладену на підлозі.

– А потім знайдемо кульок, – мрійливо сказала Мілана, повернулась до умивальника та почала набирати новий водяний боєприпас. – Оп-ля!

– А що ви будете з ними робити? – запитуюсь, ніби не розумію.

– Бавитись! – знизує плечима дівчинка і хитро посміхається.

Маленька Мілана

Із сусіднього санвузла доносились коментарі на кшталт: "Ого, оце фонтан!" або "Ого! Водяна бомбочка!". Це все супроводжує дитячий сміх, бешкетники повністю залучені у процес.

– У мене вже третя кулька рветься! Поможіть! – кричить Даня. – Це катастрофа!

Його пальці такі ж тоненькі, як у Мілани, але не достатньо прудкі, щоб натягнути кульку на краник з водою.

– Сахар! Поможи!

– Та не Сахар, а Захар, – кричить йому через стінку Мілана, трусить головою, закидаючи волосся за плечі і сконцентровано наповнює кульку водою.

– О, сонечко, може ти підеш перевдінешся? – питає хтось з персоналу.

– Навіщо? То була блакитна кулька з теплою водою! – безпосередньо каже дівчинка і повертається до забави.

У Карпатах лише 1 градус тепла, але дітям на це відверто плювати. Їхня мета і задача – гратися, досліджуючи світ.

Перемикач: горе/радість

До обіду лишалась година. Я спостерігала за старшою групою дітей, які вчились створювати інтернет-магазин на занятті з програмування.

Як пояснила Оксана Лебедева, "старшачкам" профорієнтація необхідна, щоб отримати вектор для руху.

"Особливо гостро стоїть це питання при травмі, коли ти навіть не розумієш, що хочеш на обід і чи ти взагалі хочеш жити", – пояснює вона.

Заняття з програмування проходили у їдальні. Я сіла в куточку, щоб не заважати. За кілька хвилин поруч вмостилась 13-річна Ілона з Краснограда. Замість заняття вона прийшла до мене. У дівчинки амбівалентна прив'язаність (тобто вона "прилипає" до дорослих, нав'язується).

Батьки Ілони загинули внаслідок влучання ракети

Ілона контактує переважно з дорослими і захоплює усю їхню увагу. Натомість свої дитячі радості та досягнення вона нівелює, кидає справу десь за 5 хвилин від початку.

– Ви знаєте, я не хотіла спершу сюди їхати. Я знала, що тут забирають телефони, і була проти, – каже до мене дівчинка.

У неї світле густе волосся, заплетене у дві коси, та виразні блакитні очі. З виду вона – миле дитятко, утім відпускає геть не дитячі коментарі-зауваження. Дівчина поводиться, як критикуючий дорослий.

В Ілони батьки загинули внаслідок попадання ракети. Росіяни обстріляли Красноград о 4 ранку. Згорів будинок, в ньому тато і мама. Дівчинку відкинуло до сусідського будинку і "накрило" диваном.

Я уточнила у неї вік та день народження.

– Так, 13. Я 2010 року народження.

– О, то цьогоріч вже був. А коли?

– 5 лютого. Я не боюсь холоду. – Вона робить паузу. – А у тата – 7 лютого, мама зробила такий подарунок, – натякаючи на себе говорить дівчинка. Її обличчя осяює посмішка. – У мами скоро буде день народження, її зараз нема. Як і тата. 3 травня…

Мовчимо обидві.

Ілона кидає погляд на годинник, коментує, а потім покроково розписує свій день. Раптом її розповідь перериває бешкетлива гримаса хлопчика за вікном їдальні.

Вже за кілька хвилин вона почала розповідати про Даню – хлопця, який її дратує. Насправді Ілона подобається йому, адже хлопчина попри страх відмови вже кілька разів запрошував її на повільний танок на дискотеці.

– У мене ще не було стосунків, і я не збираюсь їх поки заводити. Плюс це для мене на-а-адто рано, – каже дівчинка-підліток дорослим повчальним тоном.

– А що для тебе стосунки?

– Коли ти багато часу з ним переписуєшся, багато часу проводиш поруч. А я від нього тільки бігаю… а ще він живе на поверх вище у таборі, з ним моя улюблена психологиня в кімнаті. І коли я хочу до неї піти, усі кажуть, що я до Дані, – вона хихотить та йде до іншого дорослого.

Як пояснила пізніше Оксана Шльонська, є ще одна характерна особливість дитячого горювання – це легке перемикання між горюванням і позитивними емоціями.

"Є гарна метафора про це. Горе як море – воно нахлине та відхлине", – каже психологиня.

У реабілітаційному таборі діти проходять декілька видів терапії

Психодинаміка групи

Оксана Лебедева розповідає, що на груповій терапії стався "прорив". Вона наголошує, що лише дитина може запустити групову динаміку. Тобто психологи починають, але каталізатором до розкриття своїх історій стають саме однолітки.

"У нас є Любомир в таборі – 12 річний хлопець, який постійно жартує. Він з усіма "дружить", але при тому не має розуміння особистих меж. Його навіть думали поставити на стендап, але зрозуміли, що йому боляче і геть не смішно. Він постійно сміється над собою, бо не знає, що із собою робити", – розповідає Оксана.

Під час групової терапії Аня з Сергіївки серйозно запитала у нього: "От чого ти ржеш? У мене в будинок ракета прилетіла".

Посмішка Любчика згасла, і він здавленим голосом розповів, що у нього теж не все так добре. І потім, майже пошепки сказав, що тато пішов захищати Бородянку. Завдяки таким добровольцям як він, тримали оборону маленькі містечка на Київщині та вдалось убезпечити столицю.

Любомир та Аня

Організаторка табору пояснює: як групові, так й індивідуальні терапії направлені на те, щоб прожити горе, а не капсулювати його.

"Робота з горем – дуже важка. Тому треба дати час, щоб вони опрацювали досвід. Хтось легше переносить, хтось на наступний день не вийде з кімнати, або вийде, але не зможе бути фізично активним. Це нормально.

Потім знаходять сили і розповідають. На груповій терапії запускається динаміка, а вже потім між собою вони починають розповідати. Але діти розкриваються поступово, і абсолютно індивідуально. Навіть однакове поєднання методів та інструментів "розпакує" кожного з них окремо", – додає вона.

Оксана Лебедева пояснює, що між дітьми працює принцип Мауглі: рівний рівному або "ми однієї крові".

"Динаміку неможливо проконтролювати. Їм потрібен не психолог, а людина, з якою налагодили контакт. Той чи та, до кого дитина може прийти, впасти на груди та розплакатися", – розповідає вона.

Оксана нагадує просте правило: бути поруч. Тобто стояти, тримати за руку, обійняти, плакати разом тощо.

Тому, на думку засновниці дитячого табору з реабілітації, онлайн-зустрічі з психологами раз на тиждень для травмованої дитини – це вкрай мало. Бо фахівець спершу має "добратися" до травматичного моменту, а потім допомагати "засвоювати" досвід частинами.

У таборі кожен з психологів веде від 8 до 10 дітей як в індивідуальній терапії, так і груповій

"От уяви, тільки все розколупали – і кінець сеансу. Ти прийшов, годинку попрацював і все. А що потім відбувається з психікою? Як реагує тіло? Може якісь прояви психосоматики… Тому ми у таборі стежимо за дітьми – у нас є 2 лікарі, які допомагають цілодобово за потреби.Так само і тьютори (вихователі), які прокидаються навіть серед ночі, аби заспокоїти чи підтримати дитину", – зазначає вона.

Оксана Лебедева каже, що кожен з 7 психологів веде від 8 до 10 дітей як в індивідуальній терапії, так і груповій. А ще ввечері у розкладі є емерджентне читання.

"Емерджентне читання – це один з інструментів говорити про втрату, який застосовують і для підлітків, і для малечі. Щовечора перед сном вони збираються невеличкими групами, де разом читають казки та історії, сповнені мудрості, зокрема й про втрату.

Як-от Гаррі Поттер, якого захищала сила любові загиблих батьків. Ця історія про втрату, силу любові та віри, пам'ять, силу, якою нас наділяють загиблі батьки. А потім діти обговорюють свій досвід, рефлексують щодо історії з літератури", – пояснює засновниця табору.

Для дітей молодшого віку теж проводять читання, але там обговорюють історії за віком. Наприклад, про їжачка, який втратив маму.

У розкладі для дітей є емерджентне читання

Робота з підлітками

З підлітками працювати важче через те, що у них більше уникання, зазначає психологиня Оксана Шльонська.

"У них більше захистів, які пов'язані не завжди з травмою. Їхній підлітковий період теж не простий.

До всього підлітки часто мають конфлікти з батьками. А коли ті гинуть – є дві стратегії. Почуття провини та почуття сорому за те, що відчуває полегшення (якщо у сім'ї були погані стосунки)", – розповідає фахівчиня.

Вона додає, що менші діти яскравіше переживають горе, ніж підлітки.

"У перехідний вік діти більше стримуються та знецінюють. Тому з підлітками працюємо за такою схемою: нормалізація складних почуттів (що плакати, боятися, злитися – усе нормально), механізми саморегуляції та проєктування майбутнього," – каже вона.

Атмосфера у таборі сприяє нормалізації дітей з психологічною травмою

Авторка проєкту додає, що про горе є ще одна метафора. Що це ніби місток між минулим і майбутнім. Він не стійкий, тому потрібні поручні, на які можна спертися. Для дитини в горі цією опорою є дорослі – батьки, опікуни, які можуть посидіти, послухати. Якщо ж дорослі не здатні на це, тоді потрібна допомога ззовні.

"Але найголовніше – це коли дитина не може виконувати свої задачі. У психології це називається провідна діяльність. Для маленьких дітей до 7 років – це гра, завдяки якій вони досліджують світ, з 7 до 11 років – це навчання, а підлітків – це спілкування з однолітками", – завершує Оксана Шльонська.

Перед від'їздом слухаю групову терапію малюків. Тема заняття: злість.

Психологиня Таміла читає їм історію про човник, який потрапив у сильний шторм.

"Здійнявся вітер, він гойдав човник і намагався розбити його на друзки. Аж раптом човник згадав, що має весла. Він розсердився на вітер та на хвильку і намагався їх подолати. Злість потрібна, щоб подолати велику перепону. А потім човник доплив до берега і побачив сонце", – завершує вона.

Дивлюсь на дітей і розумію: вони подолали шторм, а у таборі – побачили сонце.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Усі фото: Поліна Гребеннік, Gen.Ukrainian

Читайте також: Стійкість має "рецепт". Розмова з психотерапевтом Олегом Романчуком про те, як не зламатися під час війни