Варила плов у підвалі й чула від сусідів, які "хороші в нас цигани". Історія ромки з Донеччини

Внаслідок російсько-української війни мільйони людей в Україні змінили місце роботи, діти – перейшли в новий дитсадок, школу чи університет. 

На численні труднощі натрапляють представники національних меншин.

Зокрема, ромської національності, які до 24 лютого 2022-го часто не могли отримати документи, здобувати освіту та працевлаштуватися.  

В Україні проживає до 400 тисяч ромів. Нині частина з них служить в лавах ЗСУ.  

Про те, з чим стикаються ромські родини, рятуючись від війни, "Українській правді. Життя" розповіла очільниця організації "Ромен" та медіаторка в ромському поселенні у Мукачеві Рада Каландія. 

Жінка поділилася історіями про те, як з родиною евакуювалася з Донеччини, чим нині займається на Закарпатті та розповіла про мрії повернутися до колишньої роботи. 

Життя до повномасштабної війни 

Рада Каландія. Фото з Facebook

46-річна Рада Каландія – ромка з етнічної групи серви. Представники цієї групи здебільшого живуть розсіяно невеликими групами у містах Житомирської та Чернігівської областей. 

Однак Рада зростала й все життя прожила на Донеччині у Вугледарі. 

У шахтарському місті, яке тільки розвивалося, в 1972 році тодішня влада надала житло багатодітній бабусі Ради. Там жінка проживала й ростила дев’ятьох дітей. 

Один з них – батько Ради – здобув дві вищі освіти й навіть балотувався в мери Вугледара. Зрештою, чоловік присвятив життя роботі з шахтарями. 

Рада також з багатодітної родини, має двох сестер і трьох братів. З освіти в неї лише 9 класів навчання в школі. 

У 18 років дівчина одружилася й через рік стала мамою хлопчика. Наразі син живе окремо, а Рада виховує 12-річну доньку-семикласницю.

З 2013 року жінка опікується Циганським національним товариством "Ромен" у Донецькій області, яке протягом 10 років до того допомагало ромам в отриманні документів, поселенні чи працевлаштуванні. 

Рада під час пандемії коронавірусу з колегою по проєкту. Усі фото надані героїнею

Організацію заснував батько Ради, але після його смерті жінка ще кілька років не наважувалася перейняти батьківську справу, бо мала свою.

До вторгнення Росії в Україну у 2014 році Рада вела власний бізнес з продажу спідньої жіночої білизни.

"Я дуже люблю працювати з людьми, об’їздила всю Україну зі своєю білизною. Робочий день зазвичай починався о 4 годині ранку. Коли російські війська окупували частину Донеччини, на дорогах часто стояли БТРи. Це були наші, українські, втім зустрічати їх мені все одно було моторошно, тому я намагалася більше працювати в місті", – розповідає жінка. 

Випробовувальним для бізнесу став різкий стрибок курсу долара у 2014-2015 роках, а вирішальним – початок повномасштабного вторгнення, коли продажі довелося припинити. 

Після смерті батька Рада все більше часу приділяла його справі – жінка почала організовувати проєкти, які б допомагали ромам швидше соціалізуватися. 

До одного з них створили "Соціальний атлас ромських громад Донеччини", де зібрали результати опитування щодо проблем і потреб ромів області.

"Я писала проєкти, які були необхідні для людей. Найпоширеніша проблема в ромів – це відсутність документів. Отримати їх, тим паче людям, які стали біженцями, було вкрай важко", – розповідає жінка. 

Часто в організації допомагали ромам знайти роботу. 

"Навіть якщо людина мала документи та певний рівень освіти, часом все одно виникали проблеми. Ми співпрацювали з Центром зайнятості, там давали контакти потенційних роботодавців. Після телефонної розмови має бути зустріч офлайн, то коли бачили, що людина ромської національності, казали що вже найняли співробітника", – ділиться Рада.  

У січні 2022-го жінка розпочала проєкт у співпраці з німецьким фондом "Пам’ять, відповідальність і майбутнє". Він мав тривати до березня.  

"Про початок війни дізналася від сусідки"

Житловий будинок у Вугледарі, в якому мешкала родина

Ранок 24-го лютого 2022-го проходив за звичним для жінки розкладом: прокинулася, поснідала, пішла на місцевий ринок за продуктами. 

Каже, зиркнула в телефоні на шкільний батьківський час у месенджері, який спозаранку був активний, втім відкривати його не стала. 

Дорогою до ринку Рада зустріла сусідку, яка працювала бухгалтеркою в її організації й під час зустрічі дізналася усі новини. 

Близько 10.30 години ранку у Вугледар поцілили російські снаряди. 

"Ми жили у квартирі на першому поверсі. Спершу ховалися в хаті під стіною, потім спустилися у підвал, в якому я взяла на себе обов’язки кухарки. Попри щільні обстріли чоловіки намагалися виходити й приносити харчі. Піднятися у квартиру, аби сходити в душ, наприклад, мені було страшно", – каже жінка.   

У сховищі зібралися всі родичі та знайомі родини, зокрема, жінка з інвалідністю на візочку – дружина знайомого, а також мешканці будинку. 

"Я винесла казан, готували на всіх два рази на день. Люди казали, що, мовляв,  "он виявляється, які в нас хороші цигани", – згадує ромка. 

З міста Рада з дітьми виїхала 20 березня, її чоловік від евакуації тоді відмовився. Він залишився допомагати людям похилого віку, які на той час майже місяць жили в підвалі. 

З Вугледара чоловік виїхав у травні 2022-го. 

Читайте також: "Циган" у кіно, або Чому світові потрібен якісний ромський кінематограф

"Я думала, що в нашому регіоні погана ситуація з ромами, але ні"

Спершу родину прихистили в Ужгороді – жили в шелтері для внутрішньо переміщених осіб, яким опікувався Закарпатський обласний благодійний фонд "Благо".

За словами Ради, велике скупчення людей допомогло швидше адаптуватися й повернутися до звичного життя в умовній безпеці.

"Можливість жити в шелтері, спілкуватися з людьми, відчувати взаємну підтримку після майже місяця життя в підвалі допомогло не впасти в депресію. Я завжди була зайнята: допомагала з поселенням, готувала, прибирала. Були не лише роми, а й українці", – розповідає жінка. 

В Ужгороді вони зупинилися на 9 місяців, після чого вирушили на Волинь, а далі – на Закарпаття в Мукачево, де Раді запропонували роботу координаторкою гуманітарного відділу в міжнародній благодійній організації "Ромодром".

Крім цього, пізніше в Мукачеві Рада очолила центр дошкільної підготовки для дітей ромської національності, який відкрили в Мукачеві у серпні 2022-го. 

У ньому вчителі навчають дітей, зокрема, ромської національності від дошкільного віку до 14 років, які втратили або не мають змоги відвідувати школу. 

Після навчання в центрі учні можуть доєднатися до ровесників у навчальних закладах й піти одразу в другий-третій-четвертий клас. 

Наразі центр відвідують близько 70 дітей. 

[PHOTOREP]

За словами Ради, в деяких ромських поселеннях немає води, тому часто діти приходять в дошкільний центр, аби помитися чи погратися з водою. 

"Діти приходили, ставали навколо рукомийника й по черзі відкривали та закривали кран з водою. Для них це наче аквапарк був, я не могла повірити своїм очам. 

У центрі ми намагаємося не тиснути на дітей. Якщо дитинка приходить дуже брудна, ми нічого їй не говоримо – вона бачить, що інші пішли спочатку митися, потім їсти й на навчання, то й сама проситься в душ. Наступного разу, коли вона приходить, то вже знає послідовність", – каже жінка. 

Вона розповідає, що більшість ромів у побуті спілкуються угорською мовою, тому в центрі додали уроки української мови. Окремий акцент на розвиток писемності. 

"Я думала, на Донеччині була погана ситуація з ромами, однак я помилялася. Тут чимало багатодітних жінок, які не мають нічого, й, на жаль, їх нічого не "мотивує" щось мати. 

Умовний витяг з реєстру, який коштує близько 140 грн, для ромки вартуватиме близько 500 грн, адже ромські жінки здебільшого не вміють писати й не можуть піти в установу, наприклад ЦНАП, й заповнити бланк. Все це має хтось інший заповнювати, що вимагає більше часу і, як виявилося, грошей", – розповідає жінка.

Читайте також: Життя ужгородських ромів: між упередженнями й поступом

"Дитина постійно плакала, допоміг психолог"

Донька Ради

Найважче повномасштабне вторгнення РФ в родині Каландія відчула на собі 12-річна підлітка, донька Ради. 

"Коли ми жили в підвалі й над нами від вибухів здригався житловий дім, з нею все було добре, принаймні мені так здавалося. Але коли ми виїхали в умовно безпечніше місце, донька почала плакати, в неї з’явилися страхи жити під російським прапором. Вона стала роздратованою, закрилася", – каже жінка.

Пів року з підліткою займався психолог, після чого їй стало краще. Рада розповідає, що тривалий час дівчина навчалася онлайн, що також вплинуло на її стан.

Новий 2023-2024 навчальний рік дівчина також розпочала в режимі онлайн, хоча попередньо були спроби піти до місцевої школи в Мукачеві. 

"Я хотіла не лише доньку влаштувати в школу, а й інших дітей, зокрема з підготовчого центру, яким 12-14 років. У місцевому навчальному закладі коли почули, що ми роми, попросили спершу прийти, аби вони на нас подивилися. 

Після оглядин попросили документи з попередніх шкіл, які не у всіх були. Зрештою, у підлітка, якого мали зарахувати, вирішили перевірити знання – викладачка задала йому приклад, на який він розгубився й не дав відповіді. Сказали, що нехай підтягне свої знання", – каже Рада.  

Вона додала, що хоч у доньки все необхідне, щоб потрапити до школи, було, дівчина сама відмовилася від навчання в такому закладі. 

Наразі підлітка займається онлайн в школі, до якої ходила у Вугледарі.

Читайте також: Роми – прикраса будь-якої країни 

 Волонтерство й участь ромів у війні

Нині родина мешкає в безоплатному притулку, який їм надав Ромський жіночий фонд "Чіріклі". Кожен з членів сім’ї має статус внутрішньо переміщеної особи. 

Рада продовжує опікуватися власною організацією, втім зізнається, що до нових проєктів наразі не готова. 

Вона є медіаторкою фонду "Чіріклі", адміністраторкою шелтеру для ромів та координаторкою дитячого центру. Офіційно працевлаштована в чеській організації, де отримує заробітну плату. 

Чоловік Ради тимчасово безробітній, тому допомагає дружині. 

"Й досі є люди, які рятуються від війни. Ми допомагаємо з поселенням, надаємо гуманітарну допомогу, робимо закупки, прибираємо та готуємо", – ділиться жінка. 

У поселенні не рідко збирають допомогу й для ЗСУ – їжу, речі першої потреби та одяг.   

"Чимало ромів із Закарпаття наразі в армії. Вони не чекали повісток, а самі пішли. У кого чоловік чи брат служить. Хрещений моєї доньки має звання майора, він ніколи нічого не просив, втім ми будемо лише раді допомогти", – підводить жінка. 

Анастасія Поя, "Українська правда. Життя"

Читайте також: "Свій циган", сусід та кум. Ким були і є роми для українців, пояснює історик