"Циган" у кіно, або Чому світові потрібен якісний ромський кінематограф

3807
11 жовтня 2020

Роми проживають сьогодні на всіх заселених материках планети.

Не маючи власної держави, вони успішно зберігають свої культурні традиції, часто дуже відмінні в різних країнах.

Водночас роми лишаються загадкою для сусідів – уявлення про них зводяться до низки стереотипів.

В рамках освітньо-мистецького проекту CultuROM, який реалізує Ромська програма Міжнародного фонду "Відродження", метою якого є доступно й цікаво розповісти про ромське мистецтво широкій аудиторії, спробуємо розібратися, який образ ромів пропонує кіно, і чому світові потрібен кінематограф, створений ними самими. 

Чи існує ромське кіно?

На щастя, відповідь позитивна.

Але не все так просто, бо це нове явище, погано досліджене й не надто розвинене.

Спершу ромів на екрані зображували винятково режисери не-роми. Лише в 1970-х роках, коли французький режисер ромського походження Тоні Ґатліф розпочав творчу діяльність, ситуація дещо змінилася. Хоч, для прикладу, в українській Вікіпедії є наразі інформація лише про чотирьох відомих режисерів-ромів.

Перший – власне Тоні Ґатліф (справжнє ім’я Мішель Дахмані) – ром-кало родом з Алжиру. Нині його внесок у розвиток ромського кінематографа найвагоміший: режисерська фільмографія Ґатліфа нараховує більше 20 картин. Також він виявив талант як сценарист, актор, композитор і продюсер.

Дуфуня Вишневський та Віктор Демент створювали ромське кіно в Росії. Вишневський узяв участь як актор у чотирьох фільмах, ставши режисером, сценаристом і продюсером трьох із них. Демент працював у різних кінопроєктах, зокрема над документальним фільмом про ромів на Смоленщині "Рома іси рома" ("Роми є роми", 2004).

І наостанок – Роберт Лакатош із Угорщини, автор фільму "Bahrtalo!" ("Щасти!"), 2008.

Чому це проблема?

За допомогою широких можливостей кіномови глядачеві будь-якого віку, статі й соціального становища можна транслювати найрізноманітніші ідеї, передавати культурний код і нав’язувати стереотипи.

Продукування й розповсюдження голлівудських стрічок у світі відіграє значну роль у створенні позитивного образу США та американців.

Наявність фільмів про Штати, зроблених режисерами з інших країн, цей образ розширює. Багато хто міг бачити "щасливе американське життя", почати про нього мріяти, або просто дійти висновку, що в США все добре.

Натомість невелика кількість ромської кінопродукції, її недостатня популяризація призводять до того, що замість ромів зазвичай "говорить" хтось інший. Те, що на головні й другорядні ролі часом запрошують ромів, загальну картину змінює слабко.

Актори у фільмах зазвичай передають чужий "меседж" і нечасто говорять від себе. І це ніяк не можна назвати позитивним фактором у створенні об’єктивного образу ромів на екрані.

Ромські музики у полі. Кадр з фільму "Табір іде в небо", реж. Еміль Лотяну

Через те, що роми живуть по всьому світу, до їхнього образу в кінематографі зверталися дуже різні люди.

У 1966 році вірменським радянським режисером Едмондом Кеосаяном був знятий фільм "Невловимі месники". Одним із найяскравіших персонажів стрічки став Яшка-циган, роль якого виконав ром, актор московського театру "Ромен" Василій Васильєв.

"Невловимі месники", створені за романом Павла Бляхіна "Червоні дияволята", цілком відповідали вимогам радянської пропаганди й завдяки динамічному сюжетові та дещо романтизованим героям швидко стали популярними, особливо серед тогочасної молоді.

Для Василія Васильєва, до речі, роль Яшки так і залишилася найпомітнішою в кінокар’єрі.

Іще один доволі екзотичний приклад. В американському фільмі жахів "Затягни мене до пекла" (Drag Me to Hell, 2009, реж. Сем Реймі) циганка Сильвія Гануш (роль виконала Лорна Ревер) постає справжнім утіленням усесвітнього зла.

Вона проклинає головну героїню стрічки, працівницю банку Крістін Браун (Елісон Ломан), за те, що в гонитві за посадою дівчина відмовляється продовжити бабці іпотечний кредит. Після цього з Крістін починають відбуватися жахливі події.

Януш (Петро Русанєнко) перед життєвим вибором. Кадр з фільму "Чачьо", реж. Віталій Гавура

Тут стереотип про те, що ромські жінки мстиві, злостиві й вправні в темній магії, стає рушійною силою сюжету. Але сам образ Сильвії Гануш – моторошної відьми – навряд викликає симпатію, хоча й може підштовхнути глядача до пошуків інформації про циганські прокляття.

Яшка й Сильвія персонажі колоритні, проте їхні образи в згаданих стрічках є другорядними, на відміну від фільмів, де ромська тема головна.

Поговоримо про найбільш значущі із них, а на завершення кілька слів про український кінематографічний простір.

Югославська чорна хвиля. Олександр Петрович і його "Скупники пір’я"

У 1967 році сербський режисер Олександр Петрович зняв стрічку, яка стала його найпотужнішою роботою та здобула визнання в усьому світі. "Скупники пір’я" отримали Приз Журі на фестивалі в Каннах у 1967 р. і були номіновані на "Оскар".

ФОТО 1 Постер до фільму "Скупники пір’я ", реж. Олександр Петрович

Англійською назва фільму звучить I Even Met Happy Gypsies ("Я зустрічав щасливих циган"). Це – рядок із народної пісні "Джелем, джелем", що через кілька років після виходу фільму, 8 квітня 1971 року на першому Усесвітньому конгресі ромів лягла в основу ромського гімну. Мінорність цієї пісні додає стрічці особливої трагічної глибини.

Кінокритики відносять "Скупників пір’я" до "югославської чорної хвилі" – художнього напрямку в кінематографі, що розвився на Балканах у 1960-х – поч. 70-х років. Він виник на противагу соціалістичному реалізмові, який панував у Югославії.

Серед характерних рис напрямку можна назвати зацікавленість у гостросоціальних темах, песимізм, насиченість чорним гумором, натуралістичність зображення людського життя. Усе це ми бачимо й у фільмі Петровича, у центрі уваги якого опинилася ромська громада Воєводини, регіону на півночі Сербії.

Головний герой – молодий ром Бора (роль виконав Бекім Фехмію). Він живе в маленькому містечку Сомбор і скуповує та продає гусяче пір’я. За можливість займатися цією малоприбутковою справою йому доводиться боротися з Міртою (Велімір Живоїнович), старшим і впливовішим за нього торгівцем.

А ще Бора випиває, програє в карти гроші й гуляє з жінками, зокрема зі співачкою Лянкою (Олівера Катаріна), і власний шлюб його в цьому не зупиняє.

Крім того, Бора хоче одружитися з пасербицею Мірти, ромкою-красунею Тісою (Гордана Йованович), яка змушена жити з деспотичним вітчимом в одному домі й хоче втекти на свободу. Авжеж, Мірта проти: він навіть видає Тісу заміж за зовсім юного хлопця, аби пасербиця мала офіційного чоловіка, але повністю належала йому.

Олександр Петрович у "Скупниках пір’я" змальовує абсолютно трагічний образ ромів, що живуть у розбитій внутрішніми конфліктами Югославії 60-х років, зосереджуючись на повній безвиході їхнього становища й безнадійному прагненні кращої долі.

Сцена, де Бора під "Джелем, джелем" у виконанні Лянки розбиває склянки й зумисно ріже собі руки, підкреслює неспроможність чоловіка змінити власне життя.

Романтика свободи. Еміль Лотяну та його "Табір іде в небо"

Радянська кіноіндустрія фільми з ромами та про ромів видавала неодноразово.

Можна згадати "Останній табір" (1936) під режисурою Євгена Шнайдера та Мойсея Гольдблата, засновника театру "Ромен"; міні-серіал "Циган" (1979, реж. Олександр Бланк).

У 1988 році відбулася прем’єра стрічки "Циганка Аза", знятої за п’єсою Михайла Старицького (реж. Григорій Кохан).

Ці фільми не лишилися без уваги, але поговоримо про картину, що здобула надзвичайну популярність.

Це – фільм молдавського режисера Еміля Лотяну "Табір іде в небо", знятий за оповіданням Максима Горького "Макар Чудра".

У 1976 році стрічка про палкі пристрасті в середовищі закарпатських ромів-кочівників стала лідером прокату в СРСР: її подивилися більше 65 млн глядачів.

Крім того, фільм Лотяну здобув ряд винагород на міжнародних кінофестивалях (у Сан-Себастьяні, Панамі, Белграді, Празі).

Лойко Забар (Григоре Григоріу). Кадр з фільму "Табір іде в небо", реж. Еміль Лотяну

Дія стрічки відбувається на початку ХХ століття на кордоні Австро-Угорської та Російської імперій. Головний герой – ром Лойко Забар (Григоре Григоріу), який займається конокрадством.

Стрічка починається тим, як Лойко з побратимами уводить коней солдат російського гарнізону.

Справа Забара небезпечна: його з товаришами постійно намагаються впіймати й стратити, однак молодикові подобається ризикувати життям.

Одного разу Лойка ранять, і тоді він зустрічає Раду (Світлана Тома) – молоду привабливу ромку, що володіє магічними здібностями. Рада зцілює Забара, й між ними народжується згубна пристрасть.

Кохання, смерть і найбільша цінність – свобода – те, довкола чого обертається сюжет фільму. Для Лойко свобода полягає в улюбленій справі. Для Ради – у відсутності шлюбних кайданів. Так, вона відмовляється від залицянь заможного поміщика Антола Сіладі (Іон Сандрі Шкуря).

Не погоджується Рада і на одруження з коханим Лойко, який заради дівчини порушує ромські звичаї. На очах усього табору він стає перед дівчиною на коліна.

Рада (Світлана Тома). Кадр з фільму "Табір іде в небо", реж. Еміль Лотяну

Гарні й розкуті жінки, сильні й хоробрі чоловіки, народ, який кочує серед живописних краєвидів під безкраїм небом Закарпаття – такий романтичний образ створює Еміль Лотяну.

Враження посилюють численні пісні (зокрема, "Нане цоха" у виконанні восьмилітньої Альони Бузильової) і танці в етнічних ромських костюмах. Участь у зйомках акторів театру "Ромен" (наприклад, Лялі Чорної в ролі старої циганки) і місцевих ромів додає стрічці правдоподібності.

"Табір іде в небо" – трагічна історія, що попри своє літературне походження більше нагадує красиву легенду. Казковий образ вільного ромського життя глибоко відклався в пам’яті глядача.

Іще один погляд з Балкан. Емір Костуріца. "Час циган"

Попри успіх фільму Петровича в 1967 року, більшість кінолюбів, якщо в них запитати, який балканський режисер знімав кіно про ромів, першим згадають Еміра Костуріцу.

Його фільм "Час циган" (серб. Dom za vesanje, тобто "Дім для повішання", 1988) отримав нагороду за найкращу режисуру на фестивалі в Каннах у 1989 року й здобув симпатії глядачів.

Саундтрек до фільму написав відомий музикант Ґоран Бреґович, що стало додатковим чинником успіху стрічки.

У центрі сюжету юний ром Перхан (Давор Дуймович), що живе в бідному районі міста Скоп’є, Македонія. Він – головний помічник своєї бабусі (роль виконала Любіца Аджович), яка лікує людей за допомогою трав і чарівних сил, та старший брат дівчинки-калічки Даніри (Ельвіра Салі).

Перхан (Давор Дуймович). Кадр з фільму "Час циган", реж. Емір Костуріца

У Перхана немає батьків, проте є дядько-нехлюй Мерджан (Хуснія Гасимович), який має пристрасть до азартних ігор, та кохана дівчина Азра (Сінолічка Трпкова), із якою хлопець хоче одружитися всупереч незгоді її матері.

А ще, Перханові подарували розумного індика: юнак його дуже любить, усюди носить із собою і навіть грає птахові на гармошці.

Життя цієї ромської родини непросте, однак не позбавлене радості й приємних моментів. Проте одного нещасливого дня Мерджан програє в карти велику суму, і, розлючений у пошуках грошей для повернення боргу, руйнує родинний дім. Він хитрим чином чіпляє будинок за міцний мотузок до машини й підіймає в небо. Усе супроводжується сильним дощем і риданнями Даніри.

На цьому низка нещасть лише починається: наступного дня улюблений індик Перхана опиняється звареним у казані, через що юнак ледь не втрачає глузд.

Костуріца, почавши стрічку іронічно й дещо комічно, врешті змальовує надзвичайно трагічну картину. Симпатичний і метикуватий Перхан втрачає себе. Здобуваючи нечесним шляхом багатство, перестає вірити навіть найріднішим. А під кінець фільму його взагалі охоплює непереборна жага помсти.

Химерність, яка в "Часі циган" є важливим елементом сюжету, злочинні дії персонажів, зруйнований старий дім і так і не побудований новий – усе це пазли ромського життя.

Знову до теми ромів Костуріца звертається в 1998 року, знімаючи фільм "Чорна кішка, білий кіт", цього разу комедію.

Ця стрічка, так само як і "Час циган", значно вплинула на уявлення кіноглядачів про світ ромів. Картина була фаворитом Венеційського кінофестивалю в 1998 році, але не отримала головний приз, хоча режисера було нагороджено "Срібним левом" за найкращу режисуру.

Цікаво, що Кустуріца в названих фільмах використовує романі, даючи можливість персонажам-ромам говорити рідною мовою. Для режисера не ромського походження це була нова фішка.

Погляд зсередини. "Дивний чужинець" Тоні Ґатліфа

Серед стрічок, які є у фільмографії Тоні Ґатліфа, важко виокремити одну найкращу.

"Князі" (Les Princes, 1983) принесли митцю визнання як режисера.

"Свінг" (Swing, 2002) чіпляє глядача захопливою історією взаємин хлопчика-француза й дівчинки-ромки під жваві джазові ритми.

"Дивний чужинець" (Gadjo dilo, 1997) цікавий тим, що в ролі Іншого опиняється не ром, як це зазвичай буває в кіно, а хтось іще.

Молодий француз Стефан (роль виконав Ромен Дюріс) вирушає з Парижа до румунської провінції. Він хоче знайти Нору Луку – ромську співачку, голос якої чув із батькової касети.

Уперше мандрівник з’являється на екрані посеред засніженої дороги, що здається нескінченною. Дуже скоро він зустрічає групу ромок на возі, які починають над ним кепкувати своєю мовою. Стефан спантеличено всміхається й іде слідом. Так він опиняється у невеличкому селищі.

Вночі він шукає, де переночувати і на вході до бару знайомиться з Ізідором (Ізідор Шербан). Ізідор виявляється дуже гостинним, сприймаючи Стефана ледь не як свого другого сина.

Утім інші роми, у поселенні яких опинився француз, спершу ставляться до нього не так приязно: або насміхаються, або лякаються, або хочуть прогнати.

Сабіна (Рона Гартнер). Кадр з фільму "Дивний чужинець", реж. Тоні Ґатліф

Протягом фільму лунає багато етнічної ромської музики: як і раніше, Стефан робить записи пісень. В своїй подорожі Стефан можливо й не знайшов те, що шукав, але ця мандрівка подарувала можливість краще пізнати ромів та їхню вдачу.

Тоні Ґатліф у своїй кінематографічній творчості тяжіє до документалізму. У "Дивному чужинці" зіграло багато непрофесійних акторів, які реально жили в зображуваному середовищі.

Натуралістичні сцени додають фільмові правдивості. Роми постають близькими до природи людьми, які люблять життя в усіх його проявах: випивають, наче востаннє, грубо лаються, танцюють, коли їм весело або сумно і жорстоко мстяться, коли відчувають несправедливість.

Образ ромів, який створює Тоні Ґатліф на екрані, не такий безнадійно сумний, як у "Скупниках пір’я" Петровича, позбавлений зайвої романтизації, наявної в "Таборі…" Лотяну, і без художньої химерності, що притаманна фільмам Кустуріци.

Ґатліф зображує ромів, не звертаючись до обмеженої кількості знайомих глядачеві, а іноді й стереотипних тем: його "Дивний чужинець" не про коней, крадіжки дітей чи темну магію. Він про життя, народні звичаї та загальнолюдські цінності.

Кіно про ромів у просторі українського глядача

Глядач в Україні може бути знайомий теж із мелодраматичними серіалами російського виробництва – "Кармеліта" (2005), "Чужа кров" (2018).

У 2019 році на телеканалі "1+1" був показаний російськомовний серіал "У неділю рано зілля копала", знятий в Україні компанією "Star Media" (транслювався також в РФ під іншими назвами).

Дехто міг бачити дилогію Дуфуні Вишневського "Я винен" і "Я винен 2" (1993-го й 2001-го років відповідно) – кримінальну історію, яка, щоправда, не здобула популярності. Або його ж "Грішних апостолів любові" (1995).

Постає питання: а що ж було знято в незалежній Україні?

Можна згадати, наприклад, документальні фільми "Лолі калі шуба (табір)" Олександра Балагури (2013) та "Циганська кров" виробництва "1+1 продакшн" (2013).

У 2012 році під режисурою Романа Бондарчука було створено, а в 2013 презентовано на фестивалі Docudays UA фільм "Ромська мрія".

За підтримки Міжнародного фонду "Відродження" в останні роки була знята ціла низка стрічок. Приміром, 2017 році став можливим проєкт "Сім історій успішних ромських жінок". Він поєднав у собі короткометражний документальний фільм (реж. Роман Блажан) та фотовиставку.

У стрічці сім ромок із семи різних міст України розповідають свої родинні історії, порушують питання національної ідентичності та професійної реалізації.

Співавторка проєкту Наталія Зіневич в інтерв’ю "Радіо Свобода" зазначила, що героїні фільму – жінки, які вже успішно відбулися як у громадському, так і в особистому житті:

"Вони всі належать до досить консервативної, оповитої упередженнями ромської громади, але разом з тим вони є дуже сучасними, і ті зміни, які вони творять навколо себе, є іміджевими для України, тому що вони є ініціаторками та учасницями великих міжнародних проектів".

Велика увага у стрічці приділяється темі української урбаністики. Фільм розвінчує стереотип стосовно того, що всі роми схильні до постійних міграцій.

Ромська поетеса, перекладачка й громадська діячка Раїса Набаранчук (Рані Романі) належить до роду українських ромів-сервів, які понад 100 років мешкають у Києві. Жінка з любов’ю відгукується про рідне місто.

Поетеса Раїса Набаранчук (Рані Романі). Кадр з фільму "Сім історій успішних ромських жінок", реж. Роман Блажан

Юлія Кондур, чиї батьки були кочівниками, переїздила через професійну діяльність. Спочатку працювала з музичним колективом свого чоловіка, Анатолія Кондура, а в 1990-ті роки почала займатися захистом прав ромів. Розвитку "Центру адаптації та реабілітації ромів" в Ізмаїлі Юлія приділила велику частину життя.

Зараз вона очільниця Міжнародного ромського жіночого фонду "Чіріклі", який заснувала в столиці.

"Сім історій..." руйнують багато стереотипів про долю ромської жінки, доводять, що ромки можуть реалізувати себе не лише у сім’ї як дружини й матері, але й в професійній сфері, в кар’єрі, бути громадськими діячками, творчими особистостями.

Якщо говорити про художні стрічки, то у 2017 році побачила світ короткометражка "Пам’ятати" (реж. Ігор Качур), присвячена темі геноциду ромів під час Другої світової війни.

1942 рік, молода українка Марія (Анастасія Пустовіт) пускає сховатися у своїй домівці ромку Лялю (Серіне Сіаносян), за якою женуться німецькі солдати.

Спочатку Марія допомагає втікачці тільки через золото й ліки, виказуючи певну упередженість до ромської дівчини. Але потім, почувши трагічну історію родини Лялі, розуміє, що вона така ж людина й заслуговує на щасливе життя.

Продюсером фільму "Пам’ятати" став Петро Русанєнко, актор театру та кіно. А цього року стрічка "Чачьо" (реж. Віталій Гавура), у якій Петро виконав роль ромського хлопця Януша, отримала нагороду журі FIPRESCI як найкращий український короткометражний фільм на Одеському міжнародному кінофестивалі.

За сюжетом, Януш має підкоритися бажанню батьків та одружитися з ромською дівчиною Златою (Аліна Зєвакова), хоча насправді він гей і закоханий у молодого українця Пашу (Єгор Курищенко).

Доля ставить хлопця перед життєвим вибором, складність якого більшає ще й через консервативність ромської громади, для якої гомосексуальність – страшна ганьба.

Таким чином, коротка стрічка на 20 хвилин встигає порушити широке коло питань: як піти проти волі батьків у ромській спільноті? Як чоловікові заговорити вголос про свою гомосексуальність? Чи матиме жінка щастя в родині, якщо її чоловік – гей?

Відзнака цієї стрічки на ОМКФ – уже великий здобуток і крок назустріч українському глядачеві.

Януш (Петро Русанєнко) та Паша (Єгор Курищенко) на пляжі. Кадр з фільму "Чачьо", реж. Віталій Гавура

Названі фільми свідчать про те, що у вітчизняному кіновиробництві є принаймні прагнення зображувати ромів на екрані.

Проте для того, аби достукатися до широкого загалу, потрібно зробити ще багато. Щонайменше – створити кілька якісних ігрових повнометражних стрічок.

У 2009 році Тоні Ґатліф, перебуваючи в Україні як голова журі кінофестивалю "Молодість", дав інтерв’ю "Українська Правда. Життя", у якому зазначив, що кіно має місце для кожного.

Стрічки Петровича, Лотяну, Костурії були зняті в різний час, у різних країнах і так чи інакше вплинули на масового глядача. Однак добре розвинений ромський кінематограф, засобами якого ромський народ міг би говорити сам за себе, здатний стати важливим фактором у розкритті культурної спадщини ромів для широкого загалу, а також для посилення взаєморозуміння в українському суспільстві.

Дмитро Зозуля, навчається в магістратурі Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю "Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова", лауреат міжнародної українсько-німецької премії ім. Олеся Гончара в номінації "Мала проза" (2019 р.), спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Україна безкарності та байдужості: хто винен у погромах ромів

Рівень злочинності під час перебування ромів на вокзалі навіть знизився – поліція Києва

Життя ужгородських ромів: між упередженнями й поступом

"Свій циган", сусід та кум. Ким були і є роми для українців, пояснює історик

Циганський музика опинився у книзі рекордів Ґіннеса. Відео

Шана різноманіттю: Як це – бути ромом

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua